Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ПЕРШІ ІНТИМНІ ДОСВІДИ

Важається, що циніки — великі сміливці: кидають вик¬
лик оточенню, людській моралі, суспільству. На¬
справді ж цинік — великий боягуз. Це найбоягуз- ливіший тип людини. Він боїться взяти відповідальність за себе на самого себе і перекладає її на людство: все людство — зіпсуте, брехливе, підле, людська мораль фальшива, а тому він має право на свою частку загальної підлості і бути таким, як є. Власне, він, мовляв, такий, як усі, але вивищується над усіма тим, що свого єства не маскує. Бути ж справді інакшим, без цього самовиправдання, в нього не вистачає духу. Тому визнати, що у світі все-таки є і благородство, і чистота, і доб¬ро, — він не може, бо втратив би підпору самовиправдання. Мені підозрілі й несимпатичні люди, які надто охоче, аж ніби з радістю, приймають версії коли не про вселенську зіпсутість, то принаймні про вирування зла в обсягах досяж¬ності їхнього зору. Тоді я згадую свого студентського колегу В., який періодично вибухав філіппіками на адресу роду людського — дотепними і дошкульними, — але я вже знав, що це означає: В. готує якусь чергову пакость на рівні нашо¬го студентського побуту.
Особливо підлим завжди здавався мені цинізм у став¬ленні до дівчат. Правда, в студентських колах він тоді якщо й зустрічався, то здебільше у «м’яких» формах.
ПЕРШІ ІНТИМНІ ДОСВІДИ

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
149
…В педінституті переважали дівчата, особливо на філо-логічному факультеті — в нашій групі, скажімо, було лише троє хлопців (на фізматі й істфаку — більше). Тому хлопці потрапляли під специфічну увагу з боку дівчат, самі ж мали великий «вибір». Це були досить невинні ігри (обмін «лю¬бовними» записками і т. д.) — не йдеться про те, що тепер іменується «сексом», видно, до того ми ще не доросли були, принаймні на перших курсах, ці спокуси почали виникати пізніше. Правда, деякі старші хлопці (особливо з недавніх фронтовиків) дивилися на ці речі інакше, вульгарніше, але вони мали репутацію циніків і «пошляків».
Тут я мушу сказати про забуте нині поняття «пошляк». У часи моєї юності ним означали схильних до непристойнос¬тей мужланів і молодиків, які дивилися на дівчат блудливими очима. (Хоч поняття «пошлость» мало ширше значення — ним таврували естетичну банальність, невибагливість смаків). У цьому слові була різка моральна оцінка, і той, хто мав славу «пошляка», для інтелігентної дівчини не існував. Мені важко зрозуміти невибагливість сучасного дівоцтва.
Звичайно ж, і тоді було «всяке». Але воно було навколо нас, а не в нас, і ми, хто тільки входив у життя, ще залишали¬ся душевно чистими і шукали душевно чистих, маючи — хто більшу, хто меншу — опірність до «пошлості». Звичайно ж, була закоханість, були побачення, романтичні пригоди, зближення, — але цинізму береглися, як зарази. Пригадую, коли нас вивезли в колгосп на збирання кукурудзи, і ми жи¬ли там кілька тижнів за умов, «наближених до природи», під час однієї з імпровізованих «вечорниць» у фізика А. Др-шка
— якогось слинявого, малоприемного типа — вирвалося: «На меня тут нападает такой энтузиазм на девочек!», слово «энтузиазм» прозвучало в цьому контексті дуже специфічно,
— то дівчата оголосили йому дружний бойкот і після цього ставилися до нього з презирством. Можливо, в цьому був і певний тиск умовностей, якесь несвідоме «притворство», приховування потаємного потягу до сороміцького. Якось Валентин Скорик, пародіюючи наших дівчат, сказав про ко¬гось: «Ах, он такой развратник!» — і в цю, під дівочий тон імітовану, репліку обурення вклав таке ніби мимоволі зрад¬жене захоплення, що дівчата на нього всерйоз образилися.
У статуті ВЛКСМ був пункт, не пригадую якою порядко¬вою цифрою, але пам’ятаю його дослівно: «Комсомолец обя¬зан бороться с пьянством, хулиганством и нетоварищеским отношением к женщине». Він мені дуже подобався, бо

150
ІВАН ДЗЮБА
відповідав моєму розумінню речей і моєму етичному само-почуванню. (Серед своїх тодішніх записів знаходжу і такий: «Будет время, когда всякие ругательства и непристойные слова юноши будут узнавать только из словаря Даля» — !). На цю «боротьбу» я мобілізував свого улюбленого поета Воло¬димира Маяковського; з лекцією «Владимир Маяковский о дружбе и любви» об’їздив мало не всю Донеччину (як лектор обкому комсомолу). У Маяковського були всі потрібні мені гасла, і сатира на тих, хто «занимаются любовью в виде спорта, не успев вписаться в комсомол», на тих, хто «не ум¬нее средней пробки, …боком вертят, словно утки», — і пате¬тика високих почуттів: «Любить — это с простынь, бессон-ницей рваных, срываться, ревнуя к Копернику, Его, а не му¬жа Марьи Иванны, считая своим соперником». Одного разу, вже бувши секретарем комітету комсомолу, провів загаль-ноінститутський літературний вечір на цю ж тему, де висту¬пив з «полум’яною доповіддю», і хоч доповідь мала успіх, краєчком душі відчув, що старші студенти з деякою іронією ставляться до моєї, хоч і спертої на Маяковського, моральної риторики.
Але я не був ні моралістом, ні, тим більше, ханжею. Про¬сто — був якоїсь такої вдачі, що не приймав брутальності, а все сороміцьке мене неприємно вражало. Одна річ — коли ми дітьми бавилися з дівчатами, гасили світло в кімнаті і шу¬кали одне одного в пітьмі — скільки то було переживань, яка хвилююча радість, якщо ти встиг зловити й поцілувати «свою» дівчину, і яке розчарування, якщо ти не встиг її злови¬ти, а світло вже ввімкнули; одна річ — коли я школяриком ночував на хуторі в сім’ї сільського вчителя, а неподалік на печі спала його казково чарівна (як мені здавалося) племінниця з родимкою на губі, і між мною і нею слалася якась магія зваби, передати яку немає слів; одна річ, коли ми, вже в дев’ятому-десятому класах, катаючись з дівчатами на санках чи дуріючи і «борюкаючись» у парку по свіжому снігу, ловили кожен свою обраницю (один із батьків спостеріг наші забави і доніс у дирекцію школи з відповідною інтер¬претацією, але це була обурлива несправедливість, типовий приклад перенесення вульгарних уявлень дорослих на зовсім інший світ підлітків), — і зовсім інша річ, коли, скажімо, в хлоп’ячій компанії противний-препротивний бевзь із восьмого класу, мордатий, опецькуватий, дурний, хвастає, як він «лапав» сусідську дівчину і т.д. Взагалі я помітив, що своїми «подвигами», справжніми чи придумани¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
151
ми, хваляться здебільше отакі противні типи — некрасиві, мордаті, аж не віриться, що якась дівчина може підпустити його до себе. Мабуть, це буває формою компенсації — і в по¬буті, і в літературі.
Особливо я стидався сороміцьких слів, у дитинстві я їх просто боявся. Доходило до курйозів. Якось тато (це було ще перед війною) попросив мене прочитати вголос билину про Іллю Муромця. Я вправно читав, та коли натикався на слова «бремя», «беремя» (а вони там часто зустрічаються), то стушовувався і оминав їх, непомітно для батька, робив пропуски (бо ці слова асоціювалися в мене з вагітністю — нібито забороненою для дітей темою). До речі, вже пізніше, десь року 1944 чи 1945, я стояв коло газетної вітрини на Електрі і читав чергове фронтове зведення. Проходить якийсь дорослий чоловік і суворим тоном кидає мені: «Школьнику рано такое читать! Стьщно!» Виявилося, що в цій же газеті був видрукуваний новий сталінський закон про зняття з мужчин аліментів за позашлюбних дітей. Мені стало соромно за те, що мене запідозрили в інтересі до цієї теми…
Якось наш клас допомагав щось розвантажувати на будівництві клубу. Мені тоді дуже подобалася Неля Б-ва — повненька світлоока білявка спокійної, лагідної вдачі. Ми з нею працювали поруч. У той час неподалік мужики почали через віщось сваритися між собою і бридко матюкатися. Як я мучився за Нелю! Мені здавалося, що з кожним матюком падає грудка грязюки в її чисту душу. Однак трохи здивував¬ся, помітивши, що Неля збентежена менше за мене і не по¬червоніла, як я.
Іншим разом я, вже секретар комітету комсомолу шко¬ли, за звичаєм зайшов у рудничний комітет комсомолу (ке¬рувала ним у той час Ліда Саприкіна, сестра Зіни Саприкіної, мого шкільного кумира), а там у цей час був з візитом один із секретарів райкому, не то Могильний, не то Могильницький на прізвище (той самий, про якого я вже згадував: він прово¬див у нашій школі збори, на яких «проробляли» вчителя Ми¬колу Яковича Онипка). Він саме розказував маснуваті анек¬доти в компанії трьох чи чотирьох комсомольських ак¬тивісток Спершу я терпів, та коли він видав перл про якусь свою колегу Євгенію Бут, скорочено «Е. Бут», — я зірвався і сказав: «Если бы я был сильнее вас, я бы вас вышвырнул в ок¬но!» — і вийшов. Уявляю тепер, яким я ідіотом виглядав в очах цієї компанії!

152
ІВАН ДЗЮБА
Такі епізоди підштовхували мене до здогаду, що я чогось не розумію, не бачу якоїсь сторони реальності і що дівчата не зовсім такі святі, як я про них думаю. Але це банальне, по¬нижуюче «прозріння» приходило поволі, і я ще довго зали¬шався безнадійно «дурним».
У великому місті ти потрапляєш у широке людське ко¬ло, якого не знав у порівняно невеликому селищі. Скільки людських облич, скільки голосів, скільки знайомств, випад¬кових розмов і контактів, скільки мимохідь і мимохіть спос¬тережених сцен — і скільки гарних молодих дівчат!
Я часто знайомився з дівчатами і закохувався в них, але спершу це були суто платонічні закохання. Я закохувався, власне, не в дівчину як таку, а в її очі, в загальний вираз її об¬личчя — тут для мене була якась ваблива таїна духовної осо¬бистості. Все інше в дівчині для мене не існувало, я його не помічав. Друзі, з якими я ділився враженнями, питали: «Це та, що з косою?» І я з подивом згадував: так, у неї коса… А коли го¬ворили про ніжки («зажигательные — как спички» або ще щось), — це мене дратувало: яке то має значення! Але, як пра¬вило, дуже швидко наставало розчарування: або вона вияв¬лялася обмеженою, «міщанкою»; або мене вражала якась ва¬да — нефізичного характеру, наприклад, досить було мені помітити, що дівчина копирсається в зубах або витирає уста не хустинкою, а долонею, як її казкова чарівність де й дівала¬ся. Бувало, що просто знайомство через віщось обривалося. А бувало, що дівчина залишалася до мене байдужою — о, в таких випадках уже я страждав, ще й як! Правда, недовго, бо закохувався в іншу.
Тобто все це було не дуже серйозно. Я пояснював це собі (і — напівжартома — іншим) так я закохуюсь не в кон¬кретну дівчину, а в свій ідеал, який до неї «прикладаю», а ко¬ли бачу, що вона йому не відповідає, прикладаю той ідеал до іншої. Своїм девізом-щитом я зробив десь вичитані слова Ав¬густина Блаженного: «Я ще не любив, але я любив любов і, люблячи любов, шукав, кого полюбити».
А шукати було серед кого. В педінституті повно дівчат,
— та це не те: свої, все про них знаю (так мені здавалося). Але є медінститут, є жіноча школа № 1, в якій ми відбували педа¬гогічну практику, є, нарешті, основна арена тодішної стихійної «служби знайомств»: вулиця Артема, або Перша лінія, центральна магістраль міста Сталіно, куди вечорами вирушали спрагла пригод студентська молодь і старше шко¬лярство. Як правило, ми «виходили в рейс» удвох з Вовкою

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
153
Головкіним — я починав знайомство, бо викликав у дівчат більшу довіру, Вовка ж був босякуватий і грізнуватий, — але далі ініциативу перехоплював він: мастак!
Способи знайомств були примітивні, але безвідмовні: ніби поцікавитися в зустрічних дівчат, що йде в якомусь кінотеатрі; могла бути якась ситуаційна хохма, могло бути жартівливо демонстративне переслідування, на яке здебільше відповідали також жартома: вуличні звичаї були простецькі, хулігани тут не промишляли, а про різного роду збоченства типу сучасних тоді не знали, так що страху в спілкуванні не було. Особливо весело було знайомитися із школярками: «Девочки, вы не подскажете, в каком году был заключен договор Олега с греками?» Або щось подібне. У відповідь — щирий сміх, і вже знайомство, вже розмови.
Як правило, все зводилося до словесних вправ — «розкіш спілкування». Про серйозніше зближення в таких ви¬падках не йшлося. Цих «пригод духу» мені на той час цілком вистачало. Для Вовки ж це була легенька розвага, а серй¬озніші інтереси він задовольняв в інших сферах і з іншими друзями. Мене ж він намагався «просвіщати», але я не був здібним учнем і тільки збивав його зі шляху романтизованої похабщини, і дивним чином він мене терпів, а я його.
З третього курсу ми почали проходити педагогічну практику. Я потрапив у жіночу школу № 1 в центрі Сталіно — школа мала славу привілейованої, там навчалися переважно діти начальства. На уроках я допускав деякі вольності (на¬приклад, розказував про вихватки Маяковського або про «вагання» Горького під час революції), що не дуже подобало¬ся штатним учителям, але до зеленого студента вони, зреш¬тою, ставилися поблажливо; до того ж їм подобалося, що я поставив з класом «Ревізора» Гоголя, і цю виставу ми показа¬ли на кількох вечорах, у тому числі і в інституті, де мали успіх.
У «моєму» класі було багато гарних, розумних дівчат, до того ж пещених, «аристократичних», яких я не міг бачити у своїх Оленівських Кар’єрах, — і це справляло на мене вра¬ження: якийсь інший, недоступний мені раніше світ. Особли¬во зацікавила мене Л. — витончені риси обличчя, знак одухо¬твореності, допитлива, дотепна в розмові. Я давав їй цікаві книжки, вона запросила мене до себе додому, і я став у неї бу¬вати. А вона жила сама з тіткою в просторій квартирі на про¬спекті Гурова в центрі міста — батьки були в тривалому відря¬дженні десь за кордоном, здається, в Німеччині. Я ходив з Л.

154
ІВАН ДЗЮБЛ
на концерти в облфілармонію (наші інститутські дівчата, ба¬чивши мене з нею, відгукнулися про неї критично — мовляв, тоненькі ніжки, але я відніс це на рахунок дівочої необ’єктив- ності, до того ж, як уже згадувалося, бачив тільки обличчя). І майже щодня бував у неї вдома. Мушу зізнатися: і тоді, і пізніше — що більше я був закоханий або що більше дорожив знайомством, то несміливішим (точніше було б сказати: «бе- режнішим») я був з дівчиною; вільніше поводився з тими, до кого не мав особливих почуттів. До того ж я не забував, що Л.
— школярка, а я — майже вчитель. Та одного разу на завер¬шення мого візиту вона сказала: «Приходите еще, Иван Ми¬хайлович, я люблю поговорить с вами о книгах». Так тепло, проникливо сказала, але якось дивно, як мені здалося, підкреслила ці слова: «люблю поговорить с вами о книгах».
Її тон мене досить збентежив, і я за дурною звичкою поділився своєю тривогою зі старшими друзями, хоч і здо-гадувався про їхню реакцію. Вони підняли мене на сміх і да¬ли однозначні інтерпретації. Але я був досить відпорний до всякого цинізму, і хоч після цього до Л. охолов і поступово наші відносини вигасли, — в такі «прості» пояснення не поспішав вірити. Тим більше, що і раніше, і пізніше не раз пе¬ресвідчувався, наскільки небагата в таких випадках чоловіча фантазія і як раді старші й молодші мужички потішити себе банальнимим вигадками. Як ото п’яндига страх як хоче споїти всіх, як ото дівчина, що збилася на слизьку стезю, ста¬рається потягти за собою й подругу: чим я гірша! — так і «досвідченому» молодикові кортить, аж пре, здійснювати місіонерський патронат над «недосвідченими». Я їм не зазд¬рив, бо як можна заздрити тому, що тягне вниз?
Ось я познайомився в клубі залізничників (на тій самій 1-й лінії) з «іспанкою» Томою, Томкою — я назвав її іспанкою за дивну схожість (у моїй уяві) зі «Святою Іннесою» Хосе Рібейри 1. їй це сподобалось, а остаточно скорив її цитатою з перекладу Байронового «Дон Жуана»:
Амур оставил след перстов небрежных На ямках щек испанки молодой.
У неї справді були зворушливі ямочки на щоках ніжної природної смаглявості. Те, що вона виявилася ученицею всього лиш восьмого класу, мене не збентежило: у мене ж був до неї суто «естетичний» чи, може, психологічний інтерес. А втім, часто прогулюючись із нею, ми одного разу забрели в
1 В художніх альбомах того часу він значився саме як Хосе Рібейра (Сучасне написання — Хусене Рібера. — Ред).

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
155
зарості Центрального парку (пізніше дивувався з її сміли¬вості та своєї необачності: ці місця мали славу бандитських). Ми сидимо на якомусь поваленому дереві, здалеку від тан¬цювального майданчика долинають зворушливі звуки танго, над нами сяє манливий місяць… І я поцілував Томку. Вона відповіла якимось дуже спокійним поцілунком. Це дитячість чи щось інше?..
А через кілька днів Томка заявила мені, що більше не бу¬де зустрічатися зі мною, бо я — донжуан, так про мене гово¬рять. Мене це вразило; справді, в інституті інколи жартома мене називали Дон Жуаном, але ж не всерйоз! Це несправед¬ливо, безглуздо! — кричала моя душа, але Томка цього крику не чула, а якби й почула, то не зрозуміла б. А як уцілила мені в болюче місце совісті, як єхидно повернула проти мене мною ж уділеного їй Байронового Дон Жуана! Одне слово, моє самолюбство було боляче уражене. Звичайно ж, поділився своїм черговим горем з друзями. А ті, звичайно ж, знову взяли на сміх. «Где она живет? — з готовністю питав доходжалий великоміський сибарит К — В каком доме?.. В каком подъезде?.. А, знаю! Да с ней мой товарищ…» і т. д. Років через два, вже в Києві, вийшло в мене дурне непорозуміння з дівчиною, яка здавалася мені неземною, Козеттою з рома¬ну В. Гюго. У нас почали складатися довірливі чисті відноси-ни. Але сталося так, що я її ненавмисне образив, і все урвало¬ся (хоч, казала вона пізніше, як випадково зустрілися, що ждала мене «з повинною»). І знову, вже київський друг: «А, це та… Знаю… Вона ще в сьомому класі» і т. д.
Знайома пісенька! Мене завжди дивувала оця готовність на ходу продукувати одноманітні версії, найпримітивніші пояснення складних людських стосунків — неодмінно спря¬мовані на пониження душевних імпульсів, на макання в бруд.
Дівчата «низького пошибу» мене не цікавили. Ось ха-рактерний для мене — хай і кумедний — запис із тих років. «Эта девица принадлежала к типу наиболее популярных, та¬ких, которых люди типа Гол[…] или Тр[…] предпочитают ум¬ным и т. п. Хотя и глупейшая, и пошлейшая, и доступная, но перед нею можно не робеть, не стесняться, не терзаться уг¬рызениями совести — ее присутствие от этого «освобожда¬ет», — забыть все, в том числе и свои идеалы, принципы… и скотски «наслаждаться». За это она требует немного — биле¬тов в кино, мороженого и вдобавку парочку любовных клятв. И вот Г…ны и Т…ны «оздоровляются», «приобщаются к естеству», «опрощаються»… Такие девицы — находка для убо-

156
ІВАН ДЗЮБА
гих духом и «утомленных», «опытных», не способных идти с девушкой по жизни».
Мабуть, тому я й тягнувся в цьому віці до молодших дівчат, що мене вабили чистота і щирість, а їхній шкільний статус здавався мені гарантією скромності і стриманості. (Хоч водночас бентежила і «загадковість» дівчат, які, сказати б, переступили межу «нормативної» поведінки: вони здава¬лися мені якимись інакшими істотами, з недоступного мені світу. Так, була на істфаку дуже мила, лагідна дівчина, і рап¬том виявилося, що їй треба робити аборт, а в неї хворе сер¬це. Я дуже співчував їй і в уяві романтизував її «гріховність». Вона квартирувала в центрі міста, на вулиці Артема, коло «культового» кінотеатру імені Шевченка, і хоч у півпідвалі, але дуже пристойному; всі дороги вели повз її віконце, яке світилося допізна і за яким, здавалося, точилося якесь особ¬ливе, таємниче життя). А до «поважніших» стосунків зі стар¬шими, досвідченішими дівчатами я був ще «морально не го-товий» і нерідко потрапляв з ними в курйозні ситуації. Скажімо, сидимо на лавочці з дівчиною із сусідньої групи. Пізня осінь, холодно. Трохи тулимося одне до одного, але не більше. «Какие красивые у тебя губы», — каже вона. А я кліпаю очима. (Правда, вона не дуже мене цікавила, сама до¬бивалася зустрічі, а я не міг грати, вдавати почуття, яких не було. Навіть у ситуаціях, коли, за наукою старших хлопців, досить було сказати два сакраментальні слова про любов, щоб досягти свого, — я не міг ці слова із себе видушити, як¬що любові не було).
Іншим разом дівчина, назву її Т., в яку я був серйозно і довго закоханий (наша взаємна любов тривала, «спалаха¬ми», кілька років, уже й коли я був у Києві), в один досить інтимний момент спересердя вигукнула: «Ну и дурак же ты!»
— «В каком смысле?» — спантеличено спитав я. — «Ну не в филологическом же, конечно», — відповіла вона і щиро розсміялася. Але вона ж десь пізніше, коли я позаздрив її тя-мущості, жартома мене втішила: «Дурне діло нехитре!».
От так… Дурне діло нехитре. Ця наука приходить до кожного, рано чи пізно. Але краще — пізніше. Щоб юнак ус¬тиг скористатися перевагами свого невинного віку, пороз¬кошувати в тій наївності й чистоті, які ніколи вже не вер¬нуться і яких не купиш за жодні блага світу, в які не впрова¬дять тебе жодні камасутри.
Коли я читаю сучасних літературних коновалів трахка- чизму, гурманів сперми і нюхачів піхви (один талановитий

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
157
автор нещодавно порядком тривіального епатажу виписав натхненний монолог про запахи різних піхв, до яких був до-пущений), — мені жалко цих, молодих за паспортом, людей. Так проминути свою юність! Так старечо спохабитися! Піти навперейми життю, обдуривши долю, і зразу вибігти на нуд¬ний фінал, обійшовши головну дистанцію, ту велику часову відстань (не за астрономічним, а за психологічним часом), відстань від першого несміливого погляду, першого поцілунку до повного взаємопривласнення двох душ і тіл, — відстань, на якій переживаються найсвітліші і найпам’ятніші хвилини твоєї долі, на якій народжуються найвищі пориван¬ня духу і без якої не було б ні великих творів мистецтва, ні людської культури взагалі…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.