Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

ВИСНОВКИ

загрузка...
Для створення теоретичної граматики української мови за основу була прийнята теорія про чотири функції мови — комунікативну, ког- нітивну, емоційну і метамовну, при цьому враховувалися шість кому­нікативних функцій, вирізнених Р. Якобсоном: емоційна, референтна, поетична, фатична, металінгвістична і конативна, що відповідно співвідносяться з шістьма найбільш значущими складниками процесу комунікації: адресант, контекст, повідомлення, контакт, код й адре­сат [Якобсон 1975]. Аналіз комунікативної функції як базової і вихід­ної, яка зумовлює спілкування людей та існування самого людського суспільства, призводить здебільшого до розгляду синтаксичного ладу у функціональному розрізі. Вирізнення чотирьох аспектів синтаксису як граматичного ладу української мови дозволяє стверджувати, що комунікативний (актуальний) і формально-граматичний (структурний, власне-синтаксичний) найбільшою мірою корелюють із комунікатив­ним призначенням мови, семантико-синтаксичний (рольовий) і влас- не-семантичний (логічний) аспекти співвідносяться з когнітивною функ­цією. Вичленування і відокремлення кожного з аспектів синтаксису перебуває в полі уваги дослідника, оскільки всі вони співіснують у кожному синтаксичному явищі.

У центрі проблем теоретичного синтаксису перебував синтез усіх ас­пектів, але основними виступали формально-граматичні, семантико-

 

висновки


847


синтаксичні й комунікативні параметри, хоча не обійдено увагою і власне-семантичний аспект. Урахування концептуальних засад теорії номінації, теорії референції і теорії мовленнєвих актів дозволило пов­ното мірою простежити: 1) закономірності відображувальних потенцій синтаксичних одиниць, оскільки мова виступає соціальним керівниц­твом до духовного освоєння навколишньої дійсності (за А. М. Ломо­вим) і засобом «збирання світу у слово» (Г.-Г. Гадамер); 2) рольову і комунікативно-функціональну специфікацію номінативних структур;

1)  референтні властивості словосполученнєвих і реченнєвих будов, у межах яких реалізується процедура подвійного означування (за Е. Бен- веністом); 4) перетин і взаємодію узагальнювального (денотаційного) та індивідуалізувального (референційного) різновидів номінації у син­таксичних одиницях (пор. думку А. М. Ломова щодо корелятивності і поєднаності цих двох різновидів номінації, що можна окреслити образ­но як «із світу в мову і назад — у світ» [Ломов 1994, с. 16]); 5) співвідно­шення реченнєвих структур і моделей із типами мовленнєвих актів, що найбільшою мірою корелює з прагматичними інтенціями сучасного сус­пільства та ін.

Урахування чотирьох аспектів синтаксису дозволило також бачити у формально-граматичному розгляді речення основу для багатьох су­часних теорій і підходів. Відомим й актуальним на сьогодні залишається твердження Г. О. Золотової про граматичне членування речення як елемент синтезувальної й інтегрувальної дії щодо речення, а комуні- кативно-актуальному членуванню відводиться функція членування, поділу думки на певні кроки [Золотова 1973, с. 338], унаслідок реалі­зації яких і відбувається сам процес спілкування. При всій привабли­вості такого твердження слід наголосити на особливій значущості ко- мунікативно-прагматичних і ситуативних чинників, які часто зумов­люють розширення самих «обширів» реченнєвих структур, зумовлюю­чи їх наповнення новими і новими компонентами чи складниками інформації, що й зумовлює видозміну самої синтаксичної моделі, оскіль­ки остання стає непридатною для реалізації такої або подібної інфор­мації (за В. М. Ярцевою). Це призводить до видозміни самої синтак­сичної структури, подібним чином може відбуватися комунікативно визначене членування єдиної реченнєвої структури на кілька мовлен­нєво значущих величин. Таким чином комунікативні чинники визна­чають вибір моделі речення, яка встановилася у певних історичних умовах, водночас вони окреслюють напрями і закономірності її моди­фікації. При цьому суттєво може варіюватися статус синтаксичних категорій, функціональне призначення їх синтаксичних форм у ме­жах тієї чи іншої синтаксичної структури.

загрузка...

Сучасний стан граматичного ладу української мови характеризуєть­ся наявністю розгалуженої системи синтаксичних категорій, самих син­таксичних одиниць та притаманних для них синтаксичних зв’язків, семантико-синтаксичних відношень, що відбивають у своїй специфіці поєднання означального й означувального у мовному знакові. Зв’я­зок їх перебуває в стані неймовірної нестійкості і виявляється в по­

 

848


Синтаксис


стійному зміщенні тотожності останніх. Це призводить до поши­рення виявів синтаксичної синонімії, актуалізації процесів полісемії тощо.

Розвиток синтаксичного ладу української мови є багатовекторним, оскільки охоплює у своєму вираженні ускладнення структури думки та підпорядкування синтаксичних одиниць реалізації тих чи інших ситуативно-прагматичних завдань. У синтаксисі постають зримими всі ті процеси, які відбуваються в напрямі міжчастиномовних та внут- рішньочастиномовних трансформацій і транспозицій. Система синтак­сичних одиниць у своїй ієрархії своєрідно відображає закономірності структурації думки і самого мовленнєвого акту. Водночас саме у бу­дові синтаксичних одиниць реалізуються конструктивні і смислові іпо­стасі частин мови, оскільки зовнішньомовні функції кожної з них повною мірою виявляються у тих чи інших синтаксичних структурах. Чотирьохаспектний розгляд речення дозволяє встановити кореля- тивність/некорелятивність елементів його формально-граматичної, семантико-синтаксичної, власне-семантичної і комунікативної будо­ви, простежити формальну і семантичну варіативність (синтаксема суб’єкта може реалізовуватися у формах називного (форма прямо ко­реляційна формально-граматичній будові речення), родового, даваль­ного, знахідного, орудного, кличного відмінків, водночас синтаксична позиція суб’єкта у ряді мовленнєвих реалізацій реченнєвих структур може заповнюватися невластивими для неї елементами, засвідчуючи похідність і вторинний вияв таких утворень, оскільки і сам суб’єкт у цьому разі може бути зінтерпретований як інтрументальний, об’єктний, локативний, адресатний). Такий розгляд уможливлює встановлення національно-мовних моделей, які суттєво вирізняють український син­таксис на загальнослов’янському мовному тлі і відображають повною мірою синтаксичний рівень української мовно-національної картини світу, репрезентують національно-мовну специфіку модифікації і транс­формації речення.

Сучасна система синтаксичних одиниць (синтаксичне слово, слово­сполучення, речення) охоплює у своїх виявах та функціональних при­значеннях весь обшир синтаксичних зв’язків, що реалізуються на сло- восполученнєвому (підрядний прислівний у чотирьох співвідносних син­таксичних формах: узгодження, керування, прилягання, кореляція) і реченнєвому (тут наявні твірні (предикативний — на рівні простого і складного речення, підрядний прислівний (власне-прислівний і при- слівно-кореляційний) і підрядний детермінантний (власне-детермінант- ний і детермінантно-кореляційний) — на рівні складного речення) і модифікаційні (детермінантний, дуплексивний, напівпредикативний, опосередкований, власне-модальний) зв’язки) рівнях. У межах син­таксичних одиниць виявляються й відповідно реалізуються семанти- ко-синтаксичні (субстанційні (суб’єктні, об’єктні, адресатні, інстру­ментальні, локативні), предикатні (ад’єктивно-атрибутивні, адвербі- ально-обставинні (місця, часу, причини, мети, умови, наслідку, допу- сту та ін.))) відношення, спектр репрезентації яких може бути одно- і

 

Висновки


849


багато площинним (проблема синкретизму найбільшою мірою співвідно­ситься із сіткою семантико-синтаксичних відношень).

У межах простого і складного речення послідовно розмежовуються семантично елементарні/семантично неелементарні й формально елемен­тарні/формально неелементарні утворення, з-поміж яких частотнішими та поширенішими постають семантично і формально неелементарні струк­тури, оскільки вони уміщують більший обсяг інформації, засвідчують значні ускладнення людської думки і дозволяють ємніший обсяг змісту передати в єдиній формально нечленованій одиниці.

Сучасний український синтаксис усе більшою мірою спрямовується на ускладнення внутрішньореченнєвого інформаційного тла, а в силу цього яскраво простежується тенденція до членування ємного інфор­маційного простору, унаслідок цього частотно репрезентативними по­стають процеси парцеляції, біфуркації та ін. Усе це призводить до витворення текстово значущих реченнєвих утворень, що можуть ви­тлумачуватись як мовленнєві інтерпретанти цілісних системно окрес­лених реченнєвих одиниць.

Досить значущим є розгляд двох принципів організації речень-ви- словлень: підметово-присудкового і темо-рематичного, які в найнові­ших дослідженнях з українського синтакасису синтезуються і при ви­значенні диференційних ознак членів речення наголошується відповід­но місце того чи іншого головного чи другорядного члена речення при актуальному членуванні речення-висловлення. Саме на цій підставі встановлюються закономірності порядку слів та простежуються ос­новні / неосновні вияви його модифікації. Нормою для української мови є структура простого речення із суворим розташуванням групи підмета і групи присудка і відповідне їх поєднання з темою і ремою. У ряді випадків темо-рематичний принцип виступає провідним, що особ­ливо постає значущим у конструкціях із нетипізованим виявом голов­них членів речення (інфінітив, форми прислівників тощо). Це також актуальним є для складних речень, де реальними постають двовер- шиннітеми, подвійні теми, подвійні реми, ускладнені реми тощо. Темо- рематичний принцип організації реченнєвих структур у цьому разі ви­ступає провідним. Не менш важливим також є те, що саме в межах складного речення суб’єктивна модальність може реалізуватися окре­мою реченнєвою структурою, що посилює процеси некорелятивності формально-граматичної та комунікативної будови речення.

Розгляд синтаксичних одиниць побудований із урахуванням також специфіки вияву в їх межах тих чи інших морфологічних категорій, оскільки саме на синтаксичному рівні повною мірою реалізуються функції їх форм, співвідношення їх первинного і вторинного наванта­ження, конотація та набуття переносного значення. У межах текстових структур морфологічні категорії часто виконують з’єднувальну функ­цію, що уможливлює їх кваліфікацію як текстотвірних. У тексті зри- мими постають ланцюговий, паралельний, інтегративний, приєднуваль- но-корелятивний різновиди міжреченнєвих зв’язків та розширюваль- но-інформаційні, пояснювальні, аргументаційні, коментувальні, асо­

 

850


Синтаксис


ціативні та інші смислові відношення між реченневими структурами. Саме текст акумулює у собі весь спектр національно-мовної картини світу і репрезентує один із виявів національно-когнітивного простору. Постаючи цілісним континуумно, текст реалізує авторські інтенції і яскраво потверджує взаємодію двох стихій — членованості та єдності (зв’язності), проспекції і ретроспекції та ін. Віднесення тексту до син­таксичних одиниць є проблематичним, оскільки його системність важко може бути доведеною. Водночас цілий ряд ознак засвідчують прина­лежність тексту до синтаксичної системи. Саме це дозволяє вести мову про граничний вияв системного синтаксису в тексті і його одночасну приналежність і до системи мови, і до системи мовлення.

У сучасному українському синтаксисі відбуваються постійні видо­зміни, комлекс яких можна окреслити як такий, що стосується будо­ви і сили внутрішньословосполученнєвого підрядного прислівного син­таксичного зв’язку і внутрішньореченнєвих синтаксичних зв’язків. По­силення/нейтралізація їх вияву суттєво впливає на реалізацію семан- тико-синтаксичних відношень та їх обшири, унаслідок чого посилю­ються процеси синкретизму, дифузії тощо в площині реалізації таких відношень. Видозміни внутрішньосполученнєвого підрядного прислівно­го зв’язку і внутрішньореченнєвих зв’язків пов’язані з активізацією тенденцій вияву закону мовної економії, з різноманітними процесами трансформацій та розгалуженістю міжреченнєвих та міжрівневих транс­формацій. Водночас простежується послідовна закономірність до пов­ноправного функціонування словоформ у дореченнєвому/внутріш- ньореченнєвому/постреченнєвому статусі, що зумовлює можливість си­стемного маркування їх семантики. Збільшення обсягів внутрішньо- реченнєвої інформації посилює відцентрові тенденції в реалізації ре- ченнєвотвірних і реченнєвомодифікаційних синтаксичних зв’язків. Усе це інколи зумовлює перетворення речення на макротекстову структу­ру, в межах якої реалізується надзвичайно великий обсяг рівноряд- ної/нерівнорядної інформації, що уможливлює кваліфікацію таких утворень як суто текстових. Підтвердженням цього є повноцінна реалі­зація в їх межах усіх текстових категорій як системно твірних начал.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.