Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

* * *

Мене часто запитували і запитують: як це сталося, що я
виріс на Донеччині, в «російськомовному» нібито
краї, а зберіг українську мову, та ще й удостоївся
звання «українського буржуазного націоналіста». Ну, по-пер-
ше, це міф, що Донеччина — російськомовний край. При­
наймні перед війною та в перші повоєнні роки російсько­
мовними там, як і скрізь, були тільки великі міста. Але, зреш­
тою, суть питання не в цьому. Я й сам не раз задумувався: ко­
ли в мені Україна «пробудилася» і завдяки чому «пробудила­
ся»? От жили ми всі, здається, за однакових обставин, одна­
ково нас виховували, одне й те ж ми читали, в одному і тому
ж оточенні росли; одним і тим же життям жили, але для од­
них Україна дуже багато означає, іншим до неї байдуже,
якесь територіальне означенім. Ще треті, скажімо, якусь
причетність до України відчувають, але не дуже близько до
серця беруть. Так от: звідки береться переживання України
як своєї особистої долі? Адже ніхто нас спеціально не вихо­
вував, ніхто нам не закидав у душу думку про Україну, навпа­
ки, все робилося для того, щоб ми жили бездумно і не бачи­
ли цієї проблеми. А приходить час — і вона в тобі озивається.
Звідки оце береться у людини? Важко зрозуміти і важко по­
яснити. Славетна французька мислителька Симона Вейль
назвала це «закоріненістю» і присвятила цій темі цілу книж­
ку. Сам я, трохи, мабуть, наївно, пояснюю собі це першими
дитячими враженнями. В тому числі і тими, які давала мені
Комишуваха.
Ось ми, дітвора, на березі, за хутором ставок великий,
ми на березі ставка, скупавшись, гріємося на сонечку, а десь
по другий бік далеко-далеко ідуть дівчата і співають: «Коло
греблі шумлять верби, що я посадила…». І так мені та пісня за­
пала в душу, щось таке зродила, що потім вона весь час мені
згадувалася, у якісь моменти — оце враження, оцей ставок, і
десь далеко дівчата, яких не видно, але чути, ця пісня і ці сло­
ва. І чомусь мені думається — це, мабуть, дуже наївно, це собі
я надумав, мабуть, — але мені чомусь здається, що якби не
лягла на дитяче серце ота далека щемлива пісня, то так би я
міг і життя прожити, не доторкнувшись глибиною душі до 52 ІВДН ДЗЮБА
того, що є Україна. Як це і є, на жаль, з багатьма-багатьма
людьми. Звичайно, це я спрощую. Западало в душу й інше.
Насамперед пісні: «їхав козак на війноньку» (слова «та й на
порі стала» я розумів як «на поріг стала»), «Ой у полі озереч­
ко», «Стояла-думала циганочка молода» і багато інших —
власне, всі загальновідомі українські пісні; популярною була
специфічно донецька «Ой, машино, ти железна, куди милого
повезла»… Співали Шевченка — «Реве та стогне Дніпр широ­
кий…», «Як умру, то поховайте…», «Така її доля» — ця пісня
особливо мене зворушувала: «Прости її, Боже, вона ж моло­
денька, та й люди чужії її засміють…». Сльози самі котилися.
Тим більше: «Одну сльозу з очей карих — і пан над панами…».
Взагалі був якийсь негласний, непомітний і несвідомий
культ Шевченка. Мало хто й читав його, але дещо переказу­
валося майже як фольклор, і для всіх це ім’я було святе.
Якийсь оберіг українськості…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.