Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

МАМА

Мамине дівоче прізвище — Гнітько. Ольга Ники-
1^/1 форівна Гнітько. (Кумедний спомин. Десь у другій
X V Л половині 60-х років, коли мене перестали друкува­
ти під власним прізвищем, я почав удаватися до псевдонімів
і одну із статей підписав маминим прізвищем: Гкітько. Доб­
розичливий до мене редактор не погодився: не можна, це
натяк на політичний гніт). Двоє братів Гнітьків — Григорій і
Никифор 1922 року, під час непу, коли «Ленін дав землю»
(так у нас казали), вийшли з села Миколаївка і осіли на ху­
торі Комишуваха. Поставили поруч два кам’яні будинки, які
були тоді (і ще довго) найбільшими на хуторі. Пізніше, в 30-
ті роки, малим я там літував, і ті будинки здавалися мені дво­
ма величезними кораблями, хоч насправді вони були не такі
й великі — трохи вищі і трохи довші за звичайні хутірські ха­
ти, — зате ж кам’яні. У лівій від входу половині — стайня для СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 31
коней і корів, у правій — сіни, світлиця з глиняною долівкою
і щось на зразок «другого поверху» — простора «лежанка»
для спання, густо і товсто встелена соломою; між правою і
лівою половиною — величезна піч… (які пахучі хлібини
випікали в тій печі!).
Хутір найменували хутором імені Петровського, але
здебільше люди казали: Комишуваха. За назвою річки, на якій
стояв, — а річку так нарекли тому, що вздовж неї стояли не­
пролазні комиші заввишки з хату. (Хуторів і сіл з такою на­
звою: Комишуваха, Комишоваха, Комишеваха — в Україні ба­
гато). Хутір ліг довгасто попри річку, хати в один ряд, далеко
одна від одної… Невиснажений чорнозем гнав догори соняш­
ники і кукурудзи, левади і садки. А взимку сугроби (снігові су­
горби, — але в нас казали: сугроби) були — як скирти. За ніч
як нападає снігу, то ранками мужикам по півдня доводилося
розкидати дорогу, щоб худобу погодувати. А в степу сугроби
— як хвилі в морі. Здається, пустися в них — поглинуть навіки.
По свіжому снігу не виїжджали, а вже як улежиться. Бувало,
розказує мама, вдосвіта поїде дядько кіньми до Юзівки
(нинішній Донецьк) — нема і нема. Родичі і сусіди вже турбу­
ються. Вийдуть зустрічати за хутір… Не видно… Коли: «О, рип­
лять сани!..» Ще не видно, а чути — такі морози стояли…
Тепер нема таких морозів і таких снігів, — закінчувала
мама, і ми (коли вже дорослим вона нам розказувала) віри­
ли, бо й самі ще пам’ятали сугроби заввишки з хлів, у яких ми
дітьми викопували печери на зріст дорослої людини і в них,
наносивши сіна, всю зиму бавилися, — а вже років із десять
такого снігу щось не було… І не було такої весни, коли три-
чотири тижні помалу-помалу підтають пласти снігу, потро­
ху-потроху проточуються струмочки, шукають дороги один
до одного, зливаються в ширший потічок, що під’їдає кригу,
а ми запускаємо паперові пароплавчики і радісними крика­
ми супроводжуємо їхню щасливу путь…
Певно, Гнітьки за тодішньою соціальною номенклату­
рою належали все-таки не до куркулів, а до середняків, так
що їх під час розкуркулювання не зачепили і взагалі з ра­
дянською владою конфліктів вони уникли.
Школи на хуторі не було, тож мамина казенна освіта
обмежилася кількома місяцями лікнепу* ще в Миколаївці
1 Новітні русифікатори піддають анафемі українізацію 20-х років XX ст.:
’’насильство”. Таким “насильством” був і лікнеп: ліквідація неписьмен­
ності, примусове навчання. Але завдяки йому мільйони людей
навчилися грамоти. 32 ІВАН ДЗЮБА
(навчилася так-сяк читати, але писала з трудом), а зате на
житейську науку хутір для дітей не скупився.
Старші хлопці й дівчата, одначе, знаходили час і для за­
бав. Колядувати ходили до «своєї» Миколаївки — кілометрів
за сім! А в сусідньому з Миколаївкою молдавському селі Но-
во-Ігнатівці була «тітка Ксеня», в неї жив якийсь дрібний кра-
мар-єврей, тому в неї водилися цукерки — велика рідкість на
ті часи. І всі діти, навіть з навколишніх сіл, прибивалися до
неї колядувати, бо слава йшла: дає цукерки. Подалися до неї
й ми, каже мама. А в неї вже, мабуть, багато побувало — дала
їм пиріжка. Було велике розчарування… Додому верталися
засмучені, а пиріжка віддали собаці, наче тим помщалися на
«тітці Ксені»… Комишуваха й сама славилася своїми вечор­
ницями, на які приходили й хлопці із сусідніх сіл, з тої ж «ма­
теринської» Миколаївки (дарма що треба було пройти кіло­
метрів сім). Так знайшов Ольгу Гнітько трохи страший за неї
парубок із Миколаївки Михайло Дзюба. Навесні 1930 вони
одружилися. їй ішов 18-й, йому — 21-й.
Треба сказати, що сватання й одруження не були
ідилічними. Річ у тім, що Михайло мав славу запального й
забіякуватого парубка (як вернувся з армії, то ходив на вечор­
ниці, накрутивши на руку ремінь з бляшкою), тож Ольгу за­
стерігали неминучі в таких випадках «доброзичливці». Крім
того, в неї був закоханий сусідський хлопець. Але молоді од­
ружилися і жили щасливо, наскільки це від них залежало.
Та від них далеко не все залежало. Саме тоді почалася
остаточна «ліквідація куркульства як класу». Іван Карпович
Дзюба, Михайлів батько, мав пасіку, і на прибутки від неї по­
ставив край села, неподалік своєї хати, вітряка. Отож пасіку і
вітряка в нього відібрали, але з хати не виселили, бо під кате­
горію куркуля не підходив: не мав найманої робочої сили.
Без утраченого господарства Іванові Карповичу тяжко було
дати раду чотирьом синам, тим більше, що дружина помер­
ла, а з мачухою в синів, за сільською традицією, не все гаразд
складалося, може, і не з її вини. Отож наймолодшого сина від
першої дружини, Михайла, віддали в бездітну сім’ю родича
— Федора Анфимовича Кисіля. Так уклалася нова сім’я, що
стала моєю: дід Федір Анфимович, бабуся Наталія Кузьмівна
(у нас її звали «Кузьмінішна»), батько Михайло, мама Ольга, я
і потім молодший брат Віктор.
Жили ми в Миколаївці у хаті інших родичів (бо дід
Федір, колишній моряк, своєї не мав). Тьмяно пригадую ве­
ликий сад, що, як здебільше в українських селах, спускався СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 33
до річечки (власне, струмка, який вливався поблизу у Мокру
Волноваху, притоку Кальміуса; Миколаївка була по лівий бе­
рег Мокрої Волновахи, а по правий — молдавське село Но-
во-Ігнатівка).
Тим часом настав напівголодний 1932-й, а за ним го­
лодний 1933-й. На Донеччині селяни рятувалися тим, що
тікали в міста на промислові підприємства, де видавали такі-
сякі «пайки». Наші миколаївці кинулися на роботу в сусідні
Оленівські Кар’єри, де саме розгортався видобуток вапняка й
доломі’іу — флюсів для металургії. Довжелезна вервечка лю­
дей вдосвіта вирушала з Миколаївки до Оленівських Кар’єрів
(вісім кілометрів відстані) і вже затемна поверталася. Цих
людей називали зневажливо «миколаївські торбешники», бо
неодмінним «атрибутом» кожного була велика полотняна
торба: для харчів, для начиння тощо…
Але батько й мати знайшли інший вихід: вони пересе­
лилися споча тку в сусіднє селище Ново-Троїцьке, де також
був рудник, а потім в Оленівські Кар’єри. Там десь знайшли
собі «куіч ж* — дитину взяти не було куди, і я залишився з ба­
бусею І Іаталією Кузьмінішною і дідом Федором Анфимови-
чем у Миколаївці. Від маминої груді я був відлучений рано,
бабуся годувала мене розжованим хлібом. Але і його часом
заміняли сумі 11111 по лободи й кори. Пізніше мені розказували,
що сусідка баба Олена жартома лякала мене — ніби прихо­
дила по хліб (жарт, як на ті часи, страшнуватий), а я кричав:
«Тікай, Скажена, у нас немає хліба!». Так я її називав: «баба
Скажена» (замість «Олена»).
Тож перші роки дитинства я ні маминих казок і колис­
кових не чув, і іі маминої ласки не знав — їх замінили невси­
пущі бабусині ‘іурботи (про це далі). Взагалі, забігаючи напе­
ред, коли ми вже жили всі разом, скажу, що в нашій сім’ї
«міських* псречуленості й ніжностей не було, але були
спокій і доброта. Пізніше, коли я жив у містах, підкреслені
родинні сентименти у сім’ях моїх знайомих (публічні
обійми, демонстративні цілування членів сім’ї тощо) здава­
лися мені фальшивими.
Десь від року 1933 і потім майже все життя мама працю­
вала санітаркою в лікарні Оленівських Кар’єрів. Мені здава­
лося, що це дуже важлива посада, і я завжди хвалився, що моя
мама — санітарка. Втім, і пізніше, коли доводилося всілякі
анкети заповнювати, відчував якесь приємне хвилювання і
гордість за маму, а може й за себе, але вже з інших мотивів: я
ж, мовляв, не панського, трудящого роду, в мене батько був 34 ІВАН ДЗЮБА
каменярем, мама — санітаркою в лікарні, а відомо, яка це
тяжка й самовіддана праця.
Видно, у мами робота ладилася, бо через деякий час і дід
Федір Анфимович став працювати в лікарні, мабуть, на
якійсь господарській роботі. Всі ми поселилися в хатинці, де
мешкала родина Любоженків, ми були квартирантами (свою
хату будували кілька років). Тіснота страшенна, але я її тоді
не помічав. Поруч був господарський двір лікарні — велика
стайня для коней, а на довжелезному високому горищі — по­
вно, по самісінькі стропила, соломи, в якій ми, діти, бавили­
ся цілими днями, прориваючи в ній неймовірні печери й хо­
ди, обвалюючись униз і витворяючи все, що вигадувала ди­
тяча уява. Дорослим, за роботою, було не до нас.
До цього часу відноситься і перший мій виразливий
спогад про маму. Спогад трагікомічний. Певно, мені було
років три-чотири, коли ми всі «об’єдналися» в Оленівських
Кар’єрах. Униз від лікарні і від нашої хатки скелястим яром
(прямо красивий каньйон!) текла річка Суха Волноваха. (Су­
ха, бо в посушливе літо пересихала, втім, казали, йшла під
землю, — на відміну від Мокрої, в Миколаївці, що не переси­
хала). Коло річки були городи — порятунок працівників
лікарні і не тільки їх. Так от, одного вечора сім’я працювала
на городі, а як верталися додому (треба було підніматися
вгору), я став проситися на руки до мами. Мама й так була
стомлена, ще й несла щось, а я, видно, капризував, тож
скінчилося тим, що вона добряче мене шльопнула. Де й сили
взялися — я зарепетував і чимдуж побіг додому, випередив­
ши всіх. А там схопив у руки каменюку (їх у нас було як про­
са на току) і з великої образи й гніву розсадив шибку в хаті.
Тепер уже мені дав ремінця батько. Ще більше накручений, я
втік з хати і пішов шукати… міліцію! Хоч я ще не знав, що жи­
ву в Країні Рад, але звідкись узялося уявлення, що міліція
стоїть на сторожі справедливості, а хіба ж мають батьки пра­
во бити дітей? Міліція була вгорі край селища, і поки я до неї
йшов, то забув, чого йду, і повернувся в цілком мирному на­
строї. Дома вже знали про моє правозахисне поривання:
видно, я розпитував дорогу в сусідів, — тому легенько
посміялися, і на тому все скінчилося. А я собі інколи жартую:
чи не була то метафора моїх пізніших «дисидентських» ви­
бухів: не проти того повставав, не до тих апелював, ненадов­
го вистачало, марним кінчалося…
Мама часто брала мене з собою до лікарні, особливо ко­
ли була нештатна робота: лікарня мала підсобне господарст­ СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 35
во, тож після робочої зміни дівчата й молоді жінки з обслуги
сідали коло куп соняхів і качанів кукурудзи й молотили та чи­
стили. Я тулився коло них. Одного разу поліз до дівчат куди не
треба, побачив — там щось чорніє і зацікавився: що то? «Туди
не можна, там ліс, а у лісі вовк», — зі сміхом відповіли дівчата.
Великим святом були дні, коли в лікарні готували моро­
зиво. Стояли великі бідони, як їх розкривали — з них диміло
морозом, хтось із жінок зашкрібав великою ложкою біло­
сніжну кульку — і то було таке смачне, як ніколи в житті.
На мене звернув увагу головний лікар з дивним для ме­
не прізвищем Юсім; часом він бавився зі мною і принагідно
вчив мене арифметики; він же прищепив мені інтерес до гео­
графії, про що далі.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.