Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ШКОЛА (1939-1941)

 

У школі мені було нецікаво: я вже вмів добре читати, ра­
хувати, знав таблицю множення, любив розмальовувати
контурні карти — про що в першому класі й мови не було.
Напружуватися на уроках не доводилося (згадуючи і школу,
й інститут, часто думаю: Боже, скільки змарновано часу, як
гальмувався розвиток!). Труднощі мав лише з каліграфією
(був тоді такий предмет у перших класах — писати треба бу­
ло тільки клятим пером «86», зручніша «гуска» дозволялася
аж у старших класах, якісь лінії в літерах треба було писати
товсто, якісь — тонко, зберігати нахил зліва направо і т. д. —
на цю муштру йшла сила-силенна часу, уваги, нервів. Як
пізніше, в студентстві, на марксизм-ленінізм. Зате виховува­
но акуратність — як і суворими вимогами до чорнила, чор­
нильниць, мішечка для чорнильниці тощо).
На палітурках шкільних зошитів — там, де тепер дітям
пропонують різні екзотичні картинки для розвитку уяви чи
для розваги, потураючи примхливим смакам, — тоді був пор­
трет Шевченка з пишними вусами (хоч школа була, звісно ж,
російська), такий же неодмінний, як і таблиця множення на
останній сторінці палітурки. Нашим улюбленим заняттям і
на уроках (потай від учительки), і вдома було перемальовува­
ти Шевченка. Робилося це так Брали використаний уже зо­
шит, палітурку з портретом розграфлювали на квадратики,
смуги зліва направо, смуги згори вниз, ці смуги нумерували, а
потім так само розграфлювали чистий аркуш паперу, вихо­
дили такі само квадратики, і в кожний квадратик за одержа­
ними координатами вносили відповідні штришки. Виходив
портрет — точнісінько як на зошиті. Особливо вдавалися нам
вуса. Здорово! Оце такі були в нас комп’ютерні ігри…
У першому класі разом з нами, посполитими, навчався
син інженера — Валерій Т-ко. Інженер (і відповідно син
інженера) — це тоді звучало дуже гордо. Але й поза тим Ва­
лерій був дуже розвиненим й інтелігентним хлопчиком. Він
мріяв стати письменником (може, від когось із родичів по­
чув таке напівжартівливе пророкування-напучення) і запро­
понував мені (це було вже в другому класі) літературну гру.
Т-ки жили у двоповерховому (уявляєте!) цегляному (уяв­ 56 ІВАН ДЗЮБА
ляєте!) домі, з гарним палісадником і чималеньким молодим
садочком. Валерій запрошував мене до розкішної (килимок,
диван, м’які кріселка!) вітальні, і ми сідали писати «оповідан­
ня» на вільну тему. Я мучився і не міг піти далі двох-трьох
фраз, а Валерій сидів поважно, натхненно, як справдешній
письменник, і, прицмокуючи значливо, писав і писав. Потім
зачитував мені написане, і мені залишалося тільки дивувати­
ся, як вільно і плавно лилися в нього фрази, які дивні екзо­
тичні картини малювало його перо «86» і як усе це звучало
красиво. Я був знищений. І тільки пізніше почали з’являтися
підозри: у Т-ків була бібліотека, про яку мені й не снилося,
стояли томи Вальтера Скотта і ще когось…
У першому класі я пережив перше ж велике захоплення
1 перше велике розчарування. Я закохався у свою вчительку.
Вона здавалася мені небожителькою. Таки любов нерозумна:
адже той факт, що в нашому ж класі навчався її син, мав би
схилити мене до думки про її цілком земну природу. Та де
там! Я марив її небесністю. Але припустився типової помил­
ки закоханих. Якщо вже мариш, то тримайся на відстані ма­
рення, не скорочуй дистанції. Так ні ж Я ухитрився домови­
тися з її сином, що прийду вчити уроки разом. Уявляєте, з
яким хвилюванням я йшов? (Квітів, правда, не ніс). І от при­
ходжу до заповітної хатинки, а моя богиня миє підлогу на
ґанку, і брудна вода стікає по її литках. Розчаруванню моєму
не було меж.. Я почувався тяжко скривдженим. Це вперше
доля мене так обдурила.
Коли я був уже в другому класі, в нашій школі з’явилася
дивна людина, яка відіграла певну роль у моєму житті і залиши­
ла тривожну пам’ять*. Це був Степан Вікентійович Ковальчук,
«воєнрук», — «военный руководитель» (тоді в школах були не
«фізруки», як пізніше, а «воєнруки»: готувалися ж до війни). І
хоч навчання він проводив у старших класах, але став цент­
ральною постаттю в школі — і тому, що дисциплінував усю
школу, і тому, що організував драмгурток, хор, волейбольну ко­
манду, які дуже полюбилися дітворі і славилися на весь район.
Казали, що він галичанин^, але по-російському говорив, як і всі
вчителі, без галицького акценту, тільки в деяких випадках лег­
ко переходив на українську. Був високий, стрункий, ходив у ха­
рактерних галіфе зеленого кольору (кавалерійських), час від
часу кумедно підсмикуючи «матню» (що зразу ж помітили й
^ Власне, як тепер з’ясувалося, він був у школі і раніше, але «для мене» став
існувати з другого класу.
2 Насправді, як виявилося, з Хмельниччини. СПОГАДИ І РОЗДУМИ НЛ ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 57
прокоментували прискіпливі школярики — проте доброзич­
ливо, неглузливо); на голові «будьонівка». На уроках з фізкуль­
тури і військової підготовки легко й красиво стрибав, вправно
кидав «гранати», орудував «гвинтівкою», робив складні вправи.
Покашлював — казали, що в нього був туберкульоз, через що
під час війни не потрапив на фронт. Він якось вирізняв мене з-
поміж учнів, хоч перший «контакт» був досить прикрий: я не
зміг виконати вправу «піднімання випрямлених ніг догори, ле­
жачи на спині», і він подивувався слабкості мого черевного
преса, вимагаючи від мене систематичних занять. Про нього я
ще розповім далі. А поки що скажу, що в своїх пізніших розду­
мах про нього (а згадував я про нього постійно), його появу на
Донеччині і в нашій школі я пов’язував із «золотим вереснем»
— возз’єднанням у 1939 році Західної України з Радянською.
Бо він був якийсь інакший, ніж «місцеві» або й приїжджа
російська технічна інтелігенція. Мені здавалося, що за цим
крилася якась таємниця*, бо дивною була його поведінка в ті
кілька років, що він «воєнрукував» у нашій школі, поки не зник
так само загадково, як і з’явився…
А втім, я багато чого й не міг знати. З розмов дорослих
чув про вчителів, які були заарештовані в 37—38 роках, але
не розумів, що то таке. Нібито була якась контрреволюційна
група, яку очолював сам директор школи Коломієць. Велика
«чистка» сталася ще до того, як я поступив у школу, і дирек­
тора Коломійця я не знав, але добре пам’ятаю його дружину
Варвару Федорівну Коломієць, яка викладала російську літе-
Г Вже написавши цю частину спогадів, я мав приємність запізнатися
(листовно) з Борисом Миколайовичем Бондарем — концертмейстером
Докучаєвського Палацу культури і ентузіастом-краєзнавцем. Він зібрав
великий матеріал про земляків, зокрема видав книжку <■ Кленовекие
карьеры: страницы военной истории». І, виявляється, 1995 року він
розшукав сліди Степана Вікентійовича Ковальчука, якому було вже 92
роки (невдовзі він помер). Виявилося, що він родом з Хмельниччини
(с. Новоселиця), був у «червоних козаках», а після демобілізації в 30-х
роках опинився в Оленівських Кар’єрах. 1947 року, побоюючись арешту
(чому, не зовсім зрозуміло, але ним дуже цікавились «органи»), він
повернувся на батьківщину, де й прожив решту довгого життя, нікому
про себе не нагадуючи. Працював бібліотекарем, завгоспом у дитсадку
тощо. Останні роки жив у притулку для старих, дуже бідував,
залишившись самотнім. Борис Миколайович Бондар переслав мені
ксерокопії кількох його останніх листів, написаних рукою вже немічної
людини; в одному з них була згадка й про мене як його учня. Можете
уявити, як ці листи мене схвилювали і як прикро стало за те, що я не знав
його долі — та й не міг знати: він ні до кого не озивався. Коли б він знав,
як часто я згадував про нього і який радий був би звістці про нього! 58 ІВАН ДЗЮБА
ратуру; в школі вчився її син, з яким вона, і без того бідашна,
мала великий клопіт: він був з якимись фізичними вадами; в
кінці 40-х вони десь зникли… Натомість Марія Іванівна
Фітільова, теж дружина «врага народа», вчителька молодших
класів, залишалася імпозантною, суворою і неприступною;
згодом і вона кудись виїхала. А може, просто «випала» з мого
поля зору (мене вона не вчила).
До дитячих вух популярні тоді розмови про «врагов на­
рода», «вредітєлєй» тощо доходили, певна річ, лише епізодич­
но та й крізь затуманену дитячими забавами свідомість. Але
дещо пам’ятається. Наприклад, у сусідньому радгоспі був ве­
личезний яблуневий сад. Він довго не родив, і пішла чутка, що
це справа рук «вредітєлєй»: підібрали такі сорти, їх нібито за­
арештували, а невдовзі сад став рясно родити, та «вредітєлєй»
уже не воскресили… У нашій сім’ї були розмови про іугирю —
теж «врага народа». Це був знайомий мого дідуся, Федора Ан-
фимовича Кисіля, — він багато про нього розповідав. Мовляв,
Гутиря — справжній комуніст, з часів революції; нібито був
прихильником бухарінської лінії в ставленні до селянства і
критично ставився до сталінської колективізації («Правду ка­
зав іутиря», — часто повторював дідусь, коли мова заходила
про безладдя в колгоспах). Але найчастіше згадувалося
прізвище Шпильового — це був досить популярний донець­
кий керівник, його вибрали до Верховної Ради, а незабаром
арештували, потім (нібито) то випускали, то знов арештову­
вали, і його ім’я стало «притчею во язицех»*.

^ Що ж до репресованих у самих Оленівських Кар’єрах, то, виявляється,
їх було кілька десятків чоловік — не тільки вчителі, а й інженери,
робітники. Відомості про них зібрав згаданий Борис Миколайович
Бондар.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.