Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

# # #

Саме тоді я побачив і «Чапаева» і всю знамениту серію про
Леніна — «Лєнін в октябре», «Ленін в восемнадцатом году» і ще
щось… У «Чапаєві» найбільше вразили «психічна атака» білих,
сповнена тривоги нічна сцена, коли біляки «знімають» ча-
паєвську варту (скільки разів дивилися, а щоразу заново пере­
живали кожен крок підступних біляків: невже наші не почу­
ють?! — і щоразу лунали й попереджальні крики з залу до ча-
паєвців); Анка-кулеметниця, безнадійна оборона Чапаева за
кулеметом на горищі, прорешеченому ворожими кулями,
фінал — Чапаев намагається переплисти ріку, але його наздо­
ганяють кулі… У ленініані сприймалося менше — насамперед
сцена, коли Ленін має десь виступати, а його чи то соратники,
чи то охоронці ледве стримують натовп, що суне за ним, та ще
чийсь крик- «За яблочко єво, за яблочко!» Відтоді «за яблочко»
— і як гасло, і як дія — стало дуже популярним серед нашої
братви: як треба когось покарати чи налякати, брали «за яблоч­
ко», тобто кадик а це досить боляче й небезпечно. Запам’ятала­
ся й карта, що показувала, як стискалося білогвардійське кільце
навколо Москви, — тривога перехоплювала подих, але черво­
на пружина розпрямлювалася і розривала вороже кільце…
Напевне, середньостатистичний, як тепер кажуть, гля­
дач фільмів, що потрапляв за сакраментальні ворота до залу
кінотеатру, був істотою, принципово відмінною від тієї, яка
дорогою до цього агітмистецького горнила ще пам’ятала свої
анекдоти («Октябрь, Октябрь, буди Революцію, Пятілєтка
вср…лась»: це, мовляв, про сім’ю, яка приїхала до старих у се­
ло — молодий батько звав себе модним іменем Октябрь, ма­
ти — Революцією, дочку нарекли Пятілєткою, і з нею вночі
сталася пригода); тут він абстрагувався від себе і від свого
життя; тут усіма заволодівало дружне самозабуття, апофеоз
якого наставав тоді, коли на екрані з’являвся хтось із вождів
Країни Рад, — і зал вибухав оплесками довгожданої радості;
коли ж нарешті полотно осявала постать Сталіна або Леніна,
— овація супроводжувалася грюкотом стільців: зал підводив­
ся в «єдиному пориві». Але то було таке звичне, що проходи­
ло повз дитячу увагу (багатозначну неповторність цього ри- 46 ІВАН ДЗЮБА
туалу можна було оцінити лише пізніше: після війни він зга­
дувався, як казкове минуле: «культ» уже оказенився).
Нашим ворогом номер один був директор кінотеатру на
прізвище Філіпповський — ставний «фраєр» з пещеним об­
личчям. Він був помітною постаттю в публічному житті сели­
ща, бо добре грав у волейбол і взагалі красувався на фізкультур­
них оглядинах Про нього ходила легенда, буцімто він заклав­
ся з другом, що той віддасть йому права на свою не то дружину,
не то коханку, якщо він стрибне у воду з височезної скелі на
підривці, що була край Електри (згодом цю підривку засипали,
бо вона опинилася в центрі новобудов). Досі з неї ніхто не на­
важувався «сігануть», а Філіпповський «сіганув» і виграв парі.
Так-от, цей Філіпповський не давав нам життя: мало що до залу
не пускав, а й з дерев зганяв! І кожен із нас, скривджених, мріяв
про те, щоб вирости великим і помститися Філіпповському.
Кінотеатр був не єдиною принадою старого парку.
Скільки тут було таємничих стежок у хащах, які комиші коло
річки (річечки!), а річка (річечка!) після літніх дощів так розли­
валася, що можна було тут-таки купатися в теплій-розтеплій
воді. І цей парк (насправді він був невеличкий!) зі старими осо­
корами, і ці хащі (насправді напівзасохлі), і особливо ці розли­
ви річки (річечки) сняться мені й досі. Сняться і скелі з другого
боку річки, і печери, в яких ми ховалися, бавлячись (ці, коло
річки, вже засипав час), — усе це велике й таємниче вві сні.
Сниться й зимова річка, скрижаніла. Ми бігали до неї ката­
тися на ковзанах Ковзани робили так 3 цупкої вербової гілки
вирізали цурупалок, бажано трохи загнутий з одного кінця,
здирали кору, шліфували уламком скла і прив’язували до підо­
шви черевика. Які чудові ковзани виходили! На них ми кружля­
ли по тонкому льоду річечки. Лід був чистісінький і прозорий,
так що видно було, як на дні ворушилися рибки. Може, ці риб­
ки мені тільки ввижалися, може, це були тільки візерунки
тріщинок на льоду, але мені роками снилися і сняться веле­
тенські риби під кригою, на якій я стою. Інколи це й риби в
літній ріці, інколи я ступаю серед них і можу ловити їх руками…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.