Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Відлуння «ВЕЛИКОГО світу»

Великий світ» у цьому разі — це наша Електра, що V* ІГ\\ символізувала, так би мовити, державне начало.
Там були партком, профком, «поссовет», Палац культури з бетонними постатями Сталіна і Леніна. Там відбувалися святкові мітинги, звідти приходили офіційні новини місцевого значення. Там, на Лордівській, жило на¬чальство, чиї прізвища були притчею во язицях. Вулиця бу¬ла забудована «палацами» — на тодішню мірку, звісно: на¬справді невеличкими особняками. Там жили і двоє моїх од¬нокласників — Льоня Блудов, син головного механіка руд¬ника, і Коля Бойченко, син начальника відділу капітального будівництва. У Бойченків я не бував, а у Блудових бував, бо дружив з Льонею. Він був людиною вельми самостійною, і коли ми полагоджували якісь шкільні справи, ніхто нами не цікавився. Але в усьому відчувався авторитет Блудова-стар- шого, і в моїх очах цей авторитет підтримувався не лише су¬ворістю Льониного батька, а й тим, що він пив лише міне¬ральну воду, яку йому привозили із самого Сталіно!
1 Трава, листочки якої мають гострі зазубринки.

102
ІВАН ДЗЮБА
Серед мешканців Електри були люди «легендарні». Кожен по-своєму. Скажімо, трудяга Снютін, який пізніше став Героєм Соціалістичної Праці. Начальник залізничного цеху Зімбулі був постійним героєм витівок художньої самодіяльності і са¬тиричних куплетів — прізвище до цього дуже надавалося:
Голос слышится вдали —
Эх, вдали!
Запевает Зимбули,
Зимбули!
На вустах у народу було прізвище начальника ОРСу («отдел рабочего снабжения») Кулібаби; про його статки і подвиги ходили фантастичні чутки, і мами та бабусі радили дітям: «Учися на Кулібабу!»
Дільничий майстер Сподобаєв не був великим началь¬ником, але вславився тим, що мав чи не дванадцятеро дітей; казали, що він плутається в їхніх іменах, а прийшовши під ніч з роботи, «мацає» в ліжку голови: чи всі вдома. Багато анекдотів ходило і про його виробничі пригоди, а номенк¬латура спецодягу збагатилася терміном «шапка Сподо- баєва» (прикметна не лише своїм поважним віком, а й тим, що він весь час зачіпався нею за карниз тунелю або за сте¬лю печери, де відбувалася робота, і ця ритуальна приди- бенція супроводжувалася складною риторикою з джентль¬менського набору слів).
Але найпопулярнішою в Оленівських Кар’єрах у ті роки була родина Постникових: старого пролетаря Глеба Постни¬кова і його сина Петра Глебовича, комуніста й фронтовика. Петра Глебовича обрали головою профкому; він, на загальну думку, стояв за робітників і не дуже церемонився у виразах, критикуючи начальство, чим, звичайно, в’ївся йому в печінки. Зрештою його притиснули, а може, й сам він зневірився і за¬тих. Йому приписували крилаті слова: «Пора уже этой огород¬ной книжкой (партквитком) ж., подтереть», — певно, розпач од відчуття своєї безправності в рідній партії…
Десь після смерті Сталіна, коли почали повертатися «зеки», один із них, видно, бездомний, «прописався» на но- возбудованій залізничній станції і розпочав там свою про¬пагандистську діяльність. Тобто, вмів, видно, цікаво роз¬повідати про табірні фантасмогорії, і молоді до нього схо¬дилося вечорами більше, ніж на лекції в кінотеатрі. Зреш¬тою, ним зайнялися партком і, відповідно, міліція, і він зник… Це була остання «резонансна подія» тих часів на Електрі, яка мені запам’яталася…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.