Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ІЗ ЗАПИСІВ 1961 року

З приводу риторичного запитання Юрія Збанаць- кого на письменницьких зборах: «Доки в нашій критиці буде монополія Новиченка?»
Яка монополія? Новиченко пише, і Шлапак пише — хто винен, що до Новиченка прислухаються, а до Шлапака — ні? Можна віддати Шлапакові всі Новиченкові звання — і все од¬но…
Ідея для фантастично-сатиричного твору (виникла в розмові з П. М. про спілчанські справи, про боротьбу навко¬ло спілчансько-редакційних портфелів, про інтриги навко¬ло розумних людей — Л. Н. тощо): якби можна було відбира¬ти в одних людей та передавати іншим не тільки матеріальні набутки, посади тощо, а й духовні вартості, розумові здібності, таланти… — що б творилося у світі?!
Скажімо, Шлапак подає заяву до Президії Спілки при¬близно такого змісту: «Оскільки тов. Новиченко не виправ¬довує довіри і неправильно використовує свій талант та оскільки він, отже, не гідний врученого йому таланту, — про¬шу цей талант передати мені. Обіцяю використовувати цей талант за призначенням і ефективно, консультуючись із Президією Спілки».
— От ти знаєш, що вони про тебе говорять: розумний хлопець, а не туди йде, куди треба…
— Якби це мовилося про когось іншого, я б ВІДПОВІВ: ро¬зумні тим і відрізняються від решти, що йдуть не туди, куди треба (дурням)…
…Приїхав Вовка Головкін, прямо з поїзда зайшов до ме¬не в редакцію. На нашу друкарку Лідію Степанівну справив приголомшливе враження (злякано: «Горьківський тип… Челкаш…»).
Увечері між нами точиться одвічна розмова про «смисл життя». Мою роботу у «Вітчизні» він вважає нудним безглуз¬дям. Я намагаюсь його переконати в тому, що вона мені ціка¬ва, а може й дає якусь користь, що вона має смисл; що врешті всяка, найменша добра справа немарна, якийсь, хай наймен¬ший, слід вона по собі лишає… Ніщо в світі не проходить безслідно… Навіть одне-однісіньке слово, навіть випадково сказане, але кимось почуте, стає реальністю у світі і справляє

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
183
якусь дію, зчеплюється таким чином з якоюсь іншою ре¬альністю, а та — ще з іншою і т. д. і т. д. — і з мільйоном їх, — таким чином входить у складну взаємодію безлічі «парале¬лограмів сил», хай навіть комашиним зусиллям…
В. Г. (саркастично): Добре, що ти знайшов собі смисл життя — хоч у цьому. Втішай себе ілюзіями. Це допомагає, надає життєвих сил. Пригадую одну історію. Був у нас сусід — Іван Гаврилович. Мав рак шлунку, йому зробили резекцію шлунку, і він доживав останні дні. З дня на день мав померти. Але й при смерті знайшов собі задоволення в тім, щоб зро¬бити якусь пакость сім’ї. Одного разу, коли всі вийшли з хати і полишили його самого, він, зібравши останні сили, підняв¬ся з ліжка, витягнув із сундука 100 карбованців і заховав їх у себе. Коли потрібні стали гроші, їх кинулися. Перегорнули все, кілька днів їх шукали, роблячи найнеймовірніші припу¬щення. А він лежав у ліжку і зловтішався… Така духовна мобілізація дала йому сили прожити ще тиждень — тільки за рахунок ентузіазму Отож якщо твоя ідея додає тобі трохи сил — я її вітаю. Хай це і зветься: мета життя…
Ось у такому дусі розвивав В. Г. свій черговий бурлеск¬ний сюжет, але я вже давно звик до його гри в цинізм. Проте за його живописними профанаціями часто стояли глибші проблеми. І цього разу також Справді. Люди вигадують за¬хоплення, професійні інтереси і саму мету життя — чи не для того, щоб утекти від життя? Треба жити. А людина боїться жи¬ти, не здатна жити, надто квола, щоб жити, — і тікає від життя до спостережень над чужим життям. Одні тікають від життя в науки, інші в політику, в урядування, ще інші — в мистецтво, ще інші — в любов, релігію, ремесло і т. д.
— Так що ж тоді життя, як не все це? Не демонізуйте житгя, не підпорядковуйте йому людину, не водіть людину за ніс «сенсом життя»! Не робіть життя чимось окремим від лю¬дини, чимось, що стоїть над людиною. Не містика життя ро¬бить людину, а людина творить містику життя.
(Діалоги з самим собою).
За асоціацією з розповіддю В. Г. — ще про смерть. Мико¬ла Гірник щойно повернувся з похорону дядька (в рідному селі). Дядько хворів на рак шлунку, був такий виснажений, що вже рік не зводився з ліжка. Весь час просив дати йому до рук щось таке, щоб покінчив із собою. Тож за ним стежили, пиль¬нували. Одного разу він удався до хитрощів: ніби йому полег¬шало, ніби став непогано почуватися — і запропонував «бабі»

184
ІВАН ДЗЮБА
(дружині) відвідати родичів та й трохи в них відпочити. Та не погодилася: тут відпочину. Зайшла до сусідньої кімнати, при¬лягла, відчинивши двері до хворого. Задрімала на кільканад¬цять хвилин — і раптом щось її скинуло. Подивилася до кім¬нати — пусто… Оббігала хату, подвір’я — немає… Згодом знай¬шли його — вкинувся в колодязь… Колодязь мілкий, і ноги йо¬го стирчали зверху. Де він знайшов сили встати (півроку вже не вставав), зодягтися, стільки пройти і…
«На багатьох похоронах був, — каже Микола Андрійо¬вич, — а таких важких не бачив… Не чув, щоб так чоловіки ридали, як отут» (дядькові брати).
У цій смерті справді є щось таке, що йде з глибини людського єства кожного… Тема для екзистенціаліста…
Досить побувати на бойні — і трагічним фальшем зда¬дуться всі наші розмови про гуманізм… Який може бути гу¬манізм, коли людина у масових масштабах і найжорсто- кішим чином знищує живі істоти? І невже таке ставлення до життя можна локалізувати в певних біологічних межах? Сьо¬годні людство ще не готове говорити про це, бо не має інших способів забезпечити своє існування. А коли такі спо¬соби будуть? Чи не здасться вся минула історія нелюдською?
Хто відповість на питання: якщо Бог усесильний, усевідаючий і всеблагий і якщо світ створено ним, то чому в цьому світі умовою існування одних істот є поїдання ними інших істот (в біології це зветься спокійним науковим терміном: «харчовий ланцюг»)? Символ цього «найкращого із світів» — вуж, який ковтає загіпнотизовану жабу…
Християнство зосереджене тільки на людині. Решту живої природи воно ігнорує. На відміну від язичництва і від буддизму.
«Голос Америки». Беседа єпископа Иоанна Сан-Фран- цискского: «Рыба не понимает человека, а человек понимает рыбу». Авжеж, особливо як смажить на сковорідці.
…Ми ще в межах антропоцентричного розуміння мо¬ралі. Навіть обов’язок перед природою осмислюється через обов’язок перед людством. Хоч був у XVIII ст. рух «визволи¬телів тварин» — за самоцінність тварин…
Харківський письменник П. Гавриленко розповідав, ніби в громадянську війну Тіто був червоногвардійцем (в Ук¬

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
185
раїні), був контужений і його поховали як мертвого, але потім якось виявилася помилка і його одволали…
Скільки розповідається таких історій про дивне вряту-вання!.. Людина впала із збитого на висоті двох тисяч метрів літака — на глибокий сніг — і залишилася живою… Засудже¬ного до страти в останню хвилину щось урятувало. Ведуть на розстріл або на шибеницю — а тут наскочили свої. Або прийшла звістка про помилування (встигла!). Про такі ви¬падки пишуть у газетах, такі сюжети — в романах.
А хто напише про тих, хто, падаючи з висоти двох тисяч метрів, не на сніг упав, хто просто згорів у танку, хто перед стратою до останньої хвилини чекав порятунку і не доче¬кався? Хто загинув і залишився невідомим — не той «невідо¬мий», якому горить вічний вогонь, не романтичний невідо¬мий, а невідомий жорстоко…
Цікава колізія: життя (світу, а не окремої людини, на жаль!) стає ширшим, величнішим, навальнішим, його мас¬штаби більшають, насиченість бурхливо зростає… А літера¬тура стає камернішою, «тихішою», заглиблюється в «малень¬ку» людину… Чи не є це своєрідною (усвідомленою чи не- усвідомленою?) реакцією на загрозу затирання індивідуума
— спільнотою, інтимно-людського — глобальним: прогрес обкрадає людину — свого донора; «людство» могутнішає за рахунок того, що людина дрібнішає…
Медицина більше знає хвору людину, ніж здорову; ос¬новна частина інформації про здоров’я ґрунтується саме на вивченні хворої людини. Аналогічний парадокс і в літера¬турі: її знання про людину ґрунтуються на вивченні хворої людини (нещастя, конфлікти, вади), а не здорової (гар¬монійної, щасливої).
Про роман Н.: відносини між людьми в цьому творі — як у автобусі, пасажири якого їдуть на весілля. Всі неприродно святкові, урочисті, підкреслено ввічливі та поступливі… І це
— «романтика»?
Пушкін, «Барышня-крестьянка». «Проблематика» та ж сама, що й у силі-силенній сучасних романів на «моральну тему». Але —..!
…Кожна людина в кожен даний момент знає тільки те, що зараз діється з нею та з кількома найближчими до неї

186
ІВАН ДЗЮБА
людьми, що їм гадається та що вони переживають… Що ж діється з рештою 3,5 мільярдів людей, що їм гадається, чується, переживається — жоден цей «кожен» не владен зна¬ти; для кожного «окремого» і для людства вся ця інтимність, усі ці приватні світи не існують, пропадають марно. Вели¬чезний духовний досвід іде в небуття. Того, що діється в душі кожного з нас, ніхто з нас, крім одного в кожному з незлічен¬них випадків, не знає. Про цілі народи не знаємо, не те що про людину — народи про народи не знають… А якби все це «зібрати докупи», показати все враз (якби був такий інтелек¬туально-психологічний механізм чи орган, щоб побачити, сприйняти, «впровадити» в себе!) — яка б то могла бути грандіозна й дивна картина! Але життя розгороджене по ок¬ремих комірчинах, і вони закриті одна від одної, одна для одної.
Хіба це не найбільша екзистенціальна трагедія людст¬ва?
…Якби був хтось (чи Хтось), хто б усе те бачив і знав; як¬би знати, що всі ті, щомиті, мільярди проявів людського, не йдуть у небуття, а будуть кимось спостережені й увічнені або увійдуть у якесь психологічне, духовне поле Землі?
Може, звідси ідея Бога? Ідея ноосфери? (Втім — ноосфе¬ра — не те, там потенціал духовності деперсоналізований, без незлічимої мозаїки індивідуальних з’явищ…).
…Ось я сьогодні зустрів Т. у її горі і говорив з нею. Може, все те, що ми передумали, перечули, пережили за ці три го¬дини, — може б, усе те справило б на когось враження, чи до¬помогло б глибше відчути якусь ситуацію, чи зарадило б у якомусь рішенні… Але ж воно залишилося в нас і ні для ко¬го більше не існує… А може, в ту ж таки мить хтось інший по¬бачив ще не бачену світом красу, а ще інший відчув найви¬щий патетичний злет духу, а ще й ще інший — сказав своїй коханій щось найгеніальніше… А для мене це не існувало, і ні для кого не існувало. Цього не було? Світ цим не збагатився? Не помудрішав, не став кращим?
Якби кожна дівчина знала, що про неї думає її коханий, скільки і що хотів би зробити для неї, які зринають думки й слова про неї — це б і її душу змінило…
Меблевий магазин на Подолі. Вантажники, що підроб¬ляють коло нього, сперечаються за право везти черговий набір меблів. Здоровані, а серед них маленький, миршавий

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
187
єврей в окулярах з товстезними скельцями (йому взагалі не можна підносити важке — через очі). Він хапається за диван. Один із здорованів, відштовхуючи, б’є його по обличчю. Він плаче… Уявив його сім’ю… І досі жалко…
Magazin Polski (1961, №7) — про бітників (ст. Świeci Barbarzyńcy): «Якщо на межах якоїсь цивілізації з’являються варвари — то є свідченням занепаду такої цивілізації. Якщо з’являються не у військових обладунках, а з піснями, це свідчить про кризу культурну»^. (До бітниісів автор відно¬сить також Аллена Ґінсберґа, Жака Керуака, а до поперед¬ників бітництва — Гемінгвея, Досс-Пассоса, Фітцджеральда, «співця примітивних форм життя» Генрі Міллера, Ділана То¬маса та ін. Багатий родовід!).
Кажуть: трагедія генія — конфлікт із суспільством. А справжня трагедія генія, може, зовсім не в тім… Я, скажімо, уявляю таке в житті Франка чи когось іншого.
Він увесь час, з кимось зустрічаючись, у якісь справи входячи, щось читаючи, спостерігаючи, бачачи, чуючи, за-лишившись на самоті, — не в силі зупинити безперервного потоку думок, безустанної роботи мислі (що відволікає від справ, читання, бачення і т. д., бо думка весь час сягає вбік і вглиб); кожен найменший імпульс викликає в нього гірський обвал думок, асоціацій… Він чує непереборну по¬требу висловити їх (це ж необхідно для людства! цим він йо¬го так обдарує! жодна думка генія не має залишитися при ньому! не має загинути! він не має права забирати її з собою «туди»), він бачить, як багато подарував би людям, якби вис¬ловив усе це… Але тоді він мусив би відгородитися від усього і віддатися тільки самовираженню. А життя? А інші люди? А читати, слухати музику, дивитися на світ і діяти в ньому? Відтак постає перед ним трагічна дилема: чи протистави¬тись теророві егоїстичної душевної спонтанності, вибірко¬во обмежити диктат самовираження, забрати з собою безліч того душевного скарбу, який уявляється важливим, піти, не до кінця «висловившись», — чи, віддавшись стихії «самови-раження» і бувши поглиненим нею, випасти з ширшого жит¬тя, випасти з перебування в культурі?
…Коли говорять: Шевченко, звичайно, великий, але йо¬му бракує того ґ) того… Або: H., звичайно, геній, але він не
1 P. S.: Чи міг уявити цей польський культуролог, що буде після бітників! І якими •іііііііькііми» виглядатимуть вони через 40 років!

188
ІВАН ДЗЮБА
піднявся до розуміння того й того… — це мені здається схо¬жим на те, якби хтось попрікав Лева за те, що він не може літати, як Орел, або Орла за те, що він не може стрибати, як Лев. Лев не потребує орлиних крил, він і так цар звірів, він Лев; Орел не потребує левиної статури і левиних лап, він і так царює в повітрі…
Клод Дебюссі: «Не дотримуйтесь ніяких порад, крім тих, які дає вам поривний вітер, що розповідає історію світу».
Драч приміряє джинси українській поезії.
— Хороша культура, которую охраняют администра¬тивно!
— А ви не здогадуєтесь, що це за адміністративна охо¬рона? Це все одно, якби лісничий підрубував дубові коріння, а кропив водою листя і стеріг, щоб ніхто не зірвав гілку.
Десять років тому овації викликала поява китайських студентів, а тепер — італійських або французьких манекен¬ниць.
Зростає покоління, яке не хоче читати «Як гартувалася сталь»…
У Модеста Мусоргського в циклі «Картинки с выставки» є «Балет невылупившихся птенцов». Це — про наше покоління?
Образ донощика на прізвище Кочубей. Коли його ство¬рить українська література?
N. не любив крижаного мережива на шибках — абст-ракціонізм!
У Маяковського йому найбільше подобалися слова: «Мы диалектику учили не по Гегелю». Це давало йому право не читати Гегеля, але відчувати свою вищість над усякими Геге¬лями.
Плутав Данте з Дантесом, Гамбетту з гамбітом, Йонеско з ЮНЕСКО, імпресіоністів із сіоністами…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
189
Добивач — палка, якою гицелі добивали спійману гаком собаку (О. С. Чужбинський. Спогади про Т. Г. Шевченка // В кн.: «Спогади про Шевченка». К, 1958, с.119). В українській критиці це знаряддя довірили М. 3. Ш-ті.
«Інтелектуал» (гордо): «Читаю тільки екстра-книжки».
Поширили на літературу заводський принцип держав¬ного приймання продукції.
Де співець жіночої долі сьогодні? Як Шевченко!
У нього в стилі кучерявість. Коли вона йде сама собою, це ще нічого. А коли це перманент…
Суєтність секундної стрілки: скаче і не вженеться за ча¬сом.
Соціалістичний реалізм — це коли кажуть: «Пиши так». І не інакше.
Радіо, Москва, «Последние известия» — 21.02.1961; 22.30. Товарищ Н. Н. (не встиг записати прізвище. — /. Дз.) пи¬шет министру обороны США Макнамаре (далі дослівно): «Я хочу, чтобы вы знали, что думают о вас в нашем хуторе. Вас никто не боится, вас не уважают, над вами смеются». Істо¬ричний текст. Без коментарів. (Втім, асоціація: в 60-ті рр. XIX ст. іронічно-крилатою стала фраза якоїсь тамбовської газети: «Мы не раз предупреждали Англию…»).
Двоє провінціалів, проходячи Хрещатиком повз неза-вершений (у зв’язку з боротьбою проти «архітектурних надмірностей») ансамбль на майдані Калініна: «Наверное, архитектор умер, не успел достроить»).
Кришталевий сум 14-ї фортепіанної сонати Бетховена… А буває хижий смуток…
…Він спитав, чи був я на концерті Іми Сумак і яке в мене враження. Я почав розповідати: мовляв, цікаво, оригінально, екзотично, і все ж, на мою думку, це не таке велике явище ми-стецтва, як ми гадали, бо…

190
ІВЛН ДЗЮБА
— Словом, мистецька вартість невелика, — нетерпляче урвав він, і, глянувши на нього, я зрозумів, що його зовсім не цікавить моє враження, а йому потрібна формула…
«Двоєвір’я» в Київській Русі — і в часи значно пізніші…
«Зустрінемося на тім світі» — назва для роману-гротес-
ку.
Гасло: «Страшний Суд — достроково!»
З усіх болів визнавав тільки зубний…
Леонард, московський «битник»: «У нас сейчас получи¬ли распространение молодые люди — инженера… Зимой ра¬ботают, а летом не хотят — организуют группы, ездят по стране — называются «битники». А у вас они есть?»
Ох, ох, ох!
Тип заляканого назавжди… Історія формування такого типу (з дитинства). Соціальна зумовленість. Сім’я, школа, комсомол, інститут — як цей тип інертивно залишився со¬бою, незважаючи на зміни соціально-історичних умовин…
Діапазон його можливостей невеликий — від гицеля до
ката.
Залишився наодинці з найнеприємнішим компаньйо¬ном — власним сумлінням.
Ховав очі від сонця — дивився вниз, але воно сміялося до нього з кожної калюжі.
«Я сейчас с нею очень дружен» (с «мировой скорбью») — побратався…
— А ви знаете, що можете позбутися життя?
— Ха! Беріть у мене хоч сто життів, якщо зможете…
…Він читав мудрі книжки і відчував гордість і гідність від того, що вбирає в себе мудрість віків… Він чинив порядно і відчував гордість і гідність від своєї порядності… Але книжки забувалися, взята з них мудрість, не вкорінившись, вивітрю¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
191
валася, і стався розрив між тим, як інерційно зростали його гордість і гідність, що просвічували в очах, в усьому обличчі
— і його справжнім «золотим еквівалентом». Задоволення від власної порядності так само обганяло вагу реальних вчинків… Так почався і більшав розрив між зовнішнім до¬стоїнством і внутрішньою цінністю…
Коли сваряться та розходяться з нічого, з дрібниць та дурниць, — то і є перша ознака (великого) кохання…
Істота з масовою психікою • Накладні крила • Говорив високопоставленим голосом • В очах — протуберанці гніву
• — Ти почав говорити афоризмами… — Це від злості •
Літня згорьована жінка в книгарні — показує продав¬цеві кілька книжок, принесла здати їх: «Моя дочь, понимаете, сумасшедшая, взяла из комода 100 рублей и накупила книг
— она учительницей была… И совсем ненужные книги…» Прохає повернути їй гроші. Продавець, звичайно, говорить, що знати нічого не знає… Жінка зовсім убита горем і перехо¬дить від одного продавця до другого: «Понимаете, моя дочь сумасшедшая…»
Дві сценки — сільська і міська. Сільська (пригадалося):
Якась бабуся: — Я стара, в мене ноги болять…
Дід: — А хто ж тобі винуват, що ти стара?
Міська. Вулицею Інститутською вгору від Хрещатика бадьоро рухається піжонистий паря. За ним ледве трюхикає старенька мати. Паря (нетерпляче, обернувшись): — Мама, ты идешь или ты танцуешь?
Бюрократизація мови. Замість лебедя чи качки — «водо-плавающая птица». Замість «захмарило», чи що — «облач¬ность». Замість човна — «водоплавное средство». Це вже не тільки в газетах, а й у побутовій мові!
…Недосяжний душевний такт, делікатність, витон¬ченість почувань, гармонія і взаємовідповідальність усього живого — де таке почуєш, як то у народних піснях!
Ой там, на тім вигоні,
Де поміж трав є квіти,
Пастись не хочуть коні —
Жаль їм на квіт ступити…

192
ІВАН ДЗЮБА
Бо: може прийде дівчина, збере чисті квіти, сплете вінок, заспіває пісню…
Думку дурня не можна ні спростувати, ні зрушити — її тільки викинути в болото, як камінь.
— …І будемо в себе збирати найрозумніших, найталано- витіших людей з різних галузей наук, мистецтв… Салон своєрідний буде… Я запрошу всіх інтелектуальних лідерів… Це ж чудово буде — буяння ідей, думок… Як у старовину…
— А по-моєму, це інтелектуальне утриманство… Збира¬ти чужі вершки, збивати чужу сметанку… Людина, яка живе повним духовним життям і здатна сама творити ідеї, — не потребує цього…
В їдальні, в яку зайшов випадково (приїхавши в До¬нецьк), не бувши там років із п’ять, з часів студентства, зразу ж зустрів людину, яка була завсідником цієї вбогенької (дальні і в ті часи, як і я тоді. Людина ця зовсім не змінилася, і справи її, видно, не поліпшилися… Стало соромно перед цим чоловіком, мов би це я його обікрав, забравши той мінімум добробуту, що належав йому… І згадалося, як на Американсь¬кій виставці в Москві літній робітник допікав молоденькому американському гідові: «Я втроє старше тебя, я воевал, я фа- шистов победил, а почему я не имею того, что тьі?» (Друж¬ний сміх навколо).
…Є погляд у майбутнє і є (чи може бути) погляд з май-бутнього. Першим володіє такий жанр літератури, як науко¬ва фантастика (до певної міри — і соціальна утопія). До дру¬гого література не схильна. А оцінка сучасного критеріями майбутнього могла б показати відносність багатьох стерео¬типів, нелюдяність багатьох людських уявлень. Уявімо, що людство витворило новий спосіб харчування, енергозабез¬печення — не пов’язаний з пожиранням інших живих істот. Як змінилася б тоді вся система людських цінностей!
Атогев (Любовні елегії) Овідія відрізняються від любов¬них елегій його попередників Тібулла і Проперція тим, що позбавлені індивідуального біографізму й особистої пере- житості, а є поетичною обробкою «заданих» тем і узагальне¬них сюжетних мотивів, часто запозичених. Здавалося б, рег¬рес: деперсоналізація, втрата конкретності й пережитості,

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
193
збіднення до шаблону. Але насправді — небувале збільшення «ємкості» і невичерпність облич «загального». Сутність піднімається над випадковостями індивідуального.
Негоісіеб (Послання героїнь) — одна тема: покинуті жінки закликають чоловіків повернутися до них. Але скільки загальнозначущих варіацій! (До речі, ця тема переважає і в сучасній жіночій ліриці, але як хитромудро замаскована! Ан-тичність же стимулів не ховала…).
…Читаю «Коріолан» Шекспіра. Вступна частина — про бідність і багатство: тут Шекспір прямо «марксист»! Справді: в кількох пасажах — такий глибокий соціальний аналіз! А римський консул на базарному майдані в «одязі покори» — чим не ритуал вибору гетьмана у запорозьких козаків (з об¬киданням гряззю тощо)! А в комплексі Коріолана хай допо¬може розібратися Ніцше…
…Більш якдва століття тому (1754 р.) великий Хоггарту «Аналізі краси» розвинув ідею виправлення людства за допо¬могою мистецтва. Через сто літ її підхопив і розгорнув у грандіозний план Дж. Рьоскін. Потім її звузили до популяр¬ного гасла: < Краса врятує світ», яке тепер затягали до не¬стерпності.
..Людина хоче обдурити смерть і придумує тисячі спо¬собів залишити по собі пам’ять, бодай ілюзорну. Це самооб¬ман. Але тільки завдяки цій вселюдській енергії самообману і самовтішаппя намножувалася культура. Так із слабкості (страху перед смертністю) постає сила…
Василь Симоненко повернув нашому суспільству ті проблеми, які ми накидали іншим. Ми були перші борці за свободу всіх нар<>ДІІІ Крім свого. Василь заговорив про виз¬волення власного народу. Це свого роду історичний пово¬роту нашій літературі.
04.10. 1961
Не випадково література цієї доби не дала геніїв… Це ми з вами можемо змагатися за дрібну правду, коли не дається вся правда. А в генія так не вийде. Йому потрібна вся правда або ж він стає Ідіотом. І хто знає, чи серед тих ідіотів, яких ми бачимо, — немає замордованих геніїв?

194
ІВАН ДЗЮБЛ
Назви для романів: «Автопортрет з маскою»; «Не вми¬рай, Дон Кіхоте!».
Порівняй: Хвильовий і Дос-Пассос…
11.10. 1961
Назим Хікмет («Новые стихи», у рос. перекладі): «Ноча¬ми небо пахнет, как посев…». Який глибокий і чуттєво бага¬тий образ! Але значній частині міської молоді його «факту¬ра» вже не відкриється і краса недоступна. Та і взагалі зника¬ють цілі сфери краси і радості. Хто тепер переживає досвіток, схід сонця в степу (та й захід)? А це ж світ душі людської! А чи бачить міська людина небо, всіяне зорями, і чи є це частиною її внутрішнього світу? А радість сіяча, який своїми ногами сходив поле і своїми руками засіяв його і для якого світ «пахнет, как посев»? А їхати волами степом — хіба в цьому не було своєї краси і радості?..
…Але натомість народжуються нові сфери краси і ра¬дості…
М. Некрасов: «Нужен стиль, отвечающий теме…» Але: і часові!
15.10. 1961
Колись М. Тихонов славив людину, порівнюючи її з цвя¬хом («гвозди»): така, мовляв, прямота, міць і надійність. «Гвозди бы делать из этих людей — крепче бы не было в ми¬ре гвоздей». Переробка людей на цвяхи, використання лю¬дей як найдешевшої і найкращої сировини для техніки політичного і господарського будівництва набирали різних форм — і «героїзованих», і одверто примусових. Пізніше на¬родилося компліментарне порівняння людини з «гвинти¬ком»… І все це здавалося (багатьом принаймні) патріотич¬ним, благородним, істинним… А тепер — спробуйте упо-дібнити людину «цвяху» або «гвинтику»! Та й у тонших речах поетичний склад (як вираження світосприймання) визна¬чається стилем епохи. Скажімо, в таких різних поетів, як Ма- яковський і Єсєнін, однакова грубувата бравада «захисного» призначення — сьогодні вона в цій формі немислима…
А як дико звучить сьогодні оте сакраментальне: «И тот, кто сегодня поет не с нами, — тот против нас»! (Порівняй: у доповіді Хрущова — цитати з Р. Вільямса: як той розправляв¬ся з інакомислячими вченими.)

( ЧІОІ’ЛДИ І І’ОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
195
Лб< ) і цс типове для 20-х років міркування: «В боротьбі за комунізм хай дехто, може і з невинних, попаде під удари і оцішіьних катаклізмів, наштрикнеться на класове загост- I м і м пі, к<>ли він м’якотілий, як медуза, але зате перебудується і піт у гармонійну громаду» (Валер’ян Поліщук, «Козуб ягід», і І >Н) Гам само: «Коли на світі щось існує — значить, воно м,н 111 miii ) u.і існування, коли його знищили — значить воно мі м.пн і права па існування» (с. 144). Це написала людина,
11 I ill .III ІЧІІ. як нищили інших. Але невдовзі знищили і її.
ІІІп їм щ.і нідчунала, коли взялися за неї? І чи згадувалися їй ці її і ж НІЙ?
А Ідей • Хан ігине (енна кількість людей)… зате…» — ма- п\ ці 1.1 І:і нічних ідей. Тепер її прив’язують до «перепек¬ти і п їм ІII її війни…
IJ.II. /96/
ІОН недомовленості в літературі — як спосіб створюва¬ні враження багатозначності, імітувати підтекст, символіку ї ї >щ< і Але в діалогах і монологах персонажів могла б бути й її 1.1ши,і і ісд< >м( жленість, суто психологічна: від утоми, від не- I I111I IІ >1 < ІII к ті й ухиляння, від труднощів знайти відповідне і нині 11 і д нк ноно буває в житті, в реальних розмовах лю¬дей
■ Im н.н годі гак вабив Блок…» • Мінарети нагадують кім МІЧИІ ракети… • «Хліба й видовищ» — це гасло супровод- I \ « ні іо історію людства…
11.1 лекіijï І Ілатона Олександровича Білецького в Худож-
інституті. Історія будівництва Юстиніаном храму Свя-
м H ( :< к І >н u Кі нктаптинополі. Його дружина Феодора… Потім — ні куіім’.ши ділянки землі… Один бідака заклав усе своє май- і in >• u гін’ і і підкопе місце в цирку… Символічно!
Мі \і чи і,міїі професор («Скучная история») «искал заб- III-і її їм- u «ііри< ірасіии к наукам», як інші — «в пристрастии» ді і к »рілки іі карт… Як по-різному й багатоманітно ховають- I н люди від життя…
17. І і. 1961
11.їм.м аючись визначити генералізуючі прикмети на-
к пі, літератори, публіцисти, філософи щоразу розво-
ін 11.1 н проте, що, мовляв, тепер планета завдяки новим засо-

196
ІВАН ДЗЮБЛ
бам комунікації, новим швидкостям пересування тощо стала ніби «меншою», доступнішою, обжитішою, «обозримее» і т. д., мовляв, тепер більше знання і менше таємниць, планета більше «узвичаєна» тощо… Усе це наче й так, але — тільки з одного боку. А з другого — саме завдяки сучасним ко¬мунікаціям, швидкостям, інформації — Земля стала незмірно грандіознішою і об’ємнішою, «місткішою» і неви- черпнішою — для кожної окремої людини; вона побільшала
і стала важкодоступнішою; її важче пізнати, бо в ній більше тепер «записано»: як ото на однаковій кількості сторінок книжки може бути написано мало — великим шрифтом: для дітей і більше — дрібним, «убористим»… Кожній окремій лю¬дині, до того ж, тепер може бути приступна більша кількість сторінок, ширший обрій життя…
Далі: поступ науки що більше пояснює таємниць, то більше й відкриває нових таємниць там, де все здавалося простим і ясним, самозрозумілим. І що «затишніше» ми об- лаштовуємося на Землі в побутовому плані, то менше стає підстав для заспокоєння і затишку в «глобальному» плані, то більше речей дивують, бентежать і тривожать загрозами…
Ще одне: що ширшим і універсальнішим стає життя людства, що воно більше механізується, автоматизується, ек- спансіонує за свої межі, — то ревнивіше література оберігає «камерний» світ людини… Чи не є це «самозахист» людства перед небезпеками, які несуть автоматизація і універ¬салізація? Чи не є це симптомом того, що під дією «токсину» універсалізації та автоматизації в організмі людства вироб¬ляється «антитоксин»? Може, людина, збагачуючись «універ¬салізмом» тощо сучасного життя, хоче поставити його на службу своїй індивідуальності, а не пожертвувати нею… Хоче збагатитися, вивищитися загальним, а не вмерти в ньому?
Чи, може, це симптом дивного процесу, коли життя «людства» «в цілому» розширюється і величнішає, а життя окремої людини — звужується і дрібнішає?
Далі. Коли говорять про «могутність» сучасної людини
— чи не мислиться ця «людина» як довільна абстракція. Адже забувають при цьому про мільярди далеко не «могутніх» лю¬дей, про мільярди реальних — бідних, злиденних, нещасних, зневажених, принижених, безпомічних…
23.12. 1961
Коли заперечують можливість конструктивного впливу критики на мистецтво, можна згадати Джона Рьоскіна, чиї

1 ІІОГЛДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
197
праці поклали початок прерафаелітизмові (Гонт, Мілле, Д І Россетті, Дж. Коллінз, Фр. Дж Коллінз, В. М. Россетті).
Ми трохи зверхньо, трохи поблажливо дивуємося з чиоробливого самолюбства письменника, артиста, худож¬ник. і. Ллє, мабуть, у ньому є своя глибша «правда», підстава, і, мі >жг, не таке вже й лицемірство заяви на зразок: «Хіба ж я дми і <Тн? Я для справи (для людей)» і т.п. Бертран Рассел: Мік тсці. потребує не так признання для своєї особи, як нришапмя для своєї творчости. Йому важко жити в середо- ПІНЦІ що кожну річ оцінює радше з огляду на її ужиточність, ніж її сутгєвих гарних прикмет» (цит. за кн. П. Карманського • \’к| мінська богема», с. 116).
(ллтиков-ГЦедрін не любив Толстого, Толстой не любив Достоєвського, Бунін — Горького і т.д. У нас Малишко не терпить Бажана, Коротич — Вінграновського, ще хтось — М< жчана і т. д. Чому несхожі таланти мусять не розуміти і не любити одне одного? Історія літератури, зокрема й ук- I >.іії іської, знає і протилежні факти: «Противенства притяга-
іі н и м». — Як Стефаник потребував Мартовича, так мені був потрібний Пачовський, цей «буйний птах», як він сам себе і гиілчив* (П. Карманський, «Українська богема», с. 48).
21.12. 1961
До суперечок про «зрозумілість» і «незрозумілість» пое- ІІЇ, спілчанських закидів на адресу Вінграновського, Драча (« Ковтай Драчеві терпуги» — Воронько?).
1. Основний аргумент — від Шевченка: мовляв, який ве-ликий, а й неписьменному людові був близький і зрозумілий. Але ще Б. Грінченко («Перед широким світом») розвіяв міф про «зрозумілість» Шевченка народові, селянству, довів, що на масовому рівні сприймається лише обмежене коло Шев- ченкових мо тивів, переважно з ранньої творчості.
2. Незрозумілість закидав І. Франко молодомузівцям, але згодом примирився з ними, тим самим фактично відмо¬вившись від своїх закидів.
3. Справжня поезія пишеться читачеві «навиріст». Біло-руський поет Валянцін Таулай про свій вірш:
Не зразумееш мо ’ мяне,
Пішу табе яго навыраст.
4. Роден про свою статую людини, що йде (— Чому не¬має голови? — А хіба людина йде головою?).

198
ІВАН ДЗЮБА
5. Парагвайський поет Елвіо Ромеро про своє порівнян¬ня висушеної землі із сльозою (нібито парадокс: сльоза — волога, хіба може вона промовляти про посуху? — Але ж сльоза — образ згорьованості, ось що тут важить!).
Ще — Ейнштейн про фантазію: «Найбільш наукова з якостей людського розуму».
Фізик Р. Корнфорт: Істини науки суперечать «здорово¬му глуздові», але таким чином дедалі більше «абсурдного» входить у межі «здорового глузду».
Так і в поезії. «Незрозуміле» сьогодні вже завтра стане звичним, а нові зухвальці здобуватимуть ще «незро¬зуміліше».
А що незрозумілого в обсміяній літбонзами метафорі Миколи Вінграновського: «В мене з горла ростуть троянди»? Поет говорить по телефону з коханою, і в його голосі ніжність і краса троянди, його «розпирає» від ніжності.
Що ж тоді скажуть речники «простоти» і «народності», «зрозумілості» про народну пісню:
Там на дубі, на вершечку,
Та посіяв козак гречку.
Це вам не «Драчеві терпуги», і не «скирта молода» Вінграновського, що кинулася йому на груди…
10.01.1962
Наші нарікання на шалений темп життя, що не залишає місця спокійному самозосередженню, не такі вже й нові чи оригінальні. Порівняй: «…Ницше выступает перед нами как писатель, извлекающий афоризмы, совершенно в духе Мон- теня или Ларошфуко, Лабрюера и Фонтенеля, Вовенарга и Шамфора, а это опять-таки являлось новинкою, притом вполне соответствовавшей характеру времени: у нашей бы- стромчашейся вперед современности нет досуга и нужного спокойствия для чтения серьезных книг» (Т. Циглер. Умст¬венные и общественные течения XIX века. — С. 498—499; підкресл. моє. — I. Дз.).
11.01. 1962
У В. Зомбарта («Социализм и социальное движение в XIX ст.») цитуються слова Канта (без посилання на джерело): «Слава природе за ее неуживчивость, за тщеславное соревно¬вание, за неутолимую жажду владения или властвования! Без нее все прекрасные природные задатки человечества вечно

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
199
дремали бы и не достигали развития. Человек желает согла¬сия, і ю природа лучше знает, что ему полезно. Она стремится к раздору». Мабуть, думку цю слід розуміти так, що «природа» исе-таки «працює» не на окрему людину, а на рід людський, бо
І к >: шиток роду здійснюється через страждання окремої люди- ми, л шлях до гармонії лежить через безліч однобічностей і
1.1 шГінощів. Але ж якщо «человек желает согласия», то це теж м< путній чинник, і справа не так у тому, що природа штовхає до «раздора», як в оцій боротьбі людського (потреба «согла¬сия») і природного (імпульси «раздора»). Тобто, якби в людсь¬ке >му суспільстві чинною була тільки «неуживчивость» приро¬ди і не було людського бажання «согласия», то це було б пек¬ло, а не суспільство. В. Зомбарт же схильний інтерпретувати і й Кантові слова в дусі свого розуміння класової боротьби.
…Теза Арістотеля: «Людина — істота політична». Серед-ньовіччя: «Людина — істота релігійна». Енгельс: «Догмати церкви стали одночасно і політичними аксіомами». Маркс: «Філософія зробила в політиці те ж саме, що фізика, матема¬тика, медицина і всяка інша наука зробила у своїй галузі».
17.01. 1962
Міська культура і міський побут витісняють Бога у закут¬ки людської душі. Власне, сам Бог тікає: він не зносить суєти, гамірливості, безладного руху, шалених ритмів. Йому потрібні безкрайність степів, велич гір, загадковість лісів — таємнича природа, серед якої зароджується потяг до нескінченного й вічного…
20.01. 1962
Бароковість Драча — від першовідкривання теми (не-обхідність докладно розвинути, ствердити — її і своє право на неї)…
…У нашій критиці багато майстрів забивати голи із стандартних положень. А спробували б із гри!
15.4. 1962
Суперечка з Іваном Драчем про книжку В. Турбіна. Над¬то вже Драч захоплюється Турбіним, а там стільки поверхо¬вої риторики, стільки глиняних парадоксів… І ще: коли Турбін говорить про приреченість «психологізму» тощо, він забуває, що в мистецтві, як і в житті, немає простого забуття, відкидання, подолання: нові форми, навіть заперечивши старі, виростають збагачені ними, мимоволі вбираючи їх у

200
ІВАН ДЗЮБА
себе. Хіба може безслідно (для майбутніх форм мистецтва) зникнути те величезне явище і завоювання людської «есте¬тичної душі», яке В. Турбін зневажливо називає «психологіз¬мом» у лапках? Хіба воно не поклало невитравну печать на всю духовну історію людства, не створило новий рівень ро¬зуміння людини і хіба не озиватиметься в майбутньому?
А В. Турбін не показав, чи дасть його «нове мистецтво» більше людської якості, ніж «психологізм». Він взагалі не розкрив, яке духовне багатство може міститися в його ша¬манській «демонстрації методів мислення» і чи не буде це за¬перечення людської особистості задля голих маніпуляцій абстрактного, «збірного» розсудку, яке може здійснюватися поза сферою мистецтва. І таке враження, що його філіппіки проти «психологізму» фактично вціляють лише в описовий психологізм, а психологізму аналітичного, метафоричного, «фігуративного» він не припускає.
0506. 1962
У сьогоднішній «Литературной газете» вірш Роберта Вінонена «Вот яблоки…», там рядки:
Идет, ногами шар земной вращая,
Чутъ-чутъусталый, гордый человек…
Раніше точно такий образ я зустрів у вірші В. Яворівсько- го. Напевне ж це не запозичення, а схожість риторики, зумов¬лена «соціальним замовленням». Невипадковою є і близькість окремих образів у М. Вінграновського, І. Драча — та Візме Бел- шевіци. Це — близькість світосприймання в людей одного по¬коління.
Ненадійне діло — пророкування! «Многие ведущие уче¬ные всего мира полагают, что через пятьдесят лет мы смо¬жем запустить в космос ракету, вывести на орбиту вокруг Земли станцию-спутник и, возможно, даже слетать на Луну» (Дональд Мендел. О летающих тарелках. М., 1962, с. 303). На¬писано, здається, в 1954 році (як сказано в заключному розділі «Для русских читателей», с. 330: «восемь лет назад»). Усього вісім років минуло, а вже всі часові координати пере¬плутані!
1906. 1962
У сьогоднішній «Літ. Україні» вірш ганського поета Джо¬на Окая «Поки дихаю». Щось внутрішньо споріднене з на¬шою молодою поезією: прагнення увібрати в себе, пережи-

( іІОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
201
і м, схопити всю безліч різноманітностей і великий хаос за¬їм шоміриостей життя…
10.7. 1962
І. Франко (т. XVIII, с. 101) про Гліба Успенського: «Його І« нїйські критики, Михайловський й Скабичевський, вбача- к т, к ньому великого митця, який з повного свідомістю ло¬жі ргвував свій мистецький талант шуканню правди і спра¬ведливості. На мою думку, цим сказано багато. Успенський ніколи не дав доказу великого мистецького таланту, а навіть школи не відчував потреби його подавати. Його теорія, що ЦІ.< »ге > під теперішню хвилю не потрібно», бо ж життя про¬сти і люду настирливо вимагає неприкрашеної правди, бу- /і,і, може, несвідомим виправданням недостачі художності.
I Ьг( уіь, Достоєвський, Гаршин — теж були письменники, що пристрасно шукали і глибоко заходили своїми думками, але ж у них ідеї і пристрасті проявлялися не в нарисах і ре- флексіях, тільки у величних викінчених мистецьких тво¬рах».
1. Порівняй сучасні теорії типу кочетовських або собківських. Самовиправдання схоже, але й величезна різниця: Г. Успенський хоч служив передовим ідеям або йшов за голосом сумління, а тут — ще й навпаки: ретроград-
II а позиція, вбогі ідеї…
2. Порівняй слова Маркса про письменників, які брак таланту хочуть компенсувати політичною фрондою (хоч ■іуг — інше).
3. Порівняй вірш Є. Євтушенка «При каждом деле есть случайный мальчик» (збірка «Взмах руки», с. 112) — хоч тут, безумовно, зовсім інше, але, за асоціацією, виникає і ця про¬блема: вірна ідеї самовіддана «безталанність» і схильний до кс >мпромісу талант…
4. Це ще один приклад того, як митці, кожен несвідомо, створюють теорії, що відповідають не реальному станові справ, а їхнім особистим можливостям… їхні теорії покли¬кані заспокоїти їхнє власне сумління…
15.7. 1962
Читаю Сомерсета Моема «Подводя итоги». Дуже нагадує Монтеня. А подекуди й прямо перегукується з ним.
III німіром, у цім ось пасажі: «Молодой человек в ужасе шара- ХІНЇТСЯ от старости, воображая, что, когда он ее достигнет, его по-прежнему будет тянуть к тому, в чем он находил вкус

202
ІВАН ДЗЮБА
и отраду в молодости. Это — заблуждение…» 1т. д. (с. 212, 213). (Монтень: «Я боялся, что в старости девушки не будут хотеть меня, а теперь я сам их не хочу»; здається, Монтень когось цитує, але солідарно.) І далі в Моема: «Правда, стари¬ку уже не по силам совершить восхождение на горный пик или повалить на кровать хорошенькую девчонку; правда и то, что он сам уже не вызывает вожделения. Зато хорошо быть свободным от мук безответной любви и терзаний рев¬ности. Хорошо, что зависть, так часто отравляющая моло¬дые годы, утихает с отмиранием желаний. Но все это — не¬гативные преимущества, а у старости есть преимущества и положительные. Как ни парадоксально это звучит, у стари¬ков больше времени. В молодости я поразился, узнав от Плу¬тарха, что Катон начал изучать греческий язык в восемьде¬сят лет. Сейчас это меня не поражает. Старость берется за дела, от которых молодость уклоняется, потому что они-де потребуют много времени. К старости лучше становится вкус, и можно наслаждаться искусством и литературой без той личной предубежденности, которая в молодости окра¬шивает наши суждения. Старость находит удовлетворение в собственной свершенности. Она сбросила пута эгоизма; ду¬ша, наконец-то ставшая свободной, радуется быстротечно¬му мгновенью, но не молит его помедлить. Программа за¬вершена. Гете хотел жить после смерти, чтобы могли про¬явиться те стороны его личности, которые он, как ему каза¬лось, не успел развить при жизни. Но не он ли сказал, что всякий, кто хочет чего-нибудь достичь, должен научиться ограничивать себя? Читая его биографию, невольно замеча¬ешь, как много времени он растрачивал по пустякам. Воз-можно, что если бы он более строго себя ограничивал, он развил бы свою индивидуальность более гармонично и пол¬но, и тогда ему не понадобилась бы жизнь за гробом».
Глибокі думки. Але з цим настроем входить у «фінал» життя лише людина певного (а не всякого!) інтелектуально¬го і психологічного типу, зрештою — й певної долі (успішності, «результативності» свого життя і відповідної міри впокоєння). Але можливі й інші «фінали». Хіба не може з часом (часом особистої біографії) загостритися відчуття нездійсненого, недоопрацьованого, неявленого — в інте¬лектуальному, творчому плані, з’явитися відчуття того, що знань, досвіду, проникливості думки стало більше, а часу для реалізації своїх нових можливостей — менше, катаст¬рофічно мало? Не кажу вже про те, що є зовсім інший, тра-

< I H Н АД И І ІЧПДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
203
ІІІЦІІЇпо народний (селянський?) спосіб проживати (ІІСИХО- ж н’Ічі ю) кінець життя, і тут на перший план виходить ідгбілі.шс не «вузькоперсональне» самопочуття, а іи ж’н іаність із родом, з дітьми й онуками або впокоєність І » ми и и к >іо характеру…
J0.07. І*>62
І и шукаєш собі підтримки (ідейної та моральної) в ав-
іі ч ч 111 її 11, іди і к ької літератури 20-х років, яка саркастично і і і і .і і к жми> иисміювала тих, хто мріяв про «реставрацію»… Ат чи іи і цей сарказм усього лиш спробою самовиправ- 1.11111 ч ніч кому не під силу був саможертовний вибір? Чи не іііь ііім і .ніс справа в далекому історичному майбутті?
JI.07. 1962
І’одина молодих інтелігентів. Читають тільки «Извес¬тия •, і захопленням. Вякомусь фейлетоні вичитали, що тре¬ба одягатися охайно, що неохайність у вбранні — те саме, що нсголеність або нецензурщина. Прийшли у захват: «Вот по правильно! Здорово! Раньше такого не писали!» Більшо- г< > лібералізму їм і не треба… Ще мрія: щоб улітку, коли поси¬лають і міста до колгоспів на збирання врожаїв, можна було •как и Чехословакии» («Рассказывали знакомые, которые с:ідилії туда*) відробивши своє, везти звідти скільки хо¬чеш картоплі, овочів чи ще чогось…
22.7. 1962
Розмова в трамваї:
— Треба було в парикмахери йти. А що? Парикмахер — і і,с така професія, що завжди кусок хліба матимеш. Бороди ж І х )Сіуть — і тут нічого нового не придумаєш, ні нове, ні ста¬ре А робота чиста, акуратна, спокійна. Білий халатик, ба- жтки, радіо включив — і дайош чечотку в балетках… Парик- махери — люди разговорчиві і всі коміки… Он у нас у районі парикмахер — як радіо заграло музику, так і танцює чечот¬ку… Такий комік…
— В парикмахерських женщини должні працювать, а мужчин — на проізводство, в колгоспи. А то я ось приїхав, пішов у майстерню часи ремонтувать, — а їх там сидить чо¬тири лобурі з такими хоботами. Небось у колгосп механіком або трактористом не пішов…
— А як у нього така спеціальность…
— А хіба тракторист — не спеціальность?

204
ІВАН ДЗЮБА
— Кожному своє…
— …Так і не відремонтували часи, кажуть, нема таких запчастей…
— Дурний він тобі… піде в колгосп… жди!
— Поступися місцем…
— Я тобі поступлюся місцем у могилі…
— …І все оте пише — п’яний! (Про поета-байкаря — І. ДІ¬РУ)-
— А хіба те, що тепер пишуть, можна писати в тверезо¬му стані?
— Что вы к нему пристаете? Вы так зарабатываете на жизнь, а он так Каждый по-своему приспосабливается к жизни…
«Я тобі покажу… на чому в кози хвіст тримається!.. Я тобі покажу… де стежка в горох!»
«З команди «Ух!» — боїться сонця й мух».
Радіо — пісня «Пусть всегда будет солнце»: «Людям так хочется мира…» — голосом кішечки, якій хочеться молочка…
Радіо: «Даже в правилах грамматики
Есть просторы для романтики…»
«Задолбали» романтикою — нема куди подітися!
Радіо: «Прицельный лов рыбы…» Бідна риба! Вся ви-нахідливість людського технологічного розуму кинена на неї… З усіх живих істот, на яких чатує людина, мені найбільше жалко риб. Інша звірина хоч поскаржиться, заре¬ве, заплаче, а ця мовчки мучиться. «Судак любит, чтобы его жарили в сметане…»
2307. 1962
На планеті ГОМОКРАТОС учені проблему харчування високорозвиненої людності розв’язали радикальним чином. Вони створили нову живу істоту — тварину з «оптимальни¬ми параметрами»: найсмачніше і найпоживніше м’ясо, швидкість приросту, простота вирощування і годівлі, керо¬ваність поведінки. Істот назвали «браткИки». Завдяки «брат¬кам» гомократяни одержували високоякісний продукт у потрібній кількості, оскільки «братки», яким їхні творці вділили деякий контрольований рівень самоорганізації,

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
205
здатні (5уЛИ прораховувати темпи своєї популяції та графіки пропозиції своїх послуг відповідно до динаміки потреб го- м< жратян. Коли ж гомократянам натякали на моральний бік справи, вони резонно відповідали, що науково доведено (‘)!(»логічну доцільність та економічну ефективність саме та¬кого способу харчування гомократян. А вказану істоту — •братка» — виведено з таким розрахунком, що вона з вели¬ким задоволенням іде на поживу людині: це в неї «закладено» як її покликання… Так що з гуманізмом усе гаразд…
21.7. 1962
З літературного життя Києва XII століття… Під голову-
и.іі м іям Рокотальника, дружинника у творчих справах при І< >л< »тому княжому столі, відбувається диспут між гуслярами Кнасом («хуторянин») і Кібернетьком («модерніст») про «на¬шу» і «ненашу» поезію… У президії — дружинник з особливих доручень Жлоб, княжий читальник (цензор) Триокий, пле- кагель громадської тиші Протуберанц, гуслярі й лицедії Хамло, Скриня, Немед, дружинники — Княже вухо, Промто¬варний, критик Ізувєр.
Кібернетько: — Наша доба — доба інтелектуалізму, мо-дернізму, кібернетизму, метафоризму, хула-хупізму, рок-н- рол ізму…
Ізувєр: — Це все хозарські штучки!
В залі шум. Кібернетько намагається продовжувати: Мий досі користуємося гуслями, цимбалами і — со¬ром сказати, — сопілками, в той час, як увесь світ давно пе¬рейшов на електрогітари…
Ізувєр: — Він — агент Оттона Третього!
В залі дев’ятий вал загального обурення. Рокотальник:
— Шановні мастаки людських душ! Ми ж на поважному вічі. Послухаймо видатного послідовника безсмертних тра- ді і цій Бояна Віщого — нашого безлічкратзаслуженого гусля- I >л Кваса.
Квас: — Шановні луччі люди, дружинники і мастаки! Ми з вами — опора наших славних князів. А наші славні князі вчать нас, що основа нашої держави — простий смерд. Отож наша пісня завжди була і буде смердівською. А наш з вами обов’язок — князям славу рокотати!
Кібернетько (намагається боронитися): — Таж на елек-трогітарі можна гучніше рокотнути!
Квас: — Не зрозуміє простий смерд вашої електрогіта¬ри! Ніколи не зрозуміє!

206
ІВАН ДЗЮБА
Ізувєр: — Так він же й хоче відірвати мистецтво від на¬роду, хіба не ясно! Ідеологічна диверсія!
Кібернетько: — Та я… та я… От ви побачите, як я ще ро-котну!
Квас: — Куди тобі рокотати, як ти забув безсмертного Бояна!
Кібернетько (огризається): — Боян безсмертний, але, може, прийде ще безсмертніший — Митуса!
Дружинник з особливих доручень Жлоб: — Хотів би я побачити цього Митусу! Ми б з ним побалакали…
Рокотальник, дружинник у творчих справах при Золо¬тому княжому столі (примирливо): — Шановні мастакове, погодьмося, що князям славу рокотати можна, користую¬чись найрізноманітнішими інструментами. А час покаже, в кого вийде гучніше. Вчімося в наших хінських братів: хай розцвітають сто квітів, хай змагаються сто гуслярів!
(Тим часом в особовій справі Кібернетька з’явилися нові записи. Княжий читальник Триокий записав: «Великого шелесту наробив останній цикл Кібернетька: «Вірші, писані на космоекрані лазерним писадлом». Чи то й справді він га¬дає, що пише в такий незвичний спосіб, чи тільки приду¬рюється, — а може, і не те, й не друге, а просто хоче підкрес¬лити катастрофічну модерність своєї поезії?
В усякому разі, вірші циклу, певно, з огляду на доро-гоцінність лазерного променя, відзначаються лапідарністю, що межує з підзаборною. А втім — головне не це, головне, що навмисна незрозумілість цієї поезії є прямим викликом на¬шому передовому державному устрою. Приголомшуючи всіх своєю ерудицією, вільним скоком у віках та широтах- довготах:
Вже Славутич брамапутриться,
Місто Кийове ромулиться, —
Кібернетько хоче замаскувати свій націоналізм під ви¬глядом законного рокотання слави князям… Наївний розра¬хунок!».
Нижче плекатель громадської тиші Протуберанц допи¬сав: «За відомостями спецтіуна Суки, Кібернетько три дні по- братимствував у сонячній Грузії за казенний кошт. А що оз¬начає присвята одного з віршів: «Моїм побратимам — Калідасі, Лао-Цзи і Софоклу..»? Розслідування доручити дру¬жиннику з особливих доручень Жлобу»).

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.