Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Комишуваха

‘ вже згадував про цей хутір, але мушу дещо додати — це
ж значна частка мого дитинства. Ще малого мене туди
. одвозили на літо, а школярем ходив туди вже й сам (хоч
це, мабуть, кілометрів 15—20, бо йти треба було майже півдня).
Дорога чудова: ліворуч колгоспні кукурудзи, праворуч — соня­
хи, а там пшениці, минаєш одну балку, другу, третю, величезні
терновики, яких несила було розорати тракторами, вони «аси­
стують» курганам — дозорцям степу; потім доходиш до річечки
— вузенька, а долина широка, з гайочками, і місцями скеляста;
виходиш на кам’янистий горб — а на ньому яких тільки квітів
немає, і всі змагаються: хто запашніший. Як я люблю донецькі
краєвиди! Але найбільше мене бентежила трохи інша картина
— це ближче до Миколаївки, в Данил-теремі: розлегла долина,
тече річечка, і десь посеред тієї пустельної долини над річеч­
кою височіє якесь одиноке деревце. Багато разів я милувався
цією картиною (спершу наяву, а потім у снах), і завжди вона бу­
ла мені зворушливішою за найпишніші і найвеличніші пейзажі.
комиш у ВАХА СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 49
А яка то радість була — ідучи ярком, натрапити на дже­
рельце, яке величеньким оком довірливо блимає до тебе і
неквапливо, одну по одній, випускає чистісінькі сльозинки;
ти обережно, щоб не скаламутити і не зламати пульсуючий
ритм явлення студеної благодаті, зачерпуєш долонею і —
один ковток, другий, третій…
В Комишувасі я потрапляв під опіку баби Палажки —
другої дружини діда Никифора, маминого батька. У неї було
двоє дітей: син Григорій, трохи старший за мене, і дочка
Марія, трохи менша за мене, — вони доводилися мені дядь­
ком і тіткою. Але про це згадували тільки дорослі, у нас же
був спільний дитячий світ. Баба Палажка до всіх ставилася
однаково. Власне, займатися дітьми їй не було коли, бо що­
ранку (це мене дивувало і трохи лякало) стукав у вікно бри­
гадир — «загадував у колгосп», отож вона дасть нам роботу —
і до вечора. А як не було роботи — ми за рядно і на ставок.
Увечері ж, перед сном, банила нам ноги в холодній, щойно з
глибокого колодязя, воді (у нас казали: «мити ноги», а тут —
«банити», у нас — «абрикоси», а тут — «жерделі»; нарешті —
найбільша відмінність: тут до батька й матері зверталися на
«ви», а до діда й баби — на «ти», а в нас навпаки). Банити но­
ги — то була найбільша екзекуція, і баба Палажка не довіря­
ла її нікому. А ще перевіряла, чи вимили поза вухами, — там
чомусь найбільше «залягав» бруд.
Найнеприємнішою роботою для нас із Григорієм було
щоденне збирання «палива» — ми йшли за хутір на вели­
чезні поля, розорані під чорний пар, і вибирали всілякі
корінці та цурпалля від бур’яну та кущів терну; це була добра
добавка до основного палива — соломи та кізяків. На «чор­
ному парі» було повно різних шпичаків, які тільки й ждали,
щоб уп’ястися в наші підошви, — тому я щоразу вертався з
подряпаними ногами; Григорій, звичніший, із задубілішими
підошвами, мучився менше й глузував з мене, «городського».
Не такою нудною, хоч і фізично важчою, була інша ро­
бота — виполювання сапкою, викорчовування вишняка,
який пер з чортячою силою по всьому саду й поза ним:
тільки випололи — знову зарості.
Але головним нашим завданням було збирати вишні.
Сезон цей починався в червні (скороспілки, «шпанки», че­
решні) і тривав увесь липень, а то й половину серпня. Вели­
чезний сад був переважно вишневий (яблунь і слив — мен­
ше, трохи «жерделів»). Дерева старі, високі, треба було доб­
ряче лазити по розгіллях; існувала ціла «технологія» збиран­ 50 ІВАН ДЗЮБА
ня вишень у торбинки, повішені на шию; куди руки не сяга­
ли, запускав комишину з розрізом — лункою на кінці, якою
захоплював ягоду. Радість та, що налазится і наїсися досхо­
чу, та й дуріємо, як немає дорослих, — але ж нескінченна ро­
бота, зрештою, знуджує.
З вишень варили вареники, робили наливки й варення,
сушили. Мені давали відро вишень, і я ніс додому (на оті 15
чи 20 кілометрів!), за літо робив кілька таких рейсів. Наш мо­
лоденький сад у Кар’єрах ще не родив, отож це була неабия­
ка харчова підмога сім’ї (особливо у воєнні роки). Мав одну
досить небезпечну пригоду. Десь за кілька кілометрів від ху­
тора треба було переходити річечку, про яку я вже згадував.
Звичайно вона неглибока, по пояс, її переходили через
кладку з каменів. Але того разу — це було десь у червні 1941-
го, незадовго до початку війни — в дорозі мене наздогнала
страхітлива грозова злива, а річка розлилася і вирувала. Во­
ди стало мені по шию, і я ледве виборсався, тримаючи відро
з вишнями на голові. Обсох, дійшов додому, — а там заохка­
ли і зазойкали: не знали ж, що я пустився в путь, а то, вияв­
ляється, була не просто злива, а справжнє стихійне лихо, з
жертвами, в тому числі і в Оленівських Кар’єрах…
…Робота роботою, але забав у нас було більше. Ставок,
плавання навперегонки, голуби, війна з горобцями й шпака­
ми, які хмарами налітали на сади (багато горобців гніздило­
ся і в кам’яній кладці глибочезного колодязя. Щоб їх позбу­
тися, — а вони там виводили гороб’ят, — зачиняли колодязь
лядою, але горобці встигали прошмигнути, поки витягували
воду). І велике «дійство» — обливання в спеку (а спека була
все літо!). З колодязів навперейми витягували відра води і га­
нялися одні за одними (й «індивідуально», і командами), щоб
догнати і облити. Яка то радість була — підловити когось і
вилити на нього цебро зимної води, а ще більша радість, ко­
ли обіллють тебе з ніг до голови!
У старших була своя розвага — вечорниці. Як стемніє,
молодь збиралася на царині край хутора. Розсідалися на ко­
лодах, на каменюках у велике коло, а всередині — танці під
музику, якісь незрозумілі нам, малим, ігри: ми заздро зазира­
ли, намагаючись стати поближче. Були тут свої «зірки» —
красуні-дівчата, на яких і ми, дрібнота, задивлялися. Чомусь
особливо гучними ці вечорниці стали в перший рік німець­
кої окупації: може, тому, що не стало роботи в колгоспі, мо­
лодь вільніше зітхнула, а може й тому, що якось зразу відро­
дилися народні традиції. Але невдовзі німці почали «наводи- СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 51
ти порядок», розгорнулося вербування в Німеччину, і молодь
поховалася. А в 1944-му старших позабирали в армію, мо­
лодших — у ФЗУ та на донецькі шахти, і хутір опустів.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.