Михайло Яцків – Збірка творів

НЕДОУМА

Прибита і робуча попелюшка. Жертва сім’ї. Ніхто би не сказав, що їй вже сімнадцять літ. Молодших сестер ви­няньчила, вони викрасніли, розвились понад неї і попихаю-ться нею. Терпеливо зносить вона нехтування і прокльо­ни, без зависті дивиться, як сестри жиють собі вигідно і гарно вбираються. Кинуть що їсти, то добре, а забудуть, то вона не упімнеться. Скулиться на краю лавки і так без ве­чері засне.

—           Юстино, принеси води!

Юстина натягає драну загортку та йде в ліс по воду. Осінній вітер морозить, гуде. Вона бреде босоніж болотом і гріється скорою ходою. Перед її вбогою уявою мелькають чобітки сестер, але вона не вміє завидувати — недоумна. Підтупцює живо, хухає в одну, то в другу руку, сльози станули їй в очах — від вітру. Тяжкі коновки скриплять жалібно, коромисло давить. Тягар горбить її, вона пере-здіймає його з одного плеча на друге й зітхає: «Ой бо-женьку, боженьку, дай весну, дай!»

Скільки разів на день іде вона цією стежкою і скілько вже літ!.. Коби вже борше до хати, бо коромисло в’їлося в молоді, заниклі рамена. Але все легше вертати. То лише з хати так тяжко… Коновки хитаються і нею хитають, бо ноги позривані, і крижі, і вся сила. Ноги, руки і лице за­дубіли, посиніли, і студінь вже не так їм допікає. Ослабає, ледве плентається. Намагається підбігти і ставати ціпко, щоб не посковзнутись…

От вже й хата близько. Поріг, сіни, двері… вже й у хаті!

Крижі ув’яли. Змоглась ще раз — зняла коновки, стяг­ла з коромисла, поставила їх у куті і відітхнула. Станула грітись коло печі. Дивиться, як котики граються, і смієть­ся щасливим, сердечним сміхом.

—           Дурна Юстино, чого хлипотишся! Он люди ідуть,
запрячся десь, не стій така розчіхрана та обдерта!

Юстина йде чистити стайню або ховається до комори, щоб не набрати стусанів від сестер.

23

 

Скрилась у кутку і виймає з пазухи збиток. Розвиває обережно талісман зі жмуту пестрих платків, що відпали від сестриних суконь. Розвила — образок із старої газети. Вдивляється в нього, голубить, проговорює і знов завиває

в платники.

Скулилась і вдивлялася в темний кут під стелею.

—           От не чіпайте її, дітоньки. Вона вам світ не засту­
пила і місця не займе. Менше місця потребує, ніж сама за­
велика.

Так бабуня боронила її перед сестрами.

Обличчя бабуні білим волоссям окружене.

Юстина вдивилась у кут і шепоче бабусині слова, як

молитву.

—           От не чіпайте її. Вона нам світ не заступила, що
вона винна, що таку їй бог долю дав. За то він її колись
помилує, бідну мученицю…

Сльози наплили їй в очах — ясність і тепло обнімало…

1900.

Категорія: Михайло Яцків – Збірка творів

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.