Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ПАРАДОКСИ ВИЗВОЛЕННЯ

Дорогами сунуть обшарпані
Прощай, сваха-Валноваха,
Перестаем уже бомбить.
Здравствуй, Сталин, большой город,
Начинаем уголь бить.
ПРИРОДА РЕВАНШУЄ
ПАРАДОКСИ ВИЗВОЛЕННЯ СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 71
німецькі піхотинці — де й подівалися їхні танки, мотоцикли,
велосипеди. Паніки ніби й немає, але ще раніше ми бачили,
як тікали з фронту італійці та румуни. (Популярною серед
пацанви була частівка: «Антонеску дал приказ — все румуна
на Кавказ. — А румуна не дурной: на каруцу и домой»).
Десь у перших числах вересня ми з дідусем верталися з
поля, де мали свої «сотки» (картопля, кукурудза, соняхи), і
напоролися на облаву. Донські козаки (їх у нас боялися
більше, ніж німців) на конях зганяли докупи людей — «в ева­
куацію». Нам пощастило відпроситися: старе й мале. А бага­
тьох, хто не поховався в погребах, таки збили в колону й по­
гнали Миколаївською дорогою на Волноваху. Втім, через
день чи два всі повернулися: чи то скористалися з нальоту
радянських літаків і розбіглися, чи то й самі козаки розуміли
безглуздість затії… Ретельнішими виконавцями були палії,
які обливали гасом будинки на Електрі і підпалювали їх.
Правда, палили переважно «казенні» будинки, «приватний
сектор» не чіпали. В усякому разі, на Старій Колоні всі хатки
вціліли. Може, часу на них не вистачило.
Наші прийшли 9 вересня. Люди квітами обсипали «сту-
дебеккери» (ці потужні вантажівки здавалися тоді чудом
техніки). Солдати теж були схвильовані: вони ж визволяли
своїх матерів і батьків, дружин і дітей. Тривожніша атмосфе­
ра почала складатися пізніше, коли надійшли тилові служби
(і, очевидно, спецслужби).
Оленівські Кар’єри були стратегічним об’єктом «обо­
ронного значення», оскільки тут розроблялося найбільше
тоді в Союзі родовище доломітів, вапняків та інших флюсів
для металургії. Вся металургія Донбасу і Дніпропетровщини
та Запоріжжя «сиділа» на Оленівських флюсах. Отож від пер­
ших днів визволення почалася гарячкова відбудова вщент
знищеного господарства. Прибуло багато фахівців і
робітників, почали повертатися евакуйовані. Спішно приїха­
ло старе начальство, щоб оцінити становище і, зокрема, «за­
бронювати» від мобілізації в армію якомога більше місцевих
(тих, що «залишалися на окупованій території») фахівців і
робітників. Але начальство трохи запізнилося — більшість
чоловіків уже встигли «забрати». Серед них був і мій батько
(після тяжкого поранення він лікувався в госпіталі в далекій
Махачкалі, потім знову вернувся на фронт як водій танка і во­
сени 1944-го загинув у Латвії, під Єлгавою).
Те, що майже всіх чоловіків і юнаків (які досягли при­
зовного віку) зразу ж мобілізували, — нікого не здивувало: це 72 ІВАН ДЗЮБА
було само собою зрозумілим. Незрозумілим і дивним було
інше: їх тут же кинули на фронт, необмундированими і пога­
но озброєними, і майже всі вони або загинули, або були по­
ранені, як і мій батько, на річці Молочній, коло Мелітополя.
На цій річечці, курці по коліна, мабуть, були незвідь-які фан­
тастичні укріплення німців, що перемололи великі тисячі
наших батьків. А люди пояснювали все інакше: це була по­
мста тим, хто залишався «під німцями», на них дивилися, як
на зрадників, використовували, як гарматне м’ясо, і «давали
шанс», устеляючи наступальний шлях трупами, «іскупіть
віну» перед Сталіним.
Усі, хто «перебував на окупованій території» (офіційне
формулювання в обов’язковому анкетуванні), опинилися в
становищі підозрюваних і нібито неповноцінних. І хоч на
рівні влади це не завжди підкреслювалося (принаймні поки
тривала війна), — ця атмосфера відчувалася, і вона була дуже
на руку всякій хуліганській братії.
Пригадується такий характерний епізод — це вже з тро­
хи пізніших часів, десь року 194б-го. В якихось господарсь­
ких справах посилали мене до Сталіно. Вертаюсь — автобус­
ного сполучення тоді ще не було — ловлю попутну машину
(був такий пункт для «голосування», коло Рутченківки, пе­
редмістя Сталіно). Жде ще кілька жінок і якийсь літній
сільський дядько. З вуличного люду витикається якийсь
п’яндюга і починає чіплятися до дядька, щоб дав грошей. «Та
які гроші?» — дивується дядько. «Что, скажешь, не уторговал?
Врешь!» — «Та одчепись…» А той далі лізе. «Та одчепись, мара,
а то поліцая покличу!» Бідний дядько, звідки йому знати
різницю між поліцаєм і міліціонером — і який козир кинув
він п’яндюзі. Той аж заревів: «А-а! Полицая! Хохлы! Продаж­
ные шкуры! Мы кровь проливали, а вы тут Гитлеру ж… лиза­
ли!» і т. д. Перелякався дядько — і дьору! А кулачисько мав та­
кий, що з півзмаху міг би вкласти на землю будь-якого
хулігана… Цей епізод часто згадується мені як символічний,
коли українські патріоти певного сентиментального ґатун­
ку хваляться миролюбністю нашої національної вдачі.
Можливо, поштовх українофобії давали не лише таємні
інструкції «органам» та їхня діяльність, спрямована на вияв­
лення «зрадників» та збирання інформації про все населен­
ня, яке залишалося на окупованій території, — ай славетний
сталінський «тост» «За великий русский народ» (після пара­
ду Перемоги 24 червня 1945 року), що вперше офіційно по­
ставив російський народ над іншими народами СРСР, при­ СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 73
писуючи йому основну роль у перемозі і тим самим фактич­
но кидаючи тінь на інші народи. В усякому разі, саме в роках
1946— 1947-му, а не в 1944, безпосередньо після визволення,
був пік «спецнастроїв» підозріливості до тих, хто «залишався
на окупованій території».
Ми це відчували навіть у школі. В 1944—45 роках, вид­
но, бракувало вчителів, і наші «старі» вчителі працювали
нормально, ніхто не докоряв їм тим, що вони вчили нас і за
німецької влади. Але потроху ситуація почала змінюватися.
Це гостро виявилося в одному небуденному для школи
епізоді. В ті часи існувало цікаве «педагогічне» поняття: «бо­
ротьба за успішність». Класи і школи змагалися між собою за
кращу успішність. Це нібито мало стимулювати і вчителів, і
учнів, підвищувати якість навчання, але фактично давало
протилежний результат, оскільки вчителі боялися ставити
погані оцінки і тим «знижувати показники» класу, школи.
Але не всі вчителі піддавалися цьому шантажеві. Математику
викладав у нас Микола Якович Онипко — дуже суворий і ви­
могливий, але ми любили його і за справедливість, і за те, що
уроки проводив просто захоплююче. Заробити в нього
оцінку «дуже добре» (пізніше запроваджено термін
«відмінно», що є безграмотною калькою з російського «от­
лично»: по-українському «відмінний» означає «такий, що
відрізняється від інших», «інакший», тоді як російське «от­
личный» має два значення: і чудовий, і відмінний від інших)
— так от, заробити «дуже добре» було в нього майже немож­
ливо, а «погано» чи «дуже погано» — цілком можливо. Він
сам аж страждав від своєї вимогливості, і коли викликав ко­
гось до дошки, то, немовби передчуваючи «неприємності»
для учня, робив це з винуватим виглядом і тоном: «Ану, Бой­
ченко?» Так от, Микола Якович ставав скіпкою в оці для
шкільного і райнаросвітнього начальства, бо ніяк не
піднімалася його несхибна вчительська рука малювати «ду­
же добре» чи «добре» там, де й «задовільно» лягало неохоче. І
коли начальству увірвався терпець, воно скликало збори
учнівського активу (!), на які викликало Миколу Яковича. Ке­
рував зборами секретар райкому комсомолу Могильний (чи
Могильницький), головним «прокурором» був завуч, викла­
дач історії, недавній фронтовик Григорій Перепічай (ми на­
зивали його «Перечіпай»), «От ваших двоек журналы гнут­
ся!» — докоряв він Миколі Яковичу (хоч, до речі, і сам був ви­
могливий і суворий, але інакше, по-казенному). Він і нагадав
у далеко не доброзичливому тоні про те, що Микола Якович 74 ІВАН ДЗЮБА
працював у школі за німців, тобто нібито й на німців. Пере­
страшений Микола Якович спробував захиститися народ­
ною мудрістю: «Кто старое помянет, тому глаз вон». Пе-
репічай миттю парирував: «А кто забудет — оба!» Після цих
зборів Микола Якович якось побляк.
А через деякий час Могильний (чи Могильницький)
зник виявилося, що його заарештували «органи», — нібито
був під окупацією і співпрацював з німцями. От такий «ак­
тивіст». І, мабуть, не він один.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.