Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

«ДІМ, САД, ГОРОД»

Ця популярна рубрика українського радіо викликає у
І мене не так практичний інтерес, як сентиментальні
спогади з дитинства. Саме у такій магічній зв’язці, у СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 47
сакраментальному тричленстві: Дім. Сад. Город. Поокремо
вони б не сприймалися. Після тісної кімнатки у лікарняній
сторожці власна хатина з трьох кімнат та ще й з верандою
здавалася палацом. Але все одно я сприймав її лише як
привід для існування Саду. Сад ми садовили з дідусем Федо­
ром Анфимовичем. Не знаю, чи багато я міг йому допомог­
ти, але вважав, що це і моя робота, бо брав її близько до сер­
ця. А «консультував» нас дядько Федір Хула, добрий приятель
нашої сім’ї, — греки справедливо вважалися мастаками
садівництва. У перших класах школи серед моїх минущих
захоплень було захоплення ботанікою — я збирав гербарії,
але це мені швидко набридло. Коло дерев же любив ходити,
вважав себе «юним мічурінцем» (модний тоді рух, як і рух
«юннатів» — юних натуралістів), навіть чаклував над прище­
пами, але без якихось успіхів. А сад зростав швидко і буйно
— мабуть, тому, що ми його рясно поливали, сонця ж і тепла
на Донеччині вистачає. Швидко й родити почав, і таких
смачних черешень, абрикосів, слив я ніколи й ніде більш не
їв. Та не це головне. Головне — сад був, сказати б, територією
моєї душі. Тут, під гіллястими вишнями, я спав від весни до
осені — у застеленій соломою бричці, яка стала не­
потрібною як транспортний засіб, коли позбулися коня й
корови. Тут усідався читати книжки й робити уроки. Тут
літніми ночами бездумно дивився в зоряне небо, яке тихо
манило і зроджувало тоскне почуття безмежжя. Тут я «випа­
дав» із густої житейської щоденності в скімливу людську са­
моту: вийдеш пізно ввечері або серед ночі, коли всі сплять, у
білизну засніженого саду і дивишся на далекий і разюче
світлий місяць (а місяць ніколи не буває такий невідхильно
яскравий і вимогливо-тривожний, як морозяної зими) — ди­
вишся, дивишся, дивишся, і зроджується в душі якесь без­
надійне неясне поривання в безмежжя… А потім, як вийдеш
із цього гіпнозу, іронізуєш із самого себе: мовляв, тепер зро­
зумів, чому собаки виють на місяць…
Зовсім інше — город. Це — гарантія від голоду. Це —
постійна нелегка праця. Насамперед бабусина праця, але й
усієї сім’ї, в тому числі й моя. Цій праці немає кінця, від снігу до
снігу. Річ у тім, що земля у нас кам’яниста — живемо на скелі.
Тобто, тоненький шар чорнозему, а спідсподу так і пре
камінюччя: дрібне, чимале, велике. Сидимо на кам’янім щиту —
Донецький кряж У наших місцях він виходить на поверхню —
недарма ж тут розкривають кар’єр за кар’єром. Копнеш лопа­
тою, щоб посадовити картоплину, — лопата скреготить, викре­ 48 ІВАН ДЗЮБА
шує іскри; виймаєш дві-три каменючки. І так усю весну, літо й
осінь, перекопуючи й переполюючи город, збираємо й вино­
симо каміння. Є з чого насипати загорожі й загати. Місцевий
люд усерйоз вірив, що каміння «росте», як усе живе, — бо інак­
ше звідки б воно бралося знов і знов після кожного визбору.
А попри те земля була вдячною, родила чесно — тільки
поливай. Поливати ж доводилося мало не щовечора, бо сон­
це й вітер за день висушували до тріщин. То був спеціальний
ритуал. Моркву, часник, цибулю, як і квіти, треба було полива­
ти лійкою; помідори й огірки можна було й з відра, а під кар­
топлю й під дерева підводили канавками воду з крана — «ко­
лонки», що були в кожній садибі. Робота марудна й набридли­
ва (для всіх, крім бабусі, яка нею натхненно жила), зате ж як
густо в’язалися хрумкотливі огірки і як цукристо репалися
червонощокі помідори розміром із добрячий кулачисько!
А під осінь — новий клопіт: на довгих ряднах сушимо
переспілі вишні, розлуплені абрикоси, нарізані яблука. Бабу­
ся й мама консервують огірки й помідори, квасять капусту. А
нам з Віктором, молодшим братом, ще одна радість: виріза­
ти качани капусти, ті, що при корені, і їсти — вони, трохи
приморожені, найсолодші!

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.