Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

3. КОНСТРУКЦІЇ ЕКСПРЕСИВНОГО СИНТАКСИСУ. СТАТУС ОКРЕМИХ СЕГМЕНТОВАНИХ КОНСТРУКЦІЙ

загрузка...
На початку 1960-х років з’явився термін «експресивний синтаксис», хоча саме поняття експресивного синтаксису й досі постає нечітко ви­значеним і окресленим (пор.: [Баранов 1993, с. 25-51,86-93, 102-134; Ско­вородников 1981, с. 35-44, 56 і далі; Скребнев 1985, с. 23-41, 56 ідалі; Харченко 1976, с. 66-71; Ванников 1979, с. 65-71, 78-82, 91 ідалі]).

Питання про експресивний синтаксис уперше сформулював ІН. Баллі, який вважав афективний фактор (експресивний) обов’язковим компо­нентом будь-якого висловлення [Балли 1955, с. 20]. Особливість співвідношення інтелектуального та афективного рівнів висловлен­ня Ш. Баллі і його послідовники бачили в тому, що афективний рівень є обов’язковим компонентом висловлення, поза яким останнє не існує. Навіть, якщо в самій структурі висловлення відсутні будь-які ком- поненти-показники експресії, то вона в ньому виражається самими почуттями мовця. В. Матезіус наголошував: «…висловлення, з одно­го боку, охоплює ті явища дійсності, які настільки захопили нашу увагу, що ми хочемо про них щось сказати, з другого — виражає наше відношення до цієї дійсності. Це два основних моменти кожного ви­словлення, а водночас також і вияв двох основних актів, на базі яких виникає висловлення — акту називання, або номінативного, і акту фразоутворювального. Наше мовлення вже такою мірою автоматизо­

 

РОЗЛІЛ XX. Нойі явища у синтаксисі.


821


ване, що ми ці два акти, як правило, навіть не усвідомлюємо» [Мате- зиус 1967, с. 447]. Подібне тлумаченняя афективного наявне і в по­глядах Р. Якобсона: «Так звана емотивна, або експресивна, функ­ція… має своєю метою пряме вираження відношення мовця до того, про що він говорить» [Якобсон 1975, с. 198]. Але вже у цих тлумачен­нях, як і в багатьох інших (пор. погляди Г. О. Золотової, Ю. В. Ванни- кова, В. В. Виноградова, Ю. С. Степановатаін.), афективне прирівнюєть­ся емоційному, при цьому утворюється ряд співвідносних одне з одним понять: афективне, експресивне, емоційне, оцінне, образне, стилістич­но забарвлене та ін. Найсуттєвішим для синтаксису виступає розмежу­вання експресивного та емоційного, з одного боку, і експресивного та стилістично забарвленого, з другого боку. Досить популярною є думка про те, що експресія за своїм виявом є значно ширшим поняттям, ос­кільки емоція в мові завжди експресивна, але експресивне не завжди емоційне (пор.: [Галкина-Федорук 1958, с. 121]). У переважній більшості випадків експресію тлумачать як семантичну категорію (визначальною для неї є функція впливу). У зв’язку із цим НІ. Баллі розрізняв в афек­тивному факторі два завдання: вираження суб’єктивного світу мовця і використання мовних засобів для впливу на адресата. Очевидно, різни­цю між емоційним та експресивним слід бачити у мимовільності, до­вільності емоції (вона пов’язана з почуттями) і визначенні експреси як засобу впливу, коли мовець усвідомлює спрямованість використання певних мовних засобів. Експресивність — це властивість мовних оди­ниць незалежно від сфери їх вжитку. Умисність як основа прагматич­ної будови мови, що характеризується особливостями вираження в лек­сиці, граматиці, тексті, перебуває в центрі уваги прагматики, що визна­чається як «вчення про відношення знаків до їх інтерпретаторів» [Ару- тюнова, Падучева 1985, с. 23].

загрузка...

Уже давно відоме поняття «синтаксична стилістика», що включає в коло своїх проблем і стильову диференціацію, і характеристику синтак­сичних засобів, і процеси, що відбуваються в межах, визначених сти­лем або типом мовлення, й експресивно-виражальні ознаки синтаксич­них конструкцій, і синонімічні ресурси синтаксису в їх стилістичній орієнтованості, і синтаксичні засоби в мові художньої літератури в їх функціонально-естетичній якості і т. ін. Кваліфікація синтаксичних конструкцій з погляду експресії як спеціального прийому залежить: 1) від форми мовлення; 2) функціональної спрямованості мовлення (функціональних стилів сучасної української мови). Емоційне як вияв експресивного найповніше притаманне усно-розмовному мовленню, у пи­семному мовленні воно постає опосередкованим усно-розмовною стихією, поза введенням якої в писемну форму неможлива потужна емоція. Вве­дення вигуків, часток, окремих нечленованих речень емоційно насичує текст. Б. О. Серебренников вважає, що джерела експресивності містять­ся у певному викривленні дійсності мовою [Серебренников 1983, с. 247]. У переважній більшості випадків такі викривлення не виступають єдино достатніми для формування експресивності. Тільки в окремих авторів та в певних текстах вони виступають домінувальними (наприк­

 

822


Синтаксис


лад, проза Льюїса Керрола, вірші Едварда Ліра та ін.)- Мета такої літе­ратури — посилити емоційний вплив на реципієнта, а якщо бачити в ній повідомлення, то «нонсенс» постає белібердою і суцільною нісеніт­ницею. Багато спільного у нонсенса і пародії: гіперболізація, абсурд, дур­ниця, пор. спроби М. Семенка у поезії «Місто»:

Осте сте бі бо бу

візники — люди трамваї — люди автомобілібілі Ьегсеиз кару.

І все-таки проблему експресивного в синтаксисі слід пов’язувати на­самперед із проникненням усно-розмовних тенденцій у писемну практи­ку. Проблемі співвідношення усного і писемного мовлення присвячено багато робіт, більшість авторів яких стверджують, що усно-розмовне мовлення входить до художньої літератури у перетвореному вигляді: « У художніх конструкціях ці форми усного мовлення (які вливаються у писемне мовлення і самі включають в себе його елементи), що побуту­ють, різко перетворюються» [Полищук, Сиротинина 1979, с. 17].

Наукове та офіційно-ділове мовлення найвіддаленіші від усно-роз- мовної стихії та найбільш наближені до логікованого типу викладу. Тому експресія в синтаксисі спостерігається в текстах художнього і пуб­ліцистичного плану, які зорієнтовані на навмисний вплив на читача. Експресивне в синтаксисі та його тлумачення сьогодні є неоднозначним. Одні лінгвісти пов’язують експресивне з поняттям суб’єктивної модаль­ності. У цьому розрізі суб’єктивна модальність тлумачиться нерідко як факультативна ознака речення. Деякі конструкції розглядаються як спеціальні носії експресії (Йти так йти. Так я й повірив. Що їм до мене. Ось так удача! (пор. [Шведова 1960, с. 35-42, 51-64]).

Інші лінгвісти опрацьовують проблему експресивного в синтаксисі у світлі теорії В. В. Виноградова [Виноградов 1971]. Ще в 1930-ті роки ним було висунуто поняття суб’єктивно-експресивних форм синтаксису як засббу експресивної виразності [Виноградов 1980, с. 23-34], які він по­в’язував із невласне-прямою мовою («чужою») у розповідному стилі. Суб’єктивні форми В. В. Виноградов протиставив об’єктивним, які роз­глядаються як найпростіші синтаксичні одиниці. При цьому особливої ваги надавалось оригінальному прийому «зигзаготвірного — сполучни­кового або безсполучникового — руху в динаміці розповіді». Останнє по­в’язувалось із прихованими або відкритими приєднувальними конструк­ціями: На Чубинського напав тепер страх. Ганебний, підлий страх (М. Коцюбинський); Ми скликали зібрання виборців, і він представляв­ся виборцям. Промовляв (І. Франко). Таким чином, експресивна зобра­жальність у синтаксисі була сприйнята і витлумачена як певний ху­дожній прийом, властивий певній прозі і виражений наформально-гра- матичному рівні. Подібні прийоми експресивного в синтаксисі спосте­рігаються у творі «Поза межами болю» Осипа Турянського, пор.:

 

РОЗДІЛ XX. Нові явища у синтаксисі.


823


Кажеться в казці: вони за сімома горами, за сімома ріками…

Та вони десь так далеко, за таким океаном, що йому ні кінця ні краю немає…

Там вони обоє…

Та проте я аж тут їх чую.

Чую маленьку ручку за собою на шиї.

Тепер ця ручка вже більша.

Я ж два роки її не видів!

Ці дві істоти…

Ні, я мушу жити!

Відвертаюся від безодні і довкола корча скачу, скачу… Та,га…яскачу…


Нараз Домбровський кинув дикий поклін, опісля став позирати з дивним глумом на товаришів.

Тут поєднано експресивну функцію приєднання і розчленування син­таксичного складного цілого на кілька абзаців із наступним посилен­ням експресії у графічному відображенні надтривалого умовчання. Ці ідеї експресивного синтаксису знайшли свій розвиток у шістдесяті роки, коли з’явився сам термін «експресивний синтаксис». Однією з про­відних думок виступала та, що спеціальні синтаксичні конструкції, зумовлені саме писемним мовленням, ґрунтуються на особливостях синтаксичного членування, тобто порушеннях синтагматичного лан­цюжка словоформ, зумовлених стійкими морфологічними показника­ми синтаксичних зв’язків. Підтвердженням цього може бути вживан­ня сегментованих конструкцій типу Українське бароко… Колись це була заборонена ідея наукових досліджень (3 газ.) замість нерозчленованих Українське бароко було колись забороненою ідеєю наукових досліджень. Основним напрямом сучасного українського синтаксису, його розвит­ку є тенденція до аналітизму. У цьому розрізі сучасні особливості роз­членування конструкцій й аналітизм взаємозв’язані. Тому до експре­сивних прийомів належать парцеляція, сегментація, лексичний по­втор із синтаксичним поширенням, питальні конструкції в монологіч­ному мовленні, номінативні речення (переважно ланцюжки номіна­тивних речень), вставлені конструкції, особливі випадки вживання словоформ. Інколи до цих прийомів відносять еліпсис, антиеліисис, усічення (недомовленість), при цьому за основу береться економічність та надлишковість структур [Сковородников 1981, с. 40-48, 72-85, 91 і далі]. Еліптичні та усічені конструкції протиставляються конструк­ціям із лексичним повтором й антиеліпсисом як надлишковим. Такий критерій вивчення експресивного синтаксису заслуговує на увагу, але при цьому не враховуються особливості розчленування тих чи інших конструкцій та сегментації з метою виділення окремих елементів. Про­

 

824

 

Синтаксис

 

відним у сучасному експресивному українському синтаксисі виступає процес сегментації, тобто членування тексту на окремі сегменти. При цьому інформація подається частинами, у той час як синтаксична сис­тема української мови дозволяє передати ту саму інформацію без розч­ленування тексту на сегменти.

Теорія сегментації найповніше була опрацьована Ш. Баллі [Балли

1955,  с. 126-137]. Порівнюючи сурядну і сегментовану конструкції, ПІ. Баллі стверджує, що у сегментованій конструкції є необхідними дві частини: перша («тема») переважно готує слухача до повідомлен­ня , друга («причина») повідомляє щось про «тему», хоча порядок роз­ташування «теми» і «причини» («приводу») не є суворо регламентова­ним, пор.: Книга, джерело людських знань, вабила Василька з дитин­ства (А. Яна), джерело людських знань — причина, а книга вабила Василька з дитинства — тема. Найяскравішою конструкцією сегмен­тації сучасного українського синтаксису виступає називний уявлення (або називний теми).

Парцеляція, лексичний повтор, питальні конструкції у діалозі ма­ють багато спільного з процесами сегментації. Вставлені конструкції та ланцюжки називних речень більшою мірою віддалені від сегмен­тації, але й вони співвідносяться з експресивним членуванням тексту. Членування тексту сприяє підвищенню емоційного наголошення кож­ної виділеної частини. До розчленованих конструкцій належать і ре­чення з експресивним розташуванням слів, або винесенням реми на початок речення і «відривом» рематичної словоформи.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.