Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ЛИПЕНЬ 1957 РОКУ: ПОЇЗДКА НА КОМСОМОЛЬСЬКІ ШАХТИ ДОНБАСУ

У розпалі чергова патріотична кампанія: будів- ^ ництво комсомольських шахт. Кожна область І У) мала збудувати «свою» шахту силами комсо- мольців-«добровольців». Справді, було багато добровольців
— хто з романтичного настрою, комсомольського ентузіаз¬му, хто в пошуках кращої долі, місця в житті, а кого й зо¬бов’язали. Але парадокс у тому (втім, закономірний), що на Донеччині їх не дуже ждали й не дуже потребували. «Центр» гнав показуху. А тут потрібні були спеціалісти, а не вчорашні школярі. Тому керівництво шахт і шахтобудів з трудом при¬ховувало своє роздратування (як і кадрові шахтарі), постій¬но виникали конфлікти, особливо між тертим, прагматич¬ним і втомленим постійною штурмівщиною начальством і романтичними дівчатами-активістками, які задавали тон у комсомольських загонах. Довідавшись, що я від газети «Мо¬лодь України» (нас приїхало з Києва кільканадцятеро, з «бла- гословіння» першого секретаря ЦК ЛКСМУ Юрія Єльченка),
— до мене потяглися зі скаргами (я потрапив на шахту «Пол- тавська-Комсомольська»).
Найбільше скарг було на самоправство головного інже¬нера Татарченка, який за ударне будівництво дістав звання Героя Соціалістичної Праці, але зневажливо ставився до тих, хто йому це звання забезпечив своєю працею. Його всі бо¬яться, звуть: «пан Татарченко» (тоді слово «пан» звучало інак¬

158
ІВАН ДЗЮБА
ше, ніж тепер). Як що — звільняє з роботи. Порядок звільнен¬ня: «Татарченко сказав». — «Нас сюди комсомол прислав!» — «Едьте в свою организацию, а у нас тут шахта!» Дрібніше на¬чальство ще одвертіше: «Дуры вербованные!»; «Ишаки благо¬родные, продались за 18.40, так ишачьте!» і т. п.
Комсорг Маша розповідає про відкриті партійні збори, на яких обговорювалося питання про плани й норми ви¬робітку. Начальство ставить план, нижчий за норму, туди, де треба п’ятеро робітників, посилають одинадцять — план ви¬конується, а заробітку немає. їм, мовляв, важливіше відзвіту¬вати про виконання плану, ніж організувати працю так, щоб люди могли заробити…
Ще розповідь Маші — про хлопця-земляка. «Каже мені: «Оце получу зарплату — піду дві тарілки борщу зразу з’їм». Щоб оце у наш час комсомолець про таке мріяв — стидно сказати!» Інший хлопчина: «Оце достроїмо, повернусь на Полтавщину, наїмся борщу і більше ніколи нікуди не поїду». Ще одна дівчина: «Мы ж воспитаны так, чтоб по-комсомоль- ски было… учились по книгам жить, а тут…» — і аж заплакала…
Маша: «Приїхав секретар райкому. Я йому те, те… А він: «Я здесь ругаться с тобой не хочу, я вот возвращусь в райком и по телефону тебя выругаю».
Жанна (про неї кажуть: «Вона в нас така, що і з мертво¬го посмішку видавить») їздила в Москву на Всесоюзний фес¬тиваль молоді. «Оказали доверие, почет». Повернулась — ви¬рахували 1800 крб., два місяці не одержувала зарплати. А за що — так ніхто їй і не пояснив. Шахті дали 200 тисяч премії
— робітники її й не бачили.
Три роки будують клуб. «Комсомольці побудували б зра¬зу, — так у них з якимось трестом договір». Єдина розвага — танці на шосе. Але зараз і цього не стало — шосе засипали зерном: сушиться врожай 1957-го… Фантастична картина: упродовж кількох сот метрів яскріє річка золотистого пше¬ничного зерна, в яку пірнає галасливе птаство…
Тим часом політична пильність — на висоті. На комсо-мольських зборах представник із Донецька застерігає: не¬безпечно скаржитися на недоліки незнайомим людям. При¬клад: один юнак на одній шахті в одній їдальні поскаржився в розмові на те, що його обрахували, щось незаконно вира¬хували із зарплати. Говорив голосно. Його почув мужчина, який сидів за сусіднім столом. Підійшов, почав розпитувати, запропонував піти разом випити. Скінчилося тим, що хлоп¬ця завербувала якась іноземна розвідка. Добре, що чекісти

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
159
вчасно втрутилися. Або таке: під виглядом комсомолки-доб- роволки запустили молоду шпигунку, яка почала «крутити любов» з одним відповідальним комсомольським працівни¬ком. Але виказала себе тим, що якось у неї прорвалося звер¬тання до партнера: «господин», — не властиве радянським людям… Усе це подавалося абсолютно всерйоз.
На висоті і боротьба з релігійними пережитками. Бап¬тистами займаються партійні комітети. На шахту надійшов лист від секретаря Гребінківського райкому КПУ Полтавсь¬кої області від 21.7.57. В ньому повідомляється, що 27.5.57 на роботу на шахту направлено Пшеничного Івана Михайло¬вича. «…Последний при выезде на шахту обещал забрать к себе двух братьев с 1944 и 1946 годов рождения с целью оторвать последних от религиозного воспитания отца. Отец Пшеничного, будучи по своим религиозным убежде¬ниям приверженцем секты «баптистов», а равно и ее руково¬дителем, грубо и жестоко подавлял в семье все новое, прису¬щее советскому гражданину». Радили допомогти Іванові Пшеничному забрати на шахту братів. Але цього Пшенич¬ного ніяк не могли знайти на шахті. Чим скінчилася ця ідео¬логічна акція — не знаю…
Уривки з почугого — скалки життя будівників шахти…
«У начальства до нас підход, як у кози до акації». «Сарай культури» (Будинок культури). «Лиха кавалерія» («легка кава¬лерія» — комсомольські рейди перевірки).
«Ой вы, гуси, до свиданья» (про «дезертирів»).
«Набилось їх, як у рукавицю» (в автобусі).
Старенька бабуся в автобусі водієві (їй треба вийти по дорозі, а водій визнає тільки «остановки»): «Ану одкрийте! Зараз же одкрийте!» (всі сміються — не знає баба порядку).
«Скупий у гробу: встав, погасив свічку — і знову помер».
Якийсь інтелектуал: «Чтобы быть писателем, надо иметь самопривинчивающийся зад».
Водій вантажівки: «Без конца простои, сам бегай доби¬вайся разгрузки, погрузки, нарядов… Если б я один был — я съел бы кусок хлеба, и все. А то — трое детей, они не пони¬мают, что нет наряда, они есть хотят…»
«Не знаю, что мне делать: или нервничать, или смеять¬ся».
— Там поки вечерю підготуєш, так…
— Снідать захочеш?
— Захочеш, та не зможеш.
«Что ты махаешь плечом?»

160
ІВАН ДЗЮБА
Розмова про шахтного баяніста. «Троян такая шкура — шагу без рубля не сделает. Шаг шагнет — и гони ему деньги».
— По-моєму, це прямо вредительство!
— Ну, це ти грубо сказала…
Новачок коло шахтного компресора: «Скажіть йому, хай не гуде, бо я боюся» (жарт).
— Чоботи спадають…
— Що, так схуд?
Анекдот. Задумали комсомольці поховати блат. Покла¬ли в труну. Хотіли забити — цвяхів нема. Кинулись шукати — без блату не дістанеш. Довелося випустити блат і послати його по цвяхи…
— Ось підставлю ногу і перекину машину!
— Та то ви, мабуть, тільки задаєтесь…
Ліда, дуже «бойовита» дівчина. Розмовляє по телефону з начальником шахти (вона відповідальна за «доставку» робітників; їх возять періодично у критій машині — «будці», яку тут іронічно називають «орловским спутником»): «Люди зібралися, беруть мене за горло!» (а в конторі нікого немає, тільки я). Начальник злякався: «Скажіть, зараз буде будка». Ліда пояснює мені: «Як не налякаєш, то пришлють хтозна- коли». Якомусь хамуватому чинуші: «Ви, мабуть, довго жолуді їли» (освинячився).
Розказує (Ліда), що дуже рідко пише матері листи, хоч сама собі цим докоряє. Якось надіслала матері телеграму: все, мовляв, добре. А мати образилась: «Нащо мені ота бо- мажка, краще б письмо прислала».
На нараді: «Нашій шахті хтось рака на спину почепив: назад тягне». Інший: «Но мы нагоняем плюсСІ. Дали плюса 230 тонн… Растет плюс…» Ще: «Танцюємо од погонного мет¬ра». Критика начальства: «Ему поручили партия и прави¬тельство руководить высшей должностью, а он кричит на рабочих с применением нецензурных слов». «Он говорит: хотите возмущаться — идите в комитет». «Видно Одарку, що пироги пекла, — і ворота в тісті». (Скрізь панує суміш се¬лянського і канцелярського мовних стилів — відповідно до складу колективу шахти. Власне, на шахті більше ук¬раїнського, але російсько-канцелярське, бюрократичне тисне згори…).
Жарт — лист сина матері: «Живу добре, їжджу на козі, довбаю бараном, а зверху коржі сипляться…» («коза» —

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
161
підйомник у шахті, «баран» — врубівка, «коржі» — пласти вугілля або породи).
…Будівництво шахти закінчується. Скоро почнеться ек-сплуатація. Куди діватися молоді, якої так і не навчили шах-тарських професій? Курси прохідників закрили перед са¬мим закінченням, так і не зробивши випуску. «Что мы, учить вас будем? Надо было приезжать врубмашинистами…» Тим, хто хотів залишитися на роботі, сказали, що треба подавати заяви в «личный стол» (особовий відділ?). А потім головний інженер сказав: «Я ничего не знаю. Надо было мне сдавать». Маша поясі іює: «Це зробили спеціально: щоб за ті дні, поки заяви лежали, набрати своїх». В результаті із кількох сот будівельників на шахті залишилося працювати ЗО чоловік
«Здесь научились только ругаться», — робить висновок одна із моїх с піврозмовниць. І ніби на підтвердження цього бачу таку картину: начальник «криє» хлопця років 17-ти, а хлопець начальника… А тим часом приходить лист від комсомольців І Іузиківської семирічної© школи Глобинсь- кого району І Іолтавської області, які горять бажанням по¬трапити на комсомольську будову…
Підсумок будівничим університетам полтавської ком¬сомол ії підбиває одна старша жінка: «Які вони воспітані приїхали, а тепер такірозвратні».
Отож: на Донеччині не дуже ждали оті «комсомольські десанти» з усіх областей; для місцевого начальства це був зайвий клопіт; та й тамтешні робітники не дуже раділи «но¬вачкам». Це була «патріотична» акція центральних бюро¬кратів. Звичайно, була об’єктивна потреба в будівництві но¬вих шахт на Донеччині, але не в такий варварськи-авраль- ний спосіб. Та для вищого начальства цей спосіб най¬простіший і найзвичніший: експлуатувати ентузіазм молоді. Ентузіазм справді був — принаймні серед частини тих юнаків і дівчат, що з’їхалися з усієї України. Але будівництво стало для них школою прикрих розчарувань і зневіри… І ще таке: наприкінці 50-х відчутно змінилося демографічне об¬личчя тих шахтарських районів, куди наїхало молоді з усієї України — це була майже поспіль сільська молодь, з гарною українською мовою. 1>ув шанс «українізувати» край таким природним чином. Підтримати цю нову атмосферу — ук¬раїнською школою, книгою, культурними заходами. Але ро¬билося все навпаки. Панував дух вищості російства, началь¬ство :ІІіеважало «селюків», і самі вони комплексували… І коли

162
ІВАН ДЗЮБА
я через 14 років (у 1971-му) побував тут, у Шахтарському районі Донецької області, — від недавньої україномовної стихії тут не лишилося й сліду…
Знову — втрачений історичний шанс. А втім, цього ра¬зу його просто не хотіли помітити. Не було ж уже Миколи Скрипника!
«Колись багато товаришів гадало, що Донбас — це не Україна, а робітники Донбасу здебільшого не українці. Вияв¬ляється тепер, що це цілком невірно; серед гірняків 3/4, цеб¬то біля 80 відсотків робітників українців. До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників з села, треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфіко¬ваного пролетаріату оволоділи українською мовою, ук¬раїнською книжкою, українською культурою для того, щоб мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Знач¬на кількість донбасівських робітників говорить ламаною мовою, мовою українською, але з домішками російських слів, з перекрученням мови взагалі, так що вони правильно не говорять ні українською мовою, ні російською. Ук-раїнська книжка, бібліотеки, український театр, українська газета допоможуть донбасівцям оволодіти українською мо¬вою і придбати собі знання української культури» (М. Скрип¬ник. Статті й промови. Т. II, ч. 2, с. 142—143).
Гай-гай! Ситуації повторюються, але знаменита «спіраль» іде не вгору, а вниз… І надії Скрипникові так і зали¬шилися в далекій уже історії. Із землі Донецької тепер прихо¬дять в українську політику не Скрипники, а Чародєєви…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.