Іван Франко. Том 45. Філософські праці

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ М. ДРАГОМАНОВА

Минуло одинадцять літ від смерті Драгоманова.
Вплив його могутньої і в високій мірі суцільної особи усту­
пив, можна сказати, поза обрій; його місце зайняла істо­
рична перспектива, розбір і оцінка його праць. Драгоманов
як людина не промовляє нічим до сучасного покоління;
Драгоманов як учений, як політик і мислитель не перестав
і досі промовляти до нас, і його голос знаходить собі широ­
ку луну, особливо в сучасній Росії, де оклики і політичні
програми, для яких він працював і за які боровся перед
десятьма літами, тільки тепер стали на черзі політичних
змагань, головно заходами російських українців, які ба­
жають показати в Драгоманові свідомого українського]
націонала і європейського політика.
Ім’я Драгоманова перестало бути страхополохом на полі­
тичних дітей. На нього покликаються навіть такі, що за
його життя при звуці того імені діставали корчів ненависті.
Надійшла пора для всесторонньої, об’єктивної оцінки його
значення і його ідей. Особливо у нас, у Галичині, де його
особистий вплив мав найбільше значення, настав час дове­
сти до того, аби се ім’я перестало бути, з одного боку,
синонімом усякої політичної та соціальної деструкції,
а з другого боку —якоюсь нетикальною догмою, виразом
найвищої мудрості, що не зносить критик, випередила свій
вік і без ніяких поправок може служити путевідною звіздою
для необмеженого числа дальших поколінь.
Щоб уможливити таку оцінку, на се наука подає нам
одинокий певний спосіб — історичну появу трактувати
історичною методою, зрозуміти її на тлі її часу й місця
діяльності, оцінювати її погляди в зв’язку з тими ідеями
та поглядами, серед яких вона виросла. Попробуймо при-
423 ложити сю методу до Драгоманова, тим більше що й сам він
був один із визначних майстрів тої методи і в своїх писан­
нях, де особисте нерозривно в’язалося з загальним т.а
принципіальним, полишив нам багатий матеріал для та­
кого, власне, трактування його появи.
Хотячи зрозуміти склад ума і напрям ідей Драгомано­
ва, конче треба уявити собі ту сферу, серед якої він
родився та виховався, і той час, у якім формувалися його
ідеї. Та сфера, то була українська, в значній часті помос-
ковлена інтелігенція Лівобережної України. Давня коза­
цька традиція тут ще від початків XI X віку зрослася з
ліберальними ідеями Західної Європи. Був там і францу-
зький республіканізм з його невірою в авторитет державний
і церковний, був і російський критицизм з його невірою
в суспільний устрій Росії, були йостанки козацького авто-
номізму з нехіттю до московської централізації. Найменше
було українського націоналізму*, хоч українська мова,
мова окружаючої маси людності, так сказати, саматислася
до панських покоїв та салонів. Звідти, одначе, витискали
її московські няньки та французькі гувернери; хіба виїм­
ково послугувалися нею пани в веселих хвилях, при чарці,
в мужеськім товаристві для оповідання анекдот, яких при
дамах не говориться.
Котляревський, Квітка, Шевченко і інші піонери укра­
їнського письменства внесли в те аматорство глибшу ідею —
увагу до маси простого люду та його інтересів. Сю увагу
огниста муза Шевченкова перемінила в завзяту проповідь
гуманізму, свободи та любові до тих мас, у гіркі докори на
їх гноблення та кривдження з боку «братів». Тільки б’ючи
в ту струну,міг Шевченко трафляти до душ тих республікан­
ців і скептиків, що рівночасно в практичнім житті були
всепідданішими слугами його царського величества, пости •
ли та сповідалися, прикладалися до мощів і цілували
в. руку батюшок «для прикладу іншим». Тільки тямлячи се
ми зрозуміємо, чому Шевченко власне в сих сферах здобуЕ;
собі значення і вплив як ворог кріпацтва, як проповідник
волі селянської; його ширше, національне значення ли­
шилося закрите для них і в значній часті закрите й для
Драгоманова аж до кінця його життя. Годі здумати собі
повнішого контрасту, як те розуміння Шевченка на Ліво­
бережній Україні, якого речником був і Драгоманов, г
те, яке бачимо, хоч без такого глибокого і систематичного
викладу, в Галичині. Там Шевченко важний головно як
424 протест проти кріпацтва, проти заскорузлості та кастового
егоїзму в суспільності, а тут як речник національних ідей,
як поет, що обняв душею всю Україну, оживив її минув­
шину і п’ятнував тих, що мучили й мучать її.
П’ятдесяті роки в російській пресі й літературі —се час
інтенсивної дискусії в справі кріпацтва. На тім тлі повста­
ють і борються різні напрями. Спеціального виразу наби­
рає так зване западництво*, що змагається до знесення
кріпацтва в Росії з поминенням «помилок», які при анало­
гічних процесах пороблено на Заході; спеціального Еира-
зу набирає й так зване слсв’янсфільство*, що, віднайшов­
ши мнимо національну ферму російської громадської орга­
нізації, т[ак] зв[аний] мір, опертий на фамілійній общині
та патріархальній власті, снує мрії про можність перебу­
дови всього громадського устрою на тій підставі. І тут і там
питання йде головно про масу, і то спеціально селянську
масу; питання про націю майже не існує. Вищі верстви за
приводом скептика Чаадаева* вважаються паразитами, га-
лапасами, що, властиво, лише псують натуральний розвій
маси та живуть її соками, не даючи їй за те нічогі­
сінько.
На Вкраїні сей ідейний зв’язок скомплікувався ще
одною обставиною. Зацікавлення народною масою й її
життям змушувало інтелігенцію до уваги на народну мо­
ву. Загально признана неминучість подавання масі хоч
елементарної освіти висувала питання про права народ­
ної мови в школі. Але для умів, вихованих у сфері доктрин,
по своїй натурі все централістичних, а до того проповіду­
ваних московською мовою, являлося чимось диким і немож­
ливим зрікатися тої «ідейної» московщини на користь ви­
ключного вживання української мови у всіх школах.
І ось вони вхопилися за помисли німецьких педагогів про
права німецьких діалектів у німецькій елементарній школі,
і так повстала чудернацька теорія про права української
мови тільки в елементарній школі, тільки як посередниці
для вивчення українських дітей властивої освітньої та
ідейної мови —російської. Явилася теорія неповноправних
народностей, української літератури «для домашнего оби­
хода», теорія літератур московської, української, гали­
цької як складників спільної російської літератури,-—
погляди, якими, як знаємо, дебютував Драгоманов у пер­
ших початках своєї публіцистичної діяльності і від яких
він, виїмково не розрізняючи тут принципіального питан-
425 ня від хвилевих практичних обмежень, не відрікся вираз­
но до своєї смерті.
Отся мішанина двох ідейних кругів, не злучених в од­
ну вищу, органічну цілість,— круга поступових євро­
пейських ідей і круга спеціально-російського хлопофіль-
ства,—се, на моюдумку, головний ключ до зрозуміння сві­
тогляду й діяльності Драгоманова. На його погляд, суспіль­
ність — се, властиво, тільки продуктивна, робуча, в на­
шім краю хлопська маса; на ній стоїть розвій суспільності.
її інтереси — се головні інтереси всякої суспільної праці.
Правда, він знає, що навіть у нашій суспільності між ро-
бучими людьми єсть поділ на чорноробів і білоробів, але,
читі остатні мають який окремий рід праці, чи мають
якісь окремі права й обов’язки в суспільності, в те віь:
не входить. Переважно білороби у нього, як і в більшості
російських соціологів тої доби, ідентифікуються з експлу ­
ататорами і п’явками народу, і головне жадання, яке
ставиться до них в ім’я етики,— се присвятити всі свої си­
ли праці та старанню о добро і емансипацію і просвіту
народної, себто хлопської, маси. Се домагання ставиться
в ім’я самого етичного принципу, категоричним імпера­
тивом; чи ті білороби, їх зароджування і весь їх спосіб
поступування підлягають, крім етичних імперативів, ще
яким соціологічним розвоєвим законам, не раз сильнішим
від їх індивідуальної доброї волі, в се Драгоманов не
любив запускатися, хоча в практичнім житті й тут часто
вмів робити важні концесії непереможній силі обставин.
Отеє мужикофільство було також основою соціалізму
Драгоманова. Він доходив до нього не так, як Маркс і Ен­
гельс, студіюванням життя і розвою робітницької, проле­
тарської маси в краях найвищого економічного розвою;
навпаки, вихідною точкою його соціалізму, так само як
і старшого французького, так званого утопійного соціа­
лізму, був вид хлопської нужди та кривди і гаряче спів­
чуття з тою кривдою та бажання винайти такий суспіль­
ний порядок, у якім би та кривда була зведена до міні­
мум. Живо відчуваючи деспотичний тиск держави на волю
і економічний стан одиниці, він силкувався в конструкції
сього будущого справедливого ладу звести до мінімум та­
кож той тиск держави і для того основною одиницею і під­
валиною своєї будови поклав громаду, найменшу, на
його думку, суспільно-політичну організацію в суспіль­
ності. Він так і називає свій соціалізм громадівством,
426 себто організацією, опертою на автономії і федеральній
злуці громад, лишаючи знов досить неясними оба кінці
тої палички: відносини між громадою й її складовими
частинами — одиницями, сім’ями, корпораціями, зборами
• • •
і т. п. з одного і громадою та державою чи нацією та п
посередніми організаційними ступенями з другого боку.
Основами для формування та реформування тих відносин,
на думку Драгоманова, повинні бути поперед усього ос­
новні права чоловіка — свобода думки й слова,
зборів та коаліцій, толеранція політичних та релігійних
переконань, чи, як він висловлявся, віри і безвірства.
Як супроти сього мали б виглядати детальні форми сімей­
ного, громадського та державного устрою, туди Драгома­
нов не любив заходити. Він був певний, що вони ніколи
в цілім світі не будуть шаблоново однакові, як того вима­
гала, прим., соціально-демократична доктрина, і вважав
основною хибою соціал-демократичної концепції будущого
суспільного ладу власне пересадну регламентацію та бю­
рократизацію всього життя. Супроти тої регламентації він
висував волю людини, а особливо волю громади як само­
стійної соціальної одиниці, яка найкраще може знати по­
треби і здібність кождого свого члена і матиме всякий інте­
рес у тім, щоб якнайліпше розвинути і пожиткувати ті
здібності й інтереси для загального добра. На тій точці
Драгоманов був невідродним росіянином, членом російсь­
кої соціальної школи, яка, невважаючи на різниці напрямів
і тенденцій (звісно, з виїмком нової російської чи то зруси­
фікованої німецької соціальної демократії), все стояла на
вірі в якусь містичну «волю народу» і його вроджену, ін-
стинктову здібність до осягнення «правди» в суспільних від­
носинах, коли тільки не буде перешкоджати йому здепра-
вована, збюрократизована інтелігенція. На тім містичнім
грунті виростали, з одного боку, різні парості слов’яно­
фільства з його вірою в призначену слов’янству, а спеціаль­
но Росії місію відродження і обновлення всього людства,
з другого — різні соціалісти-народники та народовольці,
що робили революцію в тій цілі, аби, зваливши теперішній
державний і суспільний лад у Росії, віддати його спадщину
в руки народної маси і полишити їй до волі будову нового
ладу.
Правда, Драгоманов був занадто твереза і скептична
натура, щоб мав вірити в якісь надприродні місії поодино­
ких народів, і був занадто серйозний історик, щоб не розу-
427 міти, що всяке діло, особливо ж планова перебудова сус­
пільності, потребує майстра і недоконуеться сліпим інстинк­
том. Як противагу всякому містицизмові та фаталізмові,
слов’янофільському з одного і соціал-демократичному
з другого боку він клав принцип культурності і освіти,
що, виробляючи поодиноких людей і виховуючи їх у прин­
ципах свободи та пошани прав інших, тим самим підносить
і з часом чимраз більше підноситиме інтелектуальний рі­
вень та етичне вироблення цілих мас народу. З того стано­
вища він виступав против утопійної теорії загальної со­
ціальної революції, що мала одним замахом перевернути
теперішній лад і спровадити здійснення соціалістичного
ідеалу на землі. Ся теорія якийсь час була модна і дискуту­
валася живо, особливо в сферах російських соціалістів.
Супроти неї Драгоманов усе настоював на те, що всяка ре­
волюція має головно політичний характер, міняє політич­
ні форми панування, але не має сили сотворити новий лад
суспільного життя, бо сей мусить органічно і звільна ви­
ростати з попередніх, як дерево з даного грунту, а подик­
тувати його ніякими едиктами та регулямінами не можна.
Не революція, а еволюція — се був девіз Драгоманова,
а властиво революція як явище хвилеве і місцеве — се
тільки одна з форм загальної еволюції.
На сьому пункті, солідарний зрештою з західноєвропей­
ською школою істориків-соціологів, Драгоманов займає
ясне і консеквентне становище. Не можна сього сказати про
його становище в справі національній. Як уже було зга­
дано, Драгоманов виступив на публіцистичне поле як дер­
жавник, що в різнонаціональній державі признає пануван­
ня чи то духове та політичне верховодство одної нації,
а потреби і жадання інших націй мірить потребами й інтере­
сами цілої держави, які зрештою у нього, республіканця,
сходяться з потребами культурного поступу народних мас.
Національність — се не більше як форма, спосіб вислову,
контура, що повинна бути заповнена одним, загальнолюд­
ським, чи то, по драгоманівському вислову, загальноєвро­
пейським змістом.
На сьому становищі Драгоманов як практичний полі­
тик лишився, мабуть, назавше, хоча теоретично він у своїх
працях з остатніх років ішов значно дальше1. І так його
1 Див. особливо рукоп[исну] програму «Поступу» з р. 1885, де
метою покладено національну автономію, але для газети, що мала
виходити в Галичині і під моєю редакцією.
428 найкраща публіцистична праця «Историческая Польша и ве­
ликорусская демократия»* сотками ярких і вміло згрупо­
ваних прикладів доказує шкідливість ігнорування укра­
їнської національності та й загалом так званих недержавних
національностей політиками та публіцистами державних
націй, і навіть для противаги тому ігноруванню у вступній
часті дає першу талановиту і широку пробу синтези того,
чим була і єсть досі Україна посеред країв Східної Європи,
чим була для Польщі і для Росії, чим може статися для
Слов’янщини. Проте вже по написанні тої праці, коли
1884 р. йому довелося — правда, не від власного імені,
а від групи всеросійських лібералів-конституціоналістів—
формулювати нарис російської конституції, він не пова­
жився покласти національний принцип основою ідеальної
російської конституції, а силкувався замаскувати його
принципом обласних автономій, хоч відома йому конститу­
ційна практика в Австрії могла йому дати аж надто добре
пізнати, що, значить, автономія області (територіальної
цілості) нерівнозначна з автономією національності. Прав­
да, можна би сказати, що програма Вільної спілки була ви­
разом поглядів не самого Драгоманова, а ширшого і то
переважно з неукраїнців зложеного кружка і укладалася
з оглядом на можливість скорого практичного переведен­
ня,— та проте ми знаємо, що Драгоманов у дуже значній
мірі солідаризувався з нею, вважав її, приміром, можли­
вою підставою своїх переговорів з поляками1, а пізніше, коли
надії на її осущення розвіялись і історія Східної Європи
насунула перед очі інші перспективи, не пробував уже ук­
ладати нової програми, опертої на національнім принципі,
з метою перетворення Росії, чи й ще більшої частини Схід­
ної Європи на федерацію автономних і рівноправних народ­
ностей. Навіть п’ять літ пізніше, під кінець свого життя,
коли радикальна агітація в Галичині, в якій він публіцис­
тично і листовно брав дуже живу участь, висунула на
перший план принцип національної самостійності без ог­
ляду на історичні привілеї і доконечність переміни великих
різноплемінних держав на федерації рівноправних народ­
ностей, зорганізованих не по басейнам рік та хребтам гір,
то значить не обласно і територіально, а по теренам, замещ-
каним переважно сею чи тою народністю,— навіть тоді Дра-
1 Пор. М. П а в л и к. Переписка М. Драгоманова з Д-ром
Т. Окуневским. Львів, 1905, ст. 108.
429 гоманов, забираючи голос, виступав головно як критик,
остерігаючи перед вибриками націоналізму, звертаючи
увагу на множество інтернаціональних елементів у кождій
національній організації і загалом на інтернаціональність
усеї культури, а не даючи майже нічого для скріплення
тої національної синтези, без якої культуртрегерство дуже:
легко переміняється на винародовлення.
Отеє, на мою думку, головні точки для характеристик«
суспільно-політичних поглядів Драгоманова. Він був про­
дукт свого часу — часу великих ліберальних поривів ро­
сійської інтелігенції з доби реформ, часу знесення крі­
пацтва. На нім ясно відбивалися всі добрі і симпатичні
прикмети того часу і многі його хиби. Демократ і респуб­
ліканець, він занадто тісно розумів поняття суспільності.,
занадто низько ставив вагу і ролю інтелігенції, занадто од-
• • і ••• »
носторонньо, етично, а не соціологічно формулював із.
життєве завдання. Як ліберал він був далекий від псевдо-
ліберальної доктрини laisser paire, laisser passer1, що поз •
воляе кождому давати собі раду як уміє, але не цурається
насильства для оборони свого власного упривілейованого
становища. З другого боку, він всупереч до лібералів-док-
тринерів не розумів лібералізму якобінського, що кождому
хоче диктувати форму, в якій має бути свобідний і щасли­
вий: La libertй ou la viel2 Лібералізм Драгоманова основу­
вався поперед усього на широко відчутих правах людської
одиниці, на автономії личності, на свободі слова й думки,
на пошануванні чесного противника і на безогляднім побо­
рюванні апатії, лицемірства та брехні. Як політик він до
кінця життя лишився тим, чим був при виїзді з Росії —
gente Ukrainus, natione Russus; Росія як політична цілість
була дорога йому головно задля тих задатків духової куль­
тури, які бачив у ній. України без близького зв’язку з Ро­
сією він не міг уявити собі, хоч годі заперечити, що його
погляди на границі обласної і національної автономії під­
лягали з часом змінам на користь національного прин­
ципу,
І в чисто культурних та освітніх справах занадто вузька
розуміння нації як плебсу не позволяло йому ставити
діло національного розвою так широко, як воно ставиться
у нас нині. В однім своїм листі до мене він подає нарис істо­
А Хай буде так (франц.).— Ред.
2 Свобода або життя! (франц.) —Ред.
430 рії української літератури відповідно до ідеї, розвитої
в його італійській статті «Una litteratura plebea»: отже, те
тільки, що написано на українській території мовою укра­
їнського плебсу, значить, починаючи від кінця XVI в. де­
які полемічні твори, козацькі літописи та вірші, драми та
інтермедії, а головно твори усної словесності, пісні, казки,
а далі література від Котляревського, писана людовою мо­
вою. Коли ми сьогодні не задоволяємося такою програмою,
а. втягаємо до своєї літератури також писання старої кня­
зівської та в значній часті й литовсько-білоруської доби,
коли й з тих пізніших часів, обнятих програмою Драгома-
нова, втягаємо сюди далеко ширший матеріал, писаний
українцями церковною, польською, латинською та мос­
ковською мовою, то чинимо се не з жадної національної
амбіції, не для самохвальби, що ось-то у нас яке старе та
багате письменство, а просто тому, бо вважаємо історію
літератури образом духового розвою нації, який ніколи не
підлягав і не підлягає якійсь одній формулі, та йще з того
строго наукового мотиву, що така частина, яку обійняв
у своїй програмі Драгоманов, власне як частина, відірвана
від більшої цілості, не дала би повного і вірного малюнка
духового життя навіть того самого плебсу, а тим менше
тої його частини, що творила пісні та оповідання, вірші та
драми та прозові книжки.
І ще одно треба сказати. Драгоманов як історик був
еволюціоніст, вірив у ненастанний органічний розвій не
лише в сфері матеріальних явищ, але також у сфері духу,
віри, літератури й етики. Властивим плодючим елементом
у тій еволюції вважав людське індивідуум, його душу, во­
лю й інтелігенцію. Суми тих індивідуальних імпульсів
творять масові течії, настрій і змагання мас. Впливаючи до­
ступними нам способами на погляди індивідів, ми посередньо
впливаємо також на психологію мас. Чим інтенсивніший
імпульс вийде від одного осібника, чим більший круг інди­
відів обійме і порушить, тим більший буде наш вплив у тій
сумі матеріальних та ідеальних сил, що порушують сус­
пільність у її розвої. Се була його поправка до так званого
матеріалістичного світогляду, який у розвої людськості
бачить лише ділання несвідомих, матеріальних сил*.
Драгоманов, не ігноруючи тих матеріальних сил, вірив
також у духову силу, що помагає порушувати віз людської
цивілізації. І се було джерело того огню, яким він сам усе
своє життя горів та яснів, писав, полемізував, кореспонду­
431 вав, з нечуваною у нас інтенсивністю на всі боки розкидаЕ
сімена свого багатого духу, надіючися ввести й свою пло­
дючу течійку в широку течію нашого національного і з
тим і загальнолюдського розвою.
Post scriptum. Групка українських студентів Львів­
ського університету запросила мене виголосити відчит про
Драгоманова на концерті, що в зв’язку з загальним вічем
української] академічної молодежі мав відбутися у Львові
д[ня] 15 липня. Відповіддю на сі запросини був отсей рефе­
рат, який тут друкую майже без змін, не даючи можності
дати йому тепер таке оброблення, якого б вимагала науко­
ва розвідка. На основі власної знайомості і довголітньо’ “
кореспонденції з Драгомановим та пильного читання його
писань я вважав собі можливим у коротких рисах, яких
ядерність була подиктована характером відчиту, подати
характеристику ідейної фізіономії Драгоманова натлі|його
часу й тої суспільності, якої він був нерідним сином і
продуктом. Характер відчиту вимагав піднесення лише най-
важніших моментів, отже, про вичерпання предмета тут не
може бути ані мови. З другого боку, не вдаючися ні в яку
полеміку, я бажав показати Драгоманова продуктом певно­
го часу, певної соціологічної школи і зазначити, що в його
духовій спадщині цінне і тривке для нас, а де ми, поперті
силою розвоєвих обставин, мусимо вносити поправки в кон­
струкцію його політичних і суспільних ідеалів. Се було
потрібне з трьох причин, чи радше на три боки, про які
вважаю відповідним сказати тут іще дещо докладніше.
Весною сього року видано було під редакцією «Осво­
бождения»*, по ініціативі і накладом «українців-демо-
кратів» другий том «Собрания политических сочинений
М. П. Драгоманова», до якого передмову, життєписний на­
рис автора, додав д. Б. Кістяківський*. Передмова написана
загалом розумно, факти про життя Драгоманова зведено
рукою знавця і прихильника, хоча автор не зазначує ви­
разно свого власного становища супроти ідей Драгоманова.
Та власне з ідейного погляду автор передмови не всюди зу­
мів удержатися на висоті тої теоретичної об’єктивності,
якої поперед усього слід було бажати. І так, прим., підно­
сячи заслуги Драгоманова коло ширення серед російської
• • • ♦••• •••
суспільності думки про політичну волю та її гаранти, авто э
передмови згадує, що Др[агомано]в був не перший на тім
полі в Росії і ширив думки не нові, а вироблені західноєв­
ропейською наукою ще від XVII в., думки, за які в Росії
432 боролися і терпіли декабристи, Герцен, революціонери
60-их, народники та народовольці 70-их і 80-их років. «Но
в этой славной традиции русского общества,— пише далі
д. Б. К. (стор. XXXV),— значение М. П. вполне опреде­
ленно выдвигается как первого русского кон­
ституционалист а-демократ а*, творца пер­
вой русской конституционной теории… Будучи социалис­
том, он был в то же время последовательным либералом
и демократом, каковыми всегда и являются истинные со­
циалисты». Можливо, що зачислення Драгоманова до кон­
ституційних демократів, назви, якою тепер обіймають у
Росії найчисленнішу політичну партію ліберальну в захід­
ноєвропейськім значінні і не чужу державно-централіза­
торським тенденціям, против яких увесь свій вік воював
Драгоманов,— можливо, кажу, що таке зачислення з боку
д. Б. К. було тільки lapsus calami1 і не було подиктоване
виразною тенденцією — затягти Драгоманова десять літ по
його смерті під стяг партії, що надала свою фізіономію пер­
шому російському парламентові, партії, прозваної кадета­
ми. Говорю так, бо, знаючи дещо ближче погляди автора
передмови, можу припускати, що своїми ідеями він сягає
значно ширше від офіціальної програми російських каде­
тів і величати сю партію адоптуванням до неї Драгоманова
не має, здається, ніякого інтересу. Та все-таки авторові
не можна ощадити докору за необережність у номенклату­
рі, яка стягла на нього вже з іншого боку закид, що він
і сам належить до російських «кадетів».
Так само не зовсім обережним був д. Б. К., прикладаючи
до Драгоманова епітет соціаліста з додатком лібералізму,
яким буцімто визначаються всі правдиві соціалісти.
Якби так було направду, то треба би Маркса, Енгельса
і всю новішу соціальну демократію назвати неправдивими
соціалістами, бо ж вони зовсім не ліберали, як не може
бути ліберальною ніяка войовнича партія взагалі, яка сил­
кується перевести свою програму, тобто накинути свою
волю загалові. І в теоретичних програмах, і в практичній
тактиці майже всіх сучасних соціалістичних партій (ос­
кільки вони дійсно партії, а не кружки філософів та профе­
сорів) бачимо стільки воєнної дисципліни, претензій на на­
кидання своєї волі іншим, диктування своїх законів «реак­
ційним масам», стільки деспотизму та нетолеранції навіть
1 Опискою (лат.) .— Ред.
433 унутрі власного табору, що говорити про лібералізм тою
руху нема ніякої підстави*. Значить, говорячи про соціа­
лізм Драгоманова, конечно треба було оговорити його
докладніше, зазначити його вихідну точку, принципіаль-
но відмінну від войовничого західноєвропейського соціа­
лізму та соціал-демократизму, та ввійти глибше в огляд
його тактики та способів переведення в життя його ідеалу.
Докір за кадетство, про який згадано було вище, стрі­
нув д. Б. К. з боку органу українських радикальних де­
мократів «Нової громади»*. В книжці 6 того місячника д.
Сергій Єфремов*, різко зазначуючи натуральність і істо­
ричну конечність ставлення української програми на основі
повної національної автономії, додає, що «українські по­
літичні діячі не можуть виставити іншого домагання, хоч
би тут довелося мати проти себе й авторитет Драгоманова
та нарікання на «націоналістичність», які раз у раз чуємо
від заступників російських партій» (ст. 160). Се зовсім
вірно, бо ж ніякий авторитет минулого не може і не повинен
стояти на заваді потребам і змаганням пізнішого часу,
яких основи він за життя не міг передвидіти ані оцінити.
Та не можна вповні згодитися й з думкою д. Єфремова,
що Драгоманов, заступаючи в програмі «Вільної спілки»
автономію національності автономією територіальною, не
суперечив тут пізнішим націоналістам, «бо він не принци-
піально, а тільки з практичних міркувань обстоював свою
«областную автономию» (ст. 160). Принципіальне в програмі
те, що сам автор програми покладе принципом і трактує
як принцип, тобто як основу цілої будови програми. У та­
ких принципіальних питаннях Драгоманов ніколи не ро­
бив концесій і, прим., ніколи не був би згодився прикла­
дати руки до програми, опертої на якімось обмеженні ав­
тономії людської особи. Коли ж він згодився укладати та
опублікувати програму без покладення в її основу
принципу національної автономії, то видно, що не вва­
жав се принципіальним питанням і думав, що можна обій­
тися без нього. Тут нічого замазувати суперечність між
Драгомановим і пізнішим українським націоналізмом, але
ж ся суперечність не може бути «в суд і осужденіє» ані Дра-
гоманову, ані нинішнім його потомкам, бо один і другі,
як вірно зазначує д. Єфремов, стоять кождий на своїм,
історичними обставинами зміненім грунті. Може, те, ще
виложено вище в моїм відчиті до характеристики того грун­
ту, на якім виріс Драгоманов, причиниться до яснішого
434 зрозуміння того контрасту і його історичної натураль­
ності.
Не зовсім може задовольнити й та формула, в яку
д. Єфремов рад би уняти характер і діяльність Драгоманова.
З такими формулами все те лихо, що вони, з одного боку,
занадто загальні, а з другого боку, замало дають конкрет-
ного. Д. Єфремов стає на тім, що Драгоманова можна і слід
характеризувати формулою «український соціаліст-феде-
раліст» і що «всяка інша характеристика буде глибоко не­
справедлива» (стор. 162). На мою думку, одначе, і ся (харак­
теристика зовсім не передає того, чим був Драгоманов.
Поперед усього щодо епітету «соціаліст». Д. Єфремов твер­
дить про нього: «Справді, своїми громадськими поглядами
ДІрагоманоїв усе був глибоко переконаний, науково ви­
хований соціаліст, який завсіди й скрізь пропагував ідеї
з соціалізму» (ст. 161). Було б цікаво знати, на якій підставі
каже се д. Єфремов, бо ж у відомих нам писаннях Драго­
манова дійсного соціалізму дуже мало: він ані практично
не займався соціалістичною агітацією та соціалістичними
реформами, ані теоретично не писав нічого, що давало би
підставу зачисляти його до теоретиків соціалізму. Як пуб­
ліцист він був майже виключно політик, а соціалізм
зачіпав лиш остільки, оскільки політичні комбінації,
мавши на оці життя й інтереси народних мас, заходили на
поле неминущих соціальних реформ і вивершення тих ре­
форм у далекій будущині. Ось для прикладу виписки важ­
ніших місць, що доторкаються сеї теми, з «Переднього
слова» до «Громади»* (Женева, 1878): «В товаристві, в рів­
ності і в спільному господарстві над усім, що потрібно лю­
дям, і єсть корінь волі й для людей, маючих свої держави
і не маючих їх» (ст. 39). Але ж «велика купа людей… не
може бути одним товариством, інакше вона б перестала
бути й вільним товариством. Вона мусить стати товари­
ством товариств, спілкою громад, вільних в усіх своїх
справах, інакше які-небудь громади будуть поневолені
робити не те, що вони хотять, і не там, де вони сидять»
(ст. 40). «Не буде волі рівної й тоді, коли хто-небудь буде
справлятись в усьому за другого, як це робиться в вибор­
них державах. Виборний тільки тоді не стане начальством,
коли він просто справить те діло, за котрим його вислав
другий, котрий знав наперед, яке то діло, й наказав, як
його треба справити. З цього ясно, що справді вільними
можуть бути тільки маленькі держави, або, ліпше сказати,
435 громади, товариства. Справді вільною спілкою може бути
тільки спілка товариств, котрі просто чи через» виборних
людей для кожної справи обертаються до других товариств,
з котрими їм найближче, найлегше, найпожиточніше бути
спільними, за потрібними їм справами, оддаючи їм поміч
за поміч. Розважаючи далі, побачимо, що й громада тільки
тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого,
бути в ній чи не бути. І громада мусить бути спілкою віль­
них осіб. От дійти до того, щоб спілки людські, великі
й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі
посходились для спільної праці й помочі в вільні това­
риства,— це й єсть та ціль, до котрої добиваються люди
і котра зовсім неподібна до теперішніх держав, своїх чи
чужих, виборних чи невиборних. Ціль та зветься б е з —
начальство: своя воля кожному і вільне громадство
й товариство людей і товариств» (ст. 40—41).
Чи се має бути науковий виклад якоїсь соціалістичної
системи? Але ж до дійсного соціалізму, до дружності в про­
дукції автор доторкається тут лиш одним-однісіньким сло­
вом, де згадує про спільну працю, та далі й зовсім не
вдається в детальні питання: як зробити сю працю спіль­
ною, як організувати її і як погодити вимоги такої продук­
ції з вимогами розділу напрацьованого добра (дистрибуції)
та з suprema lex1 його суспільного ладу — абсолютною
свободою кождої одиниці. Коли се має бути соціалізм, то ми
мусимо сказати, що він наскрізь антисоціальний,
бо, основуючи всю соціальну будову на принципі повної
особистої волі, тобто принципі, який у крайній консеквен-
ції рівнозначний із самоволею, отже, з тим, що пере­
важно роз’єднує людей, він рівночасно ігнорує всі
ті принципи, що здружують людей, отже, спільне замеш-
кання, спільну мову, спільну історію й традицію та почуття
спільних обов’язків, без чого людська громада тратить ха­
рактер суспільності, нації, а робиться стадом.
Ігноруючи ті основні елементи суспільного життя, що
від початку історії людства мусять обмежувати (певно,
в різній мірі, як до ступеня культури) вольну волю (само­
волю) одиниці, Драгоманов тут же подає дуже популярний
і занадто упрощений виклад свого розуміння суспільного
устрою. Котрий соціаліст на світі підпишеться під тим ви­
кладом? Ніхто не підпише, хто має хоч трохи поняття про
1 Найвищим законом (лат.).— Ред.
436 закон історичного розвою. Тут справді можна сказати, що
вчений Історик розминувся зі своєю наукою і замість нау­
кового викладу дав нам наївні міркування мужика, що не
бачив світу і не потрафить піднятися думкою до зрозумін­
ня вищої суспільної організації понад свою громаду або
свій повіт і одинокою підвалиною суспільного зв’язку ба­
чить свою особисту користь і приємність. Ні, так соціалі­
стичний ідеал не виглядає і ніколи не виглядатиме.
Чим, властиво, був федералізм Драгоманова при ігно­
руванні основної його підстави — автономії національно­
стей, найбільших і одиноких соціальних організмів, які
можуть входити в федеральні союзи одні з одними, се також
не легко уяснити собі. Союз громади з громадою чи това­
риства з товариством— се ж занадто елементарна і круха
підстава для того, щоб виключно на них будувати цілу си­
стему федералістичного устрою. Спеціальні цілі й інтереси
тих дрібних, часто ефемерних організацій занадто часто
підлягають змінам, щоб їх можна класти основою якоїсь
широкої системи. У самого Драгоманова ся федералістична
доктрина доводила іноді до кумедних концептів, прим.,
коли він у 1881 р., бажаючи бачити польських львівських
робітників у федеративнім союзі з руськими робітниками
та селянами, конче домагався від редакції робітницької
газетки «Ргаса», щоб вона покинула писати по-польськи,
а писала для львівських робітників по-мазурськи,
очевидно, не знаючи, що ніякі поляки у Львові по-мазур­
ськи не говорять.
З третього боку, треба мати на увазі той оригінальний
і зовсім не науковий демократизм Драгоманова, по якому
український «народ»— се лише мужики та робітники,
рієЬб, що говорить українською мовою. Коли б було мож­
ливе, що вся суспільність, уся інтелігенція перейнялась
би таким «демократизмом», то над нами як над нацією була
б висипана могила. Вже й за часів Драгоманова лунав,
а тепер з боку АУ5гес1іро1ак6\Ґ1 раз ураз лунає оклик, що на
Україні живе не жаден народ, а простий етнографічний
матеріал, який польська культура переробить на поляків,
Уся польська політика в Галичині майже від самого 1848 р.
ведеться під окликом: або зацитькувати руську інтеліген­
цію дрібними концесіями, щоб не виступала як репрезента­
ція окремої нації, або просто ігнорувати інтелігенцію
1 Всіх поляків (всеполяків) (польськ.) .— Ред.
437 і йти самимполякам під руські стріхи. І якби поляки ь
Східній Галичині не були сліпорожденними на пунктах па­
нування шляхти, римського клерикалізму та національно»
нетолеранції, якби були заздалегідь, у 60-их роках звер­
нулися з розумними, народолюбними і щиро гуманними
окликами до руського люду, то хто знає, чи тепер у Східній
Галичині було би ще місце для руської радикальної та
національно-демократичної агітації та організації. І влас­
не сього ніколи не хотів чи не міг зрозуміти Драгоманов,
не тому, що робив концесії оглядам практичності, але
тому, що в його духовім арсеналі не було поняття нації як
чогось органічного, історично конечного, нерозривного
і вищого над усяку територіальну організацію, чого не за­
ступимо ніякою не опертою на ній автономією. В моїм від*
читі зазначено, чому так було; можливо, що детальніші
досліди вияснять се ліпше. Нам, безпосереднім потом­
кам і спадкоємцям його духового надбання, не менше важно
бачити хиби і прогалини в його ідеалах, як і їх пози­
тивні та тривкі прикмети. Ті «драгоманівці», що з його
імені та його творів роблять якогось фетиша, якого при
всякій нагоді вільно тільки хвалити, а ніяк не вільно кри­
тикувати, роблять тим дуже лиху прислугу не лише нашо­
му національному розвоєві, але також репутації «драгома-
нівської школи».

Категорія: Іван Франко. Том 45. Філософські праці

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.