Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ШКОЛА (1944-1949)

Потім повернулися до свого питомого будинку,
але ще довго не вистачало зошитів, підручників, літератури
для читання. Уявляю, як важко було вчителям. Як і всі, вони
жили з городів, і після уроків упрягалися в тачки і «їхали» на
свої «сотки». Там ми, учні, часто зустрічалися з ними «на
рівних». Або й не зовсім на рівних: скажімо, в нас була
корівчина, і ми (після великих мук) привчили її тягти возика
(впрягали замість коня — звичайна тоді «практика»; взагалі,
якби хто знав, скільки українського люду, дітвори корови
врятували: ними орали, ними возили, кізяками від них печі
палили — і ще вони й молоко мусили давати), — так от, я
скажімо, іду в бричечці корівчиною (один час у нас була ко­
рова, поки німці не забрали), а назустріч старенька (їй тоді
було, певно, років 40, але мені вона здавалася старенькою)
Варвара Федорівна, вчителька російської літератури, — сама
впряжена в тачку Обом ніяково. Правда, на уроках це забува­
лося — суворі реалії сприймалися як неминучість і нікому на
карб не ставилися; житейський світ — це було одне, світ на­
вчання — зовсім інше: в «ціннісних» площинах вони не пе­
ретиналися.
А в повоєнні роки вчителів — до всього — «впрягали» ще
в одну, мабуть найтяжчу, повинність: вони мали під
керівництвом представника «поссовета» з групами «ак­
тивістів» обходити двори і підписувати людей на доб­
ровільну позику («заём»). Хто не жив у ті часи, не зможе уяви­
ти, яка то була всенародна біда: держава видирала останнє…
А вчили нас добре. Я тепер дивуюся: звідки за тих тяж­
ких і драматичних обставин (не тільки житейських, а й політичних, психологічних: недавні репресії, постійні
нагінки й страхи, яких ми, діти, не відчували, але які напев­
не ж відчували вчителі) — звідки у наших педагогів була
енергія націленості на вщеплення нам знань, на «витиску­
вання» з нас і відшліфовування бодай простеньких розумо­
вих умінь і здібностей. Кожен учитель хотів, щоб ми полю­
били його науку і саме в ній себе показали. Добрі були в нас
учителі!
Але ж ми, учні — як і учні всього світу, всіх часів і на­
родів, — були пекельно невдячні. І не те, щоб ми не любили
чи не шанували своїх учителів — ні, і любили, й шанували.
Але якийсь колективний бісик, біс, бісище нуртував у класі і
підбивав на різні капості. Ось заходить у клас Людмила
Олексіївна, викладачка української мови, дружина Тимофія
Хомича Довгого, викладача української літератури і мови та­
кож, — делікатна, бліденька, хвороблива молода жіночка,
ніколи голосу не підвищить, ніколи ні до кого не причепить­
ся, — і вже в класі літають паперові кульки, видмухнуті з по­
рожнистих металевих ручок-трубочок (б’ються боляче!),
вже учні обстрілюють одне одного з резинок, натягнутих
між двома пальцями, вже бренькає намилена нитка, настру-
нена під чиєюсь партою. Безпомічна Людмила Олексіївна
благально дивиться на клас, та дарма. Така дитяча жор­
стокість — а любили ж її…
Або заходить у клас викладач хімії добряк Микола Про­
копович Митя. У класі — сміх. Незлий, неглузливий, але сміх.
Чому? Бо Микола Прокопович трохи таки кумедний: тов­
стенький, як джміль, а говорить як у бочку. Його й прозвали:
«Бомбовоз». А ще «Плюмбум-два», бо він дуже смачно вимов­
ляв назву цього хімічного елемента, про який йому чомусь
доводилося багато говорити. І кожна його репліка («Бабаш,
скажите своим ногам, чтобы они не стучали») викликала ви­
бух сміху. Навіть коли він сердився (а це було дуже рідко), це
нас тільки веселило…
Зовсім інакший був Микола Якович Онипко, викладач
математики (власне, алгебри, геометрії, тригонометрії).
Стриманий, врівноважений, але тримав клас у робочій на­
прузі. Його поважали й боялися, і то був якийсь непригнічу-
ючий, «благотворний» страх. Я вже згадував про його вимог­
ливість, скупість на добрі оцінки — хотів «підтягти» нас до
свого рівня; згадував і про те, яке судилище вчинило над ним
наросвітівське начальство, щоб не псував показники
успішності. Говорив Микола Якович неквапливо і при цьому
76__________________________________________________ ІВАН ДЗЮБА СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 77
якось характерно тер лівою рукою коло вуха. Викликавши
когось до дошки писати формули, підраджував: «Спешите,
но медленно». Або: «Будьте не Петрушкой, а Анти-Петруш-
кой: говорите с чувством, с толком, с расстановкой». Стри­
мано жартував: «Хотя буква «фи» и имеет такое презритель­
ное название, в математике она уважаема». Або недбайливо­
му учневі пародійно: «Стало быть, не токмо алгебры, но рав­
но и других дисциплин на сей день штудировать не изволи­
ли?» (До учнів звертався тільки на «ви», навіть припечатуючи
двійкою). З усіх учнів вирізняв Льоню Блудова за особливі
математичні здібності, інколи навіть доручав тому поясню­
вати теореми чи задачі замість себе, а коли у Льоні не вихо­
дило, доброзичливо кпив: «Блудов преследовал задачу на
протяжении всей доски, весь урок зудачил, пока совсем не
заблудился и нас заблудил».
А от Марія Василівна Аєдоницька, вчителька німецької
мови, — щупленька, бистра, емоційна — навпаки, бурхливо
реагувала на наші неподобства, але ефект завжди був
комічний. Бо ми знали, що її сварливість — хвилинне, на­
справді вона нездатна на злостивість чи якісь недобрі почут­
тя. Причиною наших неуспіхів у німецькій вона вважала
відсутність сили волі, щоб змусити себе вивчити якийсь па­
раграф: «Вы тряпки!». Але завжди знаходився хтось, хто вив­
чив урок, тоді Марія Василівна урочисто проголошувала:
«Вот Сапрыкин — мужчина!» Але наступного разу вже Са-
прикін виявлявся «тряпкою», а «мужчиною» був хтось інший.
Ми робили з того справжню забаву, а Марія Василівна або не
помічала цього, або не показувала виду. Коли ж їй набридало
мучити нас плюсквамперфектами, дифтонгами чи ще
чимсь, вона починала складніші розмови про Hochsprache
und Plutzsprache або декламувала «Льореляй» тощо.
Запам’яталося кілька випадків її нетерпимого ставлення
до моральної і естетичної нерозвиненості. Якось Павка О.,
перестарок у нашому класі, недурний, але вкрай догматич­
ний раціоналіст, «довбальщик», чомусь присікався до попу­
лярної пісні, до слів «одинокая бродит гармонь»: мовляв, по­
рушення логіки, «бродить» може гармоніст, а не «гармонь».
Марія Василівна аж побіліла, аж засичала з обурення й відра­
зи: «Балбес!» Про іншого учня, який при розгляді в дирекції
конфліктної ситуації звернув вину на товариша, різко сказа­
ла: «Такой молодой, а уже продажный!»
У нашому простецькому колі Марія Василівна здавалася
якоюсь екзотичною пташкою, що випадково сюди залетіла з 78 ІВАН ДЗЮБА
якогось аристократичного світу. Цей її «імідж» підсилювався
й чутками про те, що вона — сестра (чи якась інша родичка)
відомого московського композитора Аєдоницького.
Зовсім іншого роду екзотичною постаттю був учитель
географії Микола Дмитрович Кульпинський. Власне, він не­
довго у нас учителював: десь у 1946—1947 роках. Але за­
пам’ятався. Високий, сутулий, окуляри з товстими скельця­
ми — був дуже короткозорий (в таких же окулярах ходив і
його син, який вчився не то в нашому ж класі, не то в старшо­
му і викликав співчуття саме тими окулярами — знаком інак-
шості). На Кульпинському був ореол якихось недоступних
нам знань, тільки частинкою яких він міг за короткий урок
поділитися з нами. Уроки проводив неквапливо, трохи ніби
мляво (флегматик!), але за змістом цікаво, часто наводячи
«ілюстративний матеріал» з літератури, вдаючись до різних
асоціацій. Чомусь мені запам’яталося, як на уроці про Бол­
гарію він почав розповідати про невеличку (на карті!) річку
Маріцу на кордоні Болгарії з Туреччиною, про криваві бої
болгар з турками, які тут точилися, і про те, що болгарська
народна пісня «Тече Маріца, Кров’ю крашена, Плаче девіца,
Тяжко ранена» — стала національним гімном Болгарії…
Якось-то він так схвильовано оповідав, що й я схвилювався,
— і досі, як згадаю, хвилююся мало не до сліз, щось більше за
цими словами постає, може, щось наше…
На уроках він міг цитувати незнайомими нам мовами,
але самі уроки, на відміну від більшості інших вчителів, про­
водив не по-російському, а по-українському, і поза уроками
теж говорив тільки по-українському.
1947 року обоє Кульпинських — і батько, і син — не­
сподівано і безслідно (для нас) зникли. Казали, що їх зааре­
штовано. Більше ніхто нічого не знав.
Тільки нещодавно я, вже коли цей мій текст був готовий,
одержав від земляків (від краєзнавця Бориса Миколайовича
Бондаря) місцеві газети, в одній із яких — «Рассказ об отце»
за підписом А. Кульпинського-сина. Виявляється, Кульпинсь-
кий-батько закінчив Київську духовну академію (звідси
знання багатьох європейських мов і висока освіченість),
дружина його — родом з Болгарії (ось, мабуть, чому така
схвильована розповідь про річку Маріцу), на Донеччину во­
ни втекли, приховуючи своє соціальне походження, але й
тут потрапляли в критичні ситуації. Датою арешту названо
1946 рік («…забрали прямо с урока, в 1946 году, пригласив
для начала в кабинет директора»). «Дали» 15 років, половину СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 79
строку провів, виявляється, недалеко — на табірних роботах
в Оленівських каменярнях; помер у 1982-му… Ось такі вчи­
тельські долі… А ми нічого того не знали.
Українську літературу один час викладала у нас Олена
Лазарівна Чебан — дуже красива молода жінка, в яку ми,
хлопці, потай були трохи закохані. Мабуть, вона це відчува­
ла, бо якось «випадала» з ролі дистанційованої від учнів учи­
тельки, щось її ніби бентежило. Пригадую такий епізод. Тоді
книжок бракувало, і «програмні твори» ми читали в класі з
єдиного примірника — такі собі публічні читання, то один,
то другий учень зачитує. Заняття часом перетворювалося в
забаву. Особливо коли кілька уроків читали «Енеіду» Котля­
ревського. І от коли дійшли до картин пекла, читець почав
дуже інтонувати певні моменти (про кари зрадливим жінкам
і чоловікам, про «придзигльованок», волоцюг, зводниць,
дівочі гріхи, фертиків тощо), — Олена Лазарівна почер­
воніла і вибігла з класу, а ми вже веселилися досхочу, так би
мовити, на міру своєї зіпсутості — дитячої, звісно. Втім, до
деяких речей і в дітей, як відомо, недитяча цікавість. Ось у
підручнику історії (старий український підручник, хоч шко­
ла російська, але іншого ще не було) ми вичитали: «Тільки
нагла смерть Катерини II перешкодила…» Чому саме пере­
шкодила — неважливо, ми вчепилися за подарунок долі —
слово «нагла», бо не знали його українського значення (рап­
това), сприйняли в значенні «безсоромна», — а дещо ж чува­
ли, доходив до нас відомий міф, отож причепилися до вчи­
тельки історії Наталії Купріянівни: що то за «нагла» смерть?
Бідна молода вчителька геть знітилася і зрештою відважила­
ся: «Я могу только сказать вам, что она стала жертвой своего
темперамента», — і теж вибігла з класу, як ото Олена Ла­
зарівна. А ми торжествували!
У старших класах українську літературу викладав у нас
Тимофій Хомич Довгий. Він закінчив Харківський універси­
тет разом з Олесем Гончаром; природно, дуже гордився цим,
отож твори Олеся Терентійовича ми вивчали особливо ста­
ранно. Тимофій Хомич був спокійний, терплячий, стосунки
з класом складалися в нього нормальні. У школу приходив
чистенький, біленький — «як випраний», казали ми. Це, зви­
чайно, була «робота» його дружини Людмили Олексіївни,
але нам про те не думалося. Уроки проводив без особливого
запалу, трохи й рутинно, але старанно, дбаючи про те, щоб
кожну тему розкрити сповна, як того вимагала програма.
Намагаючись заохотити нас до української літератури, 80 ІВАН ДЗЮБА
інформував про нові твори радянських письменників
(а втім, лауреатів Сталінської премії зобов’язували вивчати, а
їх щороку з’являлося багатенько). Нам подобалося, як він
«осучаснював» класику (обов’язкова тоді вимога до вчителів
і учнів). Ну, «Мрії Шевченка про майбутнє» — це зрозуміло. А
от до Лесиної поеми «Роберт Брюс, король шотландський»
він прив’язав… англійських опортуністів-лейбористів, — як
це в нього вийшло, вже й не пригадую.
На його уроках ми могли дозволити собі деякі воль-
ності. Скажімо, хтось нарікає: «Тичина нерозборчиво (!) пи­
ше». Тимофій Хомич мляво захищає Тичину: «Ну, в нього свій
стиль… Ось у збірці «Чернігів» — жодного розділового знаку».
— «А ще міністр освіти!» — кидає хтось від парти. — «Та він
тоді ще не був міністром», — усміхається змирливо Тимофій
Хомич. Або: пишемо класний твір про Корнійчука, і треба
обов’язково використати цитату із Сталіна — його пораду
Корнійчукові (на запитання, як непомильно опанувати
марксизм): «А ви йдіть від життя — і обов’язково прийдете до
марксизму». Я жартома питаю: «Коли товариш Сталін роз­
мовляв з Корнійчуком, він говорив йому «Ви» з великої літе­
ри чи з малої? Як нам писати?» Тимофій Хомич на хвильку
знітився, а потім так само жартома каже: «Пишіть, як думаєте,
я все одно виправлю».
Вчимо напам’ять невеличкий вірш Степана Кри-
жанівського «Берізка». Дівчатам дуже подобається: «І я, як та
берізка, Коли далеко ти». А хлопці беруть на сміх: чоловік-
берізка? Ще заплаче? «А ви ж, Тимофій Хомич, кажете, що
треба бути мажорним!» (Його улюблені слова: «Треба бути
мажорним». А ще зловживав словом «яскраво»: «яскраво відо­
мо», «яскраво побачив»).
Естетичний бік літературної творчості в школах не ду­
же «празнували», але запам’яталося завдання Тимофія Хоми-
ча: домашній твір «Зміна художніх форм у Шевченка».
Один час викладав він і мову, вимагав досконалого
знання її, застерігаючи: «Вам мова буде наперекорі». Що оз­
начало це застереження, ми не зовсім розуміли. Але до вив­
чення мови ставилися серйозно, ані тіні неповаги не було;
це була наша мова, хоч спілкувалися російською. Треба ска­
зати, що в ті роки викладання української мови було постав­
лене краще, ніж будь-коли пізніше, і випускники знали її кра­
ще, ніж тепер.
..Десь уже в шістдесяті роки я приїхав з Києва додому у
відпустку і потрапив на похорон Людмили Олексіївни, дру­ СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 81
жини Тимофія Хомича. Він виглядав геть знищеним. Вони ж
були двоє як голубки. Тимофій Хомич казав, що і його життя
скінчилося. Справді, важко було уявити його без Людмили
Олексіївни. Але через рік чи два Тимофій Хомич одружився
вдруге.
Ми з ним час від часу листувалися, я йому надсилав де­
які свої книжечки, він цікавився літературними новинами,
розпитував про Олеся Гончара. Але потім він переїхав кудись
до дітей, і наш зв’язок увірвався…
Складнішими були стосунки з викладачем історії (він же
завуч, а пізніше й директор школи) Григорієм Йосиповичем
Перепічаєм. Він був не те щоб надто строгий, але з якоюсь за­
стиглою гримасою «фронтової» суворості на обличчі.
Усміхненим, веселим ми його не бачили. Мабуть, так відбили­
ся на ньому його фронтові переживання. Дисципліну він три­
мав. Але викладав історію дуже сухо і якось підкреслено догма­
тично. Скажімо, тема: «Реформи Мейдзі в Японії» ( це ми вивча­
ли у 8-му класі, уявляєте! Гей, ви, нинішні восьмикласники!). На
цю тему відводилося два уроки. Григорій Йосипович ретельно
опрацьовував відповідний розділ підручника, підкреслював
окремі абзаци, ставив цифри: 1; 2; 3; 4 і т. д. Підручник переда­
вав нам, щоб ми перенесли його нумерацію собі, і наступного
уроку вимагав назвати, скажімо, три причини реформ і чоти­
ри риси. Якщо ти назвав не таку кількість або не в такому по­
рядку — відповідь не годилася. І так — по кожній темі. Григорій
Йосипович дбав про нас, був певен, що так ми краще засвою­
ватимемо і запам’ятовуватимемо, але нас така препарація
історії, така формалістика і знуджувала, і смішила.
Залишився в мене й один прикрий спогад особистого
характеру. Було це в сьомому класі. Маленьким святом у
школі були для нас перерви. Задубілі від сидіння за партами,
ми на перші звуки дзвоника вилітали у двір і шаленіли. Взим­
ку будували снігові фортеці і грали в сніжки, налітаючи кла­
сом на клас (і досі пригадую те «героїчне» відчуття, коли те­
бе з десятеро «ворогів» луплять таки добрячими сніжками, а
ти «вистояв», не втік), а влітку гасали парком аж до річечки. І,
звичайно, бувало, що запізнювалися на урок. Типова карти­
на: лунає дзвоник, а учні збігаються і товпляться у двері до
школи. Григорію Йосиповичу ця типова картина не припала
до смаку, і одного разу він став коло дверей і почав лупити
навпопад стовплених школяриків. Мені попало кулаком по
голові. Досить боляче, але в шалі я на те не зреагував. Але вже
на уроці, десь через десять-п’ятнадцять хвилин, заплакав. Не 82 ІВАН ДЗЮБА
від болю, а від почуття образи. Плакав, сховавши голову на
парті, і урок, і перерву, і ще урок, і ще. І вчителі, і друзі допи­
тувалися: що таке? Поставити це в якийсь зв’язок із тим, що
сталося тоді, ніхто не міг (та ніхто й не помітив нічого, то бу­
ла колективна весела пригода). А мені було соромно зізнати­
ся, і я придумав хитромудре пояснення: нібито приходив до
нас чоловік, який воював разом з моїм батьком, і розповів, як
батько загинув, як згорів у танку…
Десь року сорок п’ятого з’явився в школі новий дирек­
тор: Ніколай Іванович Малютін. Фронтовик, інвалід (дуже
шкутильгав на праву ногу). Малослівний, холодний, суво­
рий. Учні страшенно його боялися. Але цікаво, що
найбільший нелад завжди був на уроках його дружини Люд­
мили Миколаївни, яка викладала природознавство, — дуже
м’якої, поблажливої і трохи безпорадної супроти нашого
дружного непослуху, — і нікому не спадало на думку, що во­
на могла б поскаржитися своєму «страшному» чоловікові.
Делікатність, інтелігентність її була в школі предметом доб­
розичливих жартів. Пригадую, як кочегар школи Ткаченко
— от штука: його прізвище пам’ятаю, а імені й по батькові —
ні, — як він лякав її тим, що, коли поранить руку, то йшов до
неї, вона ойкала-айкала, радила чимось змазати, перев’язати,
а він потім на очах у неї набивав у рану землі і казав, що то
йому найкращий лік, а вона жахалася: буде «столбняк»! До
речі, цей кочегар, хоч і говорив по-російському, укладав
«простонародні» вірші українською мовою. Вони здавалися
мені примітивними, але з однієї його казки мені запали в
пам’ять рядки про революцію:
І тоді заліз на трон
Цар марксистський Ліквідон.
Пізніше, згадуючи ці рядки (слово «Ліквідон» мені спо­
добалося, і я взяв його «на озброєння»), я подумав, що, мож­
ливо, це був якраз цікавий новітній фольклор, і пожалкував,
що згордував ним…
Коли вже зайшла мова про шкільних віршувальників, зга­
дується, що дівчатка наші мали блокнотики, в які записували
випадкові цитати, пісеньки, а деякі — і власні «куплети». А одна
дівчина вперто писала власні вірші мішаною російсько-ук­
раїнською мовою, точніше російськими словами, але в ук­
раїнських синтаксичних і фразеологічних конструкціях Ме­
не приголомшив один її рядок «Ты сделал мне оскорб». Боже,
як сильно: «Сделал оскорб» — це ж не затерте, заяложене «ты СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 83
меня оскорбил». Це ж по-гоголівському: «Тут он произвел не­
большое молчание». Не «замолчал», а «произвел молчание». Це
Плюшкін у розмові з Чичиковим про Прошку. Це і тонка па­
родія на казенну російську лексику, це й органічний ук­
раїнський потяг до розлогої, урочистої, барокової конструкції
і ритміки фрази — від староукраїнської літератури і літописів.
Звичайно, у моєї шкільної колежанки — це проста мов­
на незграбність, але з тих, що стають перлинами, виражаю­
чи сильне почуття. Десь у мене зберігається блокнот з її
віршами, але я ніяк не можу знайти його серед своїх книжко­
во-паперових завалів.
У ці роки школи були воєнізовані. Кожен клас був ніби
взвод. Уроки з військової підготовки були головними; нам
видали дерев’яні макети гвинтівки, макети гранат, і ми щод­
ня або через день училися штрикати опудала «ворога» (на
команду: «Колі!»), кидали «гранати», повзали під смугами ко­
лючого дроту. Правда, «воєнрук» Степан Вікентійович Ко­
вальчук умів зробити цю муштру цікавою для нас і навіть за­
хоплюючою, хоч і нелегкою (ану, спробуйте проповзти
метрів п’ять-сім під «колючими заграждєніями»!). Степан
Вікентійович взагалі був для нас центральною постаттю в
школі — зокрема й тому, що кожного дня, поки йшла війна,
під час великої перерви зачитував нам заяви Інформбюро
про хід бойових дій і на великій карті, що висіла в коридорі,
переставляв червоні папірці з голочками, позначаючи рух
фронту. Це були бентежні й урочисті хвилини, і ми чекали
великої перерви з нетерпінням.
А день у школі починався тим, що вчителі виводили всі
класи на другий поверх, до великого залу, там воєнрук нас ви­
шиковував: «Школа, смірно! К встрече дірєктора подготовсь!»;
потім з’являвся директор, воєнрук віддавав йому рапорт:
«Здравствуйте, товаріщ дірєктор школи!»; директор вітався:
«Здравствуйте, товаріщі школьники!». Ми дружно рубали:
«Здравія желаем, товаріщ дірєктор!». І оці хвилини вишикову­
вання, прискіпливого вирівнювання лав, напруженого вичіку­
вання появи директора, його повільне, сповнене гідності шку­
тильгання до престольного місця — все це було насичене свя­
щенним трепетом кількох сот дитячих сердець. І хоч цей ри­
туал тримався недовго — рік-два, — він добряче запав у душу.
Згодом відбулася лібералізація шкільного режиму — та­
кий дисциплінарний парад проводили з чималими інтерва­
лами, але все-таки більш-менш періодично: щоб зачитати
наказ директора або відреагувати на якусь надзвичайну 84 ІВАН ДЗЮБА
подію. Особливо запам’яталася одна з них. В десятому класі
вчилася дуже красива дівчина, аристократичної породи (як
нам, мужицьким дітям, здавалося), дочка відомого в селищі
інженера. Для нас, підлітків, вона була ніби з небожителів. І
ось раптом грянула новина: вона не то народила, не то має
народити дитину. Такого в наших краях не бачили і не чули
ніколи, це було як провіщення кінця світу, а що вже для шко­
ли — то ганьба незмивна. І коли вранці по класах оголосили,
що після уроків — строєм до залу, про науку вже забулося, всі
жили очікуванням священних хвилин судного обряду. Боже,
як урочисто-грізно лунали цього разу команди воєнрука,
яким високоморальним громом падали на приголомшених
школярів слова наказу. Та не тільки перестрах і священну за­
сторогу дістали вони, а й якесь залишкове почуття: не то по­
див перед незбагненністю, незвичайністю вчинку десяти­
класниці (це сприймалося як свідомий вчинок), не то подих
недоступної нам таїни… А «винуватцем» історії був недавній
школяр, бевзюватий парубійко, який школи так і не
закінчив, а працював слюсарем на руднику. Ми його добре
знали — його сестра-красуня (про неї я вже згадував) деякий
час викладала у нас українську літературу, жили вони з бра­
том за селищем, на Щербаньовій балці. Старші хлопці з ціка­
вості розпитували в нього, як же це вийшло таке непоправ­
не, з якого забуття. Однак його версія була проста і
життєрадісна: вони, мовляв, давно цим займалися, просто
одного разу він був надто необережний — далі йшла конкре­
тизація не для непідготовлених вух…
Але вертаюся до директора. Може б, так і залишився він
для нас сухим, відстороненим і грізним (хоч і абстрактно
справедливим), коли б не один пам’ятний епізод. Це було во­
сени сорок сьомого. В ті роки школярі (як і студенти) щоо­
сені їздили збирати то кукурудзу, то моркву, а то хмиз для
опалення — до Велико-Анадольського лісу. І ось ми, учні
восьмого-дев’ятого класів, сидимо в низенькому напівтем­
ному сараї і чистимо кукурудзяні качани. Новий урожай
обіцяє кінець голодухи. Чи то наша старанність якось впли­
нула на директора, чи розчулила його (як я тепер можу при­
пускати — тоді я цього, звісно, не розумів) картина нашої
злиденної ранньої юності, — але він якось відтанув душею і
обличчям, і в його завжди суворому голосі ми вперше почу­
ли м’які, співчутливі нотки. Це було те, чого ми, не признаю­
чись собі, марно сподівалися всі роки навчання в школі, і
наші вдячні душі ринули йому назустріч, як відпущена пру­ СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 85
жина. Якось зразу і сама собою запала атмосфера безмежної
довірливості, зворушливої і чистої. І ми зважилися на те, що
найбільше пекло.
— Миколо Івановичу^, ну чому це так — чому скрізь не­
врожай, усі голодують, усі це знаємо — а газети забиті листа­
ми Йосифу Віссаріоновичу Сталіну про щасливе життя…
Навіщо це? Чому така неправда? Хіба не краще сказати прав­
ду: зараз погано, але витримаємо, зробимо так, що буде кра­
ще? Народ би це зрозумів…
— А може, не скрізь так, як у нас? — висловив припущен­
ня хтось із хлопців.
— На жаль, скрізь, — скрушно відповів Микола Іванович.
— А чому так., у газетах пишуть… по правді кажучи, сам не
розумію… Мабуть, не можна, щоб увесь світ знав про нашу
біду. Народні маси тягнуться до соціалізму, а тут ми при­
знаємся, що в нас люди голодують. Уявляєте, яка знахідка для
наших ворогів? Та й палії війни можуть вирішити, що якраз
зручний момент для них… Політика, — закінчив Микола Іва­
нович, але в голосі його не було переконаності. Не таким ми
його звикли бачити. Тут би не зловживати його безрадністю,
пожаліти, але ми вже не могли стриматися, раз допавшись
до недозволеної і такої спрагненої одвертості.
— А може, Сталін не знає про голод?
— Сталін не може чогось не знати, інакше він не був би
Сталін, — хтось іронічно.
— Ну навіщо, навіщо ми так славословимо Сталіна? Не­
вже це йому приємно? Кому це потрібно? Для чого? Всі зна­
ють, усі розуміють, що він — геній, великий вождь, усі його
люблять, усі йому віддані, — але для чого такі безмірні похва­
ли? Це ж переходить у свою протилежність! Усе, що тільки є
на світі, живе Сталіним, без Сталіна сонце не світить, дерева
не розвиваються і діти не народжуються.
Приблизно таке ми «несли», і з сумною усмішкою слу­
хав Микола Іванович наші запальні слова та дошкульні роз-
питини. І в тій усмішці була не стільки перевага дорослості і
досвіду над юнацькою наївністю, скільки визнання спільної
з нами розгубленості, ніяковість від несподіваної рівності з
нами і, може, потаємне задоволення від того, що раптом по­
бачив нас дорослішими, ніж думав.
— І на це я не можу вам відповісти. Не знаю, — тоном не­
веселого чесного зізнання сказав він. — Мені особисто
1 Розмова велася, звісно, по-російському; я пам’ятаю лише її зміст, а не
дослівну фразеологічну картину. 86 ІВАН ДЗЮБЛ
здається, що це почалося у війну, особливо після Сталінгра-
да. Коли побачили, як німці боготворили Гітлера. Треба було
створити противагу цьому… От і почалося: не просто «За Ро­
дину!», а «За Сталина!».
Микола Іванович говорив не дуже впевнено, і, відчувши
це, ми не стали більше мучити його цими питаннями. І без
того ми пірнули в такі глибини недозволеного, що голова
паморочилася… А ще таємнича напівтемрява в сараї, а ще
тихі і пристрасні голоси… Виходячи, ми відчували себе ге­
роїчними змовниками, раптом пов’язаними назавжди
спільною таємницею…
…Однак наступного ж дня Микола Іванович знову став
тим самим суворим і немилосердним, при всій справедли­
вості, директором; нас він зовсім не помічав, і як завжди
владно звучав його голос на шкільній «лінійці».

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.