Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ФІНАЛ МОГО <КОМСОМОЛЬСТВА>

На другому курсі мене обрали секретарем комітету
комсомолу, оскільки Костя Хорошавцев закінчив
інститут і став секретарем обкому комсомолу. У нас підібрався дружний комітет: Анатолій Сухоруков, Коля Гор¬батенко, Мишко Горовий, Валя Шевчук; трохи окремо стояв старший (прийшов з армії) Іван Юр’єв. До комсомольської роботи ставилися серйозно: аякже, треба, мовляв, «бороти¬ся» і за підвищення академічної успішності комсомольців, і розвивати художню самодіяльність та спортивну роботу, і забезпечувати «шефство» (політінформації, самодіяльність) над металургійним заводом ім. Сталіна та заводом ім. 15- ліття ЛКСМУ на БАСЕ (район міста). Коли я захворів і три місяці був у тубсанаторії в Грузії (в Лібані), друзі мало не щодня писали мені листи зі своєрідними «звітами» про ро-
Мені цікаво було бувати на велетенському мета¬лургійному заводі (та й на шахтах). Коло заводу — робітни¬че селище; кількасот метрів від центру міста, а зовсім інша картина — справжня «собачовка», халупи чи не дорево¬люційні ще; вони довго там лишалися. Наші студенти пра¬цювали тут «агітаторами»: ходили по квартирах, проводили «політінформації». Сьогодні це звучить смішно, а тоді до цього ставилися принаймні терпимо, як до неминучості, а бувало — й зацікавлено. Як секретар комітету, я вважав своїм обов’язком показувати «особистий приклад» і в агітаторстві. Тож мав свою ділянку, запопадливо ходив по квартирах, вис¬луховував скарги… Вони здебільшого стосувалися житла (за¬робляли тоді металурги і шахтарі непогано, постачався Дон¬бас краще, ніж інші краї; в людей не було такої злості і
ФІНАЛ МОГО <КОМСОМОЛЬСТВА>

боту.

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
135
зневіри, як тепер: після війни життя потроху кращало, і лю¬ди з надією дивилися в майбутнє… От тільки з житлом біда…). Я намагався «реагувати» на скарги, писав в «інстанції», але квартирне питання десятиліттями було «непробивне». Тож моя доброчинна діяльність звелася до того, що я давав жінкам поради з санітарії та гігієни житла, радив відчиняти кватирки — провітрювати, хоч там якраз треба було зачиня¬ти — так чадив металургійний гігант. Дивом дивним госпо¬дині цю мою мороку якось терпіли. Сьогодні мені й самому смішно з себе тодішнього, але так було…
Вся ця хоч і умовна, але все-таки причетність до того, що діялося в ширшому житті, потроху схиляла до думок про і іевідповідність між пропагандою і реальністю, між тим, що говориться, і тим, що робиться, зокрема між красивою рито¬рикою про робітничий клас як «гегемона» і справжнім ста- і ювищем цього «гегемона» (такі думки з’являлися і в школі, але тепер вони обростали незаперечними враженнями).
І в інститутському житті виникали, сказати б, ідео¬логічні колізії — спершу невеличкі, потім більші. Готуються комсомольські збори. Список членів президії і промовців треба показати секретарю парткому Козлову. Він викреслює два прізвища — Майю Гехт і Асю Каплан, наших славних відмінниць, і пояснює: «В президиуме должны быть лица ко- Iхлшых национальностей». Я тоді ще поняття не мав, що та¬кс «коренные национальности», вперше ці слова почув, але здогадався, про що мова: вже шаленіла кампанія з розшиф- р< жування «справжніх» прізвищ прихованих і явних космо¬політів, а тут і розшифровувати не треба було. Мене дивува¬ло: як можуть комуністи (не Козлов, а партія), інтер-націоналісти так ставити питання? (Так само здивувало, ще раніше, що Сталін з приводу опери В. Мураделі «Великая дружба» сказав: ворогами дружби, контрреволюційними на¬родами на Кавказі були інгуші і чеченці, — може, інших він назвав, точно не пам’ятаю, але як можна цілі народи оголо¬шувати ворожими, контрреволюційними? Я тоді ще не знав, що Сталін повторював Енгельса, який свого часу назвав контрреволюційними малі слов’янські народи…). А через де¬який час з’явився термін «єврейський буржуазний націона¬лізм», статті проти Джойнту, карикатури на людей з довгими носами і вибалушеними очима. Матір Кості Травініна Ро- залію Павлівну, яка кільканадцять років працювала друкар¬кою в канцелярії першого секретаря обкому партії Казанця (власне — в «канцелярии товарища Казанец»: його прізвище

136
ІВАН ДЗЮБА
в області не відмінювали), зняли з роботи без пояснень. Пригадую розмови на цю тему з розгубленими власниками неслов’янських прізвищ; пригадую, як плакала Ася Каплан, а я намагався її втішити: мовляв, он скільки таврують ук¬раїнський буржуазний націоналізм, а ми ж до себе це не відносимо, — на що вона відповідала: то — десь і хтось, а тут мають на увазі кожного єврея.
На одному комсомольському вечорі студенти попроси¬ли в мене дозволу поставити платівку Лещенка. Я, правду ка¬жучи, не знав, хто такий [Петро. — Ред.] Лещенко, і не запе¬речував. Потім був скандал… Адже це були часи, коли навіть танго і фокстрот переслідувалися як «упадочнические тан¬цы», не кажучи про «білогвардійські романси» Лещенка. (Певно, влада не дарма боялася впливу такої «розкладової музики». Вже десь пізніше я надибав у «Крокодиле» таку са¬тиричну віршу з відповідною карикатурою:
Откуда в душе у стахановца трещинка?
«Я целую ночь прорыдал напролет».
Да это не он, да это же Лещенко
С пластинки слезу поллитровую льет!
«Тріщинки» випильновували і забивали густою пропа-гандистською замазкою…).
…Восени 1952 року розпочалася гучна підготовка до
XIX з’їзду партії. Лунали заклики до розгортання критики і самокритики. Я вирішив, що настав час голосно сказати про неподобства, які чинилися в інституті і були предметом ку¬луарних студентських балачок: занедбання побутових умов студентів, розтринькування коштів, призначених на розши¬рення інституту, гуртожитку, зловживання при прийомі в інститут тощо. Зробив я це, треба сказати, досить підступно щодо начальства. У день відкриття XIX з’їзду мала відбутися і звітно-виборна комсомольська конференція нашого інсти¬туту (здається, це було чи не 5 жовтня, точно не пам’ятаю). Величезний актовий зал Донецького індустріального інсти¬туту (ми там проводили конференцію, бо наш зал не вміщу¬вав такої кількості людей). Амфітеатр, унизу президія, вгорі
— студенти. Я роблю звітну доповідь. Доповідь перевірена, затверджена в райкомі, міськкомі, і тут партійне начальство сидить, комсомольське начальство, районне, міське. Я відкладаю набік заготовлену доповідь і починаю говорити інше. «Довбаю» парторганізацію, парторга, директора інсти¬туту — за безладдя, за неподобства. Ріжу «правду-матку», як мені здавалося. Фурор страшенний, зала збуджена, студенти

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
137
аж ревуть. Я й сам розійшовся — до залу: «Правда все это?» — «Правда!» — кричать. Досить демагогічно виходило, як у нинішніх мегафонщиків. А тут ще хуліганистий Вовка Го- ловкін, який ніколи не відзначався комсомольською патети¬кою, піднімається десь на гальорці і громовим голосом ки¬дає: «Товарищи! Только что в Москве открылся XIX съезд партии. Шлем ему наш привет!». Бурхливі оплески. Началь¬ство розгублене — такий настрій був у залі, такий ентузіазм, що вони нічого не могли зробити, дали докінчити доповідь. А потім оголосили перерву і довго радилися, видно, телефо¬нували «вище». А після перерви оголосили: «Поскольку в зал проникли нежелательные элементы, собрание прекращает¬ся. О дате продолжения собрания будет сообщено дополни¬тельно». До речі, цього так і не сталося.
(В мене збереглися деякі записки, які студента подава¬ли до президії зборів. Ось одна з них: «Кубышкин! (Це — сек¬ретар райкому комсомолу, який головував на зборах і нама¬гався перервати мене. Вже в часи незалежності був одним із керівників Донецька). Вы ведете себя очень нетактично по отношению ко всему собранию и, в частности, к тов. Дзюбе». А ось записка мені: «Дорогой Ваня! Группа историков 3-го курса поздравляет тебя с таким выступлением. Очень долго мы ждали этого от тебя! […] У нас этот вопрос тоже наболел, но… боимся. Тебе это меньше угрожает, чем нам. Не хочется быть вышвырнутым за борт института». На що екзальтова¬ний Валентин Скорик відповів: «Неправильно, дорогие дру¬зья, не бойтесь! Никто вас никуда не вышвырнет, потому что швыряться людьми наша партия никому не позволит!». ((л<орику не дали слова, й тому він подав записку). Зберегли¬ся в мене деякі чернетки з виступу («домашні заготовки»). ()с і. уривки, що передають і мій настрій, і атмосферу навко- л< > і юдії (цитую дослівно): «Раньше я боялся выступить про- т в фальши и зла и эту субъективную неспособность истол- конал как объективную невозможность выступления, вой¬ны… Подлецом оказался не только я, подлецами оказались нее вы, 700 человек, сидящих в зале, так как все вы знали об этом, все шептались по углам и все боялись выступить от¬крыто. Дух низкопоклонства одолел многих студентов до того, что, например, «гордые» и «свободолюбивые» Лях и Іпрбатенко объявили «сумасшедшим» Колю Богданова за сто критику «начальства». […] Я, конечно, не тешу себя иллю¬зиями, что немедленно после моего выступления «гнев масс» сметёт «гнилое руководство». Я не тешу себя иллюзия-

138
ІВАН ДЗЮБА
ми. Сегодня победа может остаться за Козловыми и Омелья- ненками. Они могут выгнать меня из института и т. д., лишив меня союзников, одних запугав, других обманув. Но меня это не устрашит. Пусть же и они не тешат себя иллюзиями…» Далі йшла школярська риторика про «борьбу против зла и фальши, против всего, что не соответствует советскому об¬разу жизни (!!!)». От така чудасія…
А потім почали зі мною «працювати» по всіх інстанціях; правда, «органи» не чіпали, діяли чужими руками — водили по комсомольських, партійних комітетах (хоч я й не був членом партії; це, до речі, потім ставилося у вину інститутсь¬кому і районному начальству: що ж ви, мовляв, допустили обрання секретарем комітету комсомолу такого жевжика).
…Обстановка в інституті тривожна. Викладач спорту на заняттях: «О таком я только в книгах читал». Студенти на кожній перерві підбігають до мене, розпитують: як там? коли щось — ми за тобою горою… (На що наш флегматичний де¬кан Грицай розважливо казав: «Прошли те времена, когда студента делали революции». Він же по-своєму пояснював і саму суть «бунту»: «Дзюба и Скорик хотят стать секретарями ЦК ЛКСМУ», — що у нас викликало сміх)… Хто навчався тоді в Сталінському педінституті, пам’ятає всю цю історію. Зустрічаємо Новий, 1953-й рік, ще не відаючи й не передчу¬ваючи, як він змінить усе у світі. Ми ще в полоні 1952-го. Ялинка в актовому залі. До мене підходить п’яний тип, пока¬зує червону книжечку (нібито «чекістську») і починає в тако¬му дусі: «Мы знаем, конечно, сами вы до этого не могли доду-маться. Это сионисты вас подбили, это Мирошниченко», — тобто Полікарп Якович Мірошниченко, викладач історії, про якого я вже згадував, — за нашим добрим звичаєм його як розумну людину вважали євреєм, хоч він, як і багато інших «сіоністів», був чистокровним українцем. «Чекіст» — наш-таки студент, грек, із старших — «фронтовиків», ще не¬давно — поєднання самоповаги із запобігливістю, а туї’ — якась понура таємничість, тон значливої відстороненості і причетності до державних осягнень: «Это, значит, вас Миро¬шниченко подбил, это все от сионистов, мы знаем все это, вот пройдут выборы (а мали бути якісь вибори на початку року — чи не до Верховної Ради СРСР. — I. Дз.) …пройдут вы¬боры, и мы всех сионистов отправим в Сибирь, и вы с ними поедете…»
А ще один «старший друг», добродушний іроніст, уже з кращих міркувань радить: «Смирись, гордый человек (це

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
139
відомий перифраз. — І. Дз.), а то уткнут голову в задницу, и будешь нюхать собственные экскременты».
Я був хлопцем легковажним, погрозам не вірив, і ста¬вився до всього цього з гумором. Але, звичайно, все це для мене погано скінчилося б, якби невдовзі Йосиф Віссаріоно- вич не «приказал долго жить». І все змінилося. Припинилися й розмови про «ленінградську справу», на можливе пов’язан¬ня з якою мені натякали і про яку я, звісно, поняття не мав, тільки пізніше взнав, що була ленінградська опозиція, а тоді все трималося в таємниці, не розголошувалося.
Але ще до цього конфлікт трохи стишив секретар обко¬му партії з ідеології Роман Іванович Кигинько. В ті часи ідео¬логічний керівник області зобов’язаний був «реагувати» на такі ексцеси, тож йому довелося в усьому розбиратися. Чо¬ловік він був досвідчений, недурний і, видно, зовсім не зацікавлений у тому, щоб у зоні його відповідальності відбу¬валися якісь, як тепер кажуть, резонансні події. Тому він був не від того, щоб приглушити конфлікт, але зберігаючи ви¬димість партійної принциповості. Тож він викликав (чи за¬просив) до свого кабінету директора інституту, парторга — і мене. Вони сидять з одного боку, я — з другого. «Розказуйте». Я говорю те, що й на зборах. Вони виправдовуються. Знову я, знову вони. Такий двобій був. Видно, мої аргументи справи¬ли на нього якесь враження. Тим більше, що він знав, як мене підтримують студенти. Звичайно ж, з директором і партор¬гом у нього були окремі розмови і до, і після цих зводин. У результаті через деякий час секретаря парткому Козлова пе¬реобрали (новим секретарем став викладач історії, недавно прибулий до інституту, Холодій), директор дістав догану, а мене теж замінили демобілізованим з армії Іваном Юр’євим і вивели зі складу комітету. Я сприйняв це спокійно і навіть з полегшенням — набридла вся ця катавасія. А непримирен¬ний Валентин Скорик, який у цій історії був у тіні і лише підтримував мене, тут вийшов на перший план і почав вима-гати від мене, щоб я не здавався, щоб оскаржував свою відставку в ЦК комсомолу і добивався кардинальної зміни всього керівництва інституту — від директора до декана. Це було абсолютно нереальним, а моя кар’єра мене зовсім не цікавила. На цьому мій комсомольський активізм урвався, пішла смуга глибоких розчарувань, депресії і свого роду «світоглядної кризи», про яку скажу далі.
Тим часом залишалося два семестри до закінчення інституту і до державних екзаменів, я відчував свою непідго¬

140
ІВАН ДЗЮБА
товленість до них, і як тільки мене перестали «тягати» по інстанціях, засів за книжки.
Валентин Скорик розцінив це як мою капітуляцію і в ім’я дружби закликав до продовження боротьби. Я заперечу¬вав: у моєму розумінні дружба не означає підпорядковувати себе тому, з чим ти не згоден. Валентин відповідав: ідеться не про розуміння дружби, а про почуття дружби. Ці слова при¬кро мене вразили, запам’яталися і не раз мені згадувалися, відлунюючи якоюсь провиною… Хоча б, здавалося, яка про¬вина: чому я повинен дивитися на речі чиїмись очима, а не своїми?
Мушу сказати, що директор інституту, кандидат фізико- математичних наук Ксенофонтов, виявився інтелігентнішим і об’єктивнішим, ніж ми думали, я б сказав: у чомусь вищим за нас. Він не тільки не зробив жодних спроб переслідувати за критику, помститися чи що і дав обом закінчити інститут з відзнакою, — він ще, коли я був надумав перейти з останнього курсу в Московський літінститут, видав мені найкращу реко¬мендацію, з якої я, правда, не скористався (передумав).
Отже, почалася нова фаза в моєму житті: фаза ідео¬логічного вакууму. Окремі критичні ідеї та оцінки, що стосу¬валися спершу невідповідності між теоретичними і реаль¬ними аспектами соціалізму, а потім і безглуздих політичних вакханалій (кампанії проти націоналізму і космополітизму, «справа лікарів», психозні відгомони війни в Кореї, коли, скажімо, в Сталіно всерйоз поширювалися чутки про те, що десь на околиці міста американці скинули бомби з якимись зараженими жучками, тощо), — всі ці критичні ідеї, оцінки, імпульси, разом з невдалим досвідом реформаторства, під¬важували і таки підважили основу мого недавнього роман¬тично-комсомольського самопочування.
Я став відчувати порожнечу, і це було болісно. Попереду відкривався неясний простір нових шукань. До відкриття для себе того, що я пізніше, у січні 1963, на вечорі пам’яті Ва¬силя Симоненка, назвав «національною ідеєю» у своєму ро¬зумінні, було ще далеченько — в мені прокидалася ще тільки «тута» за цією ідеєю, а не вона сама, і відкриття для себе «ук¬раїнської проблеми» ще тільки назрівало… Попереду було і відродження надій на «оновлення» соціалізму, яке викликали
XX з’їзд КПРС та процеси, що були почалися; спроби вико¬ристати нові можливості громадянської дії, нову її якість. Поки що — від 1953 до 1956 — прощання з ерою Сталіна. І прощання з собою колишнім…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
141
Часто пізніше думав (і думаю): чи жалкувати мені, що стільки часу й енергії витрачено на оте дурне «комсомольсь¬ке горіння»? Скільки здоров’я змарновано, скільки книжок не і ірочитано… Але, з другого боку, це був якийсь «викид» грома¬дянських почуттів, соціальної солідарності, юнацького мак¬сималізму, якийсь потяг до активної життєтворчості, — не пройшовши цього «вирування», я б, може, став егоїстичним обивателем, як багато хто із зовсім не дурніших за мене моїх однолітків…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.