Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ЧАСТИНА ПЕРША. ПЕРЕДМОВА

Що змушує людину «сідати» за спогади? Мабуть, у
кожного є свої мотиви, серед яких — і неусвідо-
— у/ млені. Але є й очевидні спільні: ностальгія; бажан­
ня зафіксувати і зберегти для уявної цікавості нащадків зни-
комий світ свого власного, як тепер кажуть, «часопростору»;
потреба узагальнити свої життєві враження, свій досвід,
підбити підсумок свого життя — бодай для самого себе. Може
бути і якийсь полемічний імпульс, якась своя затятість або
спроба внести корективи в уявлення сучасників про тебе.
Мабуть, усі ці мотиви не чужі й мені. Хоч у кожного во­
ни озиваються по-своєму. Скажімо — якщо почати з остан­
нього — я нерідко відчував невідповідність між своєю само­
оцінкою і оцінкою «збоку». Я людина досить самокритична
(так мені принаймні здається!), часом аж до самоїдства.
Страх як не люблю перебільшених похвал і всілякої іде­
алізації. Знаю, що надмірна ідеалізація неминуче кінчається
розчаруванням, і тоді об’єкт ідеалізації може стати об’єктом
осуду або й ненависті як такий, що не виправдав чиїхось
сподівань (хоч він лише жертва чужих ілюзій). Мені доводи­
лося зазнавати і агресивної ідеалізації, і несподіваної воро­
жості. Сам я ставлюся (або стараюся ставитися) до людей
спокійно і об’єктивно. І хотів би такого ставлення до себе від
них. Можливо, цьому сприятиме моя розповідь про своє
життя. Хоч я розумію, що будь-яка самооцінка, навіть зани­
жена, не є абсолютним аргументом для інших.
Але це — між іншим, це — «обертони» мого «багатоакт­
ного» монологу. І розповідатиму я — читач у цьому пе­
ресвідчиться — не так про себе, як про людей, з якими зводи­
ла мене доля. Причому не так про великих і видатних (про
них і без мене написано багато), як про невідомих і «безімен­
них». У цьому, мабуть, особливість моїх спогадів. Але це не
якась теоретично узасаднена «принципова позиція», а при­
родний наслідок мого способу життя, особливості моїх
життєвих контактів: я почувався чужаком серед іменитих і не
відчував до них потягу (за винятком випадків, коли виявляла­
ся якась внутрішня близькість), зате мене заводи дуже ціка­
вили і приваблювали світ, думка, слово людей, серед яких я 28 ІВАН ДЗЮБА
жив, — родичів, сусідів, студентських друзів, селян, робітни­
ків, просто випадкових знайомих або попутників у поїзді то­
що; мені здавалися значущими випадково почуті уривки роз­
мов на вулиці, чиїсь репліки — за цим я в уяві реконструював
чийсь образ, чиєсь життя. Такі записи я вів ще зі шкільних ро­
ків 1 (аж поки життя не засмикало так, що довелося про це за­
бути), — дещо спробую використати в цих спогадах. Не кри­
тимуся: мені дуже любо в цьому обжитому світі минулого, в
спогадуваному колі давніх друзів, знайомих і малознайомих,
близьких і далеких людей, у хаосі їхнього незабутнього
різноголосся, — і я часто тікаю туди від брутальщини нашої
псевдоновобуржуазності. Втім, брутальщини й тоді вистача­
ло, але вона не здавалася такою всепереможною.
Ще про одну дуже важливу для мене (може, найважливішу)
спонуку до написання цих спогадів. Двадцяте століття поглину­
ло у свої крижановоді безодні вже не одну Атлантиду. З ближ­
чих до нас — це Атлантида середньо- і східноєвропейського
містечкового єврейства з його особливим побутом, ритуалами,
варварською мовою, забобонами і мудрістю, родовищем тал­
мудистів і романтиків, ремісників і цадиків, обмежених обива­
телів і світових революціонерів, майбутніх чекістів і жертв
чекізму. Це Атлантида галицького села з його потягом попри
злидні до освіти, культом читальні, повагою до вчителя і свяще­
ника, працьовитістю і побожністю, відпорністю до асиміляції,
що породила покоління жертовних фанатиків національної
справи, але також і покоління молодої інтелігенції, невдовзі
знищеної або розсіяної по світах, і плеяду блискучих творців
національної культури. Нині ми є свідками того, як зникає Ат­
лантида старої української діаспори, політичної еміграції —
цілий світ людських доль, зусиль, високих і низьких пристрас­
тей, різноякісних цінностей, боротьби і праці, творення «аль­
тернативної» України і надії на прийдешню велику Україну, —
але це окрема драматична тема.
Я ж хочу вказати на ще одну Атлантиду, яку поглинуло
XX століття, а власне, його останні десятиліття. Цс — Атлан-
* У шкільні роки я був вичитав слова американського філософа Ральфа
Емерсона: «Записуйте на місці. Запис вартий воза пригадувань», — і взяв
усерйоз його пораду. Записував різні свої спостереження та «міркуван­
ня», здебільше наївні й смішні, як на теперішній розсуд. Мені здавалося,
що я роблю це непомітно для сторонніх очей, але, мабуть, помічали, і
мене навіть прозвали: «Мальчик, который записывает». Назбиралося
кільканадцять зошитів, переважно шкільних та студентських часів;
потім життя поступово цю пристрасть притерло. Але жалкую, що не вів
щоденникових записів регулярно, а лиш епізодично… СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 29
тида української Донеччини, точніше — українського села і
українського робітничого селища Донеччини. Вони, звичай-
но, ще існують фізично, але вже не в тій якості Я не претен­
дую на те. щоб відтворити образ цієї Атлантиди — тут
потрібна була б епопея! Але я хо чу бодай зберегти якісь к ри х —
оїювіли письменники Донеччини — від Павла Байдебури до
Івана К острі, від Віктора Соколова до Василя Марсюка.
З тим самим почуттям згадую я і про іншу свою при-
четність, хай і не таку глибоку — причетність до атмосфери
життя великого робітничого колективу. Ті вісім років, що я
відбув у своєрідному «відрядженні» на Київський авіаційний
завод, не минули для мене марно, і хоч були тяжкими й мар­
нотратними, все ж таки дорогі мені саме знайомством з ба­
гатьма славними людьми того робітничого гарту, який та­
кож уже безслідно зникає…
Будуть і спогади про світ літературний, але, мабуть, мен­
ше, ніж зазвичай чекають від літератора. Бо про тих, кого
ближче знав (Микола Лукаш, Григір Тютюнник, Іван
Світличний, Віктор Некрасов, Сергій Параджанов), я вже
публікував спогади. Про декого ще будуть. Що ж до Спілки
письменників, то мені завжди було душнувато в ній, у літера­
турних колах взагалі, я тікав від цієї суєти, але потрапляв у
іншу. Вільною людиною так і не став, у чому з гіркотою зізна­
юся. Обов’язки, обов’язки, обов’язки…
Про політичні, літературні та інші проблеми також ба­
гато не говоритиму — досить говорив про них у статтях і ви­
ступах. І твердої хронологічної послідовності в мене не буде
— натомість вибірковість та асоціативність.
І останнє. Спогади — не підручник історії. І не сповідь.
Публічна сповідь — справа блюзнірська, якщо ти — не Ав­
густин Блаженний. Або гра. Є речі, сповідатися в яких можна
тільки перед самим собою. Або перед Господом Богом. Моя
пам’ять і без того «мстива» щодо мене, весь час виловлює
мені з минулого великі й малі провини: комусь мимоволі
зробив прикрість, перед кимось оконфузився, комусь не до­
поміг. Вистачить мені самому мати справу з такою пам’яттю.
Зрештою, є сторони життя, сказати б, фізіологічно інтимні,
про які недоречно говорити стороннім. Правда, Жан-Жак
Руссо і в такого роду конфузах зізнавався, але і в нього це не
виглядало ані гарним, ані дуже потрібним читачеві, і теж
скидалося на своєрідний моральний демпінг, якщо не ма­
зохізм. Одне слово, не вірю тим, хто декларує цілковите са- зо ІВАН ДЗЮБА
мооголення — часто це хитрощі цинізму. (Нині ж цинізм
технологізовано в ЗМІ і поставлено на потік, на ньому за­
робляють «славу» і гроші.) Не обіцяю говорити все, що знаю,
про себе і про інших. Зате обіцяю не говорити того, чого не
знаю, обіцяю не говорити неправди. По-моєму, це макси­
мальна вимога до спогадів. І ще одне застереження: про де­
які періоди, деякі ситуації і деяких людей ще не час говори­
ти. Це — «в резерві», почекає. Тому — і деякі «автокупюри» в
тексті, позначені трикрапкою в дужках: (…).
P.S. Людям, які вже прожили більшу частину свого життя,
неодмінно ставлять нестерпно банальне запитання: якби вам
довелося почати життя заново, чи прожили б ви його так са­
мо чи інакше. І більшість дає (принаймні більшість «радянсь­
ких людей» давала) героїчну відповідь: тільки так! Мені
здається, не може бути безглуздішої відповіді, ніж ця, навіть як­
що вона освячена видатними іменами. Адже завжди людина
може прожити життя розумніше, ніж прожила. З другого ж
боку, тільки ціною непоправних помилок і втрат вона прихо­
дить до «розумнішої» версії життя. І слава Богу, що не може її
реалізувати: бо то було б уже не її життя, а життя зовсім іншої,
фінально-випрямленої, тобто несправжньої, особистості.
Не підправляймо, не редагуймо свого минулого: не
зазіхаймо на себе самих. Кому потрібен старт після фінішу?

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.