Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ОЛЕНІВСЬКІ КАР’ЄРИ

кдів и лидОтрОжолебе,ін тдінвиситьчякчоіі м Кйуа ршс’еєклрілииь.щ нЧіі орзм отук ркио ахмр’иоє їр дмии?и внБнуоо лтюиу тв н пацрзьововомаюу­ ритим, кар’єрним способом видобуток вапняків і
доломітів — флюсів для металургійних заводів. А Оленівські
— тому що то був своєрідний «відводок» від Оленівки — вели­
кого села і станції на залізничній лінії Сталіно—Маріуполь.
До Оленівки було 12 км, до Сталіно — 45, до Маріуполя — 75.
(Пізніше, по війні, коли селище розрослося, дістало статус
міста, його назвали Докучаєвськом — видатний агролісозна-
вець Докучаєв бував у цих місцях і причетний до створення
Велико-Анадольського лісу — найбільшого на Донеччині,
свого роду дива природи, а власне, людських рук).
Невеликі копальні були тут ще до революції, але бурхли­
вий розвиток кар’єрів почався в роки перших «сталінських»
п’ятирічок металургійні заводи Донеччини (та й усього Сою­
зу) гостро потребували флюсів, а тут були унікальні родови­
ща їх. Тож уже в 30-ті роки картина цієї місцевості виглядала
фантастично: глибокою долиною текла вузенька річечка,
згадана вже Суха Волноваха, колись вона, може, була повно­
водою і потужною річкою, якщо таку глибоку і широку доли­
ну проклала; правий берег місцями широкий і пологий,
місцями скелястий; лівий же переважно скелястий; скелі ж то
тут то там розриті «забоями», що нагадують велетенські
марсіанські кратери, але не суцільні, а нарізані уступами —
«горизонтами». У цьому було щось величне, але нас, дітей, не
дуже хвилювала ця своєрідна сувора краса, — ми серед неї
зростали і з нею звиклися, — нас вабило інше: так захоплюю­
че було лазити по скелях старих відпрацьованих забоїв, ви­
дивлятися, видирати (частіше намагатися видрати) галчачі й
кобчачі гнізда в скелях, лазити печерами, яких було немало у
вапнякових покладах, улітку купатися в «підривках» — озер­
цях, які утворювала підземна вода у відпрацьованих забоях,
де її переставали відкачувати; вода жагуче холодна, з глибин,
а каменисті береги розпечені на сонці.
Наше селище ділилося на дві частини. Одна — на
порівняно пологому правому березі Сухої Волновахи (влас­
не, це теж було узгір’я, але не дуже круте); звалася вона див­
но: Стара Колонія (в побуті Стара Колона), може, тому, що це
було давніше поселення. Тут жили робітники — вихідці із 40 ІВАН ДЗЮБА
сусідніх сіл: ті, хто шукав заробітків, а потім ті, хто тікав від
розкуркулення й голоду.
Стихія життя у нас була українська, і не тільки тому, що
мова жила, а ще й тому, що до війни і в перші повоєнні роки
багато звичаїв зберігалось. Скажімо, посівання, колядування,
до хрещеної мами ходити — це ще було і переживалося як
щось значуще (принаймні для нас, дітей). А як ждали народ­
них свят, як дітвора цілою вулицею змагалася крашанками
— чия міцніша, хто більше навиграє. Одне з перших дитячих
вражень: ідемо в гості, певно, на Великдень, переходимо
місточок на річці, дорослі заспівують:
Ішли хлопці помосту
Та вдарили гопки.
Хто Марусю поцілує,
Тому чарку водки.
І от мене підводять до цієї казково красивої Марусі, я її
цілую (дорослі показали), а вона дає мені, під дружний сміх,
якоїсь водички. (Доля цієї Марусі склалася трагічно. Під час
окупації вона вийшла заміж за німця. «То був такий заміж:
ружжо наставив — і все», — казала мама. А після вересня 1943
вона, звичайно, помандрувала в концтабір як «німецька
підстилка», був такий визволительський термін. Боже,
скільки дівочих доль скалічила війна!).
На Старій Колоні ще зберігся селянський спосіб життя:
у всіх був садочок, город, квіти коло хати. Точніше: не в усіх,
а в тих, хто спромігся поставити власну хату. Ми будували
хату років зо три. Це для мене були величні враження. Чого
вартий був хоча б день, коли їздили кінною гарбою до грець­
кого селища Стила взяти куплені стропила з хати, яку хтось
продавав. Велика гарна хата, і так дивно було дивитися, як її
руйнують. Пізніше я зрозумів, що це була хата когось із «во­
рогів народу»: адже був 1937-й, а греків цей терор косив
особливо люто. Нову хату ми будували далеченько від квар­
тири, де жили; я носив туди то обід, то вечерю, і як ішов пізно
ввечері вгору, то трохи боявся і для сміливості голосно
співав.
Незабутнє враження від толоки. Кілька майбутніх
сусідів копали величезну яму, заповнювали її глиною та со­
ломою, додавали коров’ячого кізяка і довго місили цей джа-
мур. щоб зробити саман — тодішній замінник цегли. Місили
ногами, то тяжка робота, але як діставали коня, то мене садо­
вили на коня, і я ставав головним робітником, їздячи по ко­ СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 41
лу, як у казці! Багато ж люду жило в убогих землянках, що, як
гриби, виростали навколо селища. (Чомусь, коли на місці
цих землянок люди хотіли ставити хату, приїздило началь­
ство з міліцією і розвалювало саманні стіни, рушило двері.
Вночі люди знову ставили, а вдень знову приїздило началь­
ство. Ця війна тривала майже до самого початку великої
війни у 1941 -му. Для нас, дітвори, ці побойовиська виглядали
грізно, тим більше, що ми не розуміли, в чому річ. Мабуть, ха­
ти будували не за планом, а може, надто близько до кар’єру,
де проводилися вибухові роботи).
На крутішому лівому березі, на горі, була нова, «казенна»
забудова, яку називали Електростанція, хоч ніякої електрос­
танції там уже не було, а були трансформатори, через які надхо­
див струм у забої. Там були не тільки бараки, а й особняки для
начальства, а головне — дво- і навіть триповерхові гуртожитки,
які тоді нам здавалися велетенськими будівлями і мало не пала­
цами. На Електростанції (Електрі по-побутовому) жили
керівники (вулиця «Лордівська» — так її звали люди), технічна
інтелігенція і «завербовані» з Росії, тут панували російська мова
або суржик, що впливав на всю дітвору (пригадую характерну
дитячу примовку: «Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко — там
твоїдєтки кушають котлетки»; «сонечко» — це красива комашка:
червоний панцерок з білими цятками). Або ось зразок «політи-
зованого» суржика. Чомусь замість українського «котра годи­
на?» чи російського «который час?» запанувала дика форма:
«сколько время?» Драстична відповідь була така: «Сколько
время? — Два еврея. Два еврея, третий жид, по веревочке бежит».
Спробуй зрозуміти, що це таке, — але сміх викликало…
Між Старою Колоною і Електрою аж до повоєнних
часів існувало деяке, хоч і глухе, протистояння. Мало воно
трохи національний, а більше, сказати б, соціально-культур­
ний характер. «Інтелігенція» з Електри трохи зневажливо
ставилася до «хуторян» і миколаївських «торбешників», а ті, в
свою чергу, трохи глузували з «лордів», а трохи побоювалися
і сторонилися «босяків» — люмпенського і хуліганського
елементу, якого вистачало серед «завербованих». Тут мушу
підтвердити плиткий стереотип: у патріархальному середо­
вищі «корінних» жителів не побутували матюки й пиятика, їх
принесли «вербовані»; але й те правда, що мої земляки швид­
ко цю культуру перейняли.
Були й інші «дисгармонії» між Старою Колоною і Елект­
рою. Насамперед вони виникали на ґрунті нестачі води. Ста­
ра Колона, як розташована нижче, першою забирала воду, 42 ІВАН ДЗЮБА
якої Елекгрі не вистачало. Особливо ж улітку, коли сотні гос-
подарних власників садів і городів щедро поливали свої во­
лодіння. З ними вели справжні війни: інспектори нишпори­
ли по селищу і відключали ті «колонки», з яких пускали воду
на полив. Але народ у цій боротьбі завжди перемагав владу:
або поливали вночі, або умільці знаходили спосіб відімкну­
ти замкнені «колонки», зробити замаскований відвід тощо…
Наш город-сад лежав уздовж проїзної дороги, і, поливаючи
його, ми пускали воду рівчаками, треба було стежити, щоб
не вибігла на вулицю: проїде начальство, побачить — і все
пропало. З цим було пов’язано багато переживань. Мені і
досі в снах інколи привиджується ця картина: рівчачок роз­
мив загату, вода тече на дорогу, треба бігти загачувати…
Певну соціальну колізію виявляв базар. Мешканці Старої
Колони були тут продавцями, бо приносили на продаж овочі,
фрукти, молоко зі своїх маленьких господарств. А мешканці
Електри були покупцями. Першим здавалося, що в других —
дурні гроші, другі вважали перших жмикрутами й куркулями.
Ця приглушена колізія зберігалася довго і в повоєнні роки.
Крім поділу на Електру і Стару Колону, були й дрібніші
розмежування, всередині самих «мегаполісів». Так, у Старій
Колоні були: Бойня, на західній окраїні — насправді там
хіба колись давно була бойня, а в «історичні часи» — кілька
десятків землянок і глиняних хаток; на сході, на самій
кручі, «Жестяна мастерська»: кільканадцять землянок коло
бляшаної майстерні; нарешті «Запутя» — землянки по дру­
гий бік каньйону, за «путями» — тобто залізничною
колією…
Наша вулиця впритул наближалася до старого, вироб­
леного вже кар’єра, прямо коло скелі ліпилися землянки, що
теж належали до «нас», до нашого кутка. Внизу, під скелею,
було озерце — підривка, в якій добре купалося: близько, вода
порівняно тепла, бо влітку прогрівалася від каменю. За цю
підривку ми вели «бої» із запутянськими хлопцями. В нас бу­
ла та перевага, що одна із скель вивершувалася величезним
каменем — розміром із добрячу хату. На його пласкому вер­
ху ми часто збиралися, тут був наш спостережний пункт, що
допомагало нам «контролювати» весь кар’єр і, в разі потре­
би, обстрілювати «ворога» градом каміняччя. (Кілька років
тому я, бувши в тих місцях, «провідав» свій камінь: від нього
лишилася половина, половина ж упала вниз — камінь розко­
ловся, невеличка колись тріщина з року в рік точила його і
зрештою розполовинила). СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 43
В тій же скелі, трохи праворуч від каменя-велетня, вни­
зу була печера. Під час війни в ній часом переховувалися від
бомбардувань. З нею пов’язана й одна пригода, про яку піде
мова далі.
Згадана вже «Жестяна мастерська» для нас була цікава
двома речами. Десь там жив тандитник-міняйло, який їздив
по селищу, чимось там торгував, а для нас, дітей мав киш­
миш (ґродзинки, «ізюм»). Що то за ласощі були і як ми ждали
того міняйла! До речі, не знати, звідки той киш-миш брався,
але його було тоді багато (як і тюльки-камси, тепер це
делікатес, а тоді нею навіть колгоспні поля здобрювали), йо­
го вважали суто дитячими ласощами; пригадую, як у школі
«фізрук», коли хтось не міг виконати просту вправу, зневаж­
ливо відкликав його зі словами: «Марш киш-миш кушать!».
А друга річ — там жив дід Трандафіл, який коло своєї
землянки мав по одній-дві вишеньки, черешеньки і абрико-
ски. І вишні, і абрикоси, і черешні, і яблука, і виноград були
майже в кожному дворі. Але в діда Трандафіла, на сонячному
місці, все поспівало на тиждень раніше і здавалося солод­
шим. Дід жив сам, був глухуватий, і ми ночами ласували його
ягодами. (Тут треба пояснити, що дітвора вела досить вільне
життя: влітку, як правило, ми спали не в тісних хатах, а на­
дворі, в садку; батьки були на тяжкій роботі, а потім на війну
пішли і не вернулися). Дід, власне, й не помічав шкоди, бо ми
не все обривали, а тільки спіле, але одного разу, щоб
спокійніше почуватися коло ягід діда Трандафіла, ми попе­
редньо ув’язали клямку його дверей дротом. Дід поскаржив­
ся сусідам, і батьки дали нам наганяй.
Поки перейду до шкільних вражень — кілька най-
раніших спогадів з дитинства. У Миколаївці — дядько Гри­
горій, наймолодший син Івана Карповича Дзюби, взяв мене з
собою купати коней до річки. Йому тоді було, певно, десь
років п’ятнадцять-сімнадцять, але мені він здавався геть до­
рослим і прямо велетнем, а невелика річка — це була та Мок­
ра Волноваха, про яку я згадував, — могутнім потоком. Сліпу­
чо сяяло сонце, і коли дядько Григорій виливав на мене відро
води (я сидів на коневі), я опинявся на мить у середині рай­
дужного віяла, а коли переводив коней через річку глибшими
місцями, я кілька разів пірнав у тепле підводне царство, і
радість була така велика, що пересилювала великий же страх.
Другий спогад — картина дуже загального плану. Опи­
нився я край селища (певно, мама винесла чи вивела, кудись
ідучи), — і моїм очам уперше відкрилося безмежжя. Це було 44 ІВАН ДЗЮБА
зелене-зелене, до болю в очах зелене, поле збіжжя; по ньому
бігли м’які хвилі — кудись у небокрай, у таємничу нескінченність.
І це було перше моє інтуїтивне відчуття, разюче відчуття,
якому я не міг знати назви, але з ним увійшла в душу без­
межність, нескінченність, відчуття тужливе і тривожно при­
тягальне. Якась невідступна магія таїни…
Там же, край селища, бачив я малим ще одну незабутню
картину. Це були військові маневри (СРСР готувався «бить
врага на его территории»). Всі люди вийшли до невеликої
лісопосадки коло дороги, що вела в степ. Із степу до селища
мчала кіннота під червоними прапорами, під ногами коней
щось вибухало. Видовище було і красиве, і страшнувате як на
дитину. А одна «граната» шваркнула зовсім близько коло нас
— і це довго стояло в очах.
А найбільше дитяче враження (протягом кількох років)
— це «глибокі бурки». Так у нас звалися потужні вибухи, яки­
ми підривали скелі, щоб потім екскаватори могли підбирати
«бутаки» (вапнякові і доломітні камені). їх готували кілька
місяців — проводили глибоке буріння (звідси побутова на­
зва — «глибокі бурки», на відміну від «мілких», які бабахкали
по кілька разів на день на різних кар’єрах і до яких ми звик­
ли, як до гудків паровозів). У день, коли рвали «глибокі бур­
ки», людей «виганяли» за селище (звичайно ж, не виганяли, а
попереджали, що треба вийти, вимагали — ходили спеціаль­
ні патрулі, але так говорилося: «виганяють»). Дивимося на
забій. Години напруженого чекання… Потім сліпучий спалах,
хвости полум’я злітають угору, хмари каменю й землі… Потім
здригається земля, так що хитаються стіни й дрижать шибки
(розказують ті, хто залишився в хатах)… Потім на дахи й сад­
ки, буває, падає дрібне каміння (інколи й не тільки дрібне).
Для дорослих — клопіт («А щоб вас грець попорвав», — каза­
ла бабуся), а для нас, дітей, — свято. Вітали вибух — вивер­
ження скель — такими радісними криками, якими в Києві
вітають святковий салют…
Згадую і перший дитячий сон (тобто, перший, що за­
пам’ятався). Наче я з мамою в якійсь хаті (невиразних кон­
турів), а нас ловить якийсь велет з обтятими вище колін но­
гами. Він неповороткий і неначе погано бачить, і в цьому
наш порятунок. Велетові культяпки лунко гупотять по
підлозі. Дорослі, яким я оповів сон, Фрейда, мабуть, не чита­
ли, і дали снові суто позитивістське пояснення: мовляв, я
спав у цинковій ванночці (не було колиски на мій зріст), а це
шкідливо, породжує страхи…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.