Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

2. ТЕОРЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПУНКТУАЦІЇ

загрузка...
Початок XX століття можна схарактеризувати в українському мо­вознавстві як період нормалізації правил уживання розділових знаків та їх підведення під загальні теоретичні принципи. У пунктуації слід розрізняти два аспекти: те, що стосується читача, і те, що стосується пишучого. Пунктуація виступає засобом, за допомогою якого той, хто пише, виражає певні значення і відтінки, котрі він вкладає у своє писемне висловлення, а читач, бачучи пунктуаційні знаки в написа­

 

844


Синтаксис


ному тексті, на їх підставі сприймає виражені ними значення і відтінки. У силу цього вимоги і для читача, і для пишучого повинні бути однакові і мають ґрунтуватися на тотожних теоретичних засадах. Відомі випад­ки , коли вживання розділового не спирається на загальноприйняті ви­моги або у творі повністю відсутні розділові знаки, що суперечить нор­мативно літературній практиці, пор.:

Ти б сам сказав

Якби не летів зараз ти з

найбільшою швидкістю в світі

Щоб стати наснагою в нашому небі

Дивитись і переконуватись

Що

Справді

Робимо

Ми

Для щастя народу Дніпра (М. Вінграновський. Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі…). Але тому й існують винятки та індивідуально авторське вживання розділових знаків, що наявна кодифікація їх використання. Подібне спостерігається і в галузі словотворення, і в конструюванні синтак­сичних одиниць як репрезентантів тих чи інших ситуативно-прагма- тичних завдань. Дискусія про те, що покликані виражати в писемній мові пунктуаційні знаки — ритмо-мелодику мовлення чи синтаксичну структуру, — не може бути визнана коректною, оскільки жоден із цих аспектів не існує окремо, ізольовано. Сучасна українська пунктуація ґрунтується на трьох визначальних принципах: 1) структурному;

1) ритмо-мелодійному; 3) смисловому (див. також: [Шапиро 1955; Ша- пиро 1974; Валгина 1972; Загнітко 1994]).

загрузка...

Вихідною позицією структурного принципу виступає значущість роз­ділових знаків як показників граматичного членування реченнєвої структури. Саме цей принцип забезпечує сучасній українській пункту­ації стійкість, загальноприйнятність і загальнообов’язковість. Струк- турно-граматичні розділові знаки мають найбільшу соціальну зна­чущість. До їх числа належать: крапка, яка фіксує кінець речення; розділові знаки на межі предикативних частин складного речення; розділові знаки, які виступають показниками різноманітних усклад- нювачів простого речення (вставні і вставлені слова, словосполучення і речення; звертання; сегментовані конструкції; вигуки; однорідні чле­ни речення; відокремлені члени речення). Жоден зв’язний текст не може обійтися без структурних розділових знаків. У сучасній мові їх значущість значно зростає, оскільки збільшується кількість аналітич­них конструкцій у граматичному ладі української мови, пор.: В со­няшника були руки і ноги. Було тіло шорстке і зелене (І. Драч); Не диво, що ті дуже різнобарвно одягнені люди, повні багатих прикрас, їх м’яка мова, їх звичаї одразу полонили моє дитяче серце (В. Вовк); Сидить у човні посеред води старий Нечуйвітер, жде улову в свої ятері чи, може, куняє (О. Гончар); Ішли без охоти, працювали ще

 

РОЗЛІЛ XXI. Основи української пунктуації


845


неохотніше, лопати грузли в беручкій глині, в землі, що відложилася після уночнішнього туману (Г. Косинка) та ін.

Структурні розділові знаки ділять речення на формально значущі частини поза відношенням до їх конкретного лексичного наповнення: виділення підрядних частин; розмежування частин безсполучникового складного речення; фіксація синтаксичної однорідності; виділення по­стпозитивних означень; позначення кінця речення. Структурні розді­лові знаки — це фундамент усієї пунктуації, поза ними вона втрачає свою цілісність і кодифікованість. Водночас вони являють собою той мінімум, користування мовою без якого видається вельми проблема­тичним. Структурні розділові знаки регламентовані у своєму вжитку, їх використання є стійким, максимально співвідносячись із логічним і смисловим членуванням реченнєвої структури.

Смислові розділові знаки своєю значущістю спрямовані у вичлену- вання смислових компонентів. Часто смислова і структурна значущості компонентів збігаються, і в такому разі розділовий знак є подвійно мотивованим: Лейтенантова шабля ударила гостряком у ліву руку Остюка, якою він тримав повід, пробила долоню, пройшла товстий ремінний пояс, кожушок, френч, сорочку — і потрапила в кістку (Ю. Яновський); Це була страшенна душевна катастрофа, абсолют­не й незрозуміле спустошення його істоти, тим більше дивне, що воєнні обставини загалом не сприяють поглибленню особистих пере­живань, а зокрема, в справах кохання роблять людей вельми легко­важними (В. Підмогильний); В цім йому, звісно, допомогли старі книж­ки, що він споживав уривками вільного часу — книжки людської муд­рості, на цигарки тоді драної, оті запорошені й пожовклі твори, де розум людський силкувався все з’ясувати й збагнути, споруджуючи в суперечливих думках вічні пам’ятки своєї справи (В. Підмогильний); На чорториях, у глухих заводях, де соми та щуки звечора силкува­лись скидатися з плюскотом, тепер головаті водяники виглядають серед латаття, а із гущавини потойбіччя, з-поміж буреломів зелено­окі мавки зацікавлено прозирають на людей, що зібрались довкруг вогнища, — мавкам та водяникам теж кортить дочути людських розмов (О. Гончар). У таких реченнях коми вживаються для розмежу­вання смислових компонентів єдиної структури — складного або про­стого ускладненого речення, тобто вони вичленовують окремі компо­ненти смислової організації речення. Подібну функцію можуть вико­нувати і тире, і двокрапка: Неначе за вічну провину судилось людині оце: побачити щастя у спину, а горе своє — у лице (Л. Талалай); Бувають дивні на землі діла — Серед зими черешня зацвіла (Д. Пав- личко); Нап’юся з живої кринички — Візьму доброти від землі (М. Сингаївський); Мої літа — не монотонні дублі: Я змінююсь, як світанковий пруг (Д. Павличко); Защебетав соловейко — пішла луна гаєм(Т. Шевченко).

Ритмо-мелодійні розділові знаки ґрунтуються на відображенні пунк­туаційними засобами відповідних інтонаційних модифікацій: крапка ставиться на місці великого зниження голосу і тривалої паузи; відпові­

 

846

 

Синтаксис

 

дно вживаються знак питання і знак оклику, інтонаційне тире, три крап­ки іт. ін. Наприклад, звертання можна виділити комою, але підвищена емоційність зумовлює й інший розділовий знак — знак оклику. Інколи вибір розділового знака повністю залежить від інтонації. У такому разі інтонаційний принцип діє як визначальний, як основний.

Домінувальними у пунктуації виступають структурні й смислові за­кономірності внутрішньореченнєвого членування, пор.: О пісне! Ти — плескіт рік, ти — переливи мідні… (М. Рильський); Необхідно, щоб виховання дітей, любов і повага до дітей, вимоги до них і дружба з ними, — щоб усе це було самою суттю вашого духовного життя, мій друже (В. Сухомлинський).

Сучасна українська пунктуація ґрунтується на трьох принципах — структурному, смисловому та ритмо-мелодійному, що загалом відобра­жає основні особливості її організації. Названі принципи діють у єдності.

Загалом за своїм призначенням у реченнєвій структурі всі розділові знаки можна поділити на дві групи: 1) відокремлювальні та 2) видільні. Відокремлювальними знаками є майже всі розділові знаки. Видільні знаки є знаками парними: дві коми, два тире, дві дужки. Інколи роз­ділові знаки можуть набувати різних модифікацій, унаслідок чого вони постають багатозначними, оскільки можуть виражати смислове чле­нування речення, відображати кількість його структурних компонентів або реалізовувати особливості інтонаційного малюнку.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.