Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ВІЙНА, ПРИЙШЛИ НІМЦІ

Розповідали, що нібито десь коло Львова були кровопро­
литні сутички між Червоною Армією і німецькими війська­
ми: мовляв, німці хотіли сунути далі, але їм дали прочухана.
Потім почалися розмови про те, що з України вивозять хліб
і продукти в обмін на якісь дрібнички — ‘ще потяг на захід,
тяжко чахкає: «Пше-ниця, пше-ниця», а назад летить легень­
кий: «Винтики-болтики, винтики-болтики».
Звістка про початок війни застала мене в піонертаборі
у Велико-Анадольському лісі. Ми, діти, сприйняли її якось
ніби продовження наших воєнних ігор, що були для нас ос­
новною розвагою в піонертаборі, а для наших вихователів
— основним предметом звітності. Загальний настрій був та­
кий, що тепер німцям дадуть жару. Щось тривожне і грізне я
відчув тільки тоді, коли десь у перших числах липня до табо­
ру підлетіла, збиваючи куряву, вантажівка з людьми, з кузова
вистрибнув мій тато, підняв мене на руки, поцілував, знову
скочив у кузов — і вантажівка полетіла далі. Я залишився роз­
гублений і приголомшений. Мало що розумів, але відчув, що
все в житті зміниться…
Через кілька днів наш піонертабір «згорнули», і нас од­
везли додому. Вдома раділи, що я не потрапив до знаменито­
го «Артека» в Криму (батькові обіцяли путівку), — звідти бу­
ло б важко вибратися.
Тим часом фронт стрімко посувався на схід. Цього ніхто
не сподівався, адже всі пам’ятали: «Будем бить врага на его тер­
ритории». Почалися розмови про «ізмєну», «вредітєлєй» —
звична реакція вірнопідданого обивателя на всякі невдачі ре­
жиму. Були й «знаючі», які пояснювали події інакше: це німців
спеціально заманюють до старого укріпленого кордону по
Збручу, а там як дадуть! Та ось уже й Збруч німці перейшли…
…Ще фронт був десь на Правобережжі, а в Оленівських
Кар’єрах почали демонтувати й вивозити гірниче устатку­
вання, техніку. А у вересні почали підривати «путя»
(залізничні колії в кар’єрах) і велетенську дробильну фабри­
ку, яка переробляла «бутаки» на форматний камінь. Кілька
тижнів стояла канонада, як на фронті. Ми ховалися в по­
гребі, бо скрізь літали осколки (забої були недалеко від на­
шої хати). Одного разу величезний чавунний уламок надвоє
розчахнув осокора коло нашої кухоньки — якби впав на ха­
ту, пробив би дах наскрізь. Відтоді однорукий осокір нагаду­
вав нам про ті часи…
А наприкінці вересня почалася евакуація. «Вивозили»
сім’ї начальства і комуністів. Під’їхала вантажівка і до наших СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 61
сусідів — Ізотових. «Старий» Ізотов не був великим началь­
ником (здається, майстер-бурильник), але числився членом
партії. Майна в них було небагато; просили нас доглядати
хату; сподівалися невдовзі повернутися, але прощання було
— ніби назавжди: ми жили дуже дружно. (Вони таки повер­
нулися не то в 1944-му, не то в 1945-му, ледве живі з уральсь­
кої голодухи, і вже без батька — так і не знаю, чи він на
фронті загинув, чи в тилу помер, — якось це в дитячій свідо­
мості не відбилося. Запам’яталося тільки, як Альошка Ізот,
років на три старший за мене, розповідав, що довелося ста­
вати за верстат на заводі і що якби не американська «тушон­
ка» й сухарі, там би всі вимерли з голоду).
Через кілька днів нова чутка: німці скинули десант на
Волноваху.
Почалася паніка і грабунки. Внизу, на станції, знавіснілий
натовп штурмував склад з борошном. Міліція стріляла в
повітря, але це не помагало. Казали, що когось убили. Але на­
товп ревів уже всередині складу. Його не видно було за хма­
рою борошняного пороху. А потім серед золотисто-сірої ку­
ряви вив’юнилася змійка ядуче-чорного диму, почала витися
ширше й густіше. Нараз усе глухо вибухнуло загравою. Поже­
жа! Нам стало ще страшніше. Але дорослих ніщо не лякало.
Вони й далі трощили склад. Он якийсь чоловік опинився вже
на самому даху, зриває палаючі дошки й кидає в річку…
І страшно, і таємниче, і звабливо. Щось незбагненне
діється всюди, урвався звичний плин життя, й почалася
якась дивовижна, грізно-чарівна круговерть…
..Дідусь привіз із лікарні (лікарняною ж підводою) якісь
меблі і величезного чудернацького годинника. З винуватою
посмішкою пояснював: «Щоб не розграбували. Треба зберег­
ти».
Я надумав востаннє сходити до бібліотеки, на Електру.
Але від неї лишилися самі стіни. Шибки вибиті, вікна висад­
жені, двері зняті, дах не то згорів, не то здертий — щось я не
розібрався, так мене вразили цей погром і пустка. Перебо­
рюючи страх і мимовільний дрож, зайшов до середини.
Підлога на добрий метр, як мені тоді здалося, була встелена
подертими й розгорнутими книжками, — наче тут розверг-
ся, розгруз величезний сугроб снігу. Я хотів щось вибрати
собі — книжки, хоч і пошарпані, притягували магнітом, зда­
валися обіцянкою загадкового і заманливого світу, — але
якась лякуща тривога підганяла, до того ж, більшість книжок
грізно ощерилася якимись дивовижними кресленнями й 62 ІВАН ДЗЮБА
малюнками механізмів, — і я, схопивши кілька карт і книжку
з таємничою назвою «Тихий Дон», вибіг і з полегкістю
відітхнув…
…Під вечір прибіг Володька Сарафанов.
— Не дрейфте, хлопці! — закричав він здалеку. —
Німцям хана! Наші танки йдуть на Волноваху.. по Мико­
лаївській дорозі.
Ми побігли слідом за ним на Миколаївську дорогу. Там
уже стояли люди, ждучи, але війська не було. Та незабаром
почувся гуркіт, і знизу, від «поссовета», виринула змійка ма­
шин. Ми дивилися на них із завмиранням серця, але нас жда­
ло гірке розчарування. Це не були ті грізні танки, що в кіно,
якими ми марили і про які співали: «Броня крепка и танки
наши быстры…». Це були всього лиш… танкетки. Ми бачили
не одні вже маневри, та й кіно дивилися, і знали різницю між
«справжніми» танками і танкетками. їх було чимало — штук
п’ятнадцять, вони хапливо чахкали, але бігу в них не виходи­
ло — повзли, і куряви великої не збили. І навіть ми, дітлахи,
зрозуміли: німців їм не зупинити. З башточок виглядали змо­
рені і якісь нещасні танкісти і, наче здогадуючись про наше
розчарування, сумно і винувато всміхалися…
Танкетки зникали за хатами, в степу, і велика туга опус­
калася на нас, на дорогу, на степ… Туга і безнадія… Ми не бігли
за ними…
…А назавтра ранок забринів від обрію і до обрію нечут­
ною тривогою. Тихо гріло сонце, вітер доносив здалеку за­
пахи згарищ, і стояла дивна тиша. Нараз вона як здригнула­
ся. Всі ми, мов по сигналу, скинули очі в один бік… і побачи­
ли. Запутями, по схилу гори, з Ново-Троїцького, вздовж
дробфабрики, спускалися чорні мотоциклісти. Один, дру­
гий, десять, двадцять, сто… Було щось впевнене і переможне
в їхньому неспішно-швидкому рухові, і здавалося, їм не буде
кінця. А коли колона мотоциклістів усе-таки скінчилася, за
нею пішли велосипедисти — і це вже була ціла лавина. Коли
і як вона скінчилася, ми вже й не бачили, бо на той час нашу
увагу привернуло інше.
Передові мотоциклісти встигли в’їхати в селище, і
кілька мотоциклів, чути було, захурчали коло «жестяної
мастєрської», збираючися на нашу гору. А там уже стояла
купка людей з квітами, вони вітали німців, хтось виголошу­
вав промову, — але тим було ніколи і вони довго не затрима­
лися. Ця передова частина зникла так само швидко, гордо і
незаперечно-владно, як і з’явилася. СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 63
Але другого дня посунули тиловики. І скрізь заджерго­
тало: «Матка! Яйко! Млеко! Матка! Яйко! Млеко!»
А перший «контакт» із живим німцем був у нас такий. Забіг
він до нас у двір, кинувся на веранду, і перше, що йому впало в
око, були бабині калоші. Схопив він ці калоші (нащо вони йо­
му?) — і назад. Аж тут Кузьмінішна — теж учепилася в ті калоші.
Німець до себе, Кузьмінішна до себе. Ми злякалися: застрелить
бабусю, вже за карабін хапається, кричимо їй, щоб кинула. Але
Кузьмінішна безстрашна, нічого, крім калош, не бачить. Аж
німець плюнув спересердя, щось прокричав і побіг з двору.
А потім до нас поселилося на постій щось із двадцятеро
німців. Жили три доби. Вичистили все, що було їстівного.
Навіть те, що ми поховали в скирті сіна, — знайшли: штрика­
ли, розкидали. Видно, мали вже досвід. Уціліло тільки те, що
дід Кисіль (бувалий чоловік!) закопав у землю.
І день, і ніч «гості» їли млинці з нашого борошна з нашим
повидлом: мама й бабуся мусили без кінця їм пекти. Ті співали
за столом і реготали. А що нас найбільше вразило, так це те,
що за столом вони голосно, вибачайте, перділи і ніби змага­
лися в цьому один з одним: хто голосніше, хто більший регіт
викличе. Нам було соромно: адже в українській сімї навіть ми­
мовільний «гріх» за столом — немислиме ганебство…
Далі — ще гірше: німцям ліньки було бігати в садочок до
нужника, і вони «розвантажувалися» прямо за хатою. Дід
Кисіль потім тиждень вичищав подвір’я і проклинав німець­
ку культуру.
Іншим разом група німців побула в нашій хаті недовго.
Пригадується, як офіцер пригощав мене і молодшого брата
Віктора не то шоколадкою, не то цукерками, — а його колеги
нас фотографували, навіть зброю потримать давав німець.
І ще: високо-високо в небі радянський літак, мабуть,
розвідник. Німці завзято пуляють у небеса з автоматів (без­
глузде заняття, але їм, певно, дає задоволення геройства). А
Кузьмінішна хапає їх за руки, щоб не стріляли: бо літак може
скинути бомби на нас…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.