Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ЧИТАЮ ГАЗЕТИ…

Читати я навчився років у п’ять. Усе вийшло якось са­
мо собою. У Любоженків, у яких ми жили на квар­
тирі, була дочка Надя; як вона пішла до школи, то
я крутився коло неї і так почав і читати, і писати. (З Надею ми
щиро дружили. А одного разу, коли батьків не було дома, ми
сховалися з нею і стали цілуватися; і, пам’ятаю, я шепотів їй:
«Я без тебе жить не міг би». І звідки такі слова взялися у
дошкільняти — не збагну. Ця пригода дорого мені обійшла­
ся. Нас підгледіла сусідська дівчинка Нюрка, вдачі розби­
шацької, і довго мене дражнила «дівчачуром»).
Але, хоч як це дивно, моїм чтивом були не книжки, а …
газети. Може, тому, що книжок у ті часи було не густо, при­
наймні в нашій хаті їх не було — крім Надійчиних підруч­
ників. А може, просто так виходило: батько повертався з ро­
боти стомлений, лягав відпочити і просив почитати газету. І
сусіди приходили послухати. Лікар Юсім, який був у добрих
стосунках з нашою родиною (бо дід Федір Кисіль став уже
неабиякою людиною в господарстві лікарні), застерігав, що
то погано для дитячих очей. Але я сам уже захопився тим чи­
танням. Бо у світі відбувалися драматичні події, політичного
змісту яких я не розумів, але захоплюючу велич яких, мені
здається, відчував. Спершу Іспанія… Газети рясніли дзвінкими
ЧИТАЮ ГАЗЕТИ,,. СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 53
назвами іспанських міст, фотографіями іспанських дітей,
які знайшли нову батьківщину в Країні Рад; в моду ввійшли
красиві дитячі чепчики — «іспанки». Запам’ятався — мабуть
уже з пізніших часів — щемливо-романтичний вірш Костян­
тина Симонова про Мате Залку: «Генерал упрям. Он до Мад­
рида все равно когда-нибудь дойдет».
Потім з’явилися нові назви — Триполі, Бенгазі… Тут, у
Північній Африці, в Лівії, англійська армія намагалася стри­
мати німецькі танкові армади, що рвалися до Єгипту. Це бу­
ло захоплююче: з дня в день стежити, чи здасться казкове
Бенгазі, чи ні. А ще більше хвилювали щоденні повідомлен­
ня, впродовж кількох місяців, про те, що німецька авіація ми­
нулої ночі бомбардувала Мальту. Я знав, що на Мальті — база
англійського флоту («Ла-Валетта» — як це звабливо-красиво
звучало!), останній англійський оплот у Середземному морі.
Уявляв собі ці скелі, на які вергають і вергають смертоносні
бомби, і дивувався, як це можна витримати… А на Адріатич-
ному узбережжі Балкан італійська армія ніяк не могла злама­
ти героїчний опір албанців: застряла коло якогось Дурраса…
Дуррас, Ельбасан, Вльора — ці назви гіпнотизували мене!
А потім були Нарвік і Тронхейм. Чи знає тепер хтось із
ровесників мене тодішнього ці екзотичні назви і що з ними
було пов’язане? Чимось фантастичним був німецький блис­
кавичний десант мало не на край європейського світу. Зви­
чайно, я не розумів тоді стратегічного задуму німців, тим
більше не міг знати, як це буде пов’язане з драматичним зма­
ганням за «важку воду» для атомної бомби, — але віртуальна,
як тепер кажуть, краса (на карті!) цього рейду вражала. Кар­
ту згадую не випадково. Річ у тім, що я захоплювався малю­
ванням карт різних країн (завдяки цьому знав багато геогра­
фічних назв, і коли той же лікар Юсім улаштував мені екза­
мен, то «спіймав» мене лише один раз: я не знав, як зветься
протока між Аравійським півостровом і Африкою: Баб-ель-
Мандебська!). Особливо цікаво було малювати Скандинавію
з її зламистими фіордами — Норвегію, Швецію і Фінляндію.
Остання ж чарувала мене безліччю озер, химерні контури
яких так цікаво було перемальовувати!
Ось настала і її черга у світовій грі. Газети від польсько­
го міністра Бека перекинулися на фінського генерала Ман-
нергейма. Пам’ятаю заяви радянського уряду, пам’ятаю кар­
ти, на яких показувалося, як небезпечно близько до
Ленінграда лежить фінляндський кордон. Незрозуміло було,
як ця маленька Фінляндія (населення — менше, ніж у самому 54 ІВАН ДЗЮБА
лиш Ленінграді) може загрожувати нашій величезній країні
— всі про це гомоніли. Але незрозумілим було й інше: чому б
Фінляндії не погодится обміняти місто з красивою назвою
Вііпурі (Виборг!) на величезну територію на Польському
півострові аж до Мурманська (як нібито пропонував ра­
дянський уряд — газети друкували відповідні карти).
Зрештою — білофіни догралися: їхній трудовий народ
створив робітничо-селянський уряд, який по радіо звернув­
ся до Радянського Союзу з проханням про допомогу. Радіо-
послання, на щастя, було зафіксоване радянськими радіос­
танціями, і Країна Рад відгукнулася. Але далі почалося щось
дивне… Червона армія ніяк не могла перейти давно висміяну
лінію Маннергейма, а робітничо-селянський уряд Фінляндії
все ще не брав владу у свої руки. Зрештою про нього всі забу­
ли. Натомість у газетах почали з’являтися дотепні карикату­
ри з приводу брехливих повідомлень капіталістичних теле­
графних агентств про нібито успіхи білофінів. Особливо за­
взятим у такій брехні було французьке агентство ГАВАС. Як
зараз бачу одну карикатуру. Агентство ГАВАС повідомило:
фіни перейшли в наступ, і загін фінів перетнув лінію фрон­
ту. Малюнок був такий: купка скоцюрблених білофінів пере­
ходять кордон… під охороною червоних витязів, які взяли їх
у полон. А потім у лікарнях почали з’являтися поранені й об­
морожені з Фінляндії. Повернувся наш родич дядько Федір
Кулик, добрий швець, тепер напівсліпий після поранення.
Було дивно: де та Фінляндія, а де Донеччина, а поранених і
сюди навезено скільки! Пішли чутки, що скоро закриють
школи, бо немає куди класти поранених…
А проте доблесна Червона Армія все-таки здолала
підступного ворога, ще раз підтвердивши свою всепере-
можність («Ведь от тайги до Британских морей Красная Ар­
мия всех сильней!»), а радянський уряд ще раз показав свою
великодушність, задовольнившись невеликою частиною
фінської території. Про скривджений робітничо-селянсь-
кий уряд Фінляндії чомусь ніхто не згадував…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.