Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

* * *

Окра­
сою свят завжди була колона нашої школи. Тижнів зо два-
три перед цим нас муштрували: вишиковували покласно і
вчили йти «стройовим». Воєнрук Степан Вікентійович Ко­
вальчук, якого ми страшенно боялися і страшенно любили,
вмів досягти необхідного ефекту. І коли наставав урочистий
день і школа йшла на мітинг, «печатаючи» крок (попереду
директор, воєнрук збоку — командує), — а йти було дале­
ченько, на Електру, в обхід крутого пагорба, — весь «посьо-
лок» виходив на нас подивитися, а наш прихід на площу віта­
ли незмінними оплесками. Для престижу школи в очах на­
чальства це важило не менше, ніж звіти про успішність, яка
мала бути високою.
Не всі трудові колективи здобували право делегувати
свого представника на трибуну, а тим більше для виступу —
привітання з трибуни. А за школою таке право утвердилося.
І от честь від імені школи виступити з трибуни 1 -го травня
1946 року випала мені — учневі 7-го класу, «круглому»
відміннику, піонерському, а вже майже й комсомольському
активістові, до того ж синові загиблого фронтовика.
Найбільшу проблему ця перспектива створила для моєї ма­
ми. Річ у тім, що в мене не було костюма, а піджак протерся
на ліктях. Можна уявити (це тепер, а тоді я про це не думав),
яких зусиль коштувало мамі швидко пошити в знайомого
кравця новий піджачок для мене. Але й змусити мене надіти
його було нелегко: я страшенно соромився (і так усе життя)
з’являтися в новому одязі, аж поки не звикав до нього. Мама 90 ІВАН ДЗЮБД
казала про мене: «Поки його принукаєш одіться по-че-
ловєческі…»). Зрештою мама мене умовила, вирядила до
школи причепуривши, а сама щаслива пішла до лікарні —
мала бути у своїй святковій колоні.
Якими ж були її подив і ураза, коли вона побачила мене
на трибуні… в старому подертому піджачку! А річ у тому, що я
схитрував — десь у завулку переждав, поки мама піде, шви­
денько вернувся і переодягнувся. (Пізніше мама іронізувала:
«Святий бекеш — виступав у йому на мітингу»).
Але це ще не все. Коли надали мені слово, після всіх
штатних промовців, я, на відміну від них, став говорити про
те, що в це велике свято всіх трудящих треба згадати тих, хто
не вернувся з війни, згадати вдів і сиріт. Людей це дуже зво­
рушило, бо ніхто про це не говорив, а був же 46-й рік! А
закінчив я гаслом: «Да здравствует Первое мая!», тоді як за
цим мало бути: «Да здравствует великий вождь…» і т.д.;
прізвища Сталіна я взагалі не згадав жодного разу. Це досить
збентежило трибунне начальство, але у них вистачило глуз­
ду дати природне пояснення: мале, розгубилося, перехви­
лювалося од відповідальності. Насправді ж це був мій проду­
маний, по-дитячому підступний хід: і подертий піджак, і мо­
ва про загиблих батьків та осиротілі сім’ї, і незгадування
Сталіна мали бути маленьким протестом проти казенної
святкової тріскотні на тлі свіжих ран війни і забуття її жертв.
Я ж знав справжні настрої людей, серед яких жив, чув, про
що і як вони говорили, чим журилися. Що ж до Сталіна, то
ім’я це, звичайно ж, гіпнотизувало, але гіперболізація його в
пропаганді викликала роздратування — про це окремо…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.