Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ТРОХИ «нового порядку»

Міф про німців як визволителів розвіявся дуже швид­
ко. Хоч уже не ходили по дворах солдати з вигуками:
«Матка — яйко, млеко!» і вже нікого не катували, але
: (’явився німець-поміщик, до якого вербували на роботу. По­
чали забирати молодь і підлітків до Німеччини. А одного
дня оголосили, що всіх корів треба звести на таку-то годину
до базарного майдану. Люди зрозуміли, що це означає, зро­
зуміли й корови: на все селище стояв людський плач, який
покривало ревіння корів. Корови були головними годуваль­
ницями, і коли їх забрали, жити стало зовсім тяжко.
Першу «німецьку» зиму (1941—42) мами наші, впряг­
шись у санчата, їздили купками на Запоріжчину та Полтавщи­
ну і за таке-сяке барахольце вимінювали торбиночки зерна.
Це була найтяжча зима — сорок другого року. Люті мо­
рози. Батьків немає, матері зникають на цілі тижні — запряг­
шись у саночки, мандрують десь Полтавщиною або Таврією,
щоб у селах виміняти таке-сяке «барахло» на торбинку зер-
і іа. Ми, дітвора, залишаємося самі. Нам страшно. Ні, вдень не
страшно — нам вистачає забав, коли про все забуваєш.
Страшно вночі — темінь, ніде ні вогника, із забоїв приліта­
ють сичі і плачуть над чиїмись хатами, віщуючи біду. А бабусі
кажуть: над чиєю хатою сич плаче, там буде покійник.
Тривожна атмосфера згуртовувала нас, дітей. Водночас
нона давала нам більше свободи. Ми залишилися під догля­
дом дідів і бабусь, а їм було важче з нами впоратися. Нам доз-
ш шялося ночувати в тих хатах, де не залишалося старших, —
щоб не страшно було нашим друзям. Та це була і радість нам
тут був простір для забав. Спати лягали під одну ковдру, ту­
лилися одне до одного — сучасним орачам сексопато-
логічної ниви було б про що поговорити на цю тему. На­
справді ж це був дитячий самозахист від страхів, від самот-
і юсті, від туги за батьками. На наших розвагах лежала печать
часу. Землянки край забою, в яких тулилося кілька сімей, те-
і іер були порожні — люди повтікали на села, і ми там госпо­
ТРОХИ «нового порядку» 68 ІВАН ДЗЮБА
дарювали, витіваючи усякі «воєнні ігри». Одна з витівок мог­
ла скінчитися для нас погано. Я вже згадував про печеру в тій
скелі, над якою височів наш «великий камінь» — наш
«підзорний пункт». Та печера не тільки давала сховок від
бомбардувань, а й прислужувалася інколи для деяких роман­
тичних пригод. Оскільки гаїв у нас не було, то деякі нетерп­
лячі пари «ходили в забой», а там було де сховатися від чужо­
го ока. Отож слова зі славетної донецької комсомольсько-
стахановської пісні: «Девушки пригожие (пацани додавали:
«на чертей похожие») // Парня песней встретили, // Руку
дружбы подали, // Повели в забой», — звучали для нашої па-
цанви як сороміцькі. Так от, до тієї печери інколи заходив
якийсь німець з «подругою». Ми вирішили їх полякати. На­
збирали «бутаків» і, коли вони зайшли до печери, почали
скочувати ті бутаки, здійнявши на кілька хвилин справжній
обвал над входом до печери. Потім повтікали. Через деякий
час залишки «наших» землянок були поруйновані. На щастя,
цим усе й обмежилося.
Десь року 1942 почали «вербувати» молодь до Німеччи­
ни. Пішов поголос, що заберуть і Зіну Матеуш — дівчину з на­
шої «команди». Вона жила по сусідству (в недавно збудо­
ваній ошатній хатині, коло діда Трандафіла), і я був (як і всі
наші хлопці) трохи в неї закоханий. Пригадується, як я, по­
чувши, що Зіну «заберуть», прибіг додому, впав на ліжко і роз­
пачливо плакав. Але Зіну не забрали — була ще мала, а потім
уся сім’я десь зникла.
Навесні 42-го вже посадовили городи і влітку трохи ма­
ли кукурудзи. Вона, власне, й виручала: які смачні з неї були
малаї! (Господині казали: «От дурні були раніше, не знали, що
воно таке смачне!»). Та коли позабирали корів, і малаї, і ма­
малиґа без молока стали не такими смачними. Але при­
наймні голоду вже не було. А влітку 1943-го вже й баштани
були. Дід Федір Анфимович улаштувався сторожем на баш­
танах, і я ходив до нього за Третю Балку (це далеченько) по­
ласувати розбитим на коліні кавунцем. Одного разу ми ста­
ли там свідками повітряного бою, що розпочався прямісінь­
ко над нашими головами. Радянські пікірувальники бомби­
ли якийсь «об’єкт» неподалік (фронт уже повертався на До­
неччину). Яке то красиве видовище, коли літак заходить збо­
ку, раптом пірнає вниз, потім вигинисто підноситься дого­
ри, а внизу спалах, вибух. Раптом з’явився німецький вини­
щувач. Він обганяв наші літаки, крутився навколо них, як оса,
джеркотів кулеметами, ті відповідали, але, важкі й незграбні, СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 69
не встигали за ним. Поволі всі зникли за обрієм, і чим бій
скінчився, ми не побачили.
У ці майже два роки німецької окупації ми не мали жод­
ної інформації про хід війни, про становище на фронтах.
Тільки здогади й чутки. Взимку 1942-го протягом кількох
тижнів ні на хвилину, і вдень, і вночі, не стихала глуха канона­
да десь на півночі, потім вона поступово посувалася на захід, і
ось уже забабахкало десь «за спиною» — між нами і Дніпропе­
тровщиною. Всі зрозуміли це так, що Червона Армія наступає
і хоче відрізати німців на Донеччині, взяти в кільце. І раптом
усе стихло. Тільки пізніше ми довідалися, що це був невдалий
харківський прорив, який закінчився оточенням наших армій
і коштував сотень тисяч загиблих і полонених.
Десь, мабуть, у лютому 1943-го, ми, дітвора, катаючись
на «лижах» (беру це слово в лапки, бо то були химерні витво­
ри з вербових дощок), натрапили на листівки, якими була
всіяна вся Щербаньова балка: їх скинув радянський літак. У
листівках говорилося про Сталінградську перемогу і про
швидкий кінець фашистів.
Німецька пропаганда до нас не доходила. В перші місяці
окупації в Сталіно видавалася газета «Донецький вісник»,
потім її перевели на російську мову: «Донецкий вестник» (це
було пов’язано з розгромом націоналістичного підпілля та з
нагінкою на українство, але ми про це, звичайно, поняття не
мали). Виходила й газета німецькою мовою (здається:
«БопегізсЬе ШсЬгісІПег»). Але вони до нас потрапляли лише
епізодично. Пригадую, одного разу я вичитав у «Донецком
вестнике», що німецька шутцкоманда вела в районі Маріупо­
ля бої з «бандитами». Що бандитами німці називали парти­
занів, це ми знали, але що «бандити» набрали такої сили, аж
доводиться вести з ними «бої», це було знаменною новиною!
Як змінилася ситуація! Коли німці тріумфально йшли Донеч­
чиною восени 1941-го, ніяких партизанів і підпільників вони
не боялися, були самовпевнені й легковажні, ніякої охорони
на своїх тилових об’єктах не виставляли, а тих, кого ра­
дянські «органи» залишали для підпільної роботи, виловили в
перші ж дні, нерідко за чиїмись доносами. Так у Оленівських
Кар’єрах загинула група, яка переховувалася на горищі гос­
подарського сараю в радгоспі: сарай підпалили, і всі там заги­
нули; ще кількох призначених для підпілля виловили по пе­
черах. Тепер же населення підтримувало підпільників, і пар­
тизанський рух розгортався навіть на Донеччині, хоч тут і не
було сприятливих природних умов. 70 ІВАН ДЗЮБА
Усе літо 1943-го над нами пролітали щоночі радянські
літаки, які бомбили Волноваху — важливий залізничний ву­
зол кілометрів за 25—30 від нас. Це було як багатосерійне
кіно — тільки стемніє, ми вже чекаємо. Ось гудуть, ось
пролітають, ось скидають над Волновахою освітлювальні чи
то ракети, чи то ліхтарі такої яскравості, що в нашому дворі
стає світло як удень. А потім — вибух за вибухом. І так що­
ночі. Потім Волноваху облишили, і почалися нальоти на
Сталіно. Казали, що нібито літаки розкидали листівки:

Прощай, сваха-Валноваха,
Перестаем уже бомбить.
Здравствуй, Сталин, большой город,
Начинаем уголь бить.
Швидше за все, це був витвір якогось місцевого «поета».
«Били» вугілля добряче — заграва стояла на півнеба, але зву­
ки до нас не долинали: це вже далі, кілометрів 45.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.