Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

* * *

Як я вже згадував, моїми кумирами в шкільні роки були Писарєв і Маяковський, глибоку печать на душу по- клали також «Овід» Етель-Ліліан Войнич та «Як гарту¬валася сталь» Миколи Островського. В результаті вийшла гримуча суміш провінціального ідеалізму, риторичного мак¬сималізму і неперевареного фразерського нігілізму. Правда, все це пом’якшувалося моєю від природи спокійною і со¬ромливою вдачею, так що мало коли проривалося в зовнішніх ексцесах та вихватках (хоч і таке бувало), а більше нуртувало в мені самому, в погамованих пориваннях. Так, під впливом читання Маяковського я ставив собі, скажімо, такі «завдання»: «Разработать тему «позорного благоразумия» (пригадуєте його: «Надеюсь, верую: вовеки не придет ко мне позорное благоразумие»); завів зошит «Разоблачение ме¬щанства», в якому доволі тріскотливо викривав «риси міщан¬ства», з якими доводилося стикатися, а міщанством, у моєму розумінні (цілком у дусі Маяковського, та й Писарєва), було замикання в собі, байдужість до великого світу, дбання про себе, а не про великі справи й ідеї, формальне дотримання пустих зовнішніх умовностей на шкоду внутрішній культур¬ності. На першому курсі інституту я випадково натрапив на донецькому базарі на старе видання Канта в російському пе¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
109
рекладі — «Критика способности суждения», С.-Петербург, 1898, изд. М. В. Соколова — і придбав цупку книжку. Вперто її конспектував, але тут згадую про це тому, що знайшов у Кан¬та й те, що мені здалося підтвердженням моєї тодішньої не¬довіри до т. зв. правил доброго тону, якщо вони заміняють мораль і совість: «…буває моральна поведінка без чесноти, ввічливість без доброти, пристойність без чесності ТОЩО» 1. Загалом-то й слушно, але душевна незрілість, інфантильна претензійність надавали цим моїм записам такої тріскучої категоричності, що мені й перечитувати їх тепер соромно.
Інший зошит називався: «Разрушение штампов». Це теж під впливом Писарєва, який своїм блискучим стилем не в ос¬танню чергу зобов’язаний дотепному (пародійному або па¬тетичному) «вивертанню» звичних словесних штампів, «підривному» супроти рутинного мислення. Я теж намагався розгортати в несподіваний бік лексичні стереотипи, і дещо ніби й виходило.
У третьому зошиті я записував неправильні вирази, кан- целяризми, «бюрократизми», курйози в мові учнів, учителів, начальства тощо. Не тому, що хотів когось «підловити», а тому, що відчував слово, реагував на мовні покручі й ляпсуси, а ча¬сом бачив у них не тільки певну «мовну самохарактеристику» людини, а й якусь несподівану виражальну можливість. Ось деякі записи мовних курйозів зі шкільних уроків: «Контраст прямо-таки противоположный»; «Я все это собственноручно пережил»; «Голод и разруха были главной политикой временного правительства»; «Пришедшая к власти диктатура пролетариата»; «Нанести моральное повреждение»; «Мая¬ковский поджег свое сердце любовью к Ленину»; «Смерть Ленина взбушевала Маяковского» і т. д. і т. п. Але найбільше бу¬ло записів «народної мови» — маминої, бабусиної, сусідів… Во¬на вражала мене своєю образністю, що так відрізнялася від здебільше обезличено!’, казенної мови городян. Пізніше я про¬читав у Жюля Ренара: «Селянин одним своїм зауваженням освітлює всю людину до глибини душі» (Жюль Ренар. Днев¬ник М., 1965, с. 465).
* Коли це було! А тепер навіть «формальне дотримання… зовнішніх умовностей» — щось зі сфери нереальних претензій (принаймні «на масовому рівні»).

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.