Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

СДПІ (СТАЛІНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ)

Закінчивши школу зі срібною медаллю, я мав великий вибір. Але вибір зробив «малий». (Довідавшись про нього, наш завуч був розчарований: «В.Т. на эту медаль что-нибудь путное избрал бы»).
Це вийшло трохи навіть несподівано. Мені іншу проро¬кували кар’єру. Я був великий «політик», як тоді казали, — тобто читав газети, цікавився політикою, а власне — світо¬вим життям. Після шкільних уроків я завжди, починаючи з 7- го класу, йшов на Електростанцію, досить далеченько, там були рудком і партком в одному великому порівняно будин¬ку, і там були газети. Я приходив і перечитував завжди після школи всі газети. Скільки було цікавих подій у великому світі! У Греції легендарний генерал Маркос усю північну ча¬стину країни вже визволив від англійських окупантів і військ буржуазного уряду (десь року 1947 вийшла захоплююча книжечка якоїсь італійської журналістки про Маркоса; я її зберіг, але ніяк не можу розшукати у своїх книжкових зава¬лах). У Франції Раймонда Дьєн лягла на залізничну колію, щоб зупинити ешелон з боєприпасами — боротьба за мир! У Чехословаччині комуністи 1948 року повалили буржуазну лжедемократію і встановили демократію народну. А в Англії міністр закордонних справ лейборист — тобто лже- соціаліст! — Бевін виступив з черговою антирадянською за¬явою (ті лжесоціалісти були найбільшою бідою: от і у Франції «кривавий» соціаліст Жюль Мок придушив страйк шахтарів)… І раптом заяви Комінформу про Тіто, процеси

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
117
Трайчо Костова в Болгарії, Райка Ласло в Угорщині, пізніше Рудольфа Сланського в Чехословаччині, Кочі Дзодзе в Ал¬банії… Сьогодні це нікому нічого не говорить, а тоді це були легендарні імена, і мені, хоч і малому, але екзальтованому, важко було повірити в те, що вони зрадники і агенти. (А лю¬ди довкола по-своєму це пояснювали. Десь із року 1948 зберігся в мене і такий запис розмови мого діда з бабою: «Дід: То аж на зад падали та хвалили Тіто, а тепер кленуть. Ба¬ба: А що, він — протів комунізму?Дід (пошепки): Та ні, протів Сталіна!»). І т. д. Невдовзі після цього розпався ЕЛАС, зник ле¬гендарний Маркос.
Мене дуже цікавила дипломатія, міжнародні відносини. Я знав «на зубок» усі столиці світу, знав усіх генеральних сек¬ретарів компартій світу — це було тоді найважливіше знання!
— знав усіх прем’єрів, президентів усіх. Це мене дуже захоп-лювало, дуже цікавило. Спершу мене, як малого хлопця, не пускали в партком, а потім уже зрозуміли, що в мене таке за-хоплення, і я вже став там справді «своєю людиною». Прихо¬див, читав, і мені все давали — і журнали, і книжки. Всі дума¬ли, що я піду в дипломати, я справді мріяв про Інститут міжнародних відносин у Москві. Але в останні роки шкільні у мене стало погано з зором, почала розвиватися короткозо¬рість. Чому? По-перше, тоді харчування таке було, вітамінів, певно, бракувало, а по-друге, в роки війни і в перші повоєнні роки світла ж не було, читали-писали при лампадах, свічках, і паперу не було — писали між рядками старих книжок дрібненьким-дрібненьким шрифтом, уявляєте? І я дуже зіпсу¬вав тоді собі очі, в мене розвинулася короткозорість. І ось я собі думаю — дипломат має бути людиною фізично доскона¬лою, без жодної хиби в здоров’ї, не приймуть мене. Я їм пишу листи туди в приймальну комісію: «Чи є перешкодою для вступу короткозорість?» А вони мені замість того, щоб чітко сказати, пишуть казенну відповідь, що з правилами прийому ви ознайомитесь при вступі, що медична комісія встановлює придатність чи непридатність. Я вдруге пишу, прошу кон¬кретно написати. Вони знову казенну відповідь. Третій раз. Не дочекався я від них відповіді (дякую їм: урятували!), вирішив, що короткозорих в окулярах вони не приймають. Не пішов туди. Друга ідея — кудись в університет: Московсь¬кий чи Київський, мені багато пропонували Харківський. Але втративши головну мрію, я вже не дуже цим переймався. До того ж у мене був такий комплекс провінційності: мовляв, ку¬ди мені з провінції, в столицях там такі люди, що мені з ними

118
ІВАН ДЗЮБА
не тягатися. Та й рідні переконували: ближче до хати, з харча¬ми легше буде. Так я й поступив у Сталінський педінститут, на філфак (Усе-таки доля збивала мене на кращі стежки!).
В інститут я вступив без екзаменів як «медаліст». Пішов на російське відділення філфаку. Російське — бо пре¬стижніше. Тоді ж лютувала кампанія за «російський пріори¬тет», старт якій дав Йосиф Віссаріонович своїм знаменитим «тостом» — «За великий русский народ». На жаль, про цей «тост» знають тепер із задавнених чуток, а варто б тепер йо¬го передрукувати, перечитати: дуже актуальний, непромину- щий! Йосиф Віссаріонович дякував російському народові за його довготерплячість: усякий інший народ прогнав би та¬кий уряд, сказав він, а російський не зробив цього, все ви¬терпів і відіграв вирішальну роль у перемозі; він — провідний народ СРСР Отже: «За великий русский народ!» — ще і ще. І почалася вакханалія «російського пріоритету» в усіх сферах життя, в усіх науках — скрізь знаходили російських основоположників, родоначальників тощо… Я тоді, як і більшість моїх ровесників, не мав імунітету проти такої масованої інтоксикації. Сором згадувати, але було: вступаючи, ще в школі, в комсомол, я в анкеті на запитання про національність написав: «русский», і так було й записано в моєму комсомольському квитку (можна уявити, скільки та¬ких «русских» було по всій Україні і скільки їх нині серед тих буцімто 12 мільйонів «соотечественников» Лужкова і К°).
Можливо, на вибір російської філології вплинуло й те, що моїми кумирами були Володимир Маяковський і Дмитрій Писарєв — нині майже забутий блискучий критик, полеміст, ідеолог «мыслящего пролетариата» (його форму¬ла), саркастичний ревізіонер усіх офіційних репутацій (включаючи Пушкіна).
І от я в інституті. В групі — тільки троє хлопців, решта — дівчата. Така ж картина і в інших групах філфаку; на істфаку і фізматі хлопців більше. Анкети новачків уважно вивчають не тільки кадровики, а й у комітеті комсомолу та профкомі
— кого можна залучити до «громадської роботи», кого — в художню самодіяльність; спортивна кафедра підшукує жерт¬ви собі. Адже всі мають звітувати про свої мобілізаційні успіхи. Я, звісно, зразу ж потрапив на око в комітеті комсо¬молу — сам похвалився в анкеті, ким був у школі. Секретарем комітету комсомолу інституту був Костя Хорошавцев — відома в Сталіно людина, колишній партизан-парашутист (хоч мені важко було уявити партизана, а тим більше пара-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
119
иіутиста, такої комплекції і такої флегми). Він був запанібра¬та з усім обласним начальством, а роботою не дуже перей¬мався — залінивий, та, мабуть, і знав їй ціну (якої я тоді не знав). Пильнував тільки, щоб по формі все було справно — звіти, протоколи, довідки. Мабуть, йому в пригоді міг стати такий дурник-ентузіаст, як я, — і з його «подачі» я вже на пер¬шому курсі став членом комітету комсомолу, відповідальним за політмасову роботу (!). Боже, якими дурощами я займався і скільки енергії й часу на них змарнував: випуск стіннівок, політінформації, семінари, лекторії… Особливо допікав усім, щоб читали газети, були в курсі міжнародних і внутрішніх подій. Якось «зловив» однокурсницю Ніну Прибиткову на тому, що не знала про якусь «важливу» подію. «Я не получаю газет», — виправдовувалася вона. — «В городе полно витрин с газетами!» — заперечував я. — «Девушке неприлично чи¬тать витрины», — оборонялась Ніна. — «Это мещанские представления!» — обурювався я («мещанство» — це в моїх очах було щось найгірше).
Звичайно, згадуючи тепер ці кумедії кумедних часів, я мимоволі трохи утрирую. Тоді була інакша, ніж тепер, атмо¬сфера життя, інакше розуміння речей, і студентство було інакше. До комсомолу і комсомольських обов’язків більшість ставилася серйозно. І не можна це пояснювати тільки ідеологічною задурманеністю. Комсомол ще не був остаточно оказенений. У всякому разі, це була єдина арена, де молодь могла виявити свою громадянську активність, і не завжди і не в усьому то була конформістська активність. Комсомольське «горіння» тоді — півстоліття тому! — могло бути і часто бувало формою виявлення юнацького макси¬малізму і протистояння бюрократії. Ми ж не мали тоді інших молодіжних організацій, не мали можливості проводити політичні маніфестації — як тепер, за умов безкарності і бра¬вади. Не випадково ж партія тримала комсомол під постійним наглядом.
Ми були дуже дружні, відкриті одне до одного, добро¬зичливі — в основній масі; хоча хтось був великим оригіна¬лом, а хтось тихим і малопомітним; хтось усамітнювався в науці, а хтось кипів на самодіяльній сцені, а хтось «горів» у громадських справах… Правда, нудних зборів і казенних за¬ходів не любили, як і нинішні студенти. Ходити на демонст¬рації — це була кара, на демонстрації буквально гнали си¬ломіць (звичайно, було й чимало охочих походити-по- дуріти гуртом, але був я одного разу і свідком того, як кінні

120
ІВАН ДЗЮБА
міліціонери завертали купу людей, що хотіли втекти з марш¬руту, і ми жартували: в царські часи так розганяли демонст¬рації, а тепер навпаки); зате, відбувши чергову демонст¬рацію, досхочу веселилися на вулицях разом з іншими горо¬дянами. Зі зборів тікали; комендант зачиняв усі двері на ключ — тікали через вікна в туалетах; узимку начальству бу¬ло легше дисциплінувати студентство — не видавали одяг у гардеробі — і баста!
А я з сумом згадую, скільки часу змарнував на оту комсо- моліаду. Але, мабуть, не менше його було змарновано і на лекціях. Річ у тім, що в ці перші повоєнні роки кваліфікова¬них кадрів у вишах, особливо на філологічних факультетах, було негусто; нерідко у викладачах ходили нашвидку спе¬чені «кандидати наук». Чимало лекцій виголошувалося на та¬кому рівні, що слухати їх було неможливо. Треба було навчи¬тися «відключатися»; потай читали книжки, вели активне «листування» — обмін записками, вигадливі діалоги… Час від часу чиїсь ущипливі репліки з приводу мовленого лектором, сміх… «Вы всегда так смеетесь на лекциях?» — необачно спи¬тав один викладач-новачок — «Нет, только на первых лек¬циях нового преподавателя. Потом привыкаем», — париру¬вав Валентин Скорик, якому в кишеню за словом не лізти. «Над чем смеетесь?» — обурено допитувався інший викладач.
— «Я смеюсь сразу надо всем, в общей сложности». Ще зі Скорикових хохм: «Иди слушай лекции — на то тебе и совет¬ская власть дадена»; «Как называется институт, в котором мы имеем честь прозябать?» — «Потёмкинский пединститут»; «Чтобы добиться успехов в учебе, не учись в вузе»; у відповідь на патетику лектора: «Мастера социалистического реализма пишут кровью сердца», — Скорикова репліка: «Не все пишут кровью сердца — некоторые сморкаются в рукопись».
Дтія юнаків, сповнених фізичної енергії, справжня мука
— висиджувати цілими днями за партою, без руху. Я розвивав свою «педагогічну теорію»: вузи мають бути поза містом — з тим, щоб студенти поєднували навчання з фізичною працею. Мучило і марнування часу на нудних лекціях. А Скорик навіть «видав маніфест»: «Да здравствует самообразование! Долой всяческую деканщину! Лучше уж расти неотёсаным медведем, но медведем, плодотворно использующим каждую минуту, а не зевающим на декана. Лучше сидеть в своём медвежьем углу над книгой и тетрадью, чем в обход декана делать то же самое на лекции с гораздо меньшей пользой. Лучше быть хорошим водовозом, чем дисквалифицирующимся изо дня в день сту-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
121
дентом, будущим профаном. Сколько непрочитанного пла¬чет по нас, громадины! Стоит остаться в институте еще нена¬долго, и я достоин буду получить диплом идиота…» ^
Особливо нудними були лекції з так званих суспільних дисциплін. На першому курсі — це «марксизм-ленінізм», на другому — «істмат», на третьому — «діамат», на четвертому — політекономія (соціалізму), але все це одне й те ж саме, пере¬жовування набору загальників. Десь року 51-го чи 52-го вий¬шла якась постанова ЦК ВКП(б) про поліпшення викладання суспільних наук. У ній критиковано казенщину і «начотницт¬во», рекомендовано викладачам подавати ідеї марксизму- ленінізму не як догми, а як плід роздумів, особисте переко¬нання викладача. Само собою зрозуміло, що глибока перебу¬дова і цього разу відбулася негайно. Наступного ж дня наш викладач Ч., незворушна самоповага якого була підкріплена чималеньким черевцем, почав висловлюватися в такому стилі: «Мне кажется, Маркс не ошибался, называя революции локомотивом истории», або: «По-моему, Владимир Ильич был прав, утверждая, что социализм — это советская власть плюс электрификация всей страны», або: «Разумеется, мы с вами согласимся с тем, что коммунизм — это высшая форма социализма». Він же викладав у нас логіку, і після постанови ЦК він канонічне «Сократ человек, следовательно…» замшив на «Мичурин человек, следовательно…». Впевненості й само¬поваги йому не бракувало, і свої найвагоміші істини він су¬проводжував рефреном: «Вот вам норма, и — на колени пе¬ред нормой…». Взагалі ж його «логіку» ми спародіювали так «Мне кажется, и я считаю, а поэтому все мы должны…» А це, власне, й була логіка, що панувала в суспільстві…
Але й були кваліфіковані викладачі (не всіх, мабуть, зга¬даю поіменно), були блискучі, були улюблені — Григорій Іса- кович Ріхтер (мовознавство: «Введение в языкознание»), який опанував аудиторію якоюсь значущою незворушністю і відшліфованістю вислову; Полікарп Якович Мірошниченко (історія) — зірка істфаку: молодий (наймолодший викладач в інституті), красивий, спортивний — і незалежний у суджен-
^ Нещодавно (серпень 2007-го) я прочитав в одному з листів Віссаріона Бєлінського часів навчання в Московському університеті: «… Ни в одном русском университете нельзя положить молодому человеку прочного основания для будущих его занятий наукою […] время, проведенное им в университете, есть потерянное, погубленное время (…) В аудитории он теряет понапрасну свое время и только глупеет” (Белинский В. Г., ПСС: В 12-ти т. — М.,1956, — Т. 11. — С. 143).

122
ІВАН ДЗЮБА
нях; на жаль, не пам’ятаю імені і по батькові викладачки світової історії Цвейбель, яку я не раз бігав послухати на істфак; у добрих стосунках були ми з нашим деканом Юрієм Федоровичем Грицаєм, насамперед завдяки його поблажли¬вості (філіппіки Валентина Скорика стосувалися не його особисто, а функції інститутського начальства взагалі); дея¬кий час теорію літератури викладав у нас Костянтин Федоро¬вич Спасенко, автор книжки про донецьких письменників,
— це авторство надавало йому, зрештою милій і розважливій людині, деякого ореолу посвяченості і значущості. Викладач української мови Петро Іванович Захлєбін хизувався своєю артистичною манерою говоріння: «Академік Марр, — а ви всі повинні його знати, — академік Марр, кажу…» Українська мо¬ва в його устах викликала повагу. А найбільше я зобов’язаний і вдячний Тимофієві Трифоновичу Духовному. Він викладав у нас зарубіжну літературу, яку чудово знав. Ми його дуже лю¬били. Один із небагатьох, хто викладав українською мовою, і один із небагатьох, кого ми старанно конспектували. Я, зок¬рема, вловлював і виписував його оригінальні мовні конст¬рукції, поповнюючи свої записи, які вів зі шкільних років (во¬ни й досі в мене зберігаються) — виразисті звороти з творів українських письменників, народної мови — маминої, бабу¬синої, сусідів (те, що я поступив на російське відділення, не означало, що я не знав української мови або не шанував ук¬раїнської літератури, зовсім ні! — про це ще скажу далі). Ти¬мофій Трифонович мав до мене довіру і якийсь, певно, сенти- мент — «увів» мене в свою багату бібліотеку, позичав книжки, а на екзаменах ставив «5», майже не питаючи (а одного разу, коли я захворів і пробув увесь семестр у тубсанаторії, — таки зовсім не питаючи). Він відіграв певну роль у моєму станов¬ленні і в тому сенсі, що його вищою мірою інтелігентна ук¬раїнська мова і весь його «аристократичний» образ, сказати б, опонували стереотипові плебейськості українства і були в числі того комплексу чинників, які поступово пробуджували в мені національне самоусвідомлення. З Тимофієм Трифоно¬вичем я не раз зустрічався і після закінчення інституту; ми з ним потроху листувалися аж до того часу, поки він не опи¬нився в США (здається, виїхав до сина).
Коли вже говорити про пробудження національного самоусвідомлення, то мушу сказати, що хоча «вибухнуло» воно вже на київському періоді життя, але якісь імпульси да¬вало й Сталіно. Російське відділення філфаку традиційно вважалося престижнішим за українське, «елітнішим», але в

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
123
українській групі, де переважали «селюки», було кілька «ари-стократичних» дівчат — Алла Реус, дочка начальника облвно, Світлана Ленчинська з учительської родини — з ни¬ми я приятелював, а в Світлану був навіть деякий час невдало закоханий. Ці добре освічені дівчата могли простісінько по¬ступити і на російське відділення, а обрали українське — чо¬му? Це питання, може, не в такій прямій формі, «приховано», все-таки десь ворушилося в моїй свідомості. Або: якась дівчина писала мені листи, близькі до освідчення, — таке анонімне листування було в нас популярне, але дивувало інше: листи були українською мовою, і в них було запрошен¬ня писати до неї також українською, був докір, що я говорю по-російському. (Хоч насправді моя російськомовність була не принциповою, а ситуативною: я говорив по-російському, оскільки це була «норма», але радо переходив на українську, коли до мене по-українському зверталися. Свої епізодичні «щоденникові» записи вів то однією, то другою мовою, за¬лежно від «матеріалу». Тобто був, власне, не «російськомов¬ним», а «двомовним»), І свої листи дівчина підписувала див¬но: «Симон». Асоціацій із Симоном Петлюрою в мене не ви¬никало тільки тому, що я тоді й не знав, як того Петлюру зва¬ти: у пресі його тріпали «скорочено», за самим прізвищем.
Більше значення мало для мене «входження» в місцеві літературні осередки. Вже студентом першого курсу я став відвідувати засідання Донецького відділення Спілки пись¬менників, знав дорогу до альманаху «Литературный Донбасс». Видно, скрізь потрібні були якісь молоді голоси, бо мене по¬чали активно запрошувати до співпраці в газетах «Социалис¬тический Донбасс», «Радянська Донеччина», «Комсомолец Донбасса», де я публікував досить примітивні (соромно зга¬дувати!) рецензійки і статті, які, одначе, мали певний розго¬лос («на безриб’ї і рак риба»), — і про мене стали говорити як про такого, що «подає надії». Заввідділом культури «Соц. Дон¬басса» Лужнєв навіть запропонував мені, другокурснику, пе¬рейти на заочне навчання і працювати в редакції. Але мені не захотілося кидати студентських друзів, до того ж, мені більше імпонувала співпраця в «Радянській Донеччині» з Андрієм Ва¬сильовичем Клоччею, який вів там відділ культури.
Андрій Васильович був чи не найколоритнішою (поряд з Павлом Байдебурою) постаттю в літературних і жур¬налістських колах донецької столиці. Його не всі любили, але всі рахувалися з його авторитетом. Він був знавцем літе¬ратури, доволі тверезим і вимогливим літературним і теат-

124
ІВАН ДЗЮБА
ральним критиком (наскільки це можливе було в ті часи), мав добрий смак (що я оцінив пізніше). Колись він починав як прозаїк, був помітним у «Молодняку», але в 30-ті роки по¬трапив на «відсидку», і хоч його випустили, але «пляма» зали¬шилася, і далі обласної газети йому вже ходу не було, та він, здається, тим не журився: мабуть, це місце його цілком задо¬вольняло. Роботи вистачало, літературних пристрастей та¬кож. Кожен критичний виступ газети викликав обурення «жертв», але Андрій Васильович тримався зовні спокійно. Взагалі він був неоднозначною особистістю. Обережний, навчений, дотримувався офіційної лінії і через те почувався впевнено, але в межах цієї офіційної лінії був досить вільно¬думною людиною і потроху відучував мене від школярських уявлень. Запам’яталося, як він про одного офіційного літтео- ретика сказав: «Вшнипився в очкур Тараса Григоровича», — такого в інституті не почуєш!
Якось, ще на початку нашого знайомства, я з ним про щось зі сфери віршування засперечався і як найвищий аргу¬мент кладу: «А Маяковський так сказав…» А він спокійні¬сінько: «А чого ми повинні всяку хохму Маяковського за за¬кон брати?» Я аж скипів: як? Хохми? Та Маяковський — «луч¬ший, талантливейший поэт нашей советской эпохи»: сам Сталін сказав! Це один із перших шоків був для мене. Смішно, анекдотично, — але як здалеку, з якого далека почи¬налася моя еволюція та й багатьох з мого покоління! Правда, я свій шлях проходив досить швидко і невдовзі вже й сам де¬які «коники» викидав.
Якщо у Тимофія Трифоновича Духовного була добра бібліотека світової класики, то в Андрія Васильовича Клоччі
— чимало української періодики та видань 20-х—30-х років. Він теж давав мені дещо читати; тут я почав трохи знайоми¬тися із Винниченком і Хвильовим — це вже на останніх кур¬сах. Певно, пізніше такого ж роду стосунки з Клоччею були і у Василя Стуса — студентом Донецького педінституту він співпрацював з «Радянською Донеччиною».
Ще однією колоритною постаттю в літературних колах Сталіно був Павло Байдебура — незмінний голова відділен¬ня Спілки письменників, автор багатьох книжок (переважно оповідань та повістей) із шахтарського життя. Могутньої статури козарлюга, добродушний, трохи флегматичний. Був патріотом української мови, і свої виступи на різних літера¬турних зборах і нарадах (а вони тут відбувалися часто — в добре впорядкованому письменницькому будиночку в

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
125
центрі міста) неодмінно закінчував таю «Ми повинні писати свої твори на так сказать саме іменно запашній українській мові», — і ця фраза з чудернацьким «так сказать саме іменно» стала притчею во язицех.
Байдебура, Клоччя, поет Віктор Соколов, критик з «Ра-дянської Донеччини» Микола Непран (про якого недобро¬зичливці склали приповідку: «Сказав поет: Непран неправ, а якщо прав, то в Клоччі вкрав», — але це була типова неспра¬ведливість «скривджених») — ці українські літератори зада¬вали тон літературному життю Донеччини, хоч «кількісно» переважали російські автори, серед яких виділялися поети Віктор Шутов, Володимир Труханов, Павло Шадур, Борис Радевич…
Це деяке знайомство з літературними і журналістськи¬ми колами «шахтарської столиці» мало для мене й те значен¬ня, що я побачив: існує й українська інтелігенція, а не тільки російська, як у моїх Оленінських кар’єрах, і українська мова можлива не тільки в побуті «низів».
Старші літератори і іридивлялися до мене із зацікавлен¬ням, а одного разу на якійсь вечірці трохи захмелілий уже журналіст Іван Опанасенко (?) підійшов до мене: «Так он який він… Подивіться: ні плямки, ні прищика!» (чого б про це?!) — і виголосив тост: «Так вип’ємо ж за те, щоб бере- меніли наші жінки і щоб у животах у них не жабуриння було, а такі ось…» (далі він ужив високе слово, від чого мені стало ніяково).
Але тоді ж я вперше спізнав і іншу, непривабливу сторо¬ну письменницьких взаємин. Запросили мене виступити на зборах у відділенні з оглядом нових поетичних книжок. Як інфантильний максималіст я, певно, наговорив дурниць, і неофітський запал студентика можна було б легенько осту¬дити. Натомість деякі дорослі літературні «дяді» не знайшли нічого кращого, як робити здогади: з чиєї намови, хто його підбив на таке, хто за цим стоїть? Напевне ж — Клоччя! (За всіма «підступами» проти недоторкальних тут неодмінно мав стояти Клоччя, головний ворог ображених). Я був не те щоб сприкрений, а і юдивований письменники, а так низько мислять! Пояснював це провінційністю атмосфери. Але че¬рез кілька років те ж саме, тільки в більших масштабах і різкіших формах, побачив у Києві…
…Чи треба було мені жалкувати, що я навчався в Сталіно, в пересічному педінституті, а не в якомусь столичному університеті? Мабугь, я таки втрачав у якості навчання і не

126
ІВАН ДЗЮБА
раз про це думав. Але втішав себе тим, що я тут «ближче до життя» — в центрі шахтарської Донеччини, серед робітництва, а це тоді «звучало»; що тут у мене чудові друзі; що тут демократична атмосфера… Якоюсь мірою так і було.
Спершу інститут не мав гуртожитка, і ми винаймали «кутки» — це ціла епопея, дещо я розкажу. Коли ж гуртожи¬ток таки добудували (студенти, звісно, допомагали впоряд¬кувати), для нас настала золота пора, «розкіш спілкування» і …дурощів. Чого тільки не натворено і наговорено було в чо¬тирьох стінах студентських кімнат! А втім, у гуртожитку по¬селилися не всі — чимало було місцевих, та й на «іного¬родніх» не на всіх вистачило місць. Так що повніше «пред¬ставництво» було в аудиторіях.
За одним столом зі мною на всіх лекціях сидів Вален¬тин Скорик, ми з ним деякий час були «нерозлийвода». Він мене вразив «начитаністю», був бистроумний і гострий на язик, дотепний, надзвичайно здібний до наук і досить хи¬мерний: фізично слабосилий, прищавий, хизувався своїм розпачем через незугарний вигляд (навіть натякав інколи, що може накласти на себе руки), сам постійно наголошував свої вади, але водночас прагнув лідерства. Жив з мамою і ба¬бусею в якомусь занедбаному гуртожитку, в кімнаті були два ліжка і голий стіл; мама Валентинова виглядала змученою і роздратованою, натомість бабуся випромінювала спокійну приязність; здавалося, в цій кімнатчині ніколи нічого з їдження не було, але вона завжди вихитрювалась чимось пригостити, бодай яблучком (а коли я захворів на туберку¬льоз, вона все радила мені з’їсти яблучко перед обідом: щоб був апетит).
Валентин лякав сім’ю і дивував сусідів тим, що в будь-яку погоду виносив уранці на подвір’я таз із холодною водою і довго обливався-витирався: рахметовське самокатування. Робив це демонстративно — любив грати на публіку, хоч у всьому іншому був до краю безкорисливий і щирий.
Природжений філолог і стиліст, Валентин непомильно реагував на незугарності й стереотипи у викладах наших лекторів і прискіпливо їх пародіював. Ось, приміром, чуємо з кафедри про Достоєвського: «У него была обнаженная со¬весть» (видно, перифраз горьківського: «Больная совесть на¬ша — Достоевский…»). І обмінюємося записками з «варіанта¬ми»: «Застал свою совесть обнаженной и чуть не изнасило¬вал ее»; «Свою совесть он раздел, зажал ей рот и изнасиловал. После чего она попала в положение. Беременная совесть»;

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
127
«Посоветовал своей совести отправиться в публичный дом»; «Совершенно случайно наткнулся на свою совесть в одном из публичных домов»; «Исправляя ошибку женился на своей совести» і т.д. Або: «ушел в бессмертие», патетичний викладацький штамп. Перифрази: «проскочил в бессмер¬тие», «прорвался в бессмертие», «вломился в бессмертие», «юркнул в бессмертие» і т.д., нарешті: «канул в бессмертие».
На комсомольських і профспілкових зборах Валентин був постійним промовцем — і то блискучим, натхненним, під оплески. (Уявляю, яку політичну кар’єру він міг би зроби¬ти нині!). Його гострого язика боялося начальство. Сам він якось у хвилину ораторського ентузіазму прохопився зізнанням: «Я хотел бы умереть на трибуне, под аплодисмен¬ты». Але наш улюблений викладач Тимофій Трифонович Духовний ставився до нього «з резервою» і сказав про нього: «Как и всякий правдоискатель, он немного нечист на руку»,
— маючи на увазі потяг до демагогії.
Спершу ми з Валентином у різних комсомольських акціях діяли «дуплетом», але поступово наша дружба почала давати тріщини. Мені не до душі були його крайнощі. Дратували постійні жалі з приводу своєї зовнішності (особливо йому досаждали прищі на обличчі) і театральні плачі про нещасливе кохання до котроїсь із наших одно¬курсниць. Одного разу він так довго плакався (діло було в моїй кімнаті гуртожитку), так допік мені своєю книжною риторикою («Я любил… но увы… был обманут…»), — а за вікном хлопці ріжуться у волейбол і ждуть мене, — що я зірвався, вискочив із кімнати і не повернувся. Це дало йому підставу звинувачувати мене в порушенні дружби. 1
Ще більше «розвів» і іас іі іший епізод. Коли я захворів на туберкульоз, мені дали окрему кімнатчину — манюсіньку, десь два на три метри, в коридорі поруч з туалетами: за проектом це мала бути кімната для чищення взуття, — але все-таки окрема (через що мені довелося витримувати натиск друзів, охочих орендувати її для побачень з дівчатами). Так от, після мого конфлікту з начальством (про це далі) кімнатку відібрали для молодого викладача (з
1Знов-таки: читаю у В. Бєлінського в листі до М. Станкевича самокри- тичне пояснення тимчасового зіпсуття стосунків з В. Боткіним: Бєлінсь¬кий зізнається, що дуже набридав йому жалями інтимного характеру: “Меня преследовала мысль, что природа заклеймила лицо мое про¬клятием безобразия и что поэтому меня не может полюбить ни одна женщина…”(Белинский В. Г., ПСС: В 12-ти т. — М.,1956, — T. 11. — С. 390).

128
ІВАН ДЗЮБА
дружиною і дитиною). Я вважав це абсолютно справедливим
— я один, а там сім’я, мені жалко було цього викладача (та ще й: яку кімнату йому вділили!). А Валентин, не поцікавившись моєю думкою, на чергових зборах почав ганьбити цього ви¬кладача: мовляв, вирішує свої проблеми за рахунок хворого студента… Цим він поставив мене у дурне становище; я мало не згорів від сорому. І дуже розсердився на Валентина…
Але ж і славні справи були за ним! Якось на загаль-ноінститутські збори винесли обговорення якоїсь чергової постанови про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом. Доповідь, промовці — від парткому, від ди¬рекції, від суспільних наук І тут виходить на трибуну Вален¬тин Скорик і каже: загрози буржуазного націоналізму у нас немає, а є загроза буржуазного індивідуалізму! І починає розвивати свою думку… Боже, що тут зчинилося! Знову вихо¬дять ті самі промовці і «дають відсіч». Тут же виносить на сцену своє авторитетне черевце незмінний Черепенін і з папірця (встиг написати!) зачитує резолюцію, яка засуджує спроби ревізувати лінію партії на нещадну боротьбу з українським буржуазним націоналізмом. А потім кілька тиж¬нів викладачі, відповідальні за свої групи, мусили проводити виховні бесіди про шкідливість буржуазного націоналізму. Наш добряк Григорій Ісакович Ріхтер нічого не міг придума¬ти, то зачитав нам листа від якогось свого колеги: той нарікав, що його направляють до Львова боротися з тим са¬мим клятим націоналізмом, а йому страшно, бо там убива¬ють. Але треба сказати, що масоване нагнітання в пресі і в усній пропаганді свідчень (справжніх чи сфальшованих) про злочини націоналістів робило свою справу, і слово «бан¬дерівець» діставало відповідну емоційну барву…
Зовсім іншого характеру була моя дружба — тоді ж — з Вовкою Головкіним. Вовка навчався на істфаку. Жартома по-хвалявся своїм родоводом — від знаменитого канцлера Російської імперії Головкіна. Був і зовні (суворе обличчя з вузькуватими довгастими очима, злегка горбатим носом і твердим, «вольовим» підборіддям), і грубуватою вдачею підхожим до ролі, яку успішно грав, — босякуватого типу, щось на зразок горьківського Челкаша. (Коли він уперше приїхав до мене в гості в Оленівські Кар’єри, сусід Альошка Ізот — Олексій Іванович Ізотов — задерикувато сказав: «Оце твій друг? Та у людей чорти кращі, як у тебе друг!»). Мав гос¬трий цинічний розум, був бистрий на влучне слово, фантас¬тично лінивий і водночас фантастично здібний, екзамени

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
129
складав на п’ятірки, демонстративно не готуючись. Ми з ним дуже здружилися, може, через пряму протилежність харак¬терів. Він був старший і досвідченіший за мене в усьому і, звичайно ж, в інтимних справах. Постійно глузував з моєї «цнотливості», але водночас якось зворушливо «шефству¬вав» наді мною і при потребі ставав на мій бік (у тому числі й у комсомольських справах, до яких ставився коли іронічно, а коли раптом серйозно). Мене він трохи інтригував, трохи дратував, трохи вабив чимось для мене неясним — якимось, як мені здавалося, глибшим душевним змістом, що мав кри¬тися за його награною (так мені здавалося) брутальністю. Мабуть, у нашій дружбі була певна, неусвідомлена, взаємодо¬повнювальність — характерів, досвідів, прагнень. Я, може, заздрив його впевненості, «грізності», чоловічому суворому «шарму», а він — думаю — потай заздрив моїй тодішній «незіпсутості», хоч і глузував з мене, вперто намагався «зіпсу¬вати», але водночас рахувався зі мною в усьому. Не раз він зворушував мене своєю несподіваною підтримкою, особли¬во ж у час мого конфлікту з керівництвом інституту (про який буде далі).
Про Вовку Головкіна ходили легенди: то як він завів ко¬ня до квартири на третій поверх, то як підвела його звичка до слова-парази га -бляха-муха»: він мав неабиякий бас, із успіхом виступав на концертах художньої самодіяльності і мав би потрапити на республіканський фестиваль, але, співаючи на і« >пкурспому концерті «Песню варяжского гос¬тя» і витягуючи і іа останньому подиху: «угрюмо мо-оре-е», — тихо чортихі іувої; «бляха-муха!». Тихо, але комісія почула…
Вовка був моїм добровільним порадником і доб¬ровільним опіку* к >м у « кавалерських» справах. Одного разу я познайомивс я в читалці обласної бібліотеки з дівчиною, яка представилася студенткою медичного інституту. Ефектна зовнішність і ефектне ім’я: «Гетта Багряная» (можу його на¬звати, бо воно виявилося придуманим). Я її запросив до на¬шого гуртожи тку, познайомив з друзями. Вовка зразу ж відчув тут свій ін терес і швидко перехопив ініціативу, та й «Гетті» неважко було побачити в ньому серйознішого парт¬нера, ніж я. Мені ж вона — не то порядком компенсації, не то щоб надати романтичний шарм знайомству, а може, як підтвердження того, що вона таки студентка медінституту, — подарувала череп з анатомічки, — я його тримав на етажерці серед книжок, — це мало нагадувати про якийсь фатум… Тим часом «Гетта» перезнайомилася з хлопцями й дівчатами, ста¬

130
ІВАН ДЗЮБА
ла своєю в гуртожитку, а через деякий час несподівано для всіх опинилася під арештом як авантюристка і злодійка. Під час слідства згадали й про романтичний череп, теж краде¬ний. Але «Гетта» з якогось благородства не назвала мене, хоч Вовку назвала, і йому довелося бути свідком на суді…
Одного разу напередодні чергового екзамену ми вийш¬ли прогулятися на Першу лінію, щоб відпочити перед «усе- нощною» (остання ніч перед екзаменом, як відомо, була і є найпродуктивнішою для всіх поколінь студентів). Познайо¬милися з дівчиною, ходимо, теревенимо. Вовка просить ку¬пити морозиво для дівчини. Я пішов до кіоска, купив. Верта¬юся — ні дівчини, ні Вовки. В гуртожиток він не вернувся. Вранці з’явився перед екзаменаційною аудиторією — злий, невиспаний. І перший пішов складати іспит. Перший і вий¬шов — з п’ятіркою. «Нахальство — второе счастье».
Дехто натякав мені, що Вовчина дружба зі мною небез-корислива. Річ у тім, що я одержував сталінську стипендію — 600 (після грошової реформи 60) карбованців, десь утричі більше, ніж звичайна студентська стипендія, — то, природ¬но, у колег виникала спокуса «відзначити» її, що ми нерідко робили в ресторані «Донбасс». У цій святій справі Вовка Го- ловкін був найактивнішим «забойщиком». Але через деякий час виявлялося, що стипендія вичерпалася, а хотілося ще щось утнути. Тоді доводилося позичати гроші. Вовка був ма¬стак у цій справі, невичерпно вигадливий у способах виби¬вання грошей, особливо з дівчат. Наприклад, заходить до дівчачої кімнати, ніби щось тримаючи у руці. «Девочки, кто потерял червонец?» I дивиться: яка дівчина дістає портмоне
і починає дивитися, — у тої є гроші. Все подальше — справа головкінського красномовства. Більші суми доводилося просити у викладачів. У нас склався розподіл функцій: він позичав, а я потім повертав борг. Але одного разу він — ска¬зати б, у рамках своєї стратегії стягування мене як «ідеаліста» з неба на землю, напосівся, щоб я ще й сам пішов позичати (фактично для нього): подумаєш, чистоплюй! Це вже було занадто. Я обурився, ми посварилися і місяць або й два не го¬ворили один з одним. Тим часом настали літні канікули, ми роз’їхалися. Якось я серед літа в якійсь справі приїхав до Сталіно, зайшов у гуртожиток, до нашої кімнати, а там Вовка Головкін. Ми буквально кинулися один одному в обійми, на¬че двоє силоміць розлучених коханців. Усе-таки в основі на¬шого взаємного тяжіння була якась душевна потреба, а не корисливий інтерес.

• III U ЛДІІ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
131
Довелося мені побачити і приниження гордого Го- 1|1 НІКІМ.І, безсилість сильного перед гидотною нікчемою. А і і ,і ні к я таке. Вже десь перед закінченням інституту ми — Во¬ни. і. н, і к ший секретар комітету комсомолу Іван Юр’єв, який і. і м 111 и н мене після мого виступу проти керівництва інститу- і \ 11 н три все ми зберігали дружні стосунки і навіть жили в
■ щиІм кімнаті) і ще хтось, уже не пригадую, — з якоїсь нагоди . м іми в ресторані «Москва». Поруч сиділа якась дивна ком-
I Німім, І жлобуватий однорукий тип з неї почав задиратисядо
I I и к і м. і Я не чув їхньої словесної перепалки, аж бачу: тип
ці М підскакує до Вовки і починає бити його, намагаючись id іці’імтіі кулаком в обличчя. Мене здивувало, що могутній Ні піка, нкий міг би повалити того типа на землю одним уда- I» їм терпить усе, тільки пасивно захищається. Атой на- n .и u ilt Більш-менш зрозумів я щось, коли тип вийняв з ки¬пи МІ сюрчка, задмухав у нього — і зразу ж вискочило троє мі/іІціоиерів, заломили Вовці руки і потягли до виходу. Ми намагалися щось з’ясувати, але дарма; Юр’єв як секретар комітету комсомолу побіг кудись телефонувати, але Го¬ні нікіна відпустили тільки наступного дня. І був він якийсь пом’ятий і тихий… Коли я через багато років розповідав ( iii снові Сверстюку про своїх студентських друзів і про Во¬вку ІЬловкіна як яскраву постать, — його особливо вразив цей епізод: якими тільки способами не ламала людей систе- м.і, яскравим і сильним невільно було бути…
Але все-таки були… Була Тамара Волкова — велика ен-тузіастка комсомольських справ, яка довела своє комсо¬мольське завзяття ділом: єдина з усіх нас поїхала на
i іудінішцтво Каховської ГЕС, тоді як ми тільки нахвалялися… І іув Костя Іравінін — колишній моряк, цікавий поет (пізніше стан кандидатом педагогічних наук і викладав в Івано- Фр.імкіні і.їм іму педінституті, а потім у Донецькому універси-
ii пі і * її пі .тіпнім, і тверезим розумом, у міру скептичний, грі ‘Мі и ці і м І* 1111 її і. він мимоволі впливав на мене в напрямку дсміфс>л< >і І іацІЇ казенного образу радянщини.
Був МІктор Лях, Іс торик, дуже артистичний юнак, схо¬жим на Лєрмонтова; розігрував роль Печоріна, і непогано. Д( »темний, гоноровитий і дуже манірний — «словечка в про¬стоте не скажет, все с ужимкой». Любив пишномовно роз¬повідати про свої здебільше вигадані донжуанські пригоди:
• Я взял ее в охапку и выбросил в окно». (Слухачі розуміюче і юсміхаються: Лях далеко не був атлетичної статури). Або: «Я танцевал с нею так, что ноги на плечи ложил. На потолке до

132
ІВАН ДЗЮБА
сих пор отметины». Або: «Передайте Дзюбе, что в эту ночь я был счастливее его». (Коментар Вовки Головкіна: «Возвраща¬ясь в общежитие, забежал в туалет и обильно намочил мот¬ню»), Лях був якось дивно «небайдужий» до мене, постійно мав мене «на прицілі»: то іронізував з моїх недолугих публікацій в обласній пресі («Как глупы наши областные из¬дательства, как глупы», — що було правдою), то раптом: «А лицо-то у тебя довольно рязанское!». (Сам Віктор мав пеще¬не аристократичне обличчя — аж дивно, звідки така «поро¬да» в якомусь присілку коло ЗуГРЕС. До речі, він багато разів запрошував мене до себе в гості, та коли одного разу влітку я примандрував на ЗуГРЕС, знайшов його халупчину, — він був розгублений, і я зрозумів, що то були запросини «для годить¬ся»), Але Лях не був зловредний, усе це сприймалося з гумо¬ром, і всі ми за будь-яких обставин залишалися добрими друзями.
А Коля Богданов, робочий хлопець, навпаки, репрезен¬тував кондовий пролетаріат і напівжартома-напівсерйозно виступав від імені «робітничої опозиції» 20-х років (досить небезпечний жарт, але у нас донощиків не водилося). Його на цю тему (пролетарськості) постійно розігрували. Один із розиграшів: від імені нібито дівчини надіслали йому любов¬не послання у віршах. Пям’ятаю одну строфу:
У тобі благородство і сила,
Принциповість у зорі буя.
Та найбільше мене полонила Пролетарськість шалена твоя.
Бідний Коля, обділений дівочою увагою, сприйняв це «любовне зізнання» дуже серйозно, всім показував його і буквально мучився тим, що довгождана дівчина не розкрила свого імені… Але розповсюдив таке послання «інкогнітянці»: «С большой радостью, скрыть которую невозможно, встре¬тил я ваше честное признание и прошу вашего согласия ве¬сти переписку с вами». Віктор Лях, який постійно іронізував з Богданова, казав: «Всему причиной удручающий внешний вид — как у инспектора: неподвижные мертвые глаза, нет иг¬ры голоса, одинаково скажет и «Я вас люблю», и «Почему нет наглядных пособий?». Богданов же про Ляха відгукувався з неменшим сарказмом: «Я выше убеждений, так мог бы ска¬зать о себе только Лях».
Взагалі Колі не щастило. То комендантша зловила його на тому, що він, помивши ноги, витирав їх казенним килим-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
133
ком (тим, що на підлозі). То Павка Овчаров вистежив, як він надпивав молоко з бідона, який регулярно привозили Пав¬лові з дому, і, глузуючи з «пролетарської чесності» Колі Бог¬данова, уклав сатиричне «Дело об испитии молока». Тут я не нитримав і обізвав Павку куркулем; взагалі мені дуже жаль бу¬ло вбогого, хоч і оптимістично настроєного Колю. У Відповідь на моє заступництво Коля надіслав мені на день народження кумедне привітання: «Моему лучшему другу и товаришу, строгому мыслителю и суровому борцу Ивану Дзюбе от Николая Богданова в день рождения 26.VII. 53 г.». Привітання звеселило мене не тільки махровим «богда- новським» тоном, а і його контрастом з розфарбованою парсункою міщанської красуні на поштівці.
Був у нас і свій «завкласовою боротьбою на селі» — та¬кий титул дістав «Іван Кузьмич» (прізвища не пам’ятаю), здо¬ровенний, зрештою симпатичний, дядькуватий молодик- добряк, якому регулярно привозили з дому молоко та інші харчі. (В мене, до речі, також був у гуртожитку титул: «осно- иоположник марксистсько-ленінської гігієни», — бо я доку¬чнії хлопцям різними побутовими вимогами, а «основопо¬ложник» — бо тоді була мода вишукувати «вітчизняних» ос¬іни« яюложників різних наук, і ми на всі лади з таких при- нодів веселилися…).
А ще був догматично-скрупульозний, затятий філолог І Іанло Овчаров, з яким подружилися ще в школі (він жив на стані и’і Оленівка, але середню школу закінчував у Оленівських Кар’єрах). Була незрівнянна ерудитка Міра (Мирослава) Ра- дсі |ька (згодом — викладачка в Луганському педінституті). Бу- л.і дотепна і жартівливо-в’їдлива «аристократка» манерами і иш лядс >м І Іеллі Тамаркіна. Були Майя Гехт і Ася Каплан, яких я му< і їм р< »зраджувати, коли почалася сталінська кампанія про- іп і>. н мі и к >літін> і «лікарів-убивць». Був Нюма Шапіро — ди-
и и і и ми математичної покликаності. БувЯшаГородовер,
ирі іфкі ІМІІН ЬКИІІ діяч, дуже колоритний, .високий, незграб¬ніш, анекдотичний добряк уже одна його поява в президії их >рІн никли кала дружний сміх, а без його мимовільно ефект¬ні і n і іедс>речі юстсй було просто скучно. Тож казали, коли йо¬ги і іс було на зборах, що вони пройшли «безгородоверно». За профспілковою роботою (путівки, каса та ін.) вчитися йому І И 6ул<) коли, стипендії він не одержував, тож про тих, хто не м.ін стипендії, казали: «получает городоверскую стипендию»; не иіднідувати лекції називалося: «праздновать Городовера». І>ули комсомольські «комітетчики» Анатолій Сухоруков, Коля

134
ІВАН ДЗЮБА
Горбатенко, Мишко Горовий, була Валя Шевчук — молода щи-росерда жінка, яка під час війни брала участь у партизансько¬му загоні, вернулася з дитиною; її у нас героїзували, та коли во¬на як член комітету комсомолу стала на мій бік у моєму конфлікті з керівництвом інституту — начальство почало підло компрометувати її: мовляв, не знати, де вона ту дитину нагуляла і хто вона така взагалі.
Про декого з них та про інших я ще неодмінно роз¬повім (мушу!) в окремих історійках…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.