Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

* * *

Нічого з неї вже не пам’ятаю, крім того, що сильно патріотич­
на і проходила на «ура». Я грав головну роль, у мене на репе­
тиціях не дуже виходило, Степан Вікентійович сердився, хотів
замінити мене, але не було ким, часу не лишалося, і він махнув
рукою: що буде, те й буде. Я був розгублений, але на самій вис­
таві, мабуть, з відчаю, з безвиході — «розгальмувався», дістав
якусь легкість і невимушеність, навіть «акторську» браваду, і як
викрикнув, вискакуючи на сцену, свою першу репліку: «Я —
русский матрос Иван Никулин!» — так і до кінця протримався
на бадьорому очмарінні, що дуже сподобалося бідолашній
публіці, якій полюбився цей заведений пацан. Степан Вікен­
тійович дуже хвалив мене і як винагороду залишив мені мат­
роську «тельняшку» і «безкозирку», в яких я виступав. Чиє ди­
тинство минало в ті роки, той знає, що означало бути власни­
ком «тельняшки» і «безкозирки», який ореол це створювало в
очах хлопців і ..дівчат.
І ось тут я вперше пересвідчився, наскільки жіночий рід,
незалежно од віку, вабкий до «слави». Ти можеш бути і став­ СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 87
ний, і вродливий, і добрий, і найкраще в класі розв’язувати
рівняння з двома невідомими, — нічийого дівочого серця це
не схвилює. Але варто тобі ефектно крутнутися на турніку, або
забити гол у змаганні шкільних команд, або зірвати оплески
на огляді художньої самодіяльності, — як не одне серденько
закалатає дужче, і на тобі вперше зупиняться чиїсь оченята…
Була в Оленівських Кар’єрах одна цікава родина (влас­
не, одна з багатьох цікавих) — Снурніцини. Звідки вони взя­
лися і куди потім ділися — не знаю, але в 40-ві роки вони бу­
ли в числі місцевих знаменитостей: двоє сестер і брат. Стар­
ша сестра гриміла в комсомолі, в художній самодіяльності і
взагалі була скрізь і всюди на виду і на слуху — красива, екс­
пансивна, «громогласна». Її брат Льончик — каліка, з обидво-
ма скрученими, якимись підігнутими і ніби наполовину вко­
роченими ногами, не ходив, а наче підстрибував, — але був
затятим волейболістом. У парку на Електрі був волейболь­
ний майданчик, там щовечора тирлувалася молодь, охочих
пограти було дуже багато, тому формували команди і грали
на «висадку». Але Льончик грав незмінно: він стояв «на по­
дачі», його кручені подачі майже неможливо було акуратно
прийняти, ніхто з ним у цьому не міг зрівнятися. І навіть як­
що його команда програвала, він залишався на своєму місці
— з іншою. Його цінували, але його й боялися: спробували б
його позбутися!
А третьою в снурніцинському букеті була Люда, наша ж
таки школярка, експансивна, як усі Снурніцини, співачка і
танцюристка. Так ось вона тут же, після вистави (а вона теж
була в складі нашої самодіяльності на районному активі) —
призначила мені на вечір побачення коло будинку, де
Снурніцини жили і де були ще якісь установи: міліція, пас­
портний стіл, а поруч — «радіостанція» (мабуть, радіотранс-
лятор — згорів перед війною і довго стояв руїною).
Це мало бути моє перше виразно любовне побачення,
до того ж призначене дівчиною. Я геть розгубився. Це була
для мене цілковита несподіванка, і швидше, як тепер кажуть,
дискомфортна, ніж бажана. Крім усього, про дівчину гово­
рили, що вона, мовляв, вільної поведінки. (Хоча яка могла
бути в ті часи вільна поведінка у дівчини-школярки років чо­
тирнадцяти; швидше це була стереотипна реакція нашого
патріархального кола на незвичну розкутість «приїжджих»).
Отож я вагався, хоч і цікавість під’юджувала. Таки пішов — у
«тельняшці» ж і «безкозирці»! — але неподалік від місця поба­
чення «здрейфив», скрутив дорогу і темними завулками по­ 88 ІВАН ДЗЮБА
дався додому. Не думав тоді про те, як ганебно виглядатиме
ця капітуляція у світлі пізніших (кінець XX — початок XXI
ст.) феміністичних викриттів сексуального боягузтва ук­
раїнського хлопства!
Пізніше ми з Людою працювали в комітеті комсомолу
школи, і я побачив, що вона нормальна, добра дівчина, про­
сто емоційніша, ніж інші…
Взагалі ж на мене міг справити сильне враження зовсім
інакший образ дівчини: ангельської, «нетутешньої», недо­
сяжної — образ «переромантизований» і «переідеалізова-
ний», нереальний.
Під час окупації побував у нас якийсь дивний гість, що
поважністю й інтелігентністю (це я тепер кажу, тоді я цього
слова не знав) геть відрізнявся від нашого люду. Це був
давній дідів знайомий, начальник залізничної станції Де-
бальцеве, як пояснив дід. Чого він приїздив, не знаю. Але
своєю «інакшістю» він дуже мене збентежив — мов представ­
ник якогось іншого світу, який я намагався уявити. Але ще
більше мене збентежили — і надовше — дві його донечки,
приблизно мого віку: красиві, пещені, охайні, в білих блузоч­
ках, якісь анголятка , а не діти, щось неземне. Може, з цього
враження, а може й нізвідки взагалі, із самого мене, — в мені
зародилося й жило відчуття, що є якісь божественні дівочі
істоти, недосяжні; в інших, ніж звичайні життєві, вимірах, —
істоти, які лише віддалеки можуть війнути на тебе крилом
своєї нетутешності, викликаючи мрію і велику тугу…
Гадаю, що подальша доля цієї родини була сумна: адже
батько цих дівчаток-анголят працював, нагадую, начальни­
ком великої залізничної станції за часів окупації\ отже, ре­
пресій не оминув (якщо не втік з німцями).
Ще одного ангелочка довелося побачити у своїй школі У
перший повоєнний рік з’явилася було в нас нова вчителька —
теж ніби з чужого світу, така несхожа на наших учителів: якась
ніби велична і водночас екзальтована і щира до дітей. А з нею —
дочка: з казки. Досі пам’ятаю, як нова вчителька розігрувала з
нами під ялинкою:«— А ми просо сіяли, сіяли, ой дід Ладо, сіяли,
сіяли. — А ми просо витопчем, витопчем, ой дід Ладо, витопчем,
витопчем», — і яке то щастя було, коли два «ворогуючі» ряди
сходяться, і ти опиняєшся навпроти тієї дівчинки, і можеш
сплеснути з нею разом долонями… Але дуже скоро тієї вчитель­
ки в нас не стало, залишився невиразний тужливий спогад..
^ Тут і далі залишаємо розмовні варіанти деяких слів, які можуть бути і не
зафіксовані в сучасних словниках. СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 89
Мабуть, і дитячі враження формували вже в юнацькі роки
мій ідеал нереально чистої, «не від світу» цього, дівчини, що ко­
штував мені стількох гірких розчарувань та й власної дурості.
…Багато років я марив якоюсь казковою зустріччю з
НЕЮ — своєю долею, неодмінно за романтичних обставин:
на лісовій стежці, на пустельному березі моря, на туристсько­
му бівуаку, на маленькій залізничній станції… А сталося все на
залюдненому березі моря житейського — та про те згодом…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.