Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

БАТЬКО

Мій батько, Михайло Іванович Дзюба, 1909 року наро-
дження, був третім сином (від першого шлюбу) Івана
Карповича Дзюби. Перший мій дитячий спогад про
нього — він умивається надворі під рукомийником, голий до
пояса, витирається рушником, а на руках бігають-грають
м’ячі м’язів. Батько таки не тільки працював каменярем-мо-
лотобійцем — він ще й до того був «силачем», «борцем»: па­
рубком брав участь у тих святах-змаганнях, які влаштовували
греки з сусідньої Стили, викликаючи на борню миколаївців.
Ходила легенда про те, як Михайло Дзюба переміг славетно­
го, мовляв, грецького борця Хулу (дуже розповсюджене серед
греків прізвище). Він нібито підняв його над собою і держить,
публіка кричить: «Кидай! Кидай!» (підняти над собою і кину­
ти на землю — це знак остаточної перемоги), — а він потри­
мав і поставив на ноги. «Група підтримки» обурилася, а інший
борець підбіг до нього і обізвав сопляком.
Про батька ходили й інші перекази. Наприклад, таке.
Нібито, коли Іван Карпович Дзюба вдруге одружився, то ма­
чуха незлюбила Михайла; а вона вивідувала чужі думки, взяв­
ши вночі сонного за мізинець лівої руки і шепочучи якесь
замовляння: тоді, мовляв, він розповість усе, що з ним було за
день. Отож Михайло довідався про це, і одного разу, повер­
нувшись із парубкування, припасся доброю хлудиною і схо­
вав її в ліжку. Вдав, що міцно заснув. Мачуха підійшла, взяла
за мізинець лівої руки, почала зашіптувати. «Сонний» почав 36 ІВАН ДЗЮБА
бурмотіти, щось оповідати, а потім заходився «уві сні» беш-
тати якогось свого кривдника та як уперіщить «його» хлуди-
ною! Відтоді мачуха облишила свої сомнологічні експери­
менти. Мабуть, це все-таки «хохма», але вона характеризує
запальну батькову вдачу, як і його роль заводія на вечорни­
цях, де він, повернувшись із армії, з’являвся, накрутивши на
праву руку широкого армійського ременя з бляхою.
Але це було в ранній молодості. Одружившись, ставши
батьком, Михайло заспокоївся, зробився розсудливішим, а
його енергія пішла в тяжку роботу. В глибоких кар’єрах кай­
лами довбали, молотами розбивали камені (вапняки, до­
ломіти), вагонетками витягали нагору, здебільше самі, бо ко­
ней на такій каторзі мало де можна було використати. А
батько на будь-якій роботі «викладався» сповна. Я його
пам’ятаю суворим, але стриманим; мене він покарав усього
лиш раз — коли я ото розбив шибку на зло мамі. І ще один
раз бачив його розгніваним: коли ми будували хату, і посе­
ред недобудованої хати мама за якусь провину вдарила мене
рукою по голові. Тоді батько так на неї накинувся (не можна
бити дитину по голові!), що мені стало жаль мами.
Одного разу дітвора наробила якоїсь шкоди (вже не зга­
даю, якої саме), і всі заперечували свою вину, і я також. Тоді
батько покликав мене до себе: «Ану скажи, положа руку на
серце». І я мусив сказати правду. А оте «положа руку на сер­
це» запам’ятав на все життя.
Взагалі ж батько був увесь час на роботі, вертався стомле­
ний і, відпочиваючи, просив мене почитати (переважно газе­
ти, як я вже згадував). На роботі він був «ударником», і коли по­
чалася механізація, його послали на курси машиністів екскава­
торів. У нашій хаті з’явилися якісь великі книжки-альбоми з
технічними рисунками і схемами різних зарубіжних екскава­
торів і транспортних стрічок, що виглядали як фантастика.
Але невдовзі і в наших кар’єрах з’явилися спершу чеська «Шко­
да», потім німецький «Демаг», американський «Фаріон». Вони
тоді здавалися циклопічними, хоч насправді це були «малю­
ки», якщо порівняти їх з пізнішими, набагато потужнішими.
Все відносне: спочатку нас, дітей, вражали «овечки» —
паровози «ОВ», які, люто чахкаючи, волочили до дробфаб-
рики аж чотири-п’ять думпкарів з каменем, та ось з’явилися
втричі більші красені «ФеДе» — «Фелікс Дзержинський», — і
поважно тягли вже з десяток або й більше думпкарів, — зра­
зу ж «овечки» змаліли в наших очах і втратили всяку повагу,
стали символом мізерії. СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 37
Батько зжився зі своїм «Демагом» так, як ото селянин —
з конячиною або волом, без кінця пропадав на роботі. Може,
й ревнував до своїх напарників-змінників. Коли працювала
інша зміна, він по звуку встановлював «діагноз»: чи добре
працює екскаватор, чи якийсь механізм «барахлить» і який
саме — тоді біг допомагати. В сім’ї сміялися, оповідаючи, як
він уві сні віддавав команди своїм напарникам або прокидав­
ся й прислухався до «голосу» свого екскаватора.
З роботи батько приносив мені окраєць чорного хліба
— «від зайчика», який все зустрічався йому по дорозі. Цей
хліб від дивного доброго зайчика був найсмачніший…
Якогось року — може, 38-го, може 39-го, саме тоді, як
ми добудовували хату, батька брали до армії, мабуть, на пе­
репідготовку. Не знаю, чи довго його не було — в дитячій
свідомості час розмивається. Зате добре пам’ятаю, що, по­
вернувшись, він привіз нам із братиком (Віктор народився
1937-го) велику пачку галет — смачного сухого печива,
яким ми довго (потроху) ласували. Це було неабищо! А ще
привіз червоноармійський пісенник, а в ньому чудові
пісні:
Ой вы кони, вы кони стальные,
Боевые друзья-трактора!
Веселее гудите, родные, —
Нам в поход собираться пора.
Мы с железным конем
Все поля обойдем,
И посеем, пожнем все и вспашем.
Наша поступь тверда,
И врагу никогда
Не гулять по республикам нашим!
В якому романтичному і загадковому ореолі поставала і
без того захоплююча дивовижа: трактор!
Або ще чудовіша пісня:
Гремя огнем, сверкая блеском стали,
Пойдут машины в яростный поход.
Тогда нас в бой пошлет товарищ Сталин,
И первый маршал в бой нас поведет!
І ще чудовіша:
Собирались козаченьки,
Собирались на заре.
Думу думали большую
О великом о вожде…
Далі пам’ятаю тільки, як уклінно просили в гості: 38 ІВАН ДЗЮБА
Приезжай, товарищ Сталин,
Приезжай, отец родной…
І ще — зворушливе звертання до легендарного земляка:
Веди нас в бой, товарищ Ворошилов,
Донецкий слесарь, боевой нарком!
І багато-багато інших — вони й по радіо лунали, і в кіно,
але ж тут були зібрані всі в такий букет! Мені було чим похва­
литися перед друзями!
А ще батько привіз із армії зубний порошок і щітку —
речі в нас невидані. Правда, вони так і не прижилися в ті ча­
си — почалася війна, і стало не до них. Але батько встиг при­
вчити мене до деяких правил гігієни. Помітивши, що мене
сліпить люте донецьке сонце, він змусив мене в такі дні на­
дягти кепку з козирком. Привчав, ідучи крутою дорогою вго­
ру (на базар на Електру, чи що), глибше дихати і не розмов­
ляти на ходу. Забороняв лузати насіння на людях. Стежив,
щоб комір сорочки був не дуже туго защепнутий. Взагалі він
став якимось ніби інтелігентнішим — мабуть, Червона Армія
в ті часи була непоганою школою елементарної культури. У
всякому разі, наскільки пригадую, про службу в армії говори­
ли з повагою…
У перші ж дні війни батька взяли до армії — я тоді був у
піонертаборі у Велико-Анадольському лісі, і він заїхав по­
прощатися зі мною (про це — окремо). Його разом з інши­
ми мобілізованими, що пройшли недавно «перепідготовку»,
зразу ж відправили на фронт, і кілька місяців ніякої звістки
від нього не було.
Це все, що я запам’ятав про батька з тієї передвоєнної
пори, — багато чого я не знав і не розумів; про дещо пізніше
розповіла мама, згадували родичі і сусіди… Та про це далі.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.