Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ДИТЯЧІ ЗАБАВИ

Та й у праці розважалися.
Найнудніше діло — пасти корів. Та коли нас гурт — уже гра:
довга лоза. Запальна гра! А вдома — скраклі (те, що по-
російському зветься «городки»). Звичайно, саморобні, напи­
ляні з гілляччя. «Фігури» ставили посеред вулиці, «битки» аж
свистіли в повітрі. Дорослі нарікали: пилюку збиваємо, зава­
жаємо ходити вулицею. Зате як утечемо в забой (був за виго­
ном, старий, забутий, «затишний») грати в гилки — вже
ніхто не заважає. Звичайною картиною були перегони по
вулиці — бігали наввипередки до задишки (хоч можна було
оборонитися примовкою: «За одним не гонка, человек — не
пятитонка»). Неабиякої віртуозності вимагало вміння ганя­
ти колесо — обідок з невеличкої бочки чи ще щось — за до­
помогою товстого металевого дрота з «ручкою»-гніздечком:
хто довше ганятиме вулицею (непросто втримати його
рівновагу на горбках і ямках). Робили й самокати: металу в СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ 97
наших краях вистачало! Була й «азартна» гра: на мідяки. Тре­
ба було вдарити ребром п’ятачка чи «трьошки» об стінку —
вигравав той, чия монета пролетить за певну межу. З мідяків
робили перстені — вибивши зубилом середину і розплес­
кавши обідки. Дуже красиві перстені виходили (особливо з
польських злотих, що їх давали полонені поляки — ешелон
з ними стояв у тупику на нашій станції), — ми ними хвалили­
ся один перед одним, з перстенями на пальцях ходили на ба­
зар — у воєнні й повоєнні роки базар був не тільки торгови­
щем, а й культурним осередком, місцем спілкування,
публічної «презентації» і зустрічей, інколи дуже очікуваних.
Але найбільшими забавами були «жмурки» і, зрозуміло,
футбол. Це навіть не забави, а пристрасть, зміст хлоп’ячого
життя — особливо футбол. Для «жмурок» були чудові умови —
жили край селища: вигін, посадка, коло багатьох хат — скир­
та сіна або соломи, за якою теж можна було сховатися. Що ж
до футболу, то наче спеціально для нас збудували, перед са­
мою війною, «справжній» стадіон, якраз край нашої вулиці. На
ньому встигли провести два-три матчі не то районної, не то
обласної першості, а потім довелося на кілька років забути
про нього, і він би заріс бур’яном, якби не товклися на ньому
ми, дітвора. М’яч робили з ганчір’я, напхавши в нього трави, а
для ваги — й землі. Лише згодом у нашого головного футболь­
ного заводія — Женьки Михайловського — з’явився справжній
надувний м’яч. Постійно виникали проблеми з розподілом
функцій: ніхто не хотів бути «гольманом» (воротарем) чи «бе­
ком» (захисником) (пацаняча примовка тих часів: «гольман-
кошка, бек-картошка»), кожному кортіло стати коли не «цен­
тром», то хоча б «крайком», лівим чи правим. (До війни
і в перші повоєнні роки були саме ці назви: гольман, бек, фор­
вард, інсайт і т. д. — це вже під час боротьби з «низькопоклон­
ством» і «космополітизмом» замінили англійські назви
російськими, які спершу здавалися кумедними, аж поки до
них не звикли). Я добре бігав, і мені вдавалися «прориви», але
«прорвавшись» до воріт, один на один з «гольманом», розгуб­
лювався і бив або прямо в нього, або мимо воріт…
Взимку не менший азарт, ніж футбол улітку, викликали
змагання на санках: зі снігу на «трасі» робили «гопалки»
(трампліни), і — хто далі скочить з високої «гопалки». Або —
чий гурт вибудує довший караван із санок. Забава досить не­
безпечна: зупинитися треба було край скелі, за якою почи­
нався глибокий «забой»… Але мала сокровенну еротичну
принаду: хлопці й дівчата сідали в обнімку, а падіння з «го- 98 ІВАН ДЗЮБА
палки» давало моменти якогось гострого відчуття близь­
кості…
Війна залишила багато небезпечних «іграшок». Якось у
Третій балці ми надибали в терновику купу гільз, мало­
каліберних снарядів, набоїв для рушниць. Видно, там стояла
якась стрілецька частина. Зі снарядами, правда, ми не нава­
жилися бавитися. Зате патрони для гвинтівок нам дуже при­
далися: заженеш його каменюкою в телеграфний стовп, а
потім спеціальною скобою цюкнеш по капсулю — виходить
бойовий постріл, куля інколи застряє у стовпу, а інколи й
вилітає. Ефект — «будь спок!», як у нас казали (щось ніби «ви­
ща кляса»). Звичайно ж, престижною річчю були самопали.
Але якось у нас обійшлося без трагічних випадків… Серед ри­
зикованих витівок була й така. Брали пляшки (а їх лишилося
багато від зруйнованого у війну пивзаводика), наповнювали
їх негашеним вапном (крали зі складу) і йшли (це вечорами)
за стадіон, у бік балки, де гуляли старші хлопці й дівчата —
«пари». Треба було налити у пляшку води, міцно заткнути і —
чимдуж тікати. Через півхвилини чи хвилину в темряві спа­
лахував гуркотливий вибух. Ефектно! Так ми лякали «пари».
Не попалися ні разу — спробуй наздогнати пацанів у тем­
ряві! Та й робилося це на безпечній відстані від об’єктів «те­
рору»…
Були й «солодкі» забави: ближні балки щедро дарували
нам свої ласощі — калачики, заяче вушко, бабку, земляні
горіхи, а край городів ріс невиполотий паслін — смачніший
за виноград… Це був неабиякий делікатес на добавку до
пісних домашніх затірки й баланди… (Втім, удома давали ще
бекмес — так у нас називали мішанку з буряків та з усього на
світі — й тюрю: тюря— це хліб, накришений у воду з цукром,
— був час, коли з’явилося багато цукру, і ним компенсували
нестачу м’яса й молока).

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.