Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ШКОЛА (1941-1943)

Стали посилено
вивчати німецьку. Пам’ятаю, якось повз школу брела чима­
ленька колона німецької піхоти. Ми, дітвора, повибігали з
класів, щоб похизуватися перед німцями знанням двох-
трьох німецьких слів. Але солдати фюрера, втомлені й до­
сить забрьохані (певно, далеко не елітна частина), великої
радості з нашої запобігливості не виявили.
Інша зміна — різко скоротили програму занять. За раху­
нок загальноосвітніх предметів. Шкільний сарай перетвори­
ли на майстерню і там проводили більшість уроків: нас учи­
ли працювати з металом і деревом — пиляти, клепати, різа­
ти, шліфувати. Це було цікавіше, ніж сидіти за партою, але
наші вчителі виглядали пригніченими. Мабуть, вони знали
те, чого не знали ми: раса панів готує для себе покоління
чорноробів. Тож навіть гроза школи — немилосердно ви­
могливий вчитель математики Микола Якович Онипко —
тепер якось збайдужів. А вчити нас йому довелося слюсарсь­
кої і столярської справи, у хід пішли долото, фуганок, шер-
шебок…
Пішла поголоска, що наші випускниці-десятикласниці
гуляють з німецькими офіцерами. А вони ж були гордістю
школи. Ми, малеча, ще недавно дивилися на них із захватом
— комсомолки! І от маєш…
Ще більше вразила мене інша новина: наші славні
«відмінники», вундеркінди, про яких навіть газети писали
(нібито) і яких знало все селище — Іван О. і Віктор К. —
пішли перекладачами в німецьку комендатуру. Щось у цьому
було ніби й романтичного: перекладачі! Вчорашні школярі
раптом стали такими великими людьми! Але якось я увечері
вертався з Електри від когось із друзів і випадково потрапив
на вулицю, де й була комендатура. За напівзігнилим парка­
ном невелика хата, два освітлені вікна (на всю темну вули­
цю), і звідти линуть п’яні голоси та його, Іванів, м’який голо­
сок І мені, хоч не знаю, що я розумів, стало прикро за Ва­
ню О. — чистого і світлого хлопця, якого я добре знав (О-ки
були нашими далекими родичами), і знанням, «розвине­
ності» якого заздрив. Йому провіщали славну долю, та війна
урвала її. Правда, після війни він нібито повернувся додому і
нібито навіть якийсь час завідував радіопунктом, а потім
зник. А про Віктора К. ніхто більше ніколи не чув. Гарний це­
гляний дім К-них (з числа кращих на Старій Колоні) довго СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 65
стояв порожній, потім мінялися в ньому випадкові госпо­
дарі, аж поки придбав його дід Іван Карпович Дзюба, який
переїхав сюди з Миколаївки, і поселився в ньому зі своєю но­
вою жінкою-гречанкою та заставив садочок вуликами…
…На час німецької окупації припадають два мої вражен­
ня від нашого «воєнрука» Станіслава Вікентійовича Коваль­
чука, які дали мені підставу говорити про нього як про по­
стать для мене загадкову. Він полишив школу, але зайнявся,
як тепер сказали б, культурно-масовою роботою. Власне, не
знаю, де і які «гуртки» він провадив, але 9 березня 1942 року
під його орудою відбувся великий шевченківський вечір у
Палаці культури, де раніше українська мова й не ночувала.
Співали й декламували — що саме, вже не пригадую. У залі
було дуже холодно — Палац, звісно, не опалювався, — і люди
сиділи в кожухах і в шапках. Раптом з’являється німець з на­
гайкою і иочинає тією нагайкою збивати мужикам шапки:
вчить культури. Якийсь молодий хлопець не стерпів, кинув­
ся на німця, вихопив нагайку. Вони зчепилися, покотилися
по підлозі, німець хапається за кобуру — щось страшне буде.
В цей момент підбіг Станіслав Вікентійович, розборонив,
щось сказав німцеві… Все це я бачив здалеку, не все, мабуть,
спостеріг. Але факт, що концерт відновився і спокійно про­
тривав до кіпця. Чи то Станіслав Вікентійович був знайомий
з німцями з комендатури, чи то, знаючи німецьку мову, якось
порозумівся з тим наглядачем…
Другий випадок Голодне літо 1942-го. Я йду степовою
дорогою в Миколаївку до діда Івана Карповича — він час від
часу чимось допомагає. Цією ж дорогою невеличка німець­
ка охорона веде довжелезну вервечку радянських військово­
полонених. А неподалік узбіччям шкутильгає… Станіслав
Вікентійович. Ме не здивувало і його шкутильгання, і те, що
охорона не звертала на нього уваги, як і на мене. Спало на
думку дитяче: може, Станіслав Вікентійович — радянський
розвідник? І дурить німців своїм шкутильганням? А може,
щось інше?
…Тим часом у школі, в нашому класі, від самого приходу
німців могла виникнути складна психологічна колізія. Бук­
вально на третій день своєї влади німці жорстоко закатували
інженера Купріяна Ткаченка. Він не евакуювався і нібито вітав
німців, але зразу ж сусіда доніс, що він — член партії і на мітин­
гу виступав із нротинімецькою промовою. Німці, очевидно,
запідозрили його в тому, що він залишений як підпільник, і 66 ІВАН ДЗЮБА
жахливо скатували його: шомполами забили до смерті і скат-
руплене тіло виставили на пострах іншим. Ця подія показала,
що жорстокість окупантів — не вигадка радянської пропаган­
ди, як дехто думав. А в школі, в нашому класі, вона відгукнула­
ся особливо. Адже з нами разом вчилися і Валерій, син закато­
ваного, і Тая — тиха мовчазна дівчинка, дочка донощика. А в
старших класах історію викладала Наталія Купріянівна —
старша сестра Валерія (сім’ю німці не чіпали) — от така
«колізія». Всі ми це переживали, але дружні стосунки між нами
не змінилися. Ми співчували Валерію, але й Таї ніхто не доко­
ряв. Рахунки між дорослими нас не стосувалися. До речі, після
визволення Ткаченки не домагалися покарання сусіди-доно-
щика: «Він і так зогниє» (нібито був хворий на сифіліс). А втім,
і влада не згадувала про інженера Ткаченка як жертву німець­
ких катів: певно, вважали його зрадником, бо не захотів еваку­
юватися і, мовляв, заслужив своє…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.