Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ПРАЦЮВАЛИ НАРІВНІ З ДОРОСЛИМИ

Чого тільки не довелося нам, дітям того лихоліття, ро-
бити у воєнні та перші повоєнні роки! Пасти корови,
кози — це набридлива справа, але порівняно легка,
навіть не завжди нудна, бо коли нас збирався гурт, то добре
бавилося. Але ж усі городні роботи були на нас так само, як і
на наших матерях. Сьогодні мало хто уявляє, що то таке —
косити траву косою, скиртувати сіно вилами. Це така тяжка
справа, що, як казали дорослі, можна «пупа надірвати». А ми
робили це від 11 — 12 років. А тягти тачку, навантажену кар-
топлею, буряками, гарбузами (врожай!), вгору з однієї балки,
другої, третьої — очі вилазять і жижки тремтять…
Багато бід і душевних страждань завдавали примхи по¬годи. То місяцями немає дощу і все гине, хоч хмари кругом ходять (а жінки: «Наш кар’єр Бог прокляв! Скрізь дощі, а нас

100
ІВАН ДЗЮБА
Бог карає!»), то раптом упаде така злива, що все повимиває і землю втрамбує, як котком, — їдемо в степ розпушувати зем¬лю, піднімати повимивані потоком води кукурудзини і соня- шини… А скільки разів доводилося пересаджувати кукурудзу: бо граки видирали набубнявіле зерно.
(І якось так ненормально склалося, що в тому віці, коли надмірна фізична праця для несформованого дитячого ор¬ганізму шкідлива, мені її ой як скільки перепало! А починаю¬чи від 15—16 років, коли фізична праця стає якраз потребою організму, мене в сім’ї почали оберігати від неї — хай вчить¬ся, треба добре школу закінчити, далі йти, а не «волам хвос¬ти крутити»…).
Найнуднішою роботою (у війну та перші повоєнні ро¬ки) було обдирати кукурудзяні качани на дерці. Дерка являла собою порожній сталевий циліндр (його виточували здебільше з артилерійських гільз, яких скільки хоч можна було поприносити зі степу), надітий на непорушний стале¬вий же чотиригранник-стрижень. Згори встромляєш качан кукурудзи, крутиш циліндр за припаяну до нього залізну ручку, качан обмолочується на чотириграннику і вилазить унизу обдертий і сплющений… Ця одноманітна робота швидко втомлювала і забирала багато часу, а що її накидали здебільше нам, хлопчакам, то вона була для нас справжнім прокляттям… Ні уроків не вивчити (це матерям так скаржи¬лися), ні у футбола не пограєш (це — по правді)…
…Одного разу я вже зібрався перескочити через тинок поза хатою, коли мати, яка закличне гупання м’яча на стадіоні чула не згірш за мене, покликала до хати і всадови¬ла за дерку. Як поволі йшла мені робота, як важко давався ко¬жен круговорот і якою безнадійною здавалася власна доля! Мене млоїло від нудьги і великої образи на весь світ, і в на¬паді якоїсь розпачливої злості я почав щосили битися лобом об сталевий циліндр крупорушки, із солодкою мстивістю уявляючи, як я розвалю собі голову, як мати або баба зайдуть і побачать мене мертвого і як усі тоді зрозуміють, наскільки несправедливі були до мене, жалітимуть, та пізно… Болю я не відчував, тільки незабаром носом пішла кров і остудила ме¬не. А в цей час до хати заглянула мама, побачила кровотечу і злякалася. Від роботи мене відставили, і зразу ніхто нічого не запідозрив. Але потім на лобі повиступали синці, і мені довелося в усьому зізнатися…
— Самошетчий,— сказала мама. — Оце б вилупити, як Сидорову козу, щоб пам’ятав до нових віників…

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
101
Але згодом, увечері, коли дід і баба все ще дивувалися і < »бурювалися, мама вже говорила розважливо:
— Воно, мабуть, усі діти однакові. А хіба ми не такі були? І >уло візьмуть у степ сапати, а воно так набридає за день, так на вулицю хочеться. А треба ж якусь причину знайти. Ото зі іайдеш різець 1, щоб ніхто не бачив, одірвеш листок, устро¬миш у ніс за зубцями, а назад витягуєш проти зубців. Кров з і юса пішла, мати злякалася: «Ой, донечко, іди додому, в таку спеку це робота не для тебе…»
Але були і втішні, захоплюючі доручення: наприклад, викресати вогню (сірників у війну не було). Кресал вистача¬ло — скрізь у нас повно залізяччя, але треба було знайти «іскрометний» камінь-кварцит і на ґніт прядива або, найкра¬ще, серцевину з підгнилого дерева, ту, що пасічники викори¬стовували для димаря: дуже добре затлівала. Або героїчне до¬ручення: принести відро вапна зі складу в одному з кар’єрів; склад охороняли, але сторож здебільше спав або ж можна було його одурити, удаючи, що ти прийшов покупатися чи половити рибу в річці поблизу…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.