Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ІЗ ЗАПИСНИКІВ КІНЦЯ 50-х РОКІВ

Чи не найкраще визначення класики дав М. Євшан у
статті «Fiat ars» («Українська хата», 1913): «Класик
той, що вмів визволити себе від галасу переходових
іиіичіи літератури, життя суспільного і політичного, віднай-
шон себе і свою ціль, і, не тікаючи до естетичного фор-
м.імі іму, увійшов у країну тривалої краси і правди. Дійти до
юго значить дійти до зміцнення в собі «вищого чо-
іюнік.і«, дати своїй творчості вищу етичну силу і підстави,

168
ІВАН ДЗЮБА
станути поза боротьбою поколінь» (підкреслення мої. — І. Дз.). Якщо погодитися з таким визначенням, то в сучасній українській літературі класиками можна вважати хіба Мак¬сима Рильського, Юрія Яновського і Олександра Довженка, а співмірні з ними Павло Тичина, Микола Бажай будуть сприйматися як класики лише згодом, коли відпадуть від них деякі спотворливі нашарування часу й забудуться як щось невластиве…
Читаю роман Олеся Донченка «Море відступає» (Твори в шести томах, т. 2, К, «Молодь», 1956). Тема — освоєння наф¬тових родовищ у Каспійському морі (в контексті зусиль ви¬вести українську літературу в ширшу проблематику). Як го¬диться — інтернаціональний колектив нафтовиків. Спроба показати народження в Азербайджані національного робітничого класу, в дусі «націонал-комуністичних» уявлень (чи надій?) 20-х років. Але фактично переважають усе-таки росіяни. А це вже в дусі 30-х років: шкідники, агенти інозем¬ної розвідки, детективна історія з картою родовищ профе¬сора Курца, яку викрадає син нафтопромисловця Петросов, що приховався під прізвищем Джавадова, ще один прихова¬ний ворог — іусаров… А над усім — всепереможний трудо¬вий ентузіазм. І керівник комсомольського гуртка військово¬го навчання Індріс Хачатуров навчає молодь відбивати авіаційно-газові атаки імперіалістів… Дивна суміш реліктів «скрипниківщини» з пафосом «сталінщини»…
Микола Скрипник: «…Українська література, як прояв культури українських трудящих мас, виступає на арену міжнародної пролетарської творчосте не як учень, що пови¬нен лише шукати поводиря або допомогача, але як справжній чинник спільної співпраці… Погляд, що в оцій спільній культурній роботі культура якогось одного народу може бути гегемоном, — чужий нам».
Це — 1926 рік (4.1 журналу «Більшовик»), Сьогодні аж дивно: такий тон гідності й суверенності свого народу, своєї культури! Куди все це поділося через якихось п’ять років? Це ж не сам тільки Скрипник так мислив, він же спирався на са¬мопочуття якоїсь визначальної суспільної сили, якщо не на самопочуття всього народу. І як вдалося все це зламати і ви- корінити так, що сьогодні ці слова страшнувато й повторю¬вати?

і ІМИ АДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
169
І ч- змежпе розростання — корінь усіх проблем. Бертран І’Мі’ «VI: нкби Італія в середні віки була єдиною державою, во¬ші не дала б стільки великих митців.
Всяка влада більше довіряє користолюбцям, ніж їм и рібникам; шкурникам, ніж ідеалістам (навіть та влада, ни і проповідує ідеали і жертовність); тим, хто служить їй з нужди або вигоди, ніж тим, хто з віри й переконання; тим, м >му і іемає діла до ідей, ніж тим, хто занадто близько до сер- і їм бере її, влади, ідею. Бо влада — це спотворення своєї влас- і и и’ ідеї, і найпричіпливіших, найревніших ворогів своїх усі режими діставали в особі тих, хто колись найбільше в них нірив…
Плакат часів революції: «Железной рукой загоним че-ловечество в счастье!»
Радіо: «Десятки задушевных бесед провели агитаторы Марьинского района Донецкой области».
Гео Шкурупій («Страшна мить»): «А ввечері я дивилась на цю червону зорю на виконкомі і пригадувала Аарона, який казав, що це символ могутності, але, коли зорю повер- і іути двома кінцями догори, то це ознака найбільшого зла, і зоря поволі переверталася цими двома кінцями догори, ко¬ли я довго дивилася на неї…».
Досить прозоро сказано… Мудрий Аарон! І добре, що на нього можна списати, на старого… А таки мудрий: «Люди завжди можуть зустрітися, коли хоч один із них живий, як казав старий Аарон».
І ще Гео Шкурупій: «На допомогу до Києва поспішав Му- равйов. З ним ішли бородаті сибірські стрілки, які наводили жах на гайдамаків» («Пригоди машиніста Хорна», X., 1925, с. 68).
«Й одного дня багато, щоб навчитися поганого, і тисячі днів мало, щоб навчитися доброго» (аварське прислів’я).
«Гомін, гомін по діброві…» Найвищий вияв материнської ніжності: «Змию тобі голівоньку…» Скільки разів це було в житті кожного з нас!
В. Сосюра: «Я поет робітничої рані». Порівняй Єсєнінське: «Я последний поэт деревни»…

170
ІВАН ДЗЮБА
«Говорят: Тычина, пойдя на поклон режиму, спасал ук-раинский народ. Конечно же, это от лукавого. Зачем эти ухищрения, если все гораздо проще: был великий фактор — страх, и он владычествовал и над ремесленниками, и над ге¬ниями…» (З розмови).
М. Рильський («Де сходяться дороги», К., 1929): «Протрі¬мо шкло зневажливих пенсне». Підготовка до прийняття ра¬дянської реальності?
Аббат Сіейєс: «Якби письменники не погоджувалися сходити за божевільних, світ був би тепер менш мудрим».
Рішельє казав, що йому вистачить п’яти будь-яких рядків листа людини, щоб знайти в них злочин, за який мож¬на повісити.
Ламартін: «Ідеї встановлюють свій рівень, як вода».
«Если государственное устройство препятствует раз¬витию заложенных в человеке сил, если оно препятствует мощному поступательному движению его духа — оно по¬рочно и гибельно, сколь бы продуманным и по-своему со¬вершенным оно ни было во всем остальном. Его прочность в этом смысле может быть скорее поставлена ему в упрек, чем послужить к его славе, ибо тогда оно — не более как укоренившееся зло; чем длительнее существование подоб¬ного государственного устройства, тем оно вредоноснее» (Ф. Шиллер. Собр. соч. в 7 т. Т. 5. М., 1957, с. 423 — «Законо¬дательство Ликурга и Солона»). Це, звісно, про давномину¬ле…
Гоголь у «Мертвих душах» про здрібнення й опошлення людини — в художніх образах те, що Ф. Шиллер розробив теоретично.
Філантроп — слово, яке придумав Есхіл як назву Проме- теєві. Отже, перший філантроп — Прометей.
Чиновницько-бюрократичне розуміння інтернаціона¬лізму в мистецтві: якщо концерт, то має бути не менше 50 % російських творів, 10—20 % — інших національностей, реш¬та — українські; так само й репертуар театрів та ін. Певна річ,

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
171
і і,е пародія на інтернаціоналізм. Насправді інтернаціоналізм полягає, по-перше, у загальнолюдській значущості кожної національної культури; по-друге, у засвоєнні кожною націо¬нальною культурою цінностей інших, у прилученні їх до свого національного світу, у збагаченні ними власного духу і мистецької мови. Інтернаціоналізм не в дозуванні явищ різних національних культур на певній території (хоч і цей момент може мати значення з огляду на багато- національність складу населення певного терену), але на¬самперед у якості самої національної культури. Що ж до <• квот», які так турбують чиновників, то треба ж усе-таки зна¬ти, що українська культура твориться тільки на Україні, і з Ленінграда чи Тамбова нам її не завезуть…
29 08.1959
В Ялті. Концерт якогось московського мімічного театру. Мальчікі і дєвочкі с упоєнієм «разоблачают» загнівающий Запад, танцюючи похабні танці. «Крітіка». І з яким самоза¬буттям. І публіка реве. А завтра цей пляс піде вже по ком¬паніях і квартирах… Тут же — пропаганда «советского обра¬за жизни». Балетний номер «Подвиг неизвестного солдата». Нудно вдаючи патетику, мальчік імітує якісь бойові рухання. Дама поруч мене з граціозною впертістю допитується:
«Это геройство неизвестного солдата? Это геройство неизвестного солдата?» — Так, ніби допитується на базарі і ціни на цибулю…
В тубсанаторії колектив медпрацівників обговорює чергову «бесіду» головного лікаря. Всім не сподобалось, що нін надто допікав їх державою: «Государство на вас расходу¬ет…», «Государство на вас тратит…» Тут же згадують, що він, іамість побудувати для санаторію східці на море, на ці гроші і к >будував собі особнячок, тут-таки, коло моря.
Хтось із обслуги:
— Я давно помітив, що хто ото все про государство кри¬чить, так і знай — тягне…
— А все мораль вичитує… Да, з космоса… (показує, в які, мовляв, висоти загониться).
Тип людини, яка не задумуючись говорить про все на гніті з апломбом і темпераментом «доміношника».
— Есть такой знаменитый игрок, который играет на с крипке… Забыл, как его… Как, как? Ойстрах? Да, да, Ойстрах,

172
ІВАН ДЗЮБА
— так вот у него специальная скрипка. Их всего три в Совет¬ском Союзе… (Див. далі).
…Розповідь «приезжего» про суд над бандерівцем, на ра¬хунку якого нібито було 101-не вбивство. На слідство його возили в гумовому мішку — щоб не допустити самогубства. Його історія — їх удвох з товаришем оточили в хаті, вони відстрілювалися; товариша вбили, а його поранили і захопи¬ли в полон. Коли «притисли», погодився працювати на КГБ, але потім знов утік у ліс. Коли була оголошена амністія для тих, хто здасться, — вийшов з лісу. Десь працював. Але одно¬го разу доля звела його з директором маслокомбінату, сім’ю якого він вибив, — той був з Грушецьким, поскаржився йому, і Грушецький розпорядився заарештувати й судити.
Слухач: «Да, дела у вас творятся».
За столом. Стара жінка: «Нога болить». Дамочка: «Не на¬до, знаете ли, фиксировать на этом внимание».
— Зачем вы выпячиваете вопрос о языке. Что вы думае¬те об этом, если все существование человечества под угро¬зой. Вот о чем надо думать и вокруг чего объединяться ин¬теллигенции всех наций.
— А чого вас турбує майбутнє людства? Все одно ж че¬рез кілька мільйонів років Сонце згасне і Земля перетво¬риться в крижану бурульку. А якщо серйозно: не треба однією загрозою затуляти іншу. Апеляція до загрози «існу¬ванню людства» дуже часто була і є благородним способом уникати конкретніших і реальніших дошкульних проблем, — так само як в обов’язки до людськості тікали від обов’язків до людини. Людство існувало й існуватиме; йдеться про на¬ше, українців, існування в людстві. Оце реальна проблема, від якої нас так часто відвертали розмовами про потребу нібито негайно рятувати все людство, — так ніби хоч раз справдилося пророцтво про його скору загибель…
«…Конечно, приятно, что нашелся человек, который ре¬шил навести порядок. Но надо, чтобы этот порядок наводи¬ли мы — вы и я. А мы с вами прав не имеем, вот в чем вся бе¬да… Вот у нас в Киеве было общее мнение — надо сменить председателя горсовета. Кто ни придет к нему на прием — возвращается в слезах… «Квартиру просите? О себе только думаете? А где я ее вам возьму? Нарисую? Дети? У всех дети!»

і ІІОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
173
— А вы знаете, что на этом посту — председателя горсо- нета — не каждый усидит. Чтобы всех ублаготворить, ему і іужно тысячу квартир. А сколько других вопросов!
— Да, но можно же по-человечески все это сказать… Вот у нас директор завода — ученый, лауреат Ленинской пре¬мии, большой человек А он всегда примет, и хоть квартиры
і іе даст — где ж он возьмет ее на всех, — но от него уходишь человеком…»
0509.1959
В дорозі (Павлоград). Жінка розповідає другій про сварку з чоловіком. «Кажу: ти на мене злишся, що сам роз- падлючився… Що я: гуляла, чи що?.. І поки він тримався бере¬га, я ж мовчала. А як почав… то що ж я: повинна мовчати? Я ж себе і дітей защищаю».
…Сцена: на привокзальному майдані в Павлограді йде хлопчина — п’яний, як ножицями стриже: з таким рішучим виглядом, тільки — два кроки вперед, крок назад, і кожен крок — наче пірнає у прірву…
…Баба й дід розмовляють, видно, про якогось знайомо¬го, теж старого, який колотиться в сім’ї.
— Він на свіже б’ється… Своє йому вже воняє…
— А в голові що?
— А в голові — то не касається…
— Куди їм лаяться? їм уже смерть зустрічать треба!
— А вони того не понімають…
…Сцена в Ново-Московську — у Троїцькій церкві. Якийсь «паря»:
«Надо, чтоб как раньше народ жил… Чтоб наша русская ве¬ра отражена была… Вы же русская женщина, а по какому гово¬рите… (А сам — з репаних хахлів, ледве так-сяк російські слова вимовляє)… У русского человека какая вера: в Бога-мать…» I т. д.
06.09.1951
На автобусній зупинці в Докучаєвську причепився п’яний… «Ось послухай… Ми не знаємо мнєнія один одного… Не знаємо мнєнія один одного… (Хоче сказати, що немає «публічності»). От який ми народ… Кожен живе сам по собі… Ми такий терпимий народ… такий терпимий (терплячий)… Скажу прямо: багато несправедливості… Ой багато… Я не терплю несправедливості… Не можу, не терплю… Мене верне од неї… отак вивертає…»

174
ІВАН ДЗЮБА
(Трохи передихнувши): «От ти в очках, багато читав… Мабуть, і Біблію читав… Ну скажи, між нами, — читав? І з людьми знаючими балакав… Куди воно йде? Що далі буде? Чи ісполняється те, що в Біблії предсказано? По тим ступеням усе розвивається? Ну, хай ми — темні, старі… А молоді, гра¬мотні? Невже й вони не розуміють, що так жить нільзя?.. Ха¬ти добрі, та жить нема кому. І нема як Ми що — ми такі люди, що нам помощі ждать нема од кого. Пенсія приходить — ото вся наша помощ…». (Мовляв, а просвітити правдою нема ко¬му).
Фінал: «Я всю войну пройшов… А куди прийшов?.. Як по-мрем, то тоді буде видно…».
1959рік
Помилки, які кожен має право критикувати, — це по¬милки бюро прогнозів погоди.
З хуторянських штампів: «А пісня все линула й линула».
«Я йду до своєї коханої», — в його устах це звучало як блюзнірство.
Для нього Бекон — усього лиш хабарник, а Пушкін — усього лиш картяр і волоцюга (бабник).
…Його очі горіли самотністю…
Згадалася розповідь Олександра Івановича Білецького про те, як Єлизавета Іванівна Старинкевич писала викриваль¬ну статтю проти нього. Коли розгорнулася боротьба проти вчення академіка Веселовського, треба було в Україні знайти «українського Веселовського». Найбільш підходяща фігура — Олександр Іванович Білецький. От Єлизаветі Іванівні й дору¬чили написати відповідну викривальну статтю. Вона прийш¬ла до Олександра Івановича, чесно йому про все розповіла й попросила в нього допомоги — щоб він показав їй ті свої праці, де виявилася веселовщина, компаративізм. Олександр Іванович їй показав і навіть попідкреслював ті місця, які мож¬на було оголосити буржуазним компаративізмом. Незабаром стаття з’явилася… «Довольно резко написала обо мне милей¬шая Елизавета Ивановна, довольно резко…»
У передмові до «Помилки Оноре де Бальзака» Натана Рибака Олександр Іванович написав щось на зразок того, що, мовляв, цю книжку по-справжньому зможуть оцінити тільки наші нащадки. Коли хтось висловив своє здивування з цього приводу, Олександр Іванович пояснив: «Да, это так —

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
175
не будет Корнейчука, никто не будет мешать». (Рибак — якийсь близький родич Корнійчука).
Олександр Іванович погодився зробити доповідь на к жілеї В. Владка. Говорив (імпровізував) про все на світі, про науково-фантастичну літературу з античних часів… Про ювіляра згадав лише двічі, порадивши йому більше писати: мовляв, Жюль Верн писав два романи на рік, а Владко — один на два роки… Коли О. І. говорив про римлян та ін., ювіляр сидів з виглядом співчутливого жалю — мовляв, ви¬живає з розуму старий, нічого не вдієш… Дати інше пояснен- і ія маневрам думки О. І. не міг.
…Коли почався банкет, про О. І. всі забули, і він сидів десь у кутку…
О. І. про Олександра Ільченка: «У него есть чрезвычайно ценное писательское качество: ему очень нравится то, что он пишет, и он даже меня сумел убедить в том, что пишет хо¬рошо…».
— У чім же все-таки причина?
— Хочуть, щоб ми задурно працювали.
(Так колгоспник просто пояснив «причини відставання сільського господарства» — питання, над яким вони сушили свої теоретичні голови).
На питання, що краще: комунізм чи капіталізм? — дядь¬ко відповів притчею:
«їхав дядько волами. На дорозі купа гівна. Він переїхав її навпіл, зупинився, глянув на обидві половини, подумав та й каже:
— І то гівно, і то гівно…»
«Ну й зоркий же у вас глаз, у вишестоящих!» (З приводу податків) • «Вроде приличная женщина, а говорит черт-те по-какому» (тобто по-українському) • — Ну, как Паустов¬ский? — Паустовский прелесть! • «Она меня расхохотала!..» •
— Купив машину, ніч постояла у дворі — голуби всю обкаля¬ли… — Добре, що голуби, а не сусіди… • «Оклад он получил, пе¬чать ему дали, подчиненные есть, — что еще человеку надо?»
02.11.1959
— Читав Джойса — «Улліс», — і нічого не зрозумів.

176
ІВАН ДЗЮБА
— Чорти його знають. Мабуть, ми вже настільки відста¬ли, що не розуміємо…
— А по-моєму, там і розуміти нічого: якщо незрозуміло — Г…НО, і все.
— Ні, я в це не вірю. Якщо весь світ говорить, що це ве¬лике, а в одній країні десяток письменників, яких ніхто не читає і не знає, твердять, що це г…но, я в це більше не хочу вірити. (Розмова в Спілці).
03.11.1959
«Літ. газета» від 03 11.59. Стаття Євгена Снєгірьова «Зустрічі з англійським кіно». З приводу «Річарда III»: «Ми ба¬чили виконання шекспірівських образів знаменитими май¬страми російської і української сцени, і ми можемо судити про гру Лоуренса Олів’є з найбільшою вимогливістю» (підкреслення моє. — І. Дз.). Як можна «судити … з найбільшою вимогливістю», не бачивши англійських вико¬навців Шекспіра і не знаючи історії англійського шекспірівського театру?
13.11.1959
Агата Турчинська скаржиться: «Хтось є в літературі, що мене не пускає, затискує… Не видно хто, але є… Доводиться весь час боротися…»
Анатолій Хорунжий:
— То вона бореться сама з собою. Як ото буває вночі, уві сні — здається, ніби хтось тебе душить… Прокидаєшся — нікого немає. Сон. Домовий.
Давид Копиця:
— Це така боротьба, як ото показували в ляльковому те¬атрі нанайську боротьбу: сам із собою бореться. Наче така борня, — а виявляється, то ілюзія, то він один, розігрував…
Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. Розповідь про І. Стативку як редактора. У статті одного вченого-астро- нома назви планет ішли в порядку їхньої віддаленості від Сонця: Меркурій, Венера, Земля, Марс і т. д. Редактор обурив¬ся: як так — Земля, де 1 /б суші вже соціалістична, опинилася на третьому місці! Поставити її на перше!
Другий випадок У вірші якогось поета герой-робітник роздумує про майбутнє, про своїх нащадків. «Це добре, але чому він роздумує в робочий час, за верстатом? Це навіть з

СПОГАДИ Г РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
177
погляду техніки безпеки ризиковано! Хай у перерві думає!»
І Іевно, анекдоти, але характеристичні.
14.11.1959
Павло Загребельний — переказує розповідь М. Стро¬ке жського про те, як його допитували в НКВД.
«Вводят меня, понимаете… Сидит следователь — пре¬красная девушка, божественное создание… Говорит: «Подпи¬шите признание». Я говорю: «Но ведь я же ни в чем не вино¬ват». А она как закричит: «Вы мне бросьте ниточку на х… на¬матывать!» Вы представляете — это нежное, божественное создание…»
Павло Загребельний: як О. Полторацький і М. Стро- ковський слухали в Ірпені музику.
— А сейчас я вам поставлю Скрябина…
— О, что есть божественнее Скрябина! Скрябин, Скря¬бин!
(Пародіює інтонації, солодкаво-захоплені голоси).
1511.1959
Павло Загребельний пародіює розповідь Юрія Скрип- ниченка.
«І от уявіть собі, Іване Михайловичу, прибуваю я в це місто — підкреслюю, я в цьому місті вперше, — приходжу до готелю, відчиняю двері до свого номера — і — о Боже! — пе- реді мною стоїть божественна, буквально божественна дівчина, і не зовсім одягнена. Я аж зніяковів: «Звідки ж ви дізналися, квітко незнайома, що я житиму саме в цьому но¬мері?» А вона, уявіть собі, сміється! Тоді я: «Ви пробачте, заче¬кайте хвилинку, я відчиню валізку і надіну піжаму — я люблю комфорт…» Певно, вигадка, але дуже вдало відтворено делікатно-грайливу вдачу Ю. С. і розчулено-добірну мову.
16.11.1959
Юра Петренко: «Тільки вручили мені членський квиток Спілки, тільки я вийшов на вулицю — раптом з протилежних сторін підбігають до мене два літературних чоловічки і по¬чинають мене агітувати у свої групіровки. Один: «Невже ви будете з цими халтурниками?» А другий: «Не піддавайтеся, не слухайте цих графоманів!» — показує на першого. Я як дав від них дьору… Такі козявки, що я ніколи б не подумав, що во¬ни лідери групіровок…».

178
ІВАН ДЗЮБА
(Іронічно): «Я переконався, що все залежить від облич¬чя. От у Н. обличчя дурнувате — і весь він придуркуватий. А в НН. обличчя ідіота — так він увесь і є ідіот. Розумієш, яка шту¬ка: все від обличчя залежить…».
17.11.1959
Концерт Якова Флієра. Віртуоз феноменальний, але якось… дерев’яно барабанить… Прямо тиранить фортеп’яно, а не шукає згоди в нього.
21.11.1959
Симфонічний концерт (А. Штогаренко — «Молодіжна поема», Ліст, Скрябін — Друга симфонія). Не знаю, як Скрябін ставився до Ліста, але таке враження, що це одна вертикаль у музиці. Тільки Ліст ще тримається землі, а Скрябін уже в Ко¬смос, у Всесвіт виривається…
22.11.1959
Зранку — у Н. С. Її нові картини. Друга половина дня — у Степана Кириченка і Володимира Бондаренка. С. К. з дочкою пішов на Дніпро кататися на ковзанах, а лід ще дуже тонкий, перший. Дружина: «Если к б-ти не возвратятся — надо бе¬жать наперехват по Днепру — черпаками вылавливать». Але вернулися. Рибальські розповіді С. К. Про русифікацію: «Зо¬зуля в орлине гніздо яйця не кладе, а в гніздо якоїсь лагідної пташки». В. Б.: «Дризгачі» (про художників-«піжонів», які, мовляв, спочатку здаються «багатообіцяючими», а потім з них «пшик виходить»): «Як шарпоне, як шарпоне… А де вони тепер?.. Бо народного грунту в них не було…»
10.11.1960
«Голос Америки». Уривки з Третьої симфонії Густава Ма¬лера. Під час репетиції її в Міланській «Ла Скала» помер ди¬ригент Димитр Митропулос…
Дядько в їдальні — про брутальність обслуги:
«Поскольку це в нас не презірається, то воно ввійшло в нормальність».
П’яний старий на тролейбусній зупинці: «Навіщо мені тепер додому йти — там нікого немає… Навіщо я тепер жи¬ву?.. Вона ж у мене була і розумниця, і хазяйка…» (Плаче).
…Вулицею йдуть чоловік і жінка. Він злобно лає її, вона принижено слухає…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
179
— Где ты этих слов наслушалась… Противно ей… Трусы стирать… Я тебе дам… У-у-у! Сухарь! Ты еще поищешь такого, как я… Кому ты нужна, дура…
Уявив життя цієї жінки…
П’яний коло будинку лікарні. Синочок плачучи тягне його додому, а він упирається, наражаючись на грубі образи перехожих. Пригадалася ще картина: в тролейбусі інвалід п’яний верзе дурниці, пасажири одні сміються, інші зневаж¬ливо одвертаються, а поруч нього сидить розумне дівча — його донька — і благально дивиться на п’яного й нещасного батька, якого горілка зробила ще й блазнем…
Сиджу на лавці на Бехтерівському провулку, чекаю Н. Поблизу грається дітвора. Засперечалися, посварилися… До-коряють одне одному: а ти така, а ти така…
— А ты украла у Юрки картинки…
— А после тебя мама сушит постель!
Нарешті одна з суперечниць кинула, як мішок з мокрим
ПІСКОМ:
— А ты в подвале живешь! — І переможно дивилася на подружку, яка винувато і безпомічно заблимала очима…
«Дзюбізми»
Деміурги дріб’язку • Амурний башибузук • Романтич¬ний невіглас • Піжонерія • Оптимізм горлохватів • Не ро- бесп’єрствуй! (Ну, що ти тут наробесп’єрив?) • Редакторсь¬кий секатор • Критик-ліфтер: підносив усіх графоманів на рівень класиків • Робесп’єрчик-Чингісханище (тип казенно¬го ультрареволюціонера) • Переступив рубіконисту калюжу
• Форсувати Рубікон • Потонув, переходячи Рубікон • Вий¬шов сухим з Рубікону • П’яному Рубікон по коліна • Перест¬рибнув Рубікон • Пляжився на берегах Рубікону.
Тьопнув опонента цитатою («Одійди, а то як тьопну ци¬татою!») • Учинив плагіат (поцупив 10 крб.) • У цього поета слова з генеральськими погонами, а ідея стирчить, як роги • Ідеологічно підкований динозавр • Уявлення з ідеологічно¬го палеоліту • Криваві романтики різних «ізмів»… • Не знає, якого кольору небо: ніколи голови догори не піднімав • Од¬ноденний, як листок відривного календаря • Нудний, як тост
• Тут вона пустила в хід свою наївність і пояснила… • Борець
з українським буржуазним націоналізмом тов. Продайбать-

180
ІВАН ДЗЮБА
ченков. Зустрівши прізвище античного історика Фукідіда, обурився: це «бандьори» спотворили його прізвище, на¬справді він — Фукідєд!
…Всяка самостійна думка звалася тоді «отсебятиной»: «Не порите отсебятину», «А это уже отсебятина»… • Двоє правдошукачів один одного не потерплять…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.