Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

СТАВЛЕННЯ ДО СТАЛІНА

Ще з дитячих літ доводилося чути скептичні розмо¬ви дорослих, якісь саркастичні репліки про вели- «——7/ кого вождя. Популярним було прислів’я: «Спасибі Сталіну-грузину, що обув нас у резину». Або, скажімо, хтось небезпечно переінакшує відому пісню «Эй, баргузин…» на: «Эй багрузин. пошевеливай вал,
Слышаться грома раскаты-.»
3 другого боку, потужно впливало щоденне офіційне сла-вослів’я, хоча й воно своєю безмірністю й несмаком часом викликало глухий, ще неусвідомлений спротив. (Я вже згаду¬вав про свій піонерський виступ на загальнорудничному мітингу 1 травня 1946 року — перший хлоп’ячий «протест»).
У 8-му класі я вступив до комсомолу, а секретарем комітету комсомолу була Зіна Саприкіна з 10-го класу, в яку я був таємно закоханий, — таке комсомольське ідеалістичне кохання…
Я став затятим комсомольським активістом. Це були перші післявоєнні роки, я був ще й членом райкому комсомо¬лу та лекторської групи, по всьому району на велосипеді їздив, лекції читав. Тепер пригадую: це і комічно, і трішки, я б сказав, дивно, і гірко за наших людей. Уявіть собі: якийсь жевжик, жовторотий школяр, приїжджає в село читати селянам лекції про міжнародне становище — це основна була тоді тема. І лю¬ди, уявіть, сходяться. Дуже багато людей приходить, слухають серйозно, питання ставлять. Дорослі люди, колишні фронто¬вики… Може, тому, що не було газет, та й радіо не скрізь було. Просто смішно зараз згадувати. А я був дуже самовідданий лектор, думав, що то я якусь велику місію виконую. Я відмов¬лявся від оплати лекцій, до речі, робив це і пізніше, як в інсти¬туті вчився; і хоч друзі пояснювали мені, що ті гроші все одно хтось із апаратників собі забере, — я не вірив, ці розмови вва¬жав за цинізм. Я почував себе ентузіастом. Переймався радістю, літаючи сільськими дорогами на старенькому вело¬сипеді, і переживав різні романтичні версії своєї «місії». Але вже бачив і прикру невідповідність між ідеалом і реальністю.
Після Зіни я став секретарем комітету. Так от ми з нею потайки, як змовники, обговорювали: що це діється, чому та¬ке вихваляння Сталіна, це ж неправильно, і в нас ніякої дик¬татури пролетаріату немає, а є диктатура над пролетаріатом. Навіть мріяли про якусь підпільну організацію… Оце ми в провінції отакі були діти…

144
ІВАН ДЗЮБА
Ми бачили невідповідність між гаслами, фразами і дійсністю. Ми ж училися, ми читали багато. І знали «вчення марксизму-ленінізму» про роль героїв, роль особи в історії: що особа не є вирішальною, що вирішальним є народ, є ма¬си і так далі, — і у нас зразу виникає думка: а чому ж тоді все приписується Сталіну, всі перемоги, всі успіхи, все на світі. Або, приміром, мій дід каже — воно трішки примітивно, вульгарно, але ж по суті правильно — каже: якщо Сталін батько народів, то ми байстрюки, як він усім батько.
Був і фольклор: «Спасибі Сталіну-грузину, що обув нас у резину». Ходило серед народу багато таких небезпечних жартів. Я часом пояснював їх людською несвідомістю, тем¬нотою, думав, що це тільки у нас так погано, у провінції, да¬леко від центру, далеко від справжнього життя. А от як далі до світла, до центрів, отам є справжнє життя, там справжня ко¬муністична ідеологія і так далі, а тут щось таке спотворене, низьке. Аж пізніше я побачив, що воно скрізь так само.
Я вже розповідав, яка розмова про Сталіна відбулася в нас із директором школи Миколою Івановичем Малютіним
— десь у 8-му класі. Так що була і віра, була і зневіра, і захоп-лення, і сприкрення.
Те і те було, але воно не було розподілене: отак, по пра¬ву руку — офіційне життя, а по ліву — не офіційне. Воно все складно перепліталося. І то одне гору брало, то друге, отака якась складна виходила гармонія чи дисгармонія. І відповідно в інституті. Я дякую долі, що був у Сталінському педінституті.
У нас дуже колоритне середовище було. І я навіть потім, коли пізніше потрапив до Києва, не раз подумав: це просто са¬ма доля мене отак щасливо вела, що я вчився в Сталіно, а не в Києві. Чому? Там не було атмосфери заляканості і стерилізова- ності. Сталіно не вважалося містом, де український буржуаз¬ний націоналізм якусь загрозу несе, і там не було такого теро¬ру, як у Києві. Бо потім я розпитував, у мене ж багато знайомих було з Київського університету, вони розповідали, як нашпиго¬вано було провокаторами, донощиками Київський універси¬тет — тут відразу все ставало відомим і відразу «вживали за¬ходів» — усілякі чистки, виключення, арешти. У нас була інша атмосфера, навіть багато хто і не повірить — на перший по¬гляд нібито провінційна оспалість, а глибше — чимало розку¬тості в думках і поведінці принаймні мислячої частини сту¬дентства. У всякому разі гнітючого страху не було, може, тому, що свідомою «антирадянщиною» ніхто не займався.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
145
Один приклад. Якось у передовиці газети «Социалисти¬ческий Донбасс» я вичитав фразу: «Иосиф Виссарионович сообщил советскому народу…» — не пам’ятаю вже, що саме «сообщил». Мене ця формула вразила абсурдністю ритуалу спілкування «вождя народів» зі «своїм» народом. І ми з Вален¬тином Скориком почали на лекціях — звично обмінюючись записками — змагатися в обігруванні варіантів: «Иосиф Вис¬сарионович дал знать советскому народу…», «Иосиф Висса¬рионович подсказал советскому народу», «Иосиф Виссарио¬нович намекнул советскому народу…», «Иосиф Виссарионо¬вич втемяшил советскому народу…», «Иосиф Виссарионович цыкнул на советский народ…» — і ще кільканадцять пери¬фраз, яких я вже не пригадую. І що важливо — знову це підкреслюю — навіть думки не було про те, що хтось може нас виказати… Або таке. 1952 рік, ще живий Сталін, а ми всякі анекдоти розказували, такі анекдоти, що якби це було в Києві, то, мабуть, на другий день загриміли б усі. А там ніхто не доніс. Вовка Головкін, десь після XIX з’їзду партії, коли Ма¬ленков висунувся, коли Сталін почав кадрові зміни, то Вовка розповідає: «Ви знаєте, чого Маленков так пішов угору? — Чому? — Та, каже, він помітив, що Йосиф Віссаріонович лю¬бить ловити рибу у ванні. Він, значить, збігає в гастроном, купить сазанів, туди підкине. Ось на цьому і зробив кар’єру». Або іншим разом: «Знаєте, чому іноземна розвідка не може ніякого замаху зробити на Иосифа Віссаріоновича, нічого не може з ним зробити? Всі ворожі розвідки день і ніч сте¬жать, коли він виїжджатиме з Кремля, щоб гахнути по авто¬мобілю. А він дуже просто робить. От Кремль, ранок. Каваль¬када машин шурує центральним проспектом. І всі погляди туди. А в цей час із заднього двору грузовичок виїжджає з вугіллям, і там під вугіллям Иосиф Віссаріонович». Багато «хохмив» і Костя Травінін. І все це нам «сходило з рук».
Особливо багато «матеріалу» для хохм давав той казен¬ний ажіотаж, який зчинився навколо лінгвістичних ше¬деврів Иосифа Віссаріоновича («К вопросу о марксизме в языкознании»), студіювати які мусили всі — від радянської домогосподарки до лідерів світового комуністичного руху (бідний Пальміро Тольятті! Бідний Моріс Торез! Бідний Жак Дюкло!). Не виключено, що Сталін розумів фантасма- горійний характер ситуації і мав диявольську садистичну насолоду від такого одвертого глузування з усього світу. (До речі, я потрапив у конфузну ситуацію: в «дискусії», що трива¬ла кілька місяців не лише на сторінках «Правды», а й у нашо¬

146
ІВАН ДЗЮБА
му викладацькому та студентському побуті, я обстоював М. Я. Марра як великого лінгвіста, до того ж офіційно утвер¬дженого; в мене був якийсь том його праць; особливо силь¬не враження справляла стаття з якогось збірника «Яфетиче¬ские зори на украинском хуторе», і теорія чотирьох першо- звуків здавалася переконливою, — і раптом приголомшли¬вий осуд, вердикт самого Сталіна!).
Нову «працю» Йосифа Віссаріоновича треба було не просто славити — це справа для всіх звичайна й нескладна, — її треба було вивчати, конспектувати, мало не напам’ять зуб¬рити, — і це викликало приховане роздратування: стільки в суспільстві проблем, а вождь ударився в лінгвістику! Однак не виключено, що це був не тільки наслідок відірваності Сталіна від життя (як це пояснював пізніше Хрущов) та його самоут¬вердження корифеєм усіх наук, а й хитрий тактичний хід. Одним із принципів сталінської тактики — часто геніальної
— було дозоване чергування кампаній терору з легеньким, керованим нібито попущенням і покаранням «винних» у надмірностях попереднього терору. Завдяки цьому не дохо¬дило до загальнодержавної катастрофи і підтримувалася віра у справедливість вождя, який поправляє своїх соратників. Так і тут: у контексті погромів, які чинилися в біології, філософії, фізиці (не кажучи про літературу, музику, театрознавство), — раптом прозвучало сталінське саркастичне осудження «арак¬чеевского режима в языкознании». Мовляв, заспокойтесь, усе поправимо, буде вам свобода думки. Але «творча інтелігенція» була навчена і реагувала обережно; вираз «арак¬чеевский режим в языкознании», як і багато інших сталінських, хоч і став крилатим, але вживався не так із пафо¬сом, як із гумором, і то досить двозначно…
А от невдовзі почалася кампанія проти «лікарів-убивць»
— тут уже було не до гумору…
Одним із найтяжчих (і ризикованих!) випробувань усе-народної любові до Сталіна була спеціальна процедура про¬ведення нескінченних зборів та інших масових заходів. Можна було подумати, що цю процедуру змудрував якийсь таємний ворог Сталіна, — щоб викликати роздратування са¬мим його іменем. Молодшому поколінню, мабуть, нелегко й повірити, що таке було.
Уявіть собі: кожні збори в будь-якому колективі почина¬лися з того, що, після обрання звичайної президії зборів, го¬ловуючий урочисто проголошував: «Товарищи! Есть мнение (або: «поступило предложение») избрать почетный прези¬

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
147
диум нашего собрания. Слово для предложения имеет това¬рищ Н.». Із лав народу піднімався на трибуну тов. Н. і читав з папірця: «Товарищи! Есть предложение избрать почетный президиум нашего собрания в составе политбюро ЦК ВКП(б) во главе с великим вождем… (і т. д. — довгий перелік титулів і епітетів. — І.Дз.)… Иосифом Виссарионовичем Ста¬линым…» — «Нет возражений?» — «Предложение» ставиться на голосування, одноголосно приймається, а інформація про одноголосне прийняття супроводжується бурхливими оплесками. Але це ще півбіди… Збори тривають дві-три годи¬ни. Всі безмежно стомлені, думають тільки про те, як вирва¬тися: йти в темряві по грязюці (асфальтованої дороги до інституту ще не було, та й небезпечно — вночі можна наріза¬тись на бандита, особливо, як хто живе далеко). Здається, збори йдуть до кінця… І тут знову встає головуючий: «Товари¬щи! Есть мнение послать приветственное письмо великому вождю… (знов довгий перелік титулів і епітетів)… Иосифу Виссарионовичу Сталину. Слово для зачтения текста при¬ветствия предоставляется товарищу 3.». Знову з лав народу піднімається на трибуну товариш 3. (інколи ж і той самий тов. Н.) з великим сувоем — і починає. Декому вже вдалося втекти зі зборів, багато хто намагається зробити це хоча б тепер, але дарма: двері надійно зачинено… Тож залишається сидіти і слухати (точніше, вдавати, що слухаєш). Мають ще бути бурхливі оплески. І будуть…
Отже, ще перед смертю Сталіна ми досить тверезо і скептично дивилися на нього. І все-таки, коли він помер, це було велике горе. Пригадую: б-та година ранку, коли повідо¬мили по радіо, — і в один момент увесь гуртожиток здриг¬нувся від плачу. Такий всенародний рев разом піднявся, що задрижали стіну гуртожитку. Всі плакали, і я плакав. Такий же плач стояв і на мітингу в інституті, де я також виступав у дусі грибоєдовського Репетилова: «Он плачет, а мы все рыдаем». А мій друг Валентин Скорик вибіг на подвір’я і досить теат¬рально обсипав голову снігом… Тільки одна людина дивила¬ся на все це іронічно, не криючись, — той самий Полікарп Якович Мірошниченко, про якого я говорив.
Я часто з соромом згадував той плач над Сталіним, але якось вичитав таке: «Сахаров плакал, когда умер Сталин» (Див.: «Культура в современном мире: проблемы, решения, информ.», № 8, Москва, 1993, с. 43). І мені стало «легше».
Через кілька днів по смерті Сталіна в газеті «Правда» з’явилася дивна, безпрецедентна публікація. Це був повний

148
ІВАН ДЗЮБА
текст промови президента США Дуайта Ейзенхауера. Раніше практикувалося інше: давали одну-дві фрази з промови яко¬гось західного лідера, а потім ішов величезний «погромний» коментар. А тут повний текст і без коментарів! Отже, вустами чужого президента влада хотіла сказати своєму народові те, що вона сама ще боялася сказати. І справді, ключовою фра¬зою в промові Ейзенхауера було: «Епоха Сталіна скінчилася». От так! В березні 1953 це звучало приголомшливо. Адже для тих, хто вмів читати і чути, це означало злам у світовій історії.
Для мене особисто питання про Сталіна було раз і на¬завжди вирішене. Міф остаточно розвіявся. І всі наступні конвульсії сталінізму, всі зигзагоподібні викрути влади в оцінці Сталіна вже сприймалися як злочинний фальш. Але я не сприймав і не сприймаю й протилежного міфу: про Сталіна як семінариста-недоучку, примітивну істоту, мало не дебіла. Ні, це був злий геній людства…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.