Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ПОЛОНЕНІ НІМЦІ

Спочатку їх водили під конвоєм,
а потім вони ходили вільно. Люди ставилися до них
спокійно, їхній біді співчували, війною ніхто не докоряв —
знали, що то не їхня витівка, проста людина скрізь СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 91
підневільна. Полонені найбільше потерпали від голоду, ми —
від холоду взимку. Тож стихійно наладився такий собі бар­
тер: ідучи з роботи, німець ніс уламок гнилої шпали, або ще
якесь дровиняччя, або й кілька грудок вугілля, що «загубив»
паровоз, — а за те діставав від хазяйки бурячка, морквину,
картоплину чи кусень хліба. Не жирно, звісно, бо й самі біду­
вали. І не всім полоненим діставалося.
Багато їх мерло. За Бойнею швидко виростало німецьке
кладовище. Одягнені були легенько, а зими в нас люті.
Пізніше брат Віктор, який, закінчивши школу, працював на
руднику, розповідав, як хлопці їх підгодовували… Як одного
замерзлого затягли в компресорну, відігрівали чаєм — два
дні ще жив. «Видно, непростий був — замерзав, а так гордо
дивився…»
А в мене залишився в пам’яті інший спогад. Я був
жалісливий і часом крав дома щось із харчів, щоб дати поло­
неному більше, ніж годилося по «бартеру». Якось на цьому
мене зрадив наш Рекс: почув у моїй кишені хліб і загавкав,
просячи. Бабуся зразу здогадалася, в чому річ. Був мені нага­
няй: рік голодний, самим хліба не вистачає. А одного разу, на
Паску, я зекономив двійко крашанок і пішов на базар, а там
знайшов якогось німця, що стояв самотньо осторонь, і дав
йому. Той так отетерів, що навіть не подякував…
Десь уже в 70-ті роки я, бувши в Оленівських Кар’єрах
(тепер уже Докучаєвську), пішов на кладовище до могили ба­
бусі й дідуся і захотів подивитися на кладовище полонених,
що було колись неподалік Але там час усе зрівняв, тільки
піднімалася із землі молода порость акацій…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.