Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ОСВІТА І САМООСВІТА

У воєнні й перші повоєнні роки книжок було обмаль, і
ті, що траплялися, запам’яталися. Першою книжкою,
яку я прочитав, ще, мабуть, до школи, був «метелик» із
віршами Маяковського для дітей. Мені особливо сподобало-
ся «мілітаристське»: «Возьмем винтовки новые, На штык —
флажки, И с песнею в стрелковые Пойдем кружки». Потім —
«Мойдодыр» Чуковського. Якийсь збірничок билин (це вже
як я записався до бібліотеки, в другому класі). Вже згадував
про «Тихий Дон», який я приніс із розгромленої під час ева-
куації бібліотеки. Його любив читати батько, коли ото опи-
нився ненадовго вдома. Цікаво: це було видання ук-
раїнською мовою, і пізніше, коли я читав «Тихий Дон»
російською, цей російський текст здавався мені не зовсім
природним перекладом з української. Що то значить — пер-
ше враження! Ще одна пам’ятна книжка — «Тисса горит»
Белли Іллеша: про угорську революцію 1919 року. Я знайшов
її на горищі нашої хати — звідки вона могла там узятися? Ме-
не схвилював епіграф — нібито угорська революційна пісня:
«Если спросит Бела Кун, — Бела Куну скажем: Мы за красный
Будапешт Все костьми поляжем». Але, на мій подив, ніхто не
знав, хто такий Бела Кун. Аж коли я розповів про свою
знахідку вчительці російської літератури Варварі Федорівні,
— вона злякалася і порадила мені нікому про це не говори¬ти. Виявилося, що він давно вже «враг народа».
«Кобзаря» в нашій хаті не було, і в школі я його не бачив. Але Шевченко жив у вустах людей, «Катерину» всі знали; без «Реве та стогне Дніпр широкий» не обходилася жодна вечірка; мене ж особливо розчулювала пісня «Така її доля». (Окремий епізод — Шевченківський вечір 9 березня 1942 року, який організував Степан Вікентійович Ковальчук, про що я вже згадував). До війни, коли я був у першому й другому класах, нам у школі давали гарні зошити з портретом Шев¬ченка на палітурці. Нашим улюбленим заняттям було пере¬мальовувати ці портрети; особливо ж приваблювали пишні вуса.
У повоєнні роки почали в наших краях з’являтися книжки (художня література), з кожним роком більше. Я «ло¬вив» переважно поезію. Десь придбав Григорія Плоткіна (ду¬же мені сподобався!), поетичну драму Олександра Левади «Камо» (теж сподобалася), «Сини» П.Усенка (ці книжечки

104
ІВАН ДЗЮБА
збереглися в мене й досі). Вразив образ із збірки молодого поета-фронтовика Миколи Руденка: «Сьогодні ми на такій висоті, Що нам по кісточку хмарочоси», а з Павла Тичини за- пам’ятался метафора: «Добробут в нас підніметься, як ртуть». І ще захоплювала його ритміка, гра слів: «Рута м’ята та не- прим’ята…» або: «Вишивала я узори з тривогою пополам…» Зате як мучило учнів і вчителів обов’язкове вивчення на¬пам’ять кожного нового вірша П. Тичини про Сталіна. Бідний Тимофій Хомич Довгий, наш учитель української! Тільки-но в газетах з’явилася найказенніша в усій світовій літературі знаменита ода Сталіну («То Сталін питає: Чи все у нас є? Ой Сталіне рідний, В роботі радієм: Ми знаєм — без-смертне учення твоє!»), — як йому довелося спішно її пере-писувати і зубрити з нами напам’ять: її вже поставили в центр програми! Ми, школярики, тоді не розуміли всієї міри цього самознущання скаліченого генія, але добре бачили і поетичну недолугість оди, і її людський фальш: адже це було в голодний рік! Не знали ми, не тямили, що це немовби тра¬диція: знамените «Партія веде» з тим лунким «Та нехай собі як знають, Божеволіють, конають» і «Всіх панів до ’дної ями»
— написане ж 1934-го, слідами страшного голодомору, коли «конали» мільйони, і їх усіх згортали «до ’дної ями». А як гар¬но звучав цей вірш у школі, як легко заучувався — не те, що ота пізніша ода….
Певним мовностилістичним відкриттям став для нас Іван Франко; «екзотичні» для нас вирази «Ти що за один?» або «Чловєчку, чловєчку, по чому мітли?» — стали для нас на¬довго жартівливими «крилатими словами».
У 9—Ю-му класах я читав багато, але це було безсис¬темне, хаотичне читання: що пощастить дістати. З прочита¬ного я щось виписував, робив нотатки і з літературних пе¬редач радіо, деякі зошити збереглися, і я дивуюся: чого там тільки немає! «Десну перейшли батальйони» О.Десняка, «Євшан-зілля» Л. Смілянського, «Счастье» П. Павленка, «Али- тет уходит в горы» Т. Сьомушкіна, «Подпольный обком дей¬ствует» Федорова, «Весна в Сакэне» Г. Гуліа, «Троє в сірих ши¬нелях» В. Добровольського, «Жива вода» Ю. Яновського, М. Талалаєвський (без назви), «Остров мира» Є. Петрова, «Дальнєє плавание» Фраєрмана, «Далеко от Москвы» В. Ажа- ева, «Хлеб наш насущный» М. Вірти, «Циганочка» Серванте¬са, «Майстри часу» і «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Генерал Ватутін» Л. Дмитерка, «Олекса Довбуш» Л. Первомайського, мало не увесь Корнійчук, «Сталь и шлак» В. Попова, «Весна в

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
105
• Победе» М. Грибанова, поема С. Кірсанова «Матросов», ‘■День отця Сойки» С. Тудора, «Педагогическая поэма» А. Ма- каренка, «Земля золотых плодов» Жоржі Амаду, «Вибране» Івана Манжури, «Помилка Оноре де Бальзака» Натана Риба¬ка, «Дядя Вацлав» Ярка Дворжака, «Дети и кинжал» Франеша Кочі, «Да пробудится лесоруб» Пабло Неруди, «Мелкий бес» Ф. Сологуба, «Нафта» Рамона Санчеса, політична автобіог¬рафія Луїса Карлоса Престеса і т. д. Найлегше було дістати лауреатів Сталінської премії — їх тоді зразу ж видавали ма¬совими тиражами і кидали в народ, а такий народ, як я, радо за них хапався і себе на них «виховував». Але траплялася й класика: «Гобсек» Бальзака, «Отверженные» Гюго, «Золоче¬ный век» Марка Твена, «Квентін Дорвард» Вальтера Скотта; були й Джек Лондон, О. Купрін, М. Пришвін… За шкільною програмою «проходили» українську та російську класику, і в мене збереглися численні «виписки» (так дрібно, що тепер і не вчитаю) з Коцюбинського, Панаса Мирного, Нечуя-Ле- вицького, Гоголя, Гончарова, Тургенева, Льва Толстого. Але «вчили» і «Золототисячник» Івана Рябокляча (як і всіх ново- спечених лауреатів Сталінської премії), і «Честь смолоду» Аркадія Первенцева, і «Степову комуну» Юрія Яновського (це до того, як його записали в «українські буржуазні націоналісти»).
Гарячково передплатив я тоді широко розрекламоване видання: «Університет на дому», але воно дуже затримувало¬ся і згодом зовсім припинило своє існування (вийшли випу¬ски з історії і, здається, біології).
У тодішньому райцентрі Ольгинці була більшенька бібліотека, і в ній збереглося чимало довоєнних видань, у то¬му числі літературознавчих. Я навідувався до неї (хоч це бу¬ло далеченько: кілометрів 20—25; ловив попутну машину або їхав до Ново-Троїцького «теплушками» — робочим поїздом, далі йшов пішки) і брав літературознавчі книжки: В. Кірпотіна, Я. Ельсберга, С. Машинського…
Але найбільшим джерелом інформації було радіо. Ве¬чорами неодмінно була якась літературна передача: або му¬зична, або «Театр перед мікрофоном». Тут усього трапляло¬ся: одного разу «Далекий фронт» В. Собка, другого — «Забав¬ный случай» Гольдоні, одного «Приїздіть у Дзвінкове»
О. Корнійчука, другого — «Отелло» В. Шекспіра, одного — «Листи з фронту» Івана Ле, другого — «Слава» В. Гусєва, од¬ного — «Дипломат» Степана Олійника, другого — «оповідання львівської письменниці Ірини Вільде», одного

106
ІВАН ДЗЮБА
— «Тяжелые годы» Людмила Стоянова, другого — «Ліси й па-совиська» Івана Франка… А скільки було цікавих музичних передач — про всю світову й українську класику! Справді, тоді радіо — у вечірні години! — було великим просвітите¬лем.
Особливо любив я слухати літературні передачі, які вів Євген Адельгейм. Він чудово розповідав про українських по¬етів. І тому мене вразила невдовзі брутальна кампанія проти нього — в річищі загальної кампанії проти «буржуазних ко¬смополітів». Хоч який я був «советскомыслящий», але багато з чим не погоджувався — нудила алілуйщина Сталіну, обурю¬вало «розкриття справжніх прізвищ» євреїв-«космополітів»: очевидним було, що за цим стояв звичайнісінький анти¬семітизм (слова цього я тоді може й не знав, але недобру суть явища відчував; образ єврея пов’язувався в мене з приязним лікарем Юсімом; не міг забути і єврея-слюсаря з «жестяної мастерської» — єдиного єврея, який не евакуювався; він хо¬див з жовтою биндою на рукаві; а потім його не стало). Що ж до Євгена Адельгейма, тут був ще один драматичний момент. Шельмування «космополітів» відбувалося на якихось вели¬ких зборах діячів культури — чи не в Оперному театрі, — у всякому разі по радіо йшов прямий репортаж. І от виступає Микола Платонович Бажан і, солідаризуючись у загальному з критикою на адресу «космополітів», бере під захист Адель¬гейма: він-то, мовляв, не космополіт (Бажан і Адельгейм бу¬ли друзями). Тут запала тяжка пауза і… оголошено перерву. Після довжелезної перерви першим на трибуну вийшов Ми¬кола Платонович Бажан і попросив вибачення за свій попе¬редній глибоко помилковий виступ… Мене це шокувало: Ба¬жан — і таке приниження. Стало жалко його. Втім, у мене бу¬ли й свої «претензії» до нього: чому він виступав проти Яновського, Сенченка? Тоді я не міг знати і розуміти, що йшла велика і підступна політична гра: єврейську інтелігенцію влада намагалася використати в боротьбі про¬ти «українського буржуазного націоналізму», а українську — проти «буржуазного космополітизму» і «сіонізму». І таким, як Бажан, важко було втримати нейтралітет, протистояти ви¬могам влади.
Ще один шок дістав я під час сумнозвісної «августов¬ской сессии ВАСХНИЛ» 1948 р. — сесії Академії сільськогос¬подарських наук ім. Леніна, на якій учинено погром над «вейсманістами-морганістами». Я вірив у легенду про «на¬родного академіка» Трохима Денисовича Лисенка, але бру¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
107
тальний тон його доповіді і більшості промовців мені не сподобався. В моїй невеличкій тоді бібліотеці була видана десь 1947 чи 1948 року книжка англійського фізика і філосо- фа Е. Шредінгера «Что такое жизнь с точки зрения физики?». Я намагався її вгризти, певна річ, без великого успіху, але з передмови радянського вченого Малиновського мав деяке уявлення про предмет генетики. Знав, хто такі Морган, Мен¬дель, Вейсман, і знав, скажімо, про світове визнання праць
І. Шмальгаузена. І раптом чую, як один із промовців, зверта¬ючись до «вейсманістів-морганістів», каже: «У нас есть лидер (тобто Лисенко), а у вас — Шмальгаузен!»— і бурхливі опле¬ски. «Шмальгаузен» прозвучало як лайка. Це вразило і не-справедливістю, і несмаком, і хамством. Особливо ж — бурх¬ливі оплески. Стало прикро за незнаного мені, але знаного світові Шмальгаузена… І за Дубініна, і за Малиновського, й інших, кого обзивали, — уявилася їхня роздавленість, але за¬пам’яталася і дотепна репліка якогось «вейсманіста» в супе¬речці про можливість мутації і випадкових змін: «Сам Лысен¬ко — продукт случайности».
Радіо завдавало мені немало клопотів з боку «технічно¬го»: було погано чути. Я тулив вухо до репродуктора — аж ба¬буся сердилася: «Ото вже встромив вухо у радіо!»; або: «Ти вже зніми його та прив’яжи до вуха!» А як звучало гучно — «Та виключи, нехай перегавкає!» Справжньою трагедією бу¬ло, коли обривалася «лінія» — дроти, а це траплялося часто у вітряну погоду. Тоді доводилося шукати обрив, просити еле¬ктрика направити.
Або такий курйоз.Транслюють концерт Поля Робсона (як мене хвилював його басище, як я ладен був безліч разів чути оте: «От края и до края, от моря и до моря…» — з опери 1.1. Дзержинського «Тихий Дон»), — і раптом трансляція ури¬вається, передають якісь новини. Я пишу гнівного листа в «Правду» (запис у щоденнику): «10.У.49 Киевский радиоко- митет выключил в средине концерт Поля Робсона. Этот по¬ступок радиоголовотяпов находится в угрожающей близос¬ти от обыкновенного хамства». Екзальтована пишно¬мовність і сміховинна різкість висловів характерні для моїх шкільних записів, тому я не дуже до них вдаюся. Або ось та¬кий запис: «После школьной скучищи мне хочется по радио песен, как воды после соленой рыбы». Це промовляло ще од¬не моє велике захоплення: слухати «радіомаяк». Тепер, здається, немає такого явища. Під час обідньої перерви в радіопередавачах щось там противно пікає. А тоді, видно, з

108
ІВАН ДЗЮБА
ініціативи хлопців на місцевому радіопункті, підключали (інколи й на довший час) так званий «радіомаяк» для літаків
— записи легкої музики. Звучали казкові голоси Лідії Русла- нової, Ізабелли Юр’євої, Александровича (пізніше ці «воль- ності» припинилися). Вони були мені як наркотик і як сиг¬нал з якогось інакшого, далекого світу.
Українські ж пісні можна було почути по київському радіо, — і на вечірках, гулянках. Вони були про своє, земне, близьке, але давали якісь ідеальні, недосяжні, неземні виміри цього «свого». В них була якась інтимна українськість, що творила особливий людський світ, сповнений великих по¬чуттів і щемливої чистоти: «їхав козак на війноньку…», «Карії очі, очі дівочі…», «Вийди, коханая, працею зморена…», «Бала¬муте, бійся Бога…», «Побреду, побреду…» А найбільше звору¬шував мою уяву той човен, який тихо плив по морю і в якому дівчина пісню співала… Мені так хотілося знайти колись ту дівчину…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.