Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

Розділ XX. НОВІ ЯВИЩА У СИНТАКСИСІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 1. ОСОБЛИВОСТІ ЗМІН У РЕЧЕННЄВІЙ СТРУКТУРІ

загрузка...
Суттєвим аспектом структурної організації речення виступає внут­рішня синтаксична компактність, цілісність і синтагматична злитість. Цілісність реченнєвої структури порушують компоненти-ускладнювачі. У ряді сучасних досліджень усе більшої ваги набуває погляд на речен­ня з неособовими дієслівними формами та девербативами, деад’єкти- вами як на семантично складні утворення, оскільки останні своїм змістом репрезентують окрему пропозицію. Поширення їх функціону­вання у межах простого речення відображає тенденції сучасного абст­рактного мислення. Про це свідчить також поступове проникнення їх у позицію підмета, яка у генетично первісному вигляді характеризува­лася можливістю заповнення тільки назвою предмета активної дії (див.: [Степанов 1989, с. 5-13]). Зосередження уваги на обсязі уміщеної у про­стому реченні інформації дозволяє розмежувати включувальні і вклю­чені предикати, останні і виступають семантичними ускладнювачами речення (див.: [Богданов 1977, с. 77-143]). Це постає ґрунтом для до­слідження обсягу речення, оскільки речення із семантичними усклад­нювачами характеризуються, наприклад у науковому стилі, удвічі більшою довжиною. Проблема семантичного ускладнення співвідно­ситься з питанням обсягу об’єктивного змісту речення, але у світі тра­дицій української лінгвістики незаперечний інтерес становлять ті ас­пекти ускладнення простого речення, які залежать від синтаксичної зв’язаності / незв’язаності ускладнювальних компонентів речення та рівня їх співвідношення зі структурою речення. За особливостями вхо­дження / невходження до структури речення ускладнювальні компо­ненти умовно можна поділити на два різновиди. Перший різновид ста­новлять синтаксичні конструкції, що характеризуються синтагматич­ним зв’язком із компонентом речення, і цей зв’язок виражається екс- пліцитно. До них належать однорідні члени речення, відокремлені члени речення (ад’єктивні, апозитивні, дієприкметникові ідієприслів- никові звороти, неузгоджені означення), порівняльні та уточнювальні члени речення.

 

810


Синтаксис


Другий різновид витворюють синтаксичні конструкції, синтагма­тично не пов’язані із структурою речення. До них належать вставні і вставлені конструкції, звертання, різноманітні сегментовані побудо­ви. Характерною особливістю сучасного простого ускладненого речен­ня є зменшення синтагматично пов’язаних ускладнювачів структури і збільшення питомої ваги синтагматично непов’язаних компонентів ускладнення, що значною мірою стосується різноманітних жанрів ху- дожньо-белетристичного мовлення. Окремі з ускладнювачів простого речення конкурують із складнопідрядними реченнями, і генетичний підхід до цієї проблеми виявляє первинність складнопідрядних речень із різноманітними різновидами детермінантних і прислівних підряд­них частин. «Золотим періодом» дієприкметникових зворотів можна назвати XVIII століття, коли посилюються книжні традиції, що зу­мовлює формування нових жанрів і напрямів.

Виникнувши як морфологічна категорія в українській літературній мові, дієприкметник, як правило, вживався переважно з поширюваль­ними словами. Дієприкметникові звороти, які вживаються значно вужче в українській мові у порівнянні з російською, виступають суто націо­нальною специфікою, що зумовлюється цілим рядом чинників, одним з-поміж яких є обмежене тло їх творення та функціонального призна­чення. Аналогічне явище спостерігається і в інших національних мо­вах. Таким самим навантаженням характеризується інфінітивний зво­рот у німецькій мові. Вживання дієприкметникових і дієприслівни­кових зворотів у сучасній українській мові характеризується кілько­ма особливостями, що визначаються внутрішньосинтаксичними та по­замовними чинниками. Дієприкметникові звороти створюють стилі­стичну і синтаксичну статичність, оскільки вони присубстантивні, дієприслівникові ж звороти наповнюють речення динамікою і вжива­ються у дієслівних реченнях. Відокремлені ад’єктивні і субстантивні звороти з атрибутивним значенням — також історичні категорії ук­раїнського синтаксису. За своїм «віком» ці синтаксичні конструкції значно «молодші», ніж дієприкметникові і дієприслівникові звороти, їх поява відноситься до початку XIX століття і зумовлена потребами художньо-белетристичного і поетичного мовлення: Безмежно щасли­вий. веселий і радісний, бадьорий, якою може бути щаслива людина у свої незабутні сімнадцять, він стояв над Дніпром і замріяно дивився у даль (І. Нечуй-Левицький). У зв’язку із цим цікавою видається дум­ка про те, що в російській мові відокремлені означення, вживані на початку XIX століття, тлумачаться як «галіцизми» (цит. за: [Акимо- ва 1990; див. також: [Вопросьі 1971, с. 25, 27 ідалі]).

У сучасній літературній мові спостерігається вживання називного ізольованого, що за своєю формою збігається з номінативним речен­ням, а за функцією — з узгодженим означенням: / ось тут підійшов Віктор. Збайдужілий. Сіре драпове пальто (В. Підмогильний); У то­варистві своїх знайомих старий (скромний одяг, інтелігентний по­гляд) завжди вирізнявся (О. Слісаренко). У таких випадках спостері­гається конкуренція подібних конструкцій із неузгодженим відокрем­

 

РОЗДІЛ XX. Нові явища у синтаксисі.


811


леним означенням, пор.: / ось тут підійшов Віктор, збайдужілий, ц сірому драповоми пальті: У товаристві своїх знайомих старий, у скром­ному одязі, з інтелігентним поглядом, завжди вирізнявся. З тради­ційним неузгодженим означенням називний ізольований споріднює означальна функція і стилістичне книжне забарвлення. Новим висту­пає синтагматичне відчленування, відрив називного ізольованого від основного змісту речення, що зумовлюється заміною непрямого відмінка називним. Особливо яскраво це виявляється при вживанні дужок, коли номінатив репрезентується як вставка, або при парцеляції. Інколи такі номінативи кваліфікуються як самостійні текстові величини [Камьі- нина 1983; Хамзина 1983]. За типом відношення до попереднього ре­чення розрізняються два різновиди значень такого називного: 1) пояс- нювально-конкретизувальне (Карлюга, задивлений у себе і своє життя (погляд), не. відразу помітив нового гостя (О. Слісаренко)) і 2) озна­чально-конкретизувальне (Село, сіре, похмуре небо, незміряний обрій. зупинилося у своєму бігу вперед (В. Підмогильний)).

загрузка...

У функціонуванні називного ізольованого спостерігається перетво­рення відокремленого субстантивного звороту з експліцитно вираже­ним синтаксичним зв’язком у конструкцію з незалежною відмінковою формою, що значною мірою підвищує ступінь членованості тексту. Аналіз змін у сфері синтагматично зв’язаних компонентів речення за­свідчує дві тенденції: 1) певне скорочення вживання дієприкметнико­вих зворотів, що за своїм функціональним навантаженням завжди тяжіють до відокремлення; 2) розвиток власне-номінативних груп, центр яких утворюють іменники у формі називного відмінка, що ви­конує атрибутивні функції і конкурує з відокремленими субстантив­ними зворотами. Останні тенденції яскраво засвідчують розвиток аналітичних явищ у граматичному ладі української мови. Певною ком­пенсацією зменшення вживання синтагматично зв’язаних видів ускладнення простого речення слід вважати розвиток в українській літе­ратурній практиці вставлених конструкцій, що істотно відрізняються у функціональному і формально синтаксичному плані від відокрем­лення напівпредикативних синтаксичних одиниць. Вставлені конст­рукції репрезентуються різноманітними синтаксичними одиницями: словоформами, словосполученнями, реченнями, а також значними фрагментами тексту. Мінімальними вставками виступають знаки пи­тання і знаки оклику: Я раптом згадав (?) усе, що було (А. Яна); / скоро промінь той туман розоре (Не. відірвати погляд від землі!). — / кораблі ідуть в широке море. Зникаючи в зловісній млі (Є. Плуж- ник); Вітер! Рев! Свист! Кружляння! («Нікого так я не люблю») Хто там ще. вертухається (І. Світличний); Незважаючи на те, що йдеться про нібито конкретне місце (згадується Трахтемирів. а пе­ред тим — село Монастирише). що дається вражаючий візуальний образ (хатина на кричі. самотня, немов самогубеиь). зображене місце стає символічним і негайно вводить нас у міфічний код (Г. Грабович). Вставлені конструкції наближаються в чомусь до парцельованих і при­єднувальних, які також порушують цілісність реченнєвої структури.

 

812


Синтаксис


Подібність вставлених конструкцій до приєднувальних виявляється в їх додатковості, а до парцельованих — у їх асоціативному типі зв’яз­ку з основним виявом речення. Вставлені конструкції тривалий час не відмежовувались від вставних, хоча явище парентези давно перебува­ло в центрі уваги дослідників. Тільки наприкінці 1950-х — на почат­ку 1960-х років вставлені конструкції були відокремлені від вставних

і їх аналіз почав спиратися на теоретичне обґрунтування.

Вставлена конструкція становить самостійне повідомлення, що включається в основний зміст або доповнює, уточнює його, пор.: У традиційному шевченкознавстві переважає тематичне осмислення художніх текстів. Історія, надприродні сили (включаючи умовності, передбачені жанром балади ). народні звичаї й вірування (а також по­етика исної і народної літератури). суспільні й політичні погляди, літературні моделі та впливи (на першоми місиі — вплив Біблії) — ось, здається головні напрямки дослідження поезії Шевченка (Г. Грабович). Вставні і вставлені конструкції можуть наближатися у своїх функціях одна до одної. По-перше, вставлені конструкції інколи мають суб’єктивно-модальне (оцінне) значення: З’являються безконечні «робінзонади» (Вольтер. Руссо). в яких наївні і простодушні герої («природна людина»!) потрапляють у штучні, ворожі людині пери­петії («иивілізаиія»! ) і виявляють ненормальність людського су­спільства (І. Світличний). По-друге, функцію вставлених інколи мо­жуть виконувати і вставні конструкції: Гайдученкове обличчя було надто рухливе, як ие биває в дуже нервових людей, і щоразу рот його неприродно кривився, немов з огиди або від болю, а права брова, підмор­гуючи, тремтіла (О. Слісаренко). У цьому випадку вживання коми є власне-авторським, оскільки доцільнішим було б використання ду­жок. Пояснення вживання вставлених конструкцій слід шукати в не­обхідності поєднання кількох інформаційних планів в одному вислов­ленні. Співнаявність двох функціонально-споріднених, але інформа­тивно відмінних одиниць сприяє лаконічності висловлення і розкри­ває кілька планів повідомлення: Постать каторжника з «Варнака», який колись був великим грішником, потім став гайдамакою й убив панів з помсти за наругу над своєю нареченою (в иьоми він нагадує Яреми з «Гайдамаків» ). але в кінці покаявся і попросив у людей суду (ияж тема повторюється и вірші «Між скалами, неначе злодій…» ). а також Максима, доброго, тихого і «святого» чоловіка з поеми «Мос­калева криниця» в обох її варіантах, якого власне горе й страждання примушують робити людям добро (в дригій редакиії поеми його, нена­че Авеля. вбито за доброти), наближаються, хоч і не в абсолютному масштабі, до такого поняття маргінальності (Г. Грабович); Хай чу­жина комусь вбирає очі, Нехай про неї навіть мріє хтось (По пере­міни місиь такі охочі Всі ті. коми в житті не повелось) (Є. Плуж- ник); Але ніч чорна — і багато вмерло І лежить на цвинтарі ночі, Так, багато вмерло (Тільки листя шимиє в небі) (М. Йогансен).

Вживання вставлених конструкцій сприяє досягненню лаконізму висловлення, його розчленуванню, витворенню ізольованих структур,

 

РОЗДІЛ XX. Нові явища у синтаксисі.


813


що постають як самостійні. Оцінний характер вставлених конструкцій виражає позицію оповідача, допомагає встановити контакт із чита­чем. Експресія вставок підтримується відповідною інтонацією, вжи­ванням певної лексики. У наукових, офіційно-ділових жанрах мов­лення використовуються вставки, що є клішованими і нормативно за­кріпленими, пор.: Ю. О. Івакін називає «Великий льох» не тільки одним з найбільш складних, але й одним з «найбільш суперечливих творів» ґстор. 237) і знаходить, що в поемі «відбилася певна суб’єк­тивність Шевченкової оцінки історичної діяльності Богдана Хмель­ницького і Петра І» Ґстор. 237) (І. Світличний).

В інших функціональних стилях сучасної української мови допус­кається значне варіювання вставлених конструкцій. Протягом XIX- XX століття помітною є тенденція до вживання вставлених конст­рукцій, що синтагматично не зв’язані з основним змістом речення. Це можуть бути й окремі словоформи, і словосполучення, і речення, і навіть значні за обсягом текстові величини: Гетьманщина (йдеться про сам період козаччини, а не її території) постійно зображується не як держава, політичний чи соціальний лад, владарювання якогось окремого гетьмана, а як форма ідеального існування (Г. Грабович); Ніч… а човен — як срібний птах!.. (Шо слова, коли серие повне!)… Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! (Є. Плужник); Настане час, — і ти обрящеш Єву… Час промине, — і мир утратиш ти… Г переступиш грань (иявну чи чуттєву) Якоїсь довготи чи широти (Є. Плужник). Особливістю вставлених конст­рукцій є те, що їх словоформи переважно стоять у називному відмінку, а це ще раз засвідчує тенденції до розвитку аналітизму в граматичному ладі української мови. Одним із показників розчленованості простого речення виступає активізація граматичної некоординованості голов­них членів двоскладного речення.

Історія української мови засвідчує, що набір морфологічних форм в іменній частині присудка був завжди обмежений і в принципі іменні частини узгоджувалися з підметом. Орудний предикативний порівня­но з називним є значно пізнішим явищем в історії української мови і вже засвідчує певні зрушення в координації головних членів речення (значна частина лінгвістів заперечувала доцільність вживання в ук­раїнській літературній мові орудного предикативного (див.: [Смере- чинський 1990 (1932)]). Орудний предикативний оцінювався окремими лінгвістами як шкідливий для розвитку української літературної мови, що дало можливість значно пізніше розцінити це як буржуазно-націо- налістичний ухил [Безпалько 1960; Слинько 1968]. Орудному нале­жить функція першої конкурентної форми у предикативній функції щодо називного відмінка. У більшості випадків орудний предикатив­ний не вживається без дієслова-зв’язки (на відміну від називного пре­дикативного). Складність тлумачення присудка пов’язана із суттєвою особливістю української мови — наявністю безособових і бездієслівних речень: Мій випускник тепер сам учитель. Зима. Сьогодні субота. В лісі вогко. Хліба! Жита! Школа поруч. Квіти еросі та ін. Введення

 

814


Синтаксис


понять синтаксичної парадигматики і нульового знака привело до розу­міння багатьох бездієслівних речень як речень, де «бездієслівні сполу­чення неминуче повинні бути усвідомлені як особливі видозміни дієслівних, а сама бездієслівність — як нульова ознака за дієслівним значенням» [Пешковский 1956, с. 259].

Історичний розвиток двоскладних речень свідчить про зростаюче вжи­вання бездієслівних речень, де в позиції присудка зустрічаються відмінкові (прийменниково-відмінкові) форми, що розрізняються за своїм значенням. Найпоказовішим у цьому плані виступає зростання кількості неузгоджених означень у формах непрямих відмінків імен­ників, вживання у функції іменної частини присудка неспеціалізова- них іменниково-прийменникових форм, прислівників: Батько в сапе­рах. Зал в огнях, кружляють пари (В. Сосюра); Школярі напоготові. Комп’ютер трісь! Кількісний ріст такого типу речень зумовив розріз­нення формально уподібнених і формально неуподібнених структур­них схем простого двоскладного речення. Ця ідея спирається на по­гляди О. О. Шахматова, який поділяв речення іменного ладу на «уз­годжені» і «неузгоджені». Конструкції типу Хлопець високого зросту він вважав вторинними і такими, що виникли значно пізніше узго­джених моделей, а речення типу Він професором вважав неповними, оскільки орудний предикативний в нормі узгоджується з підметом че­рез зв’язку. Очевидно, перший різновид речень поширюється на всі типи структур із формально уподібненими різновидами іменних час­тин, другий різновид репрезентує структурні схеми з некоординовани­ми головними членами, що можуть бути відображені у структурній схемі ГЛАСІУ (гл г), у якій останній компонент охоплює вираження іменної частини прислівником або прийменниково-іменниковою фор­мою. Діахронічний погляд на проблему дає можливість стверджувати, що предикативне функціонування відмінкових форм, крім орудного предикативного, є вторинним синтаксичним явищем. Окремі дослід­ники зазначають, що це є наслідком розпаду словосполучень, які рані­ше займали другорядні позиції в реченні (див.: [Акимова 1990, с. 67]). З таким твердженням не можна погодитися в силу того, що іменні словосполучення типу без вікон, у сорочці, у шапці самі походять із цілісних реченнєвих структур, постаючи вторинними словосполучен­нями. У цьому випадку іменна частина спрямована на характеристику виконавця дії/носія стану щодо внутрішніх ознак, походження, зовнішніх атрибутів і т. ін. І тому наступне твердження про те, що атрибутивні відношення легко перетворюються у предикативні, по суті заперечує попередню думку, оскільки розкриває механізм виникнення атрибутивних відношень. Останні генетично завжди опосередковані первинними предикативними відношеннями: зелена трава <— трава зелена, ясний день <— день ясний тощо. Функціонування атрибутивних елементів як іменної частини присудка і як залежного компонента словосполучення розкриває механізм міжкатегорійних дериваційних перетворень і переходів. Позиція іменної частини таких утворень зав­жди зумовлюється відповідним типом предиката, пор.: Яблуні ивітуть

 

РОЗДІЛ XX. Нові явища у синтаксисі.


815


(предикат процесу) —» Яблуні в ueimv (Яблуні перебивають в ивітиУ. Хлопець одягнений в сорочки —> Хлопець в сорочиі (Хлопець перебиває в сорочиі) і т. ін. Щодо вживання відмінкових форм іменників із кілько­ма поширювачами у функції іменної частини присудка, то у сучасній українській мовно-літературній практиці зустрічається родовий озна­ки, що в значній кількості випадків вживається разом із залежними кваліфікаційними словами: Дівчина була доброго рибальського роди та ін. Давніми за періодом свого виникнення та вживання виступають

і речення з присудком зі значенням стану, які також традиційно нале­жать до іменних, хоча таке їх віднесення є дещо умовним і не в усьому відображає їх морфологічні та синтаксичні особливості. Присудок у них — прийменниково-відмінкова форма або прислівник стану: Всі у_ тривозі. Мені це на користь і т. д.

Виникнення присудків стану пов’язане зі зміною в іменниково-прий- менниковій конструкції значення прийменника у поєднанні з абстракт­ним іменником. Поєднання локатива абстрактних іменників із прий­менником в (найпоширенішим у цьому різновиді конструкцій) для ви­раження значення стану відзначається вже в «Слові о полку Ігоревім», літописах [Собинникова 1964; Типология 1985; Топоров 1961; Тимчен­ко 1925]. Очевидно, їх поява мотивується значним впливом усного мов­лення на писемне. Складнішим і суперечливішим виступає аналіз і кваліфікація словоформ типу на роботі, на заводі, в полі, біля лісу, у себе, піді мною.

Одні лінгвісти визнають за ними тільки обставинну функцію, і в такому разі речення з ними розглядаються як неповні двоскладні, по­казником присудка локативної семантики вважаються відповідні об­ставини місця (О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, див. також [Су­часна 1972, с. 149-179 (розділ написав І. Р. Вихованець)]). Ця позиція локативних обставин уже зустрічалась у давньокиївській мові, що й зумовило кваліфікацію їх як самостійних носіїв предикативного зна­чення: «Структурно-смислові елементи зі значенням місця, часу, при­чини тощо не поширюють тут предикативну основу речення, а станов­лять її, утворюють у сполученні з першим компонентом предикатив­ний мінімум, без якого не було б речення (Кавказ подо мною: Глаза — на рогах, а дам на спине (підкреслення наше. —А. 3.) та ін.)» [Золото­ва 1967, с. 93]. А. Мразек зарахував адвербіальні та об’єктні словофор­ми до предикативних і у дієслівних, і у бездієслівних конструкціях (Хлопець у місті: Ми вдома: Хлопець був у місті: Діти били вдома). вважаючи компонент був не дієсловом, а тільки зв’язкою. Аргумента­ми для цього виступили перехідні і вторинні за своїм походженням прийменниково-іменникові форми у предикативній функції типу Ма­теріал був з Болгарії; Хлопець був уже в полі. Такого типу конст­рукції виступають інколи достатніми для думки про те, що вони вжи­ваються при дієслівних формах теперішнього часу і постають легко зрозумілими при нульовому вираженні останніх [Акимова 1990, с. 70].

Предикативні функції прислівників неодноразово заперечувались у класичному синтаксисі, останні визнавались тільки за окремими при­

 

816


Синтаксис


слівниковими лексемами типу напідпитку, зроду, обставинні ж при­слівники, «оскільки вони зберігали би і тут своє значення, не познача­ли би «ознак» у власному смислі слова і тому найменш придатні були б для такого заміщення» [Пешковский 1956, с. 248]. Семантика прий- менниково-іменникових форм у більшості випадків збігається з обста­винною семантикою прислівників і за законом синтаксичної позиції їх варто інтерпретувати однаково (див.: [Вихованець 1992, с. 25; За- гнітко 1993, с. 25 і далі]).

Незважаючи на різноманітні інтерпретації, найприйнятнішим ви­дається тлумачення таких конструкцій як показників незаміщеної позиції локативного предиката. Тому й речення такі виступають дво­складними неповними. Визначати подібні словоформи як носії преди­кативного значення немає достатніх підстав, оскільки в них відсутні формальні виразники граматичних значень модальності, темпораль- ності і т. ін. Поширення таких конструкцій у сучасній українській літературній мові виступає наслідком активного впливу усного мов­лення на писемне і проникнення усно-розмовних утворень у писемно- нормативні зразки і типи.

Хронологічно останніми предикативну позицію стали заміщати сло­воформи з об’єктним значенням, що за своїм змістом співвідносні з компонентами дієслівно-субстантивних словосполучень (з власне- об’єктним і комплетивним значеннями).

Проблема додатка завжди вирішувалась із позиції семантичного зв’язку з дієсловом-предикатом. Традиційно цей член речення визна­чається за питанням відмінків. Значущість цього методу сьогодні пе­реглядається і надається перевага встановленню статусу того чи іншо­го компонента через з’ясування його місця в реалізації перебігу дії. І в цьому випадку нерівнорядними постають об’єктні та обставинні функції, об’єктні та комплетивні значення, пор.: наїхати на пере­шкоду, добратися до лісу. Вивчення особливостей зв’язку додатка з дієсловом (пор. диференціацію сильнокерованого, напівсильнокерова- ного, слабко керованого другорядного члена речення І. Р. Вихованцем [Вихованець 1987]) вимагає врахування валентної взаємодії цих ком­понентів, специфіки співвияву парадигматичних і синтагматичних сем іменного і дієслівного компонентів.

Позиція додатка як предикативно зв’язаного компонента постала в українській мові у зв’язку з розвитком нового різновиду конструкцій типу здійснити перебудову <-» перебудувати, провести бесіду О побе­сідувати, організувати розмову *-» порозмовляти. Тут відсутнє пору­шення координації між головними членами речення, але водночас про­стежується синсемантичність дієслова, що постає як носій граматич­ного значення предикативності.

Окремо слід сказати про конструкції типу Я за фільми, які вплива­ють позитивно на людей (3 журн.); Я особисто проти педагогіки, що існує окремо для батьків і окремо для дітей (3 газ.). У перших двох реченнях прийменниково-іменникова конструкція потрапила у преди­кативну позицію внаслідок перетворення комплетивного дієслівного

 

РОЗДІЛ XX. Нові явища у синтаксисі.

 

817

 

словосполучення, у якому вона була залежним компонентом. Такий пропуск дієслова дає типізовані моделі з прийменниками за, проти.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.