Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ІЗ ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ 1962-63 РОКУ

15.11.1962
Н
а «вечері» в Спілці письменників на честь Андрія Ма-
лишка. …Андрій Самійлович, збуджений і вже за-
хмелілий:
— Я хочу поцілувати свого побратима Дмитра Павлич- ка… Митя! Митя! — кличе і йде до нього. Потім до Василя Швеця: — Вася! Вася!
Ліна Костенко — до мене (ми сидимо поруч: я, Ліна, Євген Сверстюк, Іван Драч, Леонід Коваленко):
— їм легко… […] У них багато побратимів…
Щось промовляє Арсен Іщук Євген Сверстюк:

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
209
— Коли Арсен Іщук вживає слово Шекспір, мені здається, що це для ерудиції.
Льоня Коваленко (коли Іщук став цілувати Івана Драча):
— Правильно! Треба спочатку виключити Драча з університету, а потім прийти його цілувати!
Льоня Коваленко пропонує тост: «За самоєдов і прочих малоросові»
[…]
…Тим часом Малишко […] часто, забувши про інших, підходив до нашого гурту […] цілуватися:
— Ваня, Ваня, де ти… Я за Ваню Дзюбу п’ю… […] Він інших мучить, тому що сам мучиться… Ваня Драч, я тебе люблю… Ліно, Ліно…
[…]
Ліна:
— Він поет, і десь глибоко, підсвідомістю, все розуміє… Цей біль і робить його поетом… […] Десь чимось він розуміє, що коли є в нього справжні друзі, так вони тут… Хіба оті, хто зараз цілує його і виголошує тости […], — хіба то друзі його?.. Він самотній… Колись я в Ірпені бачила таку картину: сидить Малишко і дивиться телевізор, дивиться таку передачу, якої нікому несила дивитися, од якої всі втекли — тільки од страшної самотності можна отак сидіти і дивитися те¬левізор…
Коли Малишко знову підійшов до нас із черговим тос¬том, Ліна сказала йому це:
— Ваші справжні друзі тут…
Він — досить п’янувато:
— Да?.. А я не знав…
Все це могло б бути по-людському й чудово […]
…Щось подібне я думав, повертаючись із «вечері» додо¬му […]
(Дорогою) Льоня Коваленко:
— Народ у нас дивний. Виступаєш на зборах, розносиш начальство і наводиш страшні факти — усі мовчать… А в ку¬луарах — вітання, поцілунки, браво… Недавно оце я виступив проти Шамоти — у коридорі кинулися до мене женщини цілувати, але не наважилися — публіки багато, та я і в штанях був… І здавалося б, мені особисто той Шамота нічого не зро¬бив, а їм же печінки проїв, — і мовчать…
Льоня Коваленко про переатестацію: «Коли була проверка на вшивость…»

210
ІВАН ДЗЮБА
«Правда» від 21.10.1962
Стаття про VII Надзвичайний з’їзд РСДРП(б) у березні 1918. Бухарін, виступаючи проти Брест-Литовського дого¬вору, говорив, зокрема, що це «попытка раздела России» (!). Йому, звичайно, заперечували ленінці…
Сергуненков про Україну:
— Да, я вот это посмотрел — с языком ни то, ни се, ни русский, ни украинский, надо в какую-то одну сторону по-ворачивать…
Так, ніби обидві «сторони» однаково законні й мораль¬но рівноцінні! А власне, відомо, якої він хоче «сторони»…
Інцидент на обговоренні виставки Олександра Саєнка. Між натовпу пробивається п’яний хлопець-скульптор, приїхав з Москви, родом — «донской казак» (так про себе ка¬же), доброзичливо (навіть захоплено) настроєний до ук¬раїнського мистецтва і до всіх люто сікається: «Вы украинец? Патриот? Так выступите, скажите! — это же ваша гордость, это…» Підступає до одного поважного добродія, з борідкою, мабуть, науковця, який говорить добірною українською мо¬вою, — і люто: «Вы украинец?» Добродій перелякався (зро¬зумів це запитання по-своєму) і зразу перейшов на російсь¬ку мову: «А в чем дело?» — «Я спрашиваю: вы украинец?» — напосідається нещасливий інспіратор патріотичних емоцій. «А какое, собственно, это имеет значение?» — злякано задкує малорос. П’яний люто зиркнув на нього і вилаявся: «Эх вы, бляди — хохлы, сами себя ценить не умеете!». Через деякий час він з кимось зчепився, почалася бійка і т. д.
Розповідь Сумцова. Він сам з Курщини. Там більшість українці, хоч і з російськими прізвищами, бо записували їх так: ага, Сумка, значить — Сумцов, Король — значить Коро- льов, дід Антін — значить син Антонов і т.д. Шкіл ук¬раїнських немає, і дітвора мучиться, засвоюючи російську мову. В правилах для учнів був пункт: «не употреблять мест¬ных выражений». Хлопці дописали (як пояснення, в дужках): («Не лаятися матом»). Коли Сумцов з’їздив на Донбас до ро¬дичів і побував серед учнів-українців, то, повернувшись до¬дому на Курщину, з подивом розповідав друзям, що «мед у них так і пишеться мед» (а не «мёд»)…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
211
06.04.1962
Читаю Достоєвського. «Отсутствие старца из кельи продолжалось минут около двадцати пяти»… «Отсутствие из…»! Здорово! І саме тому, що «противу грамотности». Російській мові пощастило, — були люди, які безстрашно йшли проти неї, і це були найбільші російські письменни¬ки — Гоголь, Герцен, Толстой, Достоєвський, Салтиков- Щедрін. На жаль, українська мова таких ворогів не сподо¬билася. Здається, нею можна писати тільки правильно. Ніхто не наважується порушувати її правильність (хіба що Франко — з інших причин? Та трохи — Винниченко? Хви-льовий?)…
Прокинувся на початку п’ятої і відчув, що вже не спати¬му. Перечитав герценівський номер «Лит. газеты» (05.04.62). Самодовольнейшая статья Александра Михалевича «Брат наш, Искандер!». Ця людина (Михалевич) має дивний дар — про все говорити так, ніби ключі від вожделенної брами до істини — десь там у неї в задній кишеньці штанів (якщо ви¬падково не залишив дома, переодягаючись). Аж шкода ча¬сом стає, що ключик від істини з мільярдів людей дістався саме цій людині, яка найменше їх потребує, — бо коли б во¬на їх потребувала, то звідки б у неї взялося стільки самовдо¬волення й повчальності? Здається, йому навіть не треба й заходити за ту браму — досить, що ключі (чи відмичка) в ки¬шені. Ах, эти самодовольные курсивы! Ах, эти вопросы и от¬веты — вопросы, которые ставятся только потому, что зна¬ешь ответ, и только затем, чтобы подтвердить, что знаешь ответ! Чи може бути більший парадокс, і більший жах, і більше знущання?
Зате розумні, симпатичні і часом багатозначні статті — Анат. Горелова, В. Лакшина, Н. Ейдельмана та ін. Дивно, що польська письменниця Марія Крюгер написала про Герце¬на так блідо і скучно. Чи це настільки російське явище, що треба бути росіянином, щоб написати про нього кров’ю серця?
У Герцені мені найбільшим здається ось що (не в Гер- цені-людині, а в Герцені — політичному явищі). Він був виг¬нанець, емігрант, тобто — зрадник, запроданець, огидний покидьок на смітнику історії. І саме цим він — совість свого народу і його маяк. Загальновідомо, просто, звично зі школи
— мертво… — так не зрозуміти величі й уроку цього явища. Подумаймо. Про логіку життя й боротьби.

212
ІВАН ДЗЮБА
Негайно дочитати всього Герцена. А яка актуальна його стаття про Базарова (чи це, здається, в статтях про Писарєва
— про покоління і про «розрахунок», «сведение счетов» — поколінь?) Читаю Герцена!
«О, если б слова мои могли дойти до тебя, труженик и страдалец земли русской!» — ось великий і вічний біль справжньої людини, завжди і всюди… Це не клопоти В. К: на¬друкують чи ні? (Грицько Халимоненко з університету ска¬зав: «Я б віддав йому свою стипендію, тільки щоб він не друку¬вав тієї поеми»), У І. Д. інше: він думає, що й писати не варто, якщо немає надії на друк А втім — це хвилинні настрої…
Не тільки про справжнього негативного героя, а й про справжнього позитивного героя писати не вільно. Відво¬диться вбік не тільки удар, а й восторг. Підставні не тільки пороки — підставні й ідеали… «Брать Онегина за положи¬тельный тип умственной жизни 20-х годов, за интеграл всех стремлений и деятельностей проснувшегося слоя совер¬шенно ошибочно, хотя он и представляет одну из сторон тогдашней жизни. Тип того времени… это декабрист, а не Онегин. Русская литература не могла до него касаться целых сорок лет…» (Герцен). Точнісінько, як у нас тепер: українська література вже сорок літ не має права торкатися типу інтелігента, який роздумує над історичною долею своєї нації, шукає шляхів служіння їй, способів боротьби. А це ж — головне для нашого майбуття. Більше того: літературу зо¬бов’язують паплюжити цей тип людини…
Щоб зробити в житті хоч щось, треба бути трохи поз¬бавленим чуття реальності («благоразумия»)… (У відповідь на слова М. Равлюка про необхідність «дивитися на життя реально»).
Герцен пише із заслання про жадобу «огненной деятель-ности», «большого круга деятельности, которому я мог бы со¬общить огонь души. Какой это круг — все равно, лишь бы не ученый: мертвая буква и живое слово разделены целым мо¬рем». Щодо останнього — порівняй погляд Сократа: у Плато¬новому «Бенкеті» й «Федрі». Вічна потреба ідеалістичних душ, навіть якщо це ідеалізм не дії, а розумування.
Пригадав: Ігор Грабовський говорив, що після моєї статті про Тютюнника він прочитав «Вир» і був трохи розча¬рований. Я сподівався, що Ігор подасть якісь поважні пре¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
213
тензії до Тютюнника. А він сказав те, що мене здивувало і бу¬ло незрозумілим, якоюсь не то піжонською, не то «єрьомкінською» ВИТІВКОЮ: мовляв, мене дратує, що він (Гри¬горій Тютюнник) з однаковою певністю пише, що почував і той герой, і той, і та героїня… Звідки він знає, що вони почу¬вали. Мовляв, західні письменники, як Хемінгуей, роблять тепер інакше: беруть одного героя і його ведуть, його роз¬кривають, а про інших героїв — або описово, або очима го¬ловного героя. Це сучасніше. Мовляв, молоді — Шевчук Ва¬лерій, Гуцало — це розуміють…
Я не зовсім тоді збагнув цю претензію. А тепер, перечи¬туючи Достоєвського, підійшовши до неї з іншого боку, ро¬зумію її і погоджуюся…
Розмова з Ігорем про нове покоління, про молодь, про розрив між прогресом технічним і духовним, про різницю між інтелігенцією технічною і гуманітарною… Мені здається, Ігор трохи перебільшує «вищість» інтелігенції технічної над гуманітарною, хоч окремі його міркування справедливі.
«Йдуть зовсім нові, незнані люди — їм по 18 років, об¬личчя в прищах, отакенні очі, отака голова, і вони все вже знають, усю математику осягли і творять чудеса…» Роз¬повідає про друга, який став великою «секретною» величи¬ною — «зробив усе, чого тільки можна від людини вимагати, а він усе ще робить…» (Пригадую «скаргу» Новиченка, що ті його друзі, які пішли по «точних науках», «давно стали вели¬кими вченими» — трохи із заздрістю казав Л. М. Характерна ця заздрість гуманітаріїв до природників: ті діло роблять, і поваги до них більше, і свободи в них більше… У гуманітаріїв
— своєрідний комплекс неповноцінності, який важко при¬тлумити посадами, бундючністю чи ілюзією значущості, підтримуваної партійними спеццорученнями…).
Трохи заперечую Ігореві, говорю про небезпечність і навіть згубність самої лише «технічної» самосвідомості суспільства без гуманістичної. Погоджується. Особливо у нас літератори, митці, філософи, взагалі «гуманітарники», які власне покликані «людяно осмислити» життя, фактично виведені зі сфери такого осмислення у сферу апологетики, а державні справи монополізували вузькі господарники, які і нав’язують усьому суспільству своє одноходове мислення.
Популяризатор йоги. Це — наука самоусвідомлення. Перш за все — усвідомлення всіх фізіологічних механізмів свого тіла, підпорядкування їх волі. Більшість же людей живе,

214
ІВАН ДЗЮБА
не усвідомлюючи свого тіла. Воно над ними панує, а не вони над ним. Але цей йогіст як здурів: щодня приїздить з Ірпеня мене агітувати! Ще мені йоги не вистачало! 1
Знову повернувся до Герцена. В «Письмах к будущему другу» Герцен міркує про людину «ексцентричного» складу, в якій історія може відбитися багатше, щедріше, ніж у будь- якому вигаданому героєві роману. Порівняй: «ексцентрич¬на» людина Герцена, «чудак» Достоєвського (і його ж «ідіот»)
— «ибо не только чудак «не всегда» частность и обособле¬ние, а напротив, бывает так, что он-то, пожалуй, и носит в се¬бе иной раз сердцевину целого, а остальные люди его эпохи
— все, каким-нибудь наплывным ветром, на время почему- то от него оторвались…» («Братья Карамазовы» — «От авто¬ра»); чудаки Горького, чудаки Хікмета, навіть «дурень» Ле¬оніда Первомайського — вічна тема, і різні чудаки, і одна¬кові!
Один із останніх творів Герцена — «Доктор, умираю¬щий и мертвые». Це ніби його заповіт. Умирає старий якобінець Лукас Рамер, а його син хоче, щоб батько перед смертю покаявся. Під вікном лабазники співають колись грізну «Марсельєзу»^… Це драма настільки ж загальнолюдсь¬ка, наскільки й особисто герценівська (його діти були бюр¬герського толку). Скільки таких прикладів!
З листа Герцена синові, який хотів будь-що стати про-фесором: «Будь профессором, но для этого развей в себе на¬учные понимания, куча сведений ничего не сделает, а пуще всего будь, пожалуй, и не профессором, будь просто челове¬ком, — но человеком развитым».
Майже те саме, з іншого приводу, — у Шевченка. І у Франка в «Похороні». Як часто в письменників уселюдські мотиви виростають з особистих переживань і ситуацій: а як же інакше?
Герцен і Драгоманов. До певної міри їхнє становище і роль схожі. І все-таки перший більший за другого — не та¬лантом, то інша річ, а ставленням до своєї батьківщини, при¬страстю до неї.
1 Тільки пізніше я побачив, що не йога була причиною такої приліпливості до мене. —Авт.
2 Як тепер симоненківці та вітренківці — «Інтернаціонал». — Авт.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
215
Стаття Б. Лобача-Жученка «Сторінки однієї дружби» («Літ. Україна», 06.04.62). Під час перебування Марка Вовчка в Брюсселі (1859) Герцен водив її до видатного польського історика й революціонера Йоахіма Лелевеля, якому нале¬жить славетне гасло: «За нашу і вашу свободу!».
На жаль, це гасло спіткала така ж сумна доля, що й бага¬то інших благородних гасел, і це, мабуть, дало підставу Франкові в «Похороні» подати його в іронічному контексті, в непевних устах:
…і той наш величний девіз боротьби: за нашу і вашу свободу!
Про «гарт», яким часто похваляються Л. Н. та інші. Євген Сверстюк
— Я не знаю, чи це гарт, принаймні чи той це гарт, — ко¬ли людина сидить у шикарній чотирикімнатній квартирі і пише на замовлення цілком певні статті, трохи ідучи на ком¬проміс із совістю.
..А чи було їм тяжко (на що вони весь час скаржаться)?
…Зовнішній і внутрішній компроміс.
Колона і конвой (розмова з Микитою Шумилом). Ко¬жен хотів потрапити до конвою, а не до колони. Щоб збути¬ся страху, треба було чимдуж лякати інших. (Бдітєльность — від страху).
Порнографічно ідейний (Ліна Костенко про когось із поетів).
15 06.1962
Вчора в ресторані за вечерею говорили між іншим про де Голля. Я зауважив, що попри все зрозуміле само собою, я все-таки десь у душі співчуваю тому національному почуттю, яке дає де Голлю сили в надзвичайно складній зовнішній та внутрішній обстановці мужньо боротися по-своєму за велич Франції, за національну велич. Іван Драч між іншим сказав, що про політичний талант де Голля свідчить те, що він часом навіть комуністичну партію Франції ставить у таке станови¬ще, що вона змушена його підтримувати. Я в душі здивувався, що Іван, який, мені здається, не досить добре чи принаймні не так, як би йому годилося, знає політику і цікавиться нею, — часом висловлює дуже влучні судження: і тут талант взна¬ки дається! У різних сферах, я помічав, буває досить йому знати частину чогось, щоб судити про ціле.

216
ІВАН ДЗЮБА
…Сперечалися про Манайла (з приводу виставки). Іван вважає, що в нього немає тієї цільності, яка поєднує найрізнорідніші твори великих митців — не тільки Ван-Гога, але й щоразу не схожого на самого себе Пікассо. «Я дуже хотів би бачити цю цільність, але я її не бачу». Ігор Грабовсь- кий не погоджується: «У всьому, що зроблене до 1945 року, є один внутрішній закон». Я підтримую Ігоря: хіба «Похорон», «Тривога», «Тяжке життя» — не єдність? Взагалі Манайло ні в якому разі не зводиться до Ван-Гога (Іван: «Під Ван-Гога в нього тільки «Тяжке життя»), Манайло набагато демокра- тичніший за Ван-Гога, а може й будь-кого з західних худож¬ників цього типу. Адже при всьому своєму гуманізмові Ван- Гог більше мав до діла або з люмпенами, або з богемою, або з інтелігенцією. Хіба він або хтось із них передав так, як Ма¬найло, драматизм щоденного життя найзвичайніших трудівників, сільського люду? При всіх формальних шукан¬нях, при всій «школі» і попри неї — у Манайла народність.
29 06. 1962
Говорили з Михайлом Горинем (він приїхав до Києва у якихось справах) — про таку, мені здається, цікаву проблему: проза стає якісно іншою, поезія — тим більше, інші мис¬тецтва — так само. А критика? Вона самодіяльна, люби¬тельська. Якою мусить бути сучасна критика? Публіцистич¬ною, соціологічною, естетичною, психологічною, есеїстич- ною, системотворчою, експериментальною? Чи якою? Адже і в ній народжується нова якість.
Розмова з Олесем Бердником — самотній він, мабуть.
Зустріч з Ольгою. Те, чого я чекав: їй сподобався вірш І. Драча «Сонячний етюд», надрукований у російському пе¬рекладі в «Лит. газете». Питає: «Вы, наверное, знаете Драча…» і т. д. Я сміюся: «Ольго, я півроку товк тобі про цього Драча, і ти тільки тоді про нього згадала, як прочитала вірш у російській газеті» (українських не читає).
…Мама її: «Хорошо, давайте в порядке компромисса го¬ворить по-немецки».
Розмова з Людою. Розповідає, що знайшла і прочитала «Ніж у сонці» Драча. Сперечалася з друзями, які «не ро¬зуміють»: «А я считаю, что сначала надо почувствовать, как всякое искусство».

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
217
…Читаю Достоєвського. Який «нехудожній» цей худож¬ник! Скільки нібито голого ідеологізму. А сухі фрази. Повідо¬млення. Описово-інформативно-тлумачний стиль. Занудли- во-нав’язливо. І до того ж — приблизність, непевність, допу¬щення, припущення та натяки замість психологічного аналізу. І от саме ця обережність, непевність, попереднє при¬пущення замість упевненого тлумачення — це і є геніальне, як і мозглявість і занудливість! Ось у чому його сила. І цим, відсутністю всілякої «художності», цим геніальним невмінням писати, геніальним невмінням бути художником і досягається все: і правда, і сила, і краса.
…У тубінституті. Хворий Спасібко. Ще хлопцем працю¬вав трактористом і пастухом. Жилося погано, їв абищо, хо¬див босоніж і спав на сирій землі. Під час призову до армії в легені знайшли каверну. Потрапив до тубінституту. І тут хо¬див босоніж — не було в чім, про лікування не дуже дбав, смалив без кінця тютюн (інші — хоча б цигарки, сигарети!); накуриться, прийде — просить у хлопців одеколону: раз! у рот жменю, прополоскав (щоб лікарі не чули тютюну) — і все…
А вилікувався — за три місяці! Хлопці пояснюють: по- перше, не думав про хворобу, байдуже йому було (навіть ко¬ли говорили: «А як же діти, на кого залишиш, як помреш?» — «А в приют візьмуть, мене ж у приюті виховали»); по-друге, ніколи раніше не жив по-людському, а тут потрапив у людські умови — чиста постіль, харч і ліки…
Старенька медсестра: «О, сколько у вас книг, жаль, что у меня времени нет, я бы взяла у вас почитать… У меня жизнь такая, сколько пережито и передумано, что можно книгу на-писать… Ну, вот вы, наверное, журналист, что вы сейчас пи-шете? Сейчас же пишут все узко, по указке… Небось, все Бога критикуете? Сейчас все на религию нападают… Это все от узости жизни, от узости мысли…»
Я обережно: «Вы, наверное, верующая?»
Вона (трохи зам’явшись): «Да… Вообще я много об этом думаю… Есть какая-то причина всему… И многие очень уче¬ные и великие люди считают, что есть причина… Глубокие мыслители признают, что есть причина… Я хоть необразо¬ванная, но мыслю глубоко… Есть такое изречение, правда, оно не зафиксировано…» (тобто «невизнане», не вживане офіційно).

218
ІВАН ДЗЮБА
І раптом, не докінчивши думки, легко переступає віковічні філософсько-релігійні безодні: «Ану-ка ваш градус¬ник… нормальная», — і виходить з м’якою хитруватою усмішкою (мовляв, говори не говори — ти знаєш своє, а я знаю своє): «Когда-нибудь еще поговорим об этом».
В туб. санаторії (в Алупці).
Неприємний тип, який дуже бідкається своєю кар’єрою, влазливий.
— Вы знаете, я из-за этой вспышки так много потерял… Снимали главного инженера, и директор намекал, что меня назначат, а тут мне пришлось уехать… Им, конечно, не вы¬годно ждать…
— Ничего, главное — здоровье…
— Да, но здоровье не само по себе ценно… Я такие воз-можности упустил из-за этой глупой болезни…
В розмову встряє Аркадій Абрамович. Це дуже колорит¬на особистість серед алупкинських тубіків. Він — колишній лікар, який сам захворів на туберкульоз із усілякими усклад¬неннями, не може вилікуватися, тепер уже не працює, але любить «тертися» серед хворих.
— Ничего, у вас семья, дети, духовные запросы…
«Духовные запросы» — це одне із кліше Аркадія Абрамо¬вича, яким він страх як пишається, вважаючи, що вживання цього кліше ставить його вище принаймні за 9/10 людства, яке цієї фрази не знає. Однак на це втішання той, що не став головним інженером, тільки криво всміхнувся…
Конфуз Аркадія Абрамовича. Він «знаменитий» в Алупці тим, що має кілька десятків довгограючих платівок із записа¬ми музичної класики у гарному виконанні. Не так і багато, але для Алупки, виявляється, і це «щось»: про нього пишуть у газетах, він напрошується на різного роду інтерв’ю тощо. Але він щирий меломан і прагне всіх прилучити до своїх му¬зичних багатств. А оскільки тубіки не дуже охочі йти до ньо¬го додому на його запрошення, то він сам іде в народ зі своїми скарбами — ставить програвач у кімнаті відпочинку, де збираються хворі («красный уголок»).
Цього разу поставив на безпрограшне — «Апасіонату». Сидить з виразом натхненної вищості і докірливо дивиться на публіку. «Вы знаете, многие не знают «Апасионаты», но поскольку слышали, что это любимая вещь Владимира Иль¬ича, то делают вид, что знают и уважают…» Поруч гурт фана-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
219
тиків-доміношників насмерть ріжеться в козла. Аркадій Аб-рамович позирає на них і з вищістю, і водночас із ніжністю — все-таки він їх просвіщає, все-таки він до них нисходить і готовий для них на жертви, ладен постраждати за них. І не¬приязні погляди доміношників, яким він набрид до немож¬на, пробує затушкувати доброзичливими коментарями: «А вы знаете, я все-таки доволен, что я их заставил музыку слу¬шать…»
Тим часом терпець у доміношників увірвався: «Вже б за¬грали щось путнє, а то грають чорті що…» Аркадій Абрамо¬вич пісно ощирився і невинно-єхидним тоном (і водночас винуватим тоном: йому боляче ловити людей на невігластві, але він мусить це робити для їхнього ж блага): «А между про¬чим — это любимая вещь Владимира Ильича». І дивиться — яке враження. Доміношник незворушно: «Не знаю, я цього не читав. Я знаю, що воно мені наче по голові молотком…» Аркадій Абрамович трагічно: «Значит, у вас разные вкусы с Владимиром Ильичем», — ображено забирає програвач і йде як гнаний пророк на чужину.
Найбільш нестримний доміношник мовчки і похмуро гатить костю по столу. Решта обережно, після паузи, комен¬тує ситуацію: «Больным тяжело два часа такой концерт слу¬шать…» Тоді перший глухо, до своїх: «Може, він (Ленін тобто) і любив слухать, як йому ЗО лєт було, а мені 60». Другий: «Та він багато чого любив…»
В тубсанаторії. Мова служилого люду: «Использовать фактор моря», «место захоронения». («В прошлом году я ез¬дил на место захоронения своего брата»). Пригадалося, як один тип чванився: «Вот куплю «Москвича» и съезжу на мо¬гилу матери», — а Вовка Головкін: «На могилу матері треба рачки повзти».
— Мне не нравится, как сейчас молодежь танцует… По¬шел раз на танцплощадку, посмотрел — толкутся, трясутся — как трясуны…
— А на «Стекляшке», в Симеизе, так там, говорят, такое творится…
— Это все от разврата. (Безапеляційно).
Група простакуватих хлопців чіпляється до модних дівчат. Ті зневажливо: «Рязань!».

220
ІВАН ДЗЮБА
Біля каси кінотеатру:
— А-а, так это продленный сеанс…
— Ничего, продленный хороший: «Играет Ван Клиберн» — такая техника игры замечательная! Не пожалеете!
Хіба всі правителі минулого були лиходіями? Серед них були й такі, що бажали щиро добра своїм підданцям. Але ж справа не в їхніх суб’єктивних бажаннях. Коли від владаря залежить щастя підданців, то вони ніколи не бачитимуть цього щастя, хоч би володар був найдобрішим і милосерд¬ним. Коли доля народу залежить від волі однієї або кількох осіб, то хоч які вони будуть віддані народові, а народ той до¬бра не знатиме, і лад цей буде антинародний…
З другого боку: більшості людей завжди здавалися зло-чинними і безумними посягання на сучасний їм лад (поки він не починав розвалюватися на їхніх очах). Більше того, їм важко було уявити саму думку про це, а ті, хто на це зважував¬ся, здавалися загалові невдячними злочинцями…
Уривок розмови двох дівиць (крізь сміх):
— Он ходит в шинели, а все тратит на книги (ге-ге-ге!). Лысый, с бородой… Знаешь?
— А-а! Знаю!
Ми говоримо, що ідеї передового класу — не суб’єктив¬на, а об’єктивна істина. Але ж історія показує, що навіть най- прогресивніша (на свій час) ідеологія одностороння, буває в окремих моментах несправедлива і не охоплює всієї правди; історія потім змушена поправляти її… Взяти б, скажімо, оцінку прогресивною російською громадськістю «ре¬акційних» письменників — від Фета і Тютчева до Лескова і Достоєвського. Хіба справедливою була оцінка До- стоєвського Антоновичем і Михайловським? Або в пізніші часи — оцінки «передовою» критикою Андреева, Буніна, Винниченка і т. д. Не кажучи про радянські часи…
…Після перегляду польського фільму «Сьогодні вночі за¬гине місто» — розмови… Якась дівиця: «Ничего не понятно. Если они сбежали с лагеря — то какое-то задание у них должно быть, кто-то руководить должен» (от привчили!). Пригадую, як після фільму «Іванове дитинство» солідні това¬риші обурювалися: «Что это за фильм?.. А что это за девуш¬ка?.. Это же б…! Показали бы настоящую медсестру — герои¬ню, которая прошла с боями…»

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
221
Радіо. Народний артист Любєзнов читає чийсь вірш під назвою «На танцплощадке» — про те, що, мовляв, ось ви тан¬цюєте, а старші «в боях прошли полсвета», щоб «было солн¬це на планете» і щоб ви «танцевать могли». Філософія! Про мету і засоби!
Кандидат наук, сам пузатенький і з пузатеньким порт-фельчиком. Помахуючи портфелем перед черевцем: «Наш народ відзначається пісенністю… Наш народ не можна уяви¬ти без пісні…» (ліниво-безапеляційним тоном і даючи зро¬зуміти: він не від того, щоб пишатися «своїм» народом…)
«Скажу по щирості: все, що є у вас дорогого, — віддавай¬те партії, партії віддавайте».
Зі снів
Запам’ятався вираз зі сну, якого не міг пригадати: «Наділи на людство електронний намордник».
Сни-літання (окремі історії).
Щось як студентський гуртожиток. Про когось: «Ні ідеала, ні одіяла».
Сон. Заходжу в якусь хату. Коло грубки спиною до мене Григорій Тютюнник. Яка широка спина, які великі руки. Бере в кожну руку по колоді, одну підносить до вогню, посередині колоди робиться пропалина, розжарина — як розпечений металевий стрижень: не горить дерево, а якось розпікається червоним до світлого. Тим місцем Григорій Тютюнник підносить колоду до другої — і на другій утворюється така само розпечина. Тоді він уже від цієї другої запалює собі цигарку. У дверях не то з’являється, не то стоїть Григір Тю¬тюнник Та й питає:
— Як горить дерево?
Григорій показує.
— А як горить пролісок?
— Як людина.
Сон
Фронт, бої, до 9 травня — Перемоги — лишилося кілька днів, але хтось ще має загинути. Думка: в ці дні всі стануть надто обережними (бо всі ми знаємо, що кінець війні — 9 травня, і лічимо дні), — і це справді так., але ловлю себе на тому, що я чомусь ніби забув про це, не боюся, ходжу по передовій на весь зріст і тільки інших остерігаю… Хтось із

222
ІВАН ДЗЮБА
знайомих (усі роблять перебіжки і стріляють із якихось див¬них гвинтівок, типу протитанкових рушниць): «Вам то нічо¬го, а моя дружина он там… Може загинути…» (показує на ви¬соту попереду, де точиться бій, запекліший, ніж у нас). Хто загине, хто залишиться живий?
І тут же: десь у генштабі на великій карті закреслюють цілі райони, де загинули всі… Закреслюють без жодних коментарів, мовчки. Жалобна музика. Думка: а десь інші матері народжують інших дітей…
«Дзюбізми»:
Лектори: Триндюк, Богомерзький, Звіроящір. Продавщиця в овочевому ларку: Свєтка Космонавтова. Поет Многощирий. Критик Прокрустов. Радянський класик Семитуз. Патріот Семикендюх. Дворотько. Урядовий філо¬соф Секір-Башка. Композитор Децибелло. Дівиця Нефертітькіна.
Загоряв на берегах Рубікону. Пісні під новокаїном. (У нього) слово з генеральськими погонами. Снотворне для совісті. Начальстволюбіє. Торгувався з вічністю (клянчив безсмертя — хоч невеличкого, хоч тимчасового, хоч безсмертячка).
— Ти як той дід, що прийшов топитися і холоші підкочує. «Для чого?» — питають. — «Щоб штани не замочить».
Мати йде з роботи. Синок вибіг їй назустріч, легко одягнений. Мати: «Ты что, черт бы тебя побрал… и так всего попрыщило, а ты бегаешь! Ах ты стервец… иди домой, миленький… Зараза, гад такой… Иди домой, дорогуша, иди, миленький…»
Дід Кисіль. 3 приводу постійних реорганізацій у сільському господарстві: «Одно все щось міняють… Нема устойчивої жизні… Уже б об’явили комунізм — трохи б люди поплакали, помучились, а потім би втяглись та й жили б якось…»
Розмова з Ір. Про вибір шляхів життя.
— Якби можна було вдруге жити, то вперше — це ніби «начорно», «пробно», а вдруге вже б по-справжньому… По справедливості так повинно б бути. Бо як вимагати від люди¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
223
ни правильного уявлення про життя, коли вона ще не жила. Потрібне б «попереднє ознайомлення»… як спортсменові — з трасою майбутньої гонки.
— Але, пройшовши одним шляхом, знайшовши другий, людина захотіла б пошукати й третій і т. д. І, зрештою, тільки помираючи, здогадалася б, де справжній…
…Картина: несуть його вже на цвинтар, раптом він у труні схоплюється й кричить: «Стійте! Я нарешті збагнув, де мій справжній шлях!»
0507.1962
…їм страх як хочеться нас зламати, хочеться, щоб і ми стали такими, як вони. Бо людина, яка живе не по совісті (а вона це десь у глибині душі відчуває, навіть тоді, коли зовсім утратила совість, відчуває вже не совістю, а чимось іншим), — не може не бачити, що її шлях не є неминучим, що хтось інший іде інакше…
…Тисячу разів я спостерігав це за ними. Я бачив, як ми псуємо їм печінки своєю спокійною непохитністю. Вони б цілували мене як брата, коли б я здався. Вони були б щасливі, якби побачили, що ми злякалися. Дорого вони заплатили б, щоб побачити хоч на мить переляк на наших обличчях… […]
А ця вовча психологія — хто відбився від гурту, на того перший нападай, жери, інакше ти будеш тим, хто відбився, і тобі перегризуть горлянку…
Страх… Щоб збутися страху, людина страхає інших, во¬на стає в «активну життєву позицію»…
— Взагалі він зробив діло об’єктивно благородне… Інша річ, що, може, й не зовсім щиро, що мотиви його, може, не дуже благородні…
— Коли маєш справу з благородним вчинком, краще не заглиблюйся в мотиви: завжди розчаруєшся…
— А ти постався до цього з властивим тобі гумором…
— З гумором можна поставитися до чого завгодно, тільки не до власного болю…
Од компліментів червоніла, як од хабаря. (І навпаки: ви-магала компліментів, як хабаря).
«Струнные у них хорошие… Но пиччикато у них полу¬чается лучше, чем крещендо…»

224
ІВАН ДЗЮБА
У хлопця була складна, заплутана справа з пропискою (працював у Києві, а жив десь у селі). Вирішив порадитися з дільничим міліціонером. Делікатно натякнув на його про¬фесійне самолюбство: «Ви ж людина досвідчена, знаєте що до чого, порадите…» Той уважно слухав, по закінченні бага¬тозначно помовчав, подумав і сказав: «Нє нарушайте».
Зустріч з Нат. «Что ты так похудел, у тебя что, зарплата маленькая, на харчи не хватает?» Пробую звести на жарт: «Хіба харчі — головне в житті?» — «Представь себе — пита¬ние и здоровье — главное». І це людина, з любові до якої я п’ять років тому глузд тратив…
Герої п’яних фраз.
Мокра жар-птиця.
Бальзам «Втрачені ілюзії».
Одиниця виміру: людино-маска. Кількість людей мно¬житься на кількість масок у кожного, плюсується. Напри¬клад: у цьому колективі 56 людино-масок.
У книгарні: «Зачем издают на украинском языке? Ни к чему это коверканье».
«Таке мале, а соображає, що треба маму дратувати».
Традиційна національна форма соціального протесту: показувати дулю в кишені (від чого дерлися підштаники, тому наші далекі предки ходили в шкурах). Найвища доблесть — показати дулю так, щоб той, кому вона адресована, нічого не помітив. «От, — хвалиться потім одчайдух, — обдурив я його!»
Романтики виростають переважно в провінції, як і юна¬ки та дівчата з високими пориваннями. А у великих містах, столицях — переважно раціоналісти. Юнак чи дівчина, які виховуються в столиці, знають, що вони в «центрі життя», що «вищого» вже немає і десь далі шукати більше нічого, тому той побут, той духовний рівень життя, що навколо них, сприймається як «стеля», неминучість… А юнак у провінції, якщо це життя занизьке для його духу, не сприймає його як справжнє, а — як спотворення; в глибині його душі живе думка, що «десь» є справжнє життя, до якого він і пориваєть¬ся… Його розчарування не може бути остаточним, навпаки, воно тільки посилює віру й потребу в ідеалові… Тому біль-

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
225
шіс ть романтиків-ідеалістів виходила з провінції (хоч це — не єдина причина, є й інші).
/ N. 05.1962
Третій розділ 5-ї книги «Людини, яка сміється» В. Гюго має назву: «III». «Кожен, кого в одну мить перекинули б із Сибіру в Сенегал, знепритомнів би» (Гумбольдт)». Вияв¬ляється, навіть у великих мислителів було обмежене уявлен¬ня 11 ро фізіологічні та психічні можливості людини. Адже те, що уявлялося катастрофічним для неї, нині стало звичайним — і без видимих наслідків. Навіть для роботи думки.
27.05.1962
Чому Смердяков наклав на себе руки? Злякався відповідальності? Мучило його сумління? Заїла кривава ма¬ячня? Ні. Його вбило розчарування в Іванові Карамазові, а відтак і в його теорії, в серйозності цієї теорії («все дозво¬лено»), Іван мучив себе грою в цю теорію, а Смердяков і ювірив, прийняв серйозно і до діла. І раптом він з подивом, .і потім, мабуть, і з жахом побачив, як Іван злякався наслідків ( віх і Ідеї і злякався саме так, що він не сподівався цих наслідків, не стосував ідею до практики, отже, не брав її всерйоз. Смердякова було жорстоко обдурено. Він узяв за остаточний висновок те, що було тільки моментом у болісній грі розуму і совісті. Саме тоді, коли він це поба¬чив, — він і пішов із життя…
Інше. Смердяков: «Рассудите сами: кто же на свете в рифму говорит? И если бы мы стали все в рифму говорить, хотя бы даже по приказанию начальства, то много ли бы мы насказали-с? Стихи не дело, Марья Кондратьевна».
Порівняй з цим учений «подив» В. Турбіна, який на цьо¬му цілу сторінку свого теоретизування побудував, хоч, на відміну від Смердякова, «виправдав» вірші…
Іван Карамазов про свого Великого інквізитора: мож¬ливо, він «сам ел коренья в пустыне и бесновался, побеждая плоть свою, чтобы сделать себя свободным и совершен¬ным», але побачив, що «невелико нравственное блаженство достигнуть совершенства воли», коли «миллионы осталь¬ных существ божиих остались устроенными лишь в на¬смешку»; що «никогда не в силах будут они справиться со своей свободой», що «не для таких гусей великий идеалист мечтал о своей гармонии», — побачивши і зрозумівши це, «он воротился и примкнул к умным людям».

226
ІВАН ДЗЮБА
Чи не ця ідея лягла в основу «Тьмы» Л. Андреева?
…У розмові з чортом Іван Карамазов весь час лає того як пошлого дурня: «…все, что ни есть глупого в природе моей, давно уже пережитого, перемолотого в уме моем, отбро¬шенного, как падаль, — ты мне же преподносишь как какую- то новость». Так само — і в «Братьях Карамазовых», і в інших творах — Достоєвський оцінював тиради багатьох мораль¬но неприйнятних для нього героїв (насправді — один із власних голосів). Хоч у цих тирадах не таке все дурне і низь¬копробне. Тут, мені здається, крім усього іншого, і «страхов¬ка» Достоєвського від чужої оцінки, тут його надумливість і надмірна самокритичність: часом, мабуть, ті тиради здава¬лися йому не такими сильними, як би йому хотілося, він не був упевнений у їхній здатності виконати покладену на них функцію, — і сам трохи застерігався, страхувався іронією, скепсисом, варіаціями. Звідси (точніше: і звідси також) — по- хмуро-трагічні пародії Достоєвського. І його славнозвісне «багатоголосся», в якому багато його самого…
Про знаменитого адвоката Фетюковича і його стра¬тегію: «…Он всех прокурорских свидетелей сумел вовремя «подвести» и по возможности сбить, а главное, подмарать их нравственную репутацию, а стало быть, само собой подма¬рать и их показания»; «Каждого-то из них сумел Фетюкович нравственно размазать и отпустить с некоторым носом».
Але цікаво, що чимось схожим на цю методу корис¬тується і сам Достоєвський, коли компрометує «нових лю¬дей», які говорять часом розумні і неспростовні речі, але цінність цих речей, звичайно ж, ставиться під сумнів, коли, наприклад, Ракітін бере від Грушеньки 25 крб. за «доставку» Альоші тощо. Такі ж прийоми компрометації — і в «Идиоте», і в «Подростке». Я вже не говорю про те, як «розмазує» До¬стоєвський поляків у «Братьях Карамазовых».
…Постійний прихований самозахист Достоєвського або прихована іронічна відповідь на можливі закиди. В об¬винувальній промові прокурор Іполит Кирилович говорить про Альошу Карамазова: «С моей стороны я желаю доброму и даровитому юноше всего лучшего, желаю, чтоб его юное прекраснодушие и стремление к народным началам не об¬ратилось впоследствии, как столь часто оно случается, со стороны нравственной в мрачный мистицизм, а со стороны гражданской в тупой шовинизм — два качества, грозящие, может быть, еще большим злом нации, чем даже раннее рас¬тление от ложно понятого и даром добытого европейского

ІІІОГЛДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
227
111)(>снещения, каким страдает старший брат его».
Але ж тут, власне, те, що закидалося самому До-
< тоєвському! Це — голос його опонентів.
Водночас у промові Іполита Кириловича є перифрази Ідей самого Достоєвського, навіть деякі його специфічні ви¬рази. Наприклад, «карамазовский безудерж». Або міркування про психологію людини, яку ведуть на страту.
Іполит Кирилович в аналізі поведінки Дмитра Карама¬зова до слідства і під час слідства вибудовує довільні версії, але яким правдоподібним може бути придуманий психо¬логічний аналіз! «Я ведь нарочно, господа присяжные, при¬бегнул теперь к психологии, чтобы наглядно показать, что из нее можно вывести все, что угодно».
Чи не стосується це і самого Достоєвського, і психо¬логічного аналізу в літературі взагалі? «Психологии навер¬тел уж много».
Моральна проблема «широкості» («широк русский че¬ловек!»), яку інколи називають принциповим художнім відкриттям Достоєвського, насправді не нова у світовій літе¬ратурі. Ще Бен Джонсон, виходячи з учення Теофраста про характер (елементи характеру), відзначав можливість не¬сподіваних комбінацій. У Дідро в «Племіннику Рамо» герой каже: «Велич же характеру звичайно випливає з природної рівноваги між кількома протилежними властивостями».
Але у Дідро це пікантно-гумористично, а у Достоєвсько¬го — трагічно. Знов-таки, у Дідро («Жак-фаталіст…») — гумо¬ристична трактовка проблеми взаємин слуги і пана (чи може пан бути слугою свого слуги), яка в Достоєвського — трагічна, патетично-моралістична (у «Братьях Карамазовых», сцена повчання Зосими).
28.05■ 1962 (Продовження)
«Кляті вічні питання» у Достоєвського і — зовсім інакше
— у Буніна. «Еще приходило в голову прежнее: где теперь пот человек, что с ним сталось, что такое та вечная жизнь, где он будто бы пребывает? Но безответные вопросы не по¬вергали больше в тревожное недоумение, в них было даже что-то утешающее: где он — ведомо одному Богу, которого я не понимаю, но в которого должен верить и верю, чтобы быть счастливым».
Виявляється, навіть «кляті питання» можна обернути у свою душевну рівновагу і затишок! Чого-чого, а цього До- стоєвський не вмів. Скажуть — ідеться про юнака. Але ж у До-

228
ІВАН ДЗЮБА
стоєвського — теж юнаки, саме юнаки. Чи, може, Бунін тут навмисне опонує Достоєвському (врівноваженість окульту¬реної душі проти душевного хаосу)? Адже Бунін у певному сенсі — анти-Достоєвський. Російська альтернатива до- стоєвщині (мало поцінована).
Порівняй: Натаніель Готорн про моральний чинник у житті суспільства, про злочин і кару — і Достоєвський. Або: ідеї Н. Готорна і Достоєвського про обмеження потреб як шлях духовності. Думки Н. Готорна про межі відвертості — в різні часи над цим застановлялися Руссо, Достоєвський, сюрреалісти… А його міркування про пуритан Нової Англії, в яких «релігія і закон злиті майже водно», змушує згадати ідею «піднесення» держави до церкви та їх злиття — в «Братьях Карамазовых» Достоєвського. Мотиви вигнанниць і «при¬родних жінок» — порівняй Тестер Прін у Готорна і Олесю у Купріна. Тестер Прін, відкинена людським суспільством, тим самим стала і поза його забобонами, отож осягла вишу мо¬раль, довго проблукавши в «дебрях питань моралі» (про ці «дебрі» й Мечников говорив, не тільки Достоєвський).
Ральф Емерсон (і трансцеденталізм узагалі) про «довіру до себе»: пор. з одного боку філософію Г. Сковороди, з друго¬го — пізнє декадентство; також і В. Винниченка («Чесність з собою»).
Новела Н. Готорна «Девід Суоп» — про клерка, який за¬снув на годину коло фонтана, а за цей час сталися події, про які він ніколи не взнав, але які могли б змінити його долю. Я ж часто думав про інше: якби людина знала все, що виникає в інших людей щодо неї (емоційні реакції, оцінки, думки, наміри, просто слова), — вона б жила в зовсім іншому світі і була б іншою…
Наївні спроби письменників минулого бути на рівні на¬уки свого часу і використовувати відповідний жаргон (здебільше модний «навколонауковий»), Готорн: «магнітна сфера істоти», «здійснювати магнетичний вплив» на чужу во¬лю… Дідро («Жак-фаталіст») — це вже іронічно: «Кількість тю¬тюну, що залишається в моїй табакерці, прямо пропорційна задоволенню і обернено пропорційна нудьзі, яку я відчував цього дня. Прошу вас, читачу, призвичаїтися до цієї манери висловлюватися, яку я запозичив у математики, оскільки вва¬жаю її точною наукою і тому буду часто до неї вдаватися».
Ще до ідеї Достоєвського про переростання держави в церкву. Пуританський священик Джон Еліот (1604—1690) в трактаті «Християнська республіка» відкидав усяку світську

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
229
владу і вважав, що Христос повинен наслідувати престол ди- і іастії Стюартів у Англії…
30.5. 1962
Бернард Шоу: «Мені незрозуміло, чому люди, які вірять в електрони, повинні вважати себе менш довірливими, ніж люди, які вірили в ангелів» (Б. Шоу. Йоанна д’Арк Ленинград, 1924, с. 58).
Так великий скептик заперечує скептицизм своїх сучас¬ників, даючи парадоксальну інтерпретацію образу орле¬анської Діви…
…Читаю «Племінника Рамо» Дідро. Здавалося б, цей тип циніка, що філософствує, не був таким актуальним для до¬би суспільних поривань і підготовки революції, а невдовзі революція зовсім затьмарила його, висунувши типи героїчні та романтичні. А тим часом зловісний цинізм гнучкої безмо- ральної думки розпросторював своє коріння і утверджував своє майбутнє. Цинізм — плід загнивання суспільства, навіть коли є формою його блискучої критики. Але революційне оновлення суспільства не «знімає» цинізму, тільки на деякий час заганяє його в тінь, де він набирає нових сил. Більше то¬го: в ідеалізмі й максималізмі революцій є свій цинізм, і коли ідеалізм вигасає, в «осаді» лишається цинізм як практичний розум без моралі, як усепереможне виправдання егоїзму…
В екзистенціалізмі особливо наголошується ідея «поки- нутості» людини. Але ще епікурейці вважали людину закине- і юю у світ без будь-якої турботи й допомоги Бога. Пізніше на і ио гіпотезу спирався Пуфендорф (Див.: Джамбаттиста Вико. Осиоваиия новой науки об общей природе наций. Москва, 1940, с. 142).
Ми помиляємося, коли думаємо, що в Україні всі Шев¬ченкові сучасники захоплювалися його поезією. Була і опо¬зиція «шевченкоманії». Салонний смак страждав від «запаху дьогтю», який чувся не тільки Гоголю. Але в тому й велич Шевченка, що він не боявся «низького» — в його естетичній системі все знаходить належне йому місце. «Поетично висо¬ке завжди повинне бути єдине з народним», — уважав Джам- баттиста Віко, і в Шевченка бачимо саме це. Той же Віко ка¬зан, що природі справжньої величі відповідає могутній потік, який «не може не нести з собою каламутну воду і не перевер¬тати камені й стовбури своєю бурхливою течією; тим-то так

230
ІВАН ДЗЮБА
звані «низькі речі» настільки часто зустрічаються у Гомера. Але з цього зовсім не випливає, що Гомер перестає бути Батьком і Царем усіх високих поетів». Можна згадати і думку Канта про те, що манірні смаки — не для генія, якому влас¬тиві сміливість виразів і деяке ухилення від правил, — і це не¬можливо наслідувати…
Є у Віко ще одне «пояснення» Шевченка — «через» Дан¬те, про якого він каже: «…Цьому великому розумові випало народитися в часи ще живого варварства Італії; адже розуми людські подібні землям: не оброблювані протягом довгих століть і зрештою одного разу оброблені, вони дають спер¬шу плоди і досконалістю, і величиною, і ряснотою диво¬вижні, але, втомившись від безперервного і дедалі посилю¬ваного оброблення, вони починають давати плоди мізерні, несмачні і дрібні» (Джамбаттиста Вико. Основания новой науки об общей природе наций. Москва, 1940, с. 505). Зви¬чайно, цю думку можна прийняти в тому сенсі, що великий поет — породження органіки народного життя, — Віко на цьому наполягав; епохи ж штучної цивілізованості, на його думку, ворожі поезії…
05.06.1962
У Канта людина як моральна істота потребує системи кінцевих мет, стосовних до розумної першопричини світу
— першоістоти, що є всевідою. від якої не могло б прихова¬тися найпотаємніше (а це і створює моральну цінність вчинків розумних істот у світі); всемогутньою (щоб вона могла привести у відповідність до вищої мети всю природу); всеблагою і водночас справедливою, що створює умови ви¬щого блага під моральними законами…
Виходить, що не Бог «диктує» людині мораль, а людсь¬ка мораль «вимагає» Бога. Богом людина хоче утвердить се¬бе в своїй людськості, охоронити себе від тваринного у собі. Цей момент можна розглядати як такий, що трохи по¬нижує Кантову емансипацію Бога. Але з другого боку можна мислити так: властивість людини уявляти Бога як такого, що бачить її потаємне, забезпечує людині моральність, — тобто є не що інше, як «хитрість», «прийом» самої людської мо¬ральної істоти для додержання морального закону як га¬рантії вірності йому на всі випадки життя, для забезпечення рівня, якого досягла у моменти найвищих духовних злетів. Мовляв, спалити мости для відступу. Бо моральність — це щось таке, що осягається у вищих точках буття, а не в його

і ПОРАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
231
І іутині, і, отже, треба забезпечити себе перед повсякденним животінням…
Водночас Кант підкреслює необхідність «внутрішньої необхідності законодавчого розуму», без якої релігія вво¬дить тільки зовнішню форму «законодавства вищої істоти», тобто спотворює саму себе і стає аморальною. Якби ми вва¬жали всемогутність, усевідання та інші властивості «винуват- і і,я світу» як поняття, «дані нам звідкись іззовні», то це вело б за собою «різкий відбиток примусовості», тоді як висока по¬вага до морального закону завдяки приписам нашого влас¬ного розуму подає нам кінцеву мету нашого призначення такою, що викликає благоговіння, «яке цілком відрізняється від патологічного страху».
07.06.1962
С., голова Українського республіканського радіокоміте¬ту. Співробітники розповідають про нього історії, що зву¬чать як анекдоти… Шкода, більшість із них забулася.
Але ось нове. Повернувся з останньої зустрічі у Москві зі своїм керівництвом — щасливий, як ніколи. Прибіг на робо¬ту на годину раніше і особисто зустрічав усіх співробітників, що йшли до служби, вітаючи їх зі своєю радістю: підтверди¬лося те, чого він так чекав (бо те, що було раніше — т. зв. «відлига», демократизація — мучило його, він здогадувався: це якась помилка. А тепер усе ставало на свої місця). Зразу ж скликав виробничу нараду. Резюме: «В столице нам объяс¬нили, что лучше перекрутить гайку, чем недокрутить. Если мы перекрутили, то вышестоящие товарищи всегда могут нас исправить, а если недокрутили, то может случиться, что и поправлять некому будет».
02.07.1962
Тип у ресторані. З тих, що вдають із себе трудяг, які зна¬ють смисл життя, не те, що всякі інтелігентні хлюпики. Цим він мене спочатку і ввів в оману. Тільки підозрілою здалася його ненависть до «городських», «інтелігентів», «піжонів»… Виявилося, що це — заздрість: після закінчення лісгоспінсти- туту поїхав працювати в лісгоспи Сибіру, дуже вихваляє свою роботу, але відчувається — заздрить тим, кого ганить. А втаєм- ниченість у смисл життя виявилася самовдоволеністю най¬нижчого ґатунку: «работа непыльная — таксатор», заробіток добрий, «каждое лето — месяц в Сочах»; «жена, знаешь, попа¬лась целка, это тебе не шутка» і т. п. Загалом — бидло, істота

232
ІВАН ДЗЮБА
немисляча і несовісна, а грає роль роботяги, позитивного ге¬роя із життєствердних романів.
Втім, цікаві розповіді про те, як набирали на лісорозроб¬ки у віддалені райони бригади із зеків, як ті, напившись, «бузи¬ли» і «керосинили», «дали раскрутку», так що довелося тікати катером від бандюг, у яких виявилася зброя (працювали на ос¬трові). Рефрен: «Да, я имел кусок жизни… крупным планом…».
Розповідь про те, як київський товариш запросив його з другом (з яким вони разом працювали і приїхали до Києва) на якусь вечірку. Там серед «интеллигентиков» точилися якісь сумнівні розмови з хохмами на побутові і трохи політичні теми. Тоді товариш піднявся, сказав: «Сволочи! Эпигоны!» — і вийшов. Вийшов і оповідач. Усі були здивовані й розгублені. Наступного дня розпитували в оповідача: чому «епігони»? Той ПОЯСНИВ: «Ну, пижоны, стиляги». Тепер у цій розповіді додає: «Такие вот интеллигентики».
02.11.1962
Радіопередача, інженер з Мінська: «Не представляю, как бы я проводил свое свободное время, если бы не оперная студия».
Теж ховається від життя! Людина не може жити, весь час відчуваючи під ногами безодню, — тому шукає спосіб забути про неї: хто в рибалці, хто в гулянці, хто в самодіяльності — взагалі в захопленнях…
…Інше… Говориш, що людині потрібна ідея, ідеал, що без них вона жити не може, бо буде порожнеча, не буде смислу життя. Але ж це суто негативний підхід, негативний момент: від порожнечі, — ідеєю заповнювати пустоту життя. А ти по¬кажи мені позитивну, конструктивну причину: для чого лю¬дині потрібна ідея, незалежно від порожнечі, і чому саме ця, а не інша… А жити ідеєю, щоб не було порожнечі, — це все одно, що одружуватися не з любові, а щоб не бути самому.
0511 1962
їду в таксі з Борисполя. Дві дівиці — стюардеси (хоч це елегантне слово мало пасує до них, брутальних і відразних). Жахливе базікання. Але — характерний жаргон. «Тундра… Он такой тундра… В этом деле ничего не рубит…» — «Эти трам-вайные маршруты мне селезенку выворачивают» (тобто маршрути з багатьма посадками: Львів — Київ — Мінськ — Рига — Ленінград…).

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
233
05.06.1962
Вісвамітра1
(Спогад про суперечки студентських часів).
— Абсолютна філософія — це вже негація філософії, аб-солютна істина — смерть істини.
— А що є істина?
— Знаєш, я не Ісус, а ти не Пілат.
— Хочеш, я тобі доведу, що ти не маєш права на жодні моральні претензії до мене… Я вже не говорю про те, що вся¬ка моральна претензія є стосування відносної, минучої і суєтної норми до абсолюту життя, до абсолюту людського духу, спроба обмежити цей абсолют, низвести його до відносного, проминущого і марного, поставити на шляху мого «я» шлагбаум чужого куценького досвіду…
— Але ж людина безмежна не тільки в просторі, а й у часі, не тільки по горизонталі, а й по вертикалі, в ній живе все минуле людства. І хіба для того боролися, страждали і вмирали Брути, Гракхи, Спартаки, Гарібальді, Жанни д’Арк, щоб загинути на сторінках підручників, — і хіба їхня кров, їхній дух, їхній імпульс не переходять незримо і нечутно в плоть і кров сучасної людини?.. Хіба людина успадковує тільки генезу органічної конституції і не успадковує генези духовної і духовних надбань? Хіба ми не мусимо відчувати себе спадкоємцями, органічно зв’язаними з…
— Я відчуваю себе спадкоємцем Тиберія* Нерона, Калігули, Ірода і турецьких султанів. Перед історією і всіма моралями я рівний із спадкоємцями Брута. їм дістався один струмінь спадкового духу, мені — інший. Я не винен. Я навіть радий. Так приємно відчувати свою історичну правоту і пра¬во бути проекцією Калігули. Гей, розступіться нащадки І ірутів і Гракхів, я в’’іду на жеребці своєї розпусти в сенат ва¬шої моралі!
— ..Жаль, що я не народився тисячоліття два тому, в ан-тичному світі, скажімо. Там я був би найбільшим мудрецем. І засновником усіх наук. Тоді легко було засновувати науки. І Іавчив цих гармонійно розвинених примітивів розтирати
^ Уиина постать романтизованого нігіліста-циніка в моїх студентських фантазіях. Ім’я «Вісвамітра» я взяв з історії давньої Індії (був такий цар), м його звучанні мені вчувалася якась зваблива тайна. Прототипом •мого* Вісвамітри був мій студентський друг Вовка Головкін — зви¬чайно, «домальований» мною.

234
ІВАН ДЗЮБА
поясницю — ти вже засновник медицини, Гіппократ. Пере¬конав (а древні люди були довірливі), що Земля тримається на трьох китах або навпаки, що вона куляста і обертається навколо Сонця, — можна говорити і одне і друге залежно від політичної програми вождів поліса, — і ти вже засновник і астрономії, і космогонії. А хіба важко було б мені довести цим простакам, що сума квадратів катетів дорівнює квадра¬тові гіпотенузи і т.д., і стати самісіньким Піфагором. Уяв¬ляєш, я — Піфагор! Задав би я їм бубни! А як легко було б ста¬ти філософом і мудрецем! Пригадай знаменитих семеро му¬дреців. Фалес учив: пізнай самого себе; Солон: нічого зайво¬го; Клеовул застерігав від брехні; Анахарсид — від балаку¬чості, надмірності в їжі та коханні; такі ж глибокодумні і Вінд, і Піттак, і Мізон. Уявляєш, що було б, якби я потрапив до цієї компанійки! Та я б там верховодив, як бог мудрості! А пригадай знамениті афоризми Фалеса: «Не прикрашай об¬личчя, але пишайся добрими ділами», — та це ж дитячий белькіт у порівнянні з моїми залізобетонними парадоксами!
— …Так ти кажеш, що за Гераклітом природні процеси відбуваються згідно із законом вождеління (пожадання. — Ред.), а моральні — із законом розуміння? Тоді бери собі за¬кон розуміння, а мені хай залишається закон вождеління. Мені багато не треба.
Вісвамітра:
Читаючи Ф. Кірхнера: «По природе каждый человек фи¬лософ, т. е. в нем есть врожденная наклонность исследовать и познавать истину…» М-да… А Достоєвський плаче, що саме «русский человек» і саме «Карамазов» є філософ…
«Ложь для каждого человека неприятна, даже для лжеца, потому что он чувствует себя огорченным, униженным, ос-корбленным…»
— Ха-ха! Наївний твій філософ, глупий і самовпевне- ний… І чого він розписується за мене?! І який це дурний лжець, що почувається лжецем, а не сторозумним героєм?
— А я знаю, для чого йому потрібно, щоб я, лжець, ка¬рався своєю лжою. Щоб зміцнити позиції його «істини» се¬ред людства. Бо вони нікудишненькі. І в моїй самопокарі — їхня єдина підтримка. Отже, його велична, всепереможна і всекараюча істина — від мене, лжеця, залежить. Захочу — ка¬ратимуся і тим підтримаю; не захочу — сміятимуся, і повіяла¬ся та істина чортові під хвіст.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
235
1962рік (без дат)
У циніків усіх часів і народів однакова аргументація. Во¬на зводиться до того, що всі — негідники, але не всім виста¬чає мужності це визнати. Пригадую тиради В. Г. про чесноти як плід боягузтва і кволості, а не чистоти. Або: «До каких пор ты будешь хвататься за дырявый карман, из которого уплы¬вают твои добродетели?»
Але ще у Дідро племінник Рамо казав: «Ви правильно робите, що живете чесно, з вас вийшов би тільки дрібний шахрай». А в Шекспіра Ричард говорить, що совість — слово, придумане для того, щоб залякати боягузів. Щось схоже бу¬ло у Гітлера…
Сон: ніби бреде він у колоні, яку ведуть до пекла… Доро¬гою наздоганяє вісник з грамотою: його повертають до раю
— розібралися! Чим не відгук на теми «морального кодексу» і агітпропівських плакатів: «Их мы не пустим в коммунизм»?!
…Гофман увів у «Фантастичні п’єси в манері Калло» цілі свої музичні рецензії. І. Бунін у «Житті Арсеньєва» дав уривки із своїх літературознавчих есе (про Пушкіна, наприклад). В. Гюго у «Соборі Паризької Богоматері» розгорнув цілий на¬уковий трактат про архітектуру, про середньовічні собори і про Париж. Достоєвський обґрунтовує свої художні прин¬ципи теоретичними міркуваннями — тут-таки, в романах. Бернард Шоу пояснює самого себе у Вступі до «Жанни д’Арк»» Чому не може собі дозволити цього сучасний пись¬менник? Естетичний забобон? Чи духу не вистачає?
«Самюэль Батлер полагал, что Илиада представляет со¬бой шутовскую сатиру на греческий воинствующий патрио¬тизм и греческую религию, написанную пленником или ра¬бом…» (Бернард Шоу, «Жанна д’Арк»). *
У Дідро («Племінник Рамо») герой міркує, що в нього, мабуть, немає того особливого органу, яким людина відчуває чесноти. Аморальність героя при високорозвиненому розу¬мові й смакові немовби має бути аргументом на користь те¬зи про незалежність розуму від моралі (порівняй міркування доктора Керженцева про моральну «невагомість» у Леоніда
^ Так деякі сучасні літературознавці всерйоз пишуть, що “Партія веде” та інші такого роду вірші П. Тичини — свідома пародія. Якби ж то! (Прим, автора — 2007р).

236
ІВАН ДЗЮБА
Андреева). Але через кілька сторінок герой, сам того не помічаючи, спростовує цю тезу і зізнається, що аморальне життя притупляє розум…
…Не Фрейд, не психоаналітики відкрили царину підсвідомого. Література говорила про підсвідоме ще з ан¬тичних часів, тільки називала його по-іншому. І релігії його знали. А ось ці слова Віктора Поґо («Людина, яка сміється»): «На географічних картах XV століття в куті зображали вели¬кий безіменний простір, на якому були накреслені три слова: «Ніс sunt leones» (Тут живуть леви») Такі ж недосліджені об¬ласті є в душі людини. Десь усередині нас хвилюються і виру¬ють пристрасті, і про цей темний куток нашої душі можна та¬кож сказати: «Ніс sunt leones». Або: «Виявляється, ми чудово чуємо те, до чого майже не прислухаємося». Або: «Майже всі наші бажання, якщо добряче розібратися в них, містять у собі щось таке, в чому не можна зізнатися». Або: «Найважче за¬вдання — постійно придушувати в своїй душі ЗЛОЗИЧ- ливість, з якою так важко боротися». І т. д., і т. п.
І Винниченкова ідея чесності з собою — не нова. Влас¬не, всі ідеї певного часу є часовими (і ситуативними) варіаціями великої позачасової ідеї — цікаво було б просте¬жити її розгортання (або розгалуження, здрібнення) в «часі і просторі». Григорій Сковорода: велика ідея «сродності». Ральф Емерсон: ідея довіри до себе. Достоєвський… Пізнє де¬кадентство: зовсім по-іншому. Арцибашев. Винниченко. Але ще про героїв Шекспіра Бернард Шоу каже: «Ми б побачили їх до такої міри впевненими, що якби їм пощастило залиша¬тися вірними самим собі, то вони вже не могли б бути фальшивими щодо будь-кого іншого (формула, що виражає в найстислішому вигляді реакцію проти середньовічного ду¬ху), наче б вони були істотами, зітканими з повітря, без будь- якої відповідальності перед суспільством».
Бернард Шоу говорить про історичні зміни моди на ма¬неру мислити. Порівняй теорію Бехтерева (в «Обществен¬ной рефлексологии») про цикли в способах мислити.
Колись Мартін Лютер зажадав упровадження народної музики в релігійних обрядах: «Не можна допустити, щоб ці чудові пісні дісталися дияволові». А тепер деякі американські церковники кажуть про рок-н-рол: «Не можна, щоб ці чудові ритми дісталися дияволові».

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
237
Георгій Пісідійський: «Крик побиваних цуценят лякає левів». О, це влада добре розуміє!
Думки про обтяжливість свободи для більшості людей
— у Достоєвського в «Братьях Карамазовых» і в Бернарда Шоу в «Жанні д’Арк».
Шлях Іоанни (Жанни д’Арк) до могутності і влади (авто-ритету), як він змальований у Бернарда Шоу (її просто вико-ристовують як гасло, для досягнення своїх цілей, їй «не зава-жають» стати чудодійною, чудом для маси, щоб, використав¬ши її, потім збутися), — чимось нагадує шлях до влади Гітле- ра. З тією різницею, що силам, які висунули Гітлера (чи ство¬рили йому сприятливі умови), потім не вдалося його позбу¬тися. Він виявився дужчим, ніж вони думали, а влада його над людськими душами — тривалішою. Елемент божественної де¬магогії в Іоанни — і національно-містична демагогія у Гітле¬ра. Взагалі у всіх цих пророків, які вихоплюються з безвісті і швидко гіпнотизують мільйони людей, є щось спільне…
…Це тільки нам здається, що не було в минулому епох таких бурхливих, заплутаних, трагічних, немовби «ос¬танніх», перед «кінцем світу». Скільки було вже тих «ос¬танніх» часів! Кожна епоха була для своїх сучасників «ос¬танніми часами» людства. Взяти хоча б катастрофічне ла¬мання людських уявлень про світ і людське життя в епоху Великих географічних відкриттів. А в добу Великого пересе¬лення народів!
У нас школярське уявлення про історію людства, а в школі ми вчили не історію людства, а історію Англії, історію Франції, історію Росії, історію Німеччини і т.д. І все це не в’язалося в цілісну органічну картину, якою є для нас су¬часність. А взяти, до прикладу, кінець XVIII століття. Рево¬люція у Франції. На півночі Америки — Джордж Вашингтон. На Сході Європи — поділ Польщі. В Росії — Радіщев, Пуга- човщина, знищення Запорозької Січі. Чим не кінець світу? А порівняти XV століття в Англії, Франції, Німеччині? А події XVII століття — від Англії через Німеччину до України? Тре¬ба відчути взаємопов’язаність історичних процесів усякої доби… Всього за 13 років до погублення Жанни д’Арк був спалений у Констанці Ян Гус…
Бернард Шоу хоче розгадати загадку Жанни д’Арк з по¬зицій раціоналізму, позитивізму, — але не XIX ст., а одухотво-

238
ІВАН ДЗЮБА
ренішого, ширшого і вільнішого розуміння духовного жит¬тя, враховуючи або передбачаючи те, що дала наука XX ст., зокрема психологія, психоаналітика. Але й такий підхід має вразливі сторони. Якщо більш-менш переконує його тракту¬вання віри самої Іоанни, то для пояснення її впливу на лю¬дей, на народ він, який хотів обійтися без чуда, змушений все ж таки апелювати до чуда; і все одно перша поява Іоанни не справляє потрібного враження. Інший мотив — як Іоанну, по суті, «висували» обставини й інтереси певних сил — пере¬конливіший. Це нагадує численні історії піднесення із не¬буття несподіваних вождів і деспотів.
Часова визначеність народження національної свідо¬мості і національних рухів. Феодалізм був антинаціональ¬ний — у Франції так само, як і в Україні. Жанні д’Арк з поди¬вом докоряють: «Француз! Де ви підчепили цей вираз? Що станеться зі мною і з вами, якщо такий напрям увійде в мо¬ду?» Може, це й було справжнє диво («чудо») Жанни д’Арк? (Архієпископ: «Новий дух народжується в людях: ми стоїмо на зорі іншої епохи»).
Про те, що сучасники неспроможні зрозуміти сус¬пільство, в якому вони живуть, говорили, після Енгельса, Бернард Шоу, Ральф Фокс (у книзі «Роман і народ»), Ж.-П. Сартр. Останній послідовно довів це до парадоксу: «Смисл сучасного в майбутті» — і про значення взяття Бас- тилії зможуть судити краби XXX століття!
Читаю в передмові К. Паустовського до однотомника І. Буніна («Московский рабочий», 1961): «Как все учительни¬цы, она часто болела ангиной» (с. 3) — і пригадую саркас¬тичне зауваження Д. Писарєва про схильність Пушкіна довільно «встановлювати закони природи»… Таких довільних і банальнуватих «законів природи» чимало в Пау¬стовського, зрідка трапляються і в Буніна — літературщина. («Пахло от него махоркой, кожей и еще чем-то острым, как от всех стариков» — оп. «Сверчок»; «…Вышел… с той особен¬ной мужской бодростью, с которой всегда выходишь из па-рикмахерской» — «Жизнь Арсеньева»), А взагалі К. Паус- товський зробив із Буніна, як і з усіх, про кого пише, — ще один варіант Паустовського (оці незмінні ліріади про «лю¬бовь к средней полосе России» — насправді Бунін зовсім інакший!).

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
239
…Бунін може забути весь свій гуманізм і смертельно зне-навидіти людину за те, що в неї некрасиві вуха або губи. Особливий предмет його естетської відрази — негарні «ступ¬ни» («плоские» і т. д.). Скільки тим «ступням» перепало і в «Де¬ревне», і в «Жизни Арсеньева», і в оповіданнях («Ступни у скопца были маленькие», «сухие ноги с плоскими ступнями»; «велики и плоски ступни» «полные и противные» і т. д. — «Де¬ревня», с. 108). І скрізь майже спочатку йде естетична оцінка людини, попереду моральної, моменту гуманного. («Какое количество мерзких лиц и тел!.. Некоторые просто страшны. На ходу так кладут ступни, так держат тело в наклон, точно они только вчера поднялись с четверенек» — с. 371).
Про японські танки згадують сьогодні ніби вперше — відкриття! Але ще 1926 року про них писав Ю.Яновський (ВАПЛІТЕ, альманах 1-й).
Плеханов (Избранные философские произведения. Т. V, с. 541) цитує слова Герцена: «Еще один век такого деспо¬тизма, как теперь, и все хорошие качества русского народа исчезнут. Сомнительно, чтобы без активного личного нача¬ла народ сохранил свою национальность, а цивилизован¬ные классы — свое просвещение» («О развитии революцио¬нных идей в России», Париж, 1851).
Чи не пояснює ця обставина (пригніченість «личного начала» і пов’язана з ним ущербленість «национальности») — якоюсь мірою — оту хвалену-перехвалену «терпимість», «байдужість» російського народу до інших національностей, його здатність асимілювати, привласнювати їх як «рівних»? А втім, з таким же успіхом можна говорити й протилежне: про національну стійкість, непоступливість російського народу…
Іван Франко пише 1882 року М. Павликові, що краще вчитися у Шпільгагена, ніж у Золя й Флобера. Трохи не¬сподівана думка: все-таки Шпільгаген дуже тенденційний навіть для Франка. Мабуть, Франка приваблювала органічна відзивність Шпільгагена на всі «сигнали» життя, його потяг до «проблематичних натур» та масових рухів…
Історична доля вчення Віко (власне, його ідей): невиз¬нання, невідомість, забуття; тільки пізніше до аналогічних ідей прийшли вже під впливом інших стимулів… Щось схоже було із Сковородою… Дрібніші приклади: медичний факуль¬

240
ІВАН ДЗЮБА
тет Паризького університету відкинув відкриття Гарвея; На¬полеон не сприйняв Фультона…
Хвильовий і Дос-Пассос — ось тема для компара¬тивістського дослідження!
Ідеї Ренана (власне, важко сказати: «ідеї Ренана», бо в нього ніщо не є його виокремленою ідеєю, а є лише одним із моментів розгортання нескінченної діалектичної еклекти¬ки) — про владу науки, про те, що наука зможе силоміць ощасливити людство своїми здобутками, про інтелектуаль¬ну чи ще якусь змову в ім’я встановлення влади науки над людством («Філософські діалоги… Достовірність. Імовірність мрії»; філософські драми — «Калібан», «Джерело юності»), — чи не на них відповів Достоєвський своїм Великим Інквізи¬тором? А втім, якщо навіть Достоєвський і не мав на увазі Ре¬нана, то об’єктивно це таки і йому відповідь, а не тільки тим західноєвропейським раціоналістам і природознавцям, з якими він люто полемізував і яких третирував…
Філософська драма Ренана «Жрець із Немі» — пор. «Кас-сандру» Лесі Українки. Взагалі є й жанрова спільність між по-етичними драмами Лесі Українки з їхньою моральною й інтелектуальною проблематикою — і філософськими дра¬мами Ренана…
Як багато залежить від дитинства, як враження дитинст¬ва можуть сформувати не лише психологічний, а й естетич¬ний тип людини, спосіб сприйняття світу, а потім — і характер творчості! Батько Рембрандта був мірошником (чи власни¬ком млина?), отож Рембрандтове дитинство минало коло млина, де вода гралася із сонцем, і деякі дослідники саме цим пояснюють його феноменальне чутгя світла й тіні, гри світла…
Минуле як докір сучасному може виступати не лише у формі прямого патетичного оскарження (Шевченко, Пе- тефі, Міцкевич, почасти Пого та ін.), а й зовсім «невинно», «ненавмисно». Рембрандт у «Нічній сторожі» опоетизував і героїзував амстердамську гвардію (міліцію), але тим самим образив її, нагадавши про її невідповідність історичному спогадові й ідеалові… Чи не так чинять ті письменники, які сьогодні звертаються до постатей романтизованих більшо¬виків часів революції?
Рембрандтівські типи — щось подібне у Гоголя: за мас¬штабом типізації…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
241
Л. Толстой: «Писать… вне всякой формы… и высказывать, выливать то, что сильно чувствуешь»: який сучасний прин¬цип — давно вгаданий!
Леонардо да Вінчі довів, що думка може викликати по¬чуття. Чи не це маємо у Драча : він іде від розумування, але думка «розпікає» почуття…
Ф. Шиллер. «Марія Стюарт». Усі схиляють Марію Стюарт до вчинку, через який потім від неї відсахнуться: типова мо¬ральна ситуація!
«Красномовство» графа Лестера: словом здобувається влада над жіночою душею. Умовно кажучи, «синдром Дон Жуана», але відомий хтозна за скільки від Дон Жуана, власне, від того Змія, що спокусив Єву, бо ж і райське яблуко — сим¬вол Слова, що веде в Таїну…
Ян Райніс: тема забуття і незабування (не просто пам’ять, а активне, болюче незабування). Людям, людству властиво забувати — все, і свою сутність. Але є люди, покли¬кання і місія яких — не забувати. Цитую за «Собранием сочи¬нений» (т. 1, Рига, 1954):
Мой народ
Эти язвы — след кровоточащий Семь столетий длившегося рабства.
Подживут — их снова растравляют.
Ты скрывал их от людского взора,
Покрывал их пеленой забвенья.
Если бы увидели их люди,
В ужасе они б оцепенели,
А потом опять о них забыли б.
Такова природа человека:
Даже к страшному он привыкает,
Только новое его волнует.
(Пер. А. Островского)
Або:
Родине
Мы, дети, не мать обвиняем свою,
А тех, кто лишил ее силы;
Ей новую жизнь мы должны вернуть,
Сберечь те искры, что тлеют чуть-чуть…
Ничто наши узы не разрывает:
Ведьмы — те, которые не забывают.
(Пер. В. Невского)

242
ІВАН ДЗЮБА
Ця тема постійно хвилювала Райніса, одна з його книг так і звалася: «Про тих, хто не забуває» (1907—1910). У пе¬редмові до неї він писав: «Багато хто може забути, багатьох можна забути: друг може забути друга, брат — брата, більше того — мати дитя, більше того — людина обов’язок; більше того — вітчизна і себе, і синів своїх, і майбутнє своє заразом. І залізо зношується, а мозок людський не із заліза. Та залізо, коли його довго гартувати, перетворюється на сталь. І завжди будуть ті, які не забувають. Вони — жива історія, вони загартовують пам’ять. Хай забуде про майбутнє вітчизна — вони не забудуть. Вони — живе майбуття, вони загартовують волю. Завжди вони є і будуть тими, кого вітчизна виганяє, бо вони — носії ідеї, ще недоступної для вітчизни, хоча без неї
— немає для вітчизни майбуття. Це вони, ті, хто, втративши батьківщину, здобувають весь світ, віддавши себе — знахо¬дять людство» (Т. 1, с. 627).
Мабуть, це вічне, бо таке воно болісне й актуальне для нас сьогодні, і тільки з незнання, з невігластва вважається, що це лише наша, українська якась хвороба…
І ще «наше»: з передмови Андрія Упіта — «…Придрав¬шись к отдельным неудачным экспериментальным новше¬ствам, официальные латышские языковеды (Мюлленбах) резко напали на Райниса, позабыв о том, что профессио¬нальным этимологам и синтаксистам доступна бывает внешняя оболочка языка, но порою им не хватает чутья для проникновения во внутреннюю его сущность, — чутья, ко¬торое только поэта может превратить в творца и в этой об¬ласти. Так перевод старого «Фауста» стал источником богат¬ства латышского языка, из которого черпала вся последую¬щая латышская литература. Райнис направил всю современ¬ную латышскую поэзию в русло более глубокой и утончен-ной культуры» (Там само, с. 26 — 27).
Не зайве було б нам це враховувати в суперечках навко¬ло «неканонічної», несанкціонованої мовною цензурою, — мови «кочурівсько-лукашівської» перекладацької школи. Власне, те, що робить Лукаш, принаймні почасти співмірне з тим, що робив Райніс (у розумінні Упіта).
У Орхана Кемаля — «Галіція», яку втратила Туреччина… У X. Лакснесса («Свет мира», с. 144): «Что-то ужасное, вроде страшного суда или нашествия турок, произошло здесь и опустошило этот славный поселок». Де Ісландія, а де Туреч¬чина, і все-таки асоціація з нашестям турок! Мабуть, ми вже

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
243
втратили відчуття і розуміння того, що важив «турецький фактор» в історії України… Польща і Росія змусили забути про турок…
Марсель Окс — французький кінорежисер і кіноактор, який на честь Довженка назвав безіменну річку на кордоні Франції й Іспанії «Зачарованою Десною», — і назва нібито прижилася…
Про іулака-Артемовського: «В Італії Семен Семенович прожив п’ять років, протягом котрих встиг не тільки пройти школу співів, але й оволодіти італійською і французькою мо¬вами, що не перешкоджало йому, одначе, всі листи до матері писати не інакше, як на своїй рідній мові, українській» (3. Не- добровський. Мої спогади // В кн. «Спогади про Шевченка». К, 1959, с. 476).
«Добрій людині буває соромно навіть перед собакою» (А. П. Чехов).
27.11.1962
Коли виводять поведінку людини з суспільних норм, ко¬ли взагалі говорять про визначеність людини, її понять і т. д. суспільством (або: «буття визначає свідомість», «суспільне буття визначає суспільну свідомість»), — забувають, що люди¬на, особистість «старша» за конкретне суспільство, оскільки несе в собі генетичний код предків і — що ще важливіше — засвоює багатющу духовну спадщину всієї попередньої історії. Отже, людина продукт не лише цього суспільства, а й усієї історії, суспільної і біологічної. Так що не можна пе¬ребільшувати її залежність від конкретного суспільства і на цій підставі все виправдовувати або всьому «давати пояснен¬ня» — відповідальність людини більша: перед людством, пе¬ред історією, перед майбуттям. — а не тільки перед конкрет¬ним суспільством, перед своїм суспільством. Більше того, можливий конфлікт між «загальноісторичним» у людині і «конкретно-суспільним», можливий виступ людини проти конкретно-суспільного в ім’я загальноісторичного і загаль¬нолюдського…
03 12.1962
Карл Маркс уявляв комунізм як таке суспільство, де, зо-крема, не буде жорсткого закріплення певних функцій за

244
ІВАН ДЗЮБА
певними людьми — і кожна людина займатиметься потроху всім. «Землю попашет, попишет стихи», — як висловив цей ідеал В. Маяковський (мабуть, трохи іронічно або при¬наймні з гумором). Не буде, скажімо, прірви між професо¬ром і двірником чи золотарем: одна і та ж людина частину часу віддаватиме науці, а частину — прибиранню клозетів (до речі, українське «золотар» — той, що чистить нужники,
— асоціюється з мрією Леніна про те, що за комунізму сор- тири будуть із золота!)… Як і всяка соціальна мрія, ця також здійснюється «не з того кінця», пародійним чином — діалек¬тика, сарказм історії! Науковців доводиться відправляти на овочеві бази, студентам, службовцям і т. д. доводиться самим прибирати приміщення, бо немає прибиральниць, тощо…
Жарти жартами, та коли чуєш інтелігентські плачі про дефіцит прибиральниць (це ж і улюблена тема «упражнєній» гумористів «Литгазеты»), то хочеться спитати: а чого, власне, плачете? Може, радіти треба, що народ піднявся, що ніхто не хоче бути нижчим за вас, за когось… Раніше ти завжди міг розраховувати на те, що «низьку», неприємну роботу хтось за тебе зробить — тільки заплати. А тепер і за гроші не хо¬чуть — сам роби. Прикро, образливо, незвично. Споконвіку ж є прислужники, каста паріїв — як без цього? А може — «низьку» роботу — на всіх потроху, між усіма потроху?! Це ж, коли вдуматися, — здорово! Хай хоч таким парадоксальним чином торжествує справедливість! Але «розумніші» до цього не допустять — на те є «дурніші»… Втім, так званий «дефіцит кадрів» (особливо кадрів некваліфікованих —!). можливо, створює нову в історії і багатозначну соціальну ситуацію, яка не є просто негативною: в ній можуть критися нові пер¬спективи соціального гуманізму. Тільки ж ми не одні в світі, і змагання «систем» спотворює шляхи кожної з них…
5 січня 1963 року
…Прийшло новорічне число «Літературної України». Відкривається редакційною статтею: «У 1963 рік літератори і митці вступають наснаженими недавньою зустріччю з керівниками партії і уряду. Письменники Радянської України безмежно вдячні Центральному Комітетові і особисто Ми¬киті Сергійовичу Хрущову за непослабну увагу до питань літератури, за піклування про її дальші успіхи. Думки, вис¬ловлені товаришем Микитою Сергійовичем Хрущовим під час відвідання Виставки московських художників і на зустрічі з діячами літератури й мистецтва, та промову секре¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
245
таря ЦК КПРС товариша Л. Ф. Ільїчова, виголошену на цій зустрічі, письменники сприйняли як ясний ідейний доро¬говказ для своєї дальшої творчості».
(Я був на цій зустрічі — разом з Іваном Драчем та Мико¬лою Вінграновським, нас запросили «для науки». Соромно й досі за «сивочолих», які, похиливши голови, слухали бру¬тальну лайку, в якій слово «педерасти» — на адресу московсь¬ких художників — було не найгіршим. Один Ілля Еренбург у своєму виступі тактовно, послідовно спростував усі звинува¬чення на адресу Фалька та інших, і дивно — Микита Сергійо¬вич його єдиного жодного разу не перервав! Мабуть, якби йому більше суперечили, він би міг прислухатися до іншої думки. А так — або підлабузники, або мовчуни. Після зустрі¬чі, коли сідали в автобус, до нас підійшов Максим Тадейович і жартома каже: «Ну, как? Отделались легким испугом?» А нам було дивно це чути, бо «испуга» не було, а був сором, було обурення. Увечері в ресторані, де була колективна вечеря, до нас підсів Леонід Миколайович Новиченко і, відчувши наше стримане розчарування, почав виправдовувати М. С.: він же людина з робочого народу, делікатничать не звик, але ж яка в нього глибока народна мудрість! І т. д. Жаль, що я не всі вра-ження записав тоді, по свіжих слідах…).
1963-й рік, без дат
Тим, хто сподівається знайти в космосі життя, подібне до земного, «родичів» людини, «гуманоїдів» тощо: на ша¬ховій дошці 64 клітини, 32 фігури — і ніколи за три тисячі років не повторилася жодна з мільйонів зіграних партій! І не повториться. А ви хочете, щоб повторилися комбінації мільярдів мільярдів елементів життя…
Макросвіт і мікросвіт — різні закони. Але й у кожної лю¬дини в душевному житті є макросвіт і мікросвіт…
Розум довго добирає те, що чуття бере разом…
Як випадково народжується почуття: падає камінець, а потім — обвал…
У двадцятому столітті люди червоніють менше, ніж будь-коли…
Скеля розбиває хвилю з бризками й піною, а піщаний берег гасить її непомітно…

246
ІВАН ДЗЮБА
…Пливучи в морі на човні і дивлячись на холодні хвилі хмар, подумав: спека має більше барв, холод — однокольо¬ровий…
Сомнамбулічне море…
Психологічна різниця між сучасним життям і минулим. Зокрема — багатство вражень і можливостей вибору для сучасної людини. Але одну надприродну силу замінила інша, породжена людьми…
…Якщо тебе не мучить совість, то мучитиме сверб. А вина все одно знайде спосіб нагадати про себе…
…Вже не повернуться ті дні, коли тобою оволодівала якась дивна сила, і ти втрачав відчуття самого себе, жив нею… (любов).
«Ташкент — город хлебный». Це не просто назва роману. Це формула наївно-паразитарного «інтернаціона¬лізму»… Як «Отряд не заметил потери бойца» — формула такого ж «колективізму»…
Знаю я всі ці екстраваганції! • Вимагав від життя плацкартного місця… • Совість замінив ввічливістю… • …Надія просвічувала тьмяно, але звабливо, як місяць крізь хмарки або як сонце крізь марево… • Тягнув думку (ідею), як гицель бродячого пса в шкуродерню… • На побігеньках у Ве¬ликої Богині кохання… • Відтавав душею повільно, як лід на лісовій дорозі… •
…Весняний струмочок з безборонною зухвалістю слав своє дитяче дзюркотіння у світ, сповненний по вінця шале¬ним ревищем реактивних літаків і гуркотінням дизелів…
Із записників 1963 року
Плутарх («Сравнительные жизнеописания», т. II, М., 1963, с. 466): Юлій Цезар у Галлії поневолив триста народно¬стей, знищив з трьох мільйонів люду один, а решту оголосив «братами римського народу». Який зразок для майбутніх вождів! Життя у світі братерства!
…Образна мова літератури сьогодні спирається на зовсім інший духовний і житейський досвід, ніж раніше, на

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
247
іншу сферу вражень. Цілі покоління міського люду ніколи не переживали картини сходу сонця, не бродили по росі, не знають запаху розтертого в руці колоска, не ходили за плу¬гом, не сідлали коня, не поринали поглядом у всіяне зорями небо і не зустрічалися з коханою під лагідним місяцем… Цей світ людської душі вмер для цивілізації мегаполісів…
Брехт («Кавказьке крейдяне коло»): «Зміна часів — єди¬на надія народу».
Одне з двох: або не закликайте нас «говорити правду, і тільки правду, і всю правду» — або звольте цю правду слуха¬ти.
Одне з двох: або забороніть допуск в Україну московсь¬ких журналів і газет, радіо- і телепередач — або не дивуйтеся з нашого бажання мати бодай ту міру свободи, яку вони ма¬ють, бути бодай настільки українцями, наскільки вони є росіянами. Хочемо, як казав Янка Купала, «людьми зваться».
… Це не та держава, з якою можна говорити мовою по¬гроз і вимог. З нею треба говорити мовою тривог, турбот, спільної зацікавленості в тому, щоб було краще, розумніше, справедливіше. А якщо нас сьогодні не хочуть зрозуміти, то зрозуміють завтра, треба тільки бути наполегливими і пере¬конливими. Якщо за нами буде життя — воно змусить їх зро¬зуміти нас. Зрештою, ми самі — частка цього суспільства… Стане нас більше — зміниться суспільство.
Микола Холодний: «Народ в народі знову вироста».
Франц Кафка: «Людина може все, не може вона тільки втекти від самої себе». Але Сковорода сказав це майже двома століттями раніше!
Шевченко: «У них народ і Слово, і в нас народ і Слово».
Хвильовий: «Росія держава? Так і ми держава».
Василь Симоненко: «Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю».
Крізь сотню з лишком літ — одна лінія! Національної справедливості, рівноправності, гідності.
«Привычка смотреть на народ, как на какую-то глину, из которой можно месить что угодно, до того сильна, что те¬перь иркутские администраторы находят нелепыми притя-

248
ІВАН ДЗЮБА
зания (это притязания, по их мнению) сохранить на Амуре свои человеческие и гражданские права, свое самоуправле¬ние и самостоятельный суд. «Дать копеек 30 нашим людям, — рассуждают государственные люди Иркутска, — так и на¬ши пойдут». А не пойдут — предполагается при этом, — так на это есть нагайки» (М. Л. Михайлов. Записки. Соч. в 3 т. Т. 3., М., 1958. с. 609).
Але йдеться про переселенців-росіян, а не про корін¬ний люд, не про якутів, бурятів, евенків чи нанайців! До них навіть демократу Михайлову не було діла…
Менделєєв про Блока: «Сразу виден талант, но непонят¬но, что хочет сказать». А ми дивуємося, що малоосвічений малоруський обиватель не розуміє Вінграновського і Драча!
Є. Тарле: «В «Войне и мире» действуют персонажи, кото¬рые сплошь и рядом говорят не как офицеры 1812 года, а как офицеры Крымской кампании или даже более позднего времени» (Тарле Е. В. Пушкин как историк // «Новый мир», 1963, № 9, с. 220). Мабуть, інакше й бути не могло у великого художника: він говорить своею мовою. Чужою — виходить імітація, а не поезія.
К Паустовський: «Культура — це пам’ять». Я спершу зля-кався: в дитинстві, у школі в мене була чудова пам’ять, а тепер — гірша. Та все-таки йдеться не про силу запам’ятовування фактів, дат і т. д., а про пам’ять роду, пам’ять історії, прийнят¬тя у свій внутрішній світ великого кола явищ минулого і су¬часності, імпульсів творчості. Певно, в цьому сенсі у давніх греків богиня пам’яті Мнемозіна вважалася матір’ю дев’яти муз…
К Д. Ушинський: розум — «добре організована система знань». Припустимо. Це пояснює, чому деякі люди, знаючи дуже багато, не є розумними: їхні знання не є «добре ор¬ганізованою системою». Але як пояснити факт, що деякі лю¬ди (наприклад, з-поміж селян), знаючи мало порівняно з освіченими городянами, бувають не просто розумними, а мудрими? І що тепер, на Монбланах знань, немає таких муд¬реців, які були в «темні» часи, скажімо, біблійні? Чи, може, під знаннями слід розуміти не знання фактів, теорій, законів природи, математичних формул тощо, а внутрішній досвід, досвід переживання солідарного співжиття з людьми та з на-вколишнім світом?

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
249
Невикорінність рідної мови… Молода жінка приїхала в Росію з Польщі і протягом 40 років говорила тільки по- російському. Польську мову геть забула. Але на 73-му році життя в неї стався крововилив у мозок. І вона втратила здатність говорити по-російському а заговорила раптом по- польському… (В. М. Касьянов. Учение Павлова о высшей нервной деятельности — в основу научно-атеистического мировоззрения. — М., 1955).
Факт зоології: ластівка, втративши пташат, далі добуває для них поживу. Це її інстинктивна потреба. Вона несе свою здобич у будь-яке гніздо, часом з боєм пробивається, щоб нагодувати чуже пташеня. Цей факт описаний дослідника¬ми… Але це не просто факт: це велика метафора материнсь¬кої потреби… *
Кобринська і Кобилянська в розумінні «жіночого питан¬ня» та у висоті жіночого ідеалу перевищували сучасних їм західноєвропейських емансипаторок і емансипаторів. Здава¬лося б, парадокс: глуха провінція попереду світових політич¬них і культурних центрів. Але, по-перше, не така вже й глуха провінція: зв’язок з Віднем, вплив німецької філософії, знай¬омство з французькою і норвезькою літературою… По-друге, більший гніт (економічний, соціальний, культурний, релігійний, звичаєвий) може породжувати більший спротив і вищі поривання… Можливий і ще один чинник у добуржуаз¬них суспільствах жінка, попри видиму підпорядкованість мужчині, насправді мала більшу вагу в суспільстві і часто ко¬ристувалася більшою свободою (наприклад, казахська жінка, яку дарма уявляють огульно рабинею, жінка-козачка в Ук¬раїні). І це озивалося за нових умов новими ідеями. Натомість буржуазна цивілізація витворює риторику вивищення жінки, за якою криється її редукція до сексуального задоволення
1 Через сорок років після цього запису я став свідком прямо протилеж¬ного факту. На дачі в нас ластівки звили гніздо під дахом. Ми так раділи їм! Вивели п’ятеро пташат — п’ять голівок виглядали з гнізда, як низочка коралів. Двоє, тих, що посередині, виростали швидше за інших, — вид¬но, їм більше діставалося їжі. Вони швидко зміцніли й вилетіли з гнізда. Троє лишилося. Нам треба було вертатися до Києва, а коли приїхали на дачу ще через два тижні, — ці трійко були мертві й висохлі, як мумії. Певно, батьки перестали їх годувати й полишили гніздо, «виконавши план». Було жалко й сумно. Після цього я втратив колишній свій «пієтет» до ластівок і пісенне уявлення про них.

250
ІВАН ДЗЮБА
мужчини * (трюїзм: «Жінка існує для любові»). Дифірамби жінці у Мішле (кн. «Любов») фактично принижували її, про¬понуючи поблажливе ставлення до неї як до істоти химерної. А Прудон у книзі «Про справедливість у революції і в церкві» змальовував «прекрасну стать» у дуже непривабливих барвах. Так що люте жонофобство Отто Вейнінгера, обгрунтоване архіскладною філософською аргументацією (логічно невідпорною, якщо стати на його точку зору), виникло не на порожньому (філософськи) місці…
Дуже актуальні думки Катерини II про Радищева. їй дуже хотілося сатири «в улыбательном духе» (її слова; порівняй сучасне: «Нам нужны Подобрее Щедрины И такие Гоголи, Чтобы нас не трогали»), — а Радищев, за її оцінкою, «сложе¬ния унылаго и все видит в темначерном виде, следовательно чернажелтаго вида» (жидомасон?). Чим не сучасний «очер¬нитель» і «дегтемаз», презренний «злопыхатель»? Висновок: можна відправляти до Сибіру — все одно «изо Франции еще пришлют вскоре паричко».
Угорсько-австрійська (віденсько-будапештська) опере¬та узурпувала уявлення про австрійську й угорську культуру, про австрійське й угорське суспільства — в очах радянсько¬го обивателя… Та й не тільки темного обивателя. Мій сту¬дентський приятель Костя Т., захоплюючись Кальманом, усерйоз вважав його продуктом здорового життєрадісного суспільства: ось як, мовляв, треба жити, ось яке мистецтво потрібне! Прямо — царство благородних графів та їхніх не менш благородних коханок А треба почитати угорських класиків, наших талановитих закарпатських новелістів — Луку Дем’яна, Олександра Маркуша, — і побачимо інший світ… Але про нього не хочеться знати — не та зваба…
«Литературная газета», 26.09.1963 — «Это — неприкры¬тый шовинизм. Рассказывает покинувший Китай писатель Бухара Тышкапбаев». Про утиски й переслідування інтелі¬генції неханьських (некитайських) національностей у Ки-
1 Чи не те ми бачимо й сьогодні: дев’ятий вал фемінізму й гендерності, а насправді — перетворення жінки в секс-функцію (культ секс-бомби, масовий стриптиз, принади публічного оголення, технології селекції бюстів чи стегон та конкурси їх, абсолютизація прикрас і безліч іншого, по суті принизливого для жінки, що позбавляє її самоцінності духовної особистості). (Примітка 2004 р. — Ред.)

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
251
таї. «Затем началась так называемая проверка кадров. Целы¬ми днями вынуждены были заниматься «саморазоблачени¬ем». К концу года подавляющее большинство представите¬лей национальных меньшинств было отстранено от зани¬маемых постов, признано «ревизионистами» и «национали¬стами» и отправлено в тюрьмы, в «лагеря трудового воспита¬ния». Фактически это были концентрационные лагеря. (…) В казарме, где я находился, «жила» почти вся казахская интел¬лигенция города Кульджи. (…) Затем от меня потребовали составить новый учебник по литературе для казахских школ, в котором говорилось бы о том, что казахи — это-де те же китайцы, что литература и культура у них одна и та же и что, следовательно, нельзя делать различия между терри¬ториями казахов и китайцев. (…) Уйгуры, казахи, киргизы, с незапамятных времен живущие на Западе Китая, насильст¬венно переселяются вглубь страны, а на их место идет поток китайцев из центральных и восточных районов».
От так! А ми все це «проходили» — в кращому вигляді! Маоїсти — знайоме… І яке фарисейство у наших благород¬них викриттях, у нашому невдаваному обуренні!
В українській літературі, в історичних дослідженнях — спрощення картини революційних подій в Україні; карика¬турне зображення сил, протиборних більшовизмові; зведен¬ня всього спектру національно-визвольних рухів до «контр¬революції»; замовчування ролі боротьбистів у антигеть- манському повстанні і взагалі досить туманна картина цього повстання (клопіт з Директорією!); те ж саме стосується вза¬галі селянських повстанських рухів та рухів анархістських, включаючи махновський (після «Третьої революції» В. Підмогильного та «Чотирьох шабель» Ю. Яновського до цієї теми не зверталися).
О. Герцен: «Ирония — родная наша ирония, ирония уте-шительница, мстительница». Аж до сьогодні…
«Кто хочет найти друга без недостатков, тот пусть уйдет из этого мира или уйдет в себя» (Гейнце, «Ардингелло»).
Синдром Мартина Борулі: «Може, ти й голопузий, а я уродзоний».
Аристофан: «У нас маса молодих людей, які продукують трагедії сотнями й тисячами» («Жаби»), Виходить, графо¬манів і тоді не бракувало!

252
ІВАН ДЗЮБА
Альфред де Мюссе: «Коли я знайшов істину, я думав, що вона буде моїм другом; коли я ближче з нею запізнався, я від неї відвернувся».
Поняття ідеї в нас збаналізоване й скомпрометоване. Тим часом без великої ідеї немає твору літератури. Бо ідея — це не що інше, як глибина погляду на життя. Чехов: «Общая идея» — «Бог живого человека». Плеханов наводить слова Ре¬не Думіка про Ібсена: його прикметна риса — «вкус к идеям, то есть нравственное беспокойство, интерес к вопросам со¬вести, потребность взглянуть не все явления повседневной жизни с одной общей точки зрения». Але чи не найхарак¬терніший поет ідеї — Шиллер. В якомусь сенсі — і Гюго…
Гауптман: «Прагнення до неба лежить у світовому стражданні».
У науці, в мистецтві дедалі більше говорять про космізм, космічне начало в нашому бутті — їх актуалізацію… А люди¬на, окрема людина, і маса дедалі більше втрачають усяке відчуття космосу. Масовізація життя є втрата відчуття космо¬су, космічне відчуття — одиничне.
03.11.1963
Прийшов Ю. Л. (до редакції). Але я ще не встиг прочита¬ти його роману, тільки почав. Тому розмова була не дуже «конкретна».
— Мені у видавництві сказали, що неясна ідея. Але ж ідея не повинна плавати на поверхні, як глушена риба. Рецензу¬вав М(икита) Ш., але я не вважаю його великим авторитетом. Зокрема, він зовсім незнайомий із павловським вченням. Там, де я викладаю деякі ідеї, навіяні читанням Павлова, він написав: «Базікання».
Що ж, кажу,крім павловського, є багато інших вчень, але письменникові справді варто почитати й Павлова.
Питається моєї думки про того ж таки М. Ш. Пригадую, як М. Ш., який ставився до мене дуже доброзичливо, лагідно (така його вдача!), докоряв мені тим, що, «підносячи» Гри¬горія Тютюнника («Вир»), я «не побачив» його «слабкого» місця: людські вдачі в нього надто «бурхливі», неврівнова- жені і «жорстокі», а це ж, мовляв, не українське, а «татарське» начало. Українці, мовляв, м’якої й лагідної вдачі. На підтверд¬ження цього він почав згадувати, що, коли 1942 року воював на Дону, то, мовляв, дізнався там, що українські станиці від

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
253
російських відрізняються тим, що в перших люди живуть мирно і тихо, а в других без кінця сваряться і воюють між со¬бою. До речі, щось подібне я вже чував від сумирних патріотів. (Хоча б, здавалося, це чимось і нагадує правду: скажімо, в нас на Донеччині — це ще моє дитяче враження — відчайдушно-хуліганський елемент складався в основному з російського напливу; втім, це зрозуміло: їхали ж часто не¬прикаяні, а то й «блатні»… А місцеві справді «сумирніші»). Взагалі в «хахлацькій» вдачі закладена якась винуватість з на¬родження. Пригадую, ще школярем, у перші повоєнні роки, я приїздив до Донецька, тоді ще Сталіно, і на хвильку став свідком такої сцени: якийсь хуліган, п’яний, причепився до приїжджого сільського дядька, вимагаючи грошей на випив¬ку; той полохливо відмовлявся і уникав його, але хуліган, по¬чувши слабину, нарізався на нього: «Хахлы! Разжирели при немцах! Мы кровь проливали, а вы немцам зад лизали!» Зля-каний дядько ще намагався боронитися: «Та одчепися, а то я ось поліцая покличу!» Де тому дядькові було знати різницю між міліцією і поліцією, а хуліганові тільки того й треба було (блатяги ж великі політики й великі патріоти!): «Ага, полицая тебе, сука, хахлюга, немцам продавались, полицаями служи¬ли, собаки немецкие!..» І пішов… (Чим не борець проти «ук¬раїнсько-німецького націоналізму», прямо Володимир Бе¬ляев чи Юрій Мельничук!). І дядько, замість затопити п’яно¬му бидлу в пику, почав задкувати — і навтьоки!.. (Прига¬дується — вже з недавніх часів — сценка з українськуватим ученим (елегантний! з борідкою!) на обговоренні виставки О.Саєнка: як він злякався, коли приїжджий московський ху¬дожник хотів завести з ним розмову про національне мис¬тецтво і для початку запитав, чи він українець, що говорить по-українському, — злякався наш патріот і зразу перейшов на російську, хоч «москаль» якраз мав співчутливий інтерес, а не той, якого боявся вчений…).
Та, повертаючись до М. Ш, треба ж нагадати, що були й інакші українці — запорожці! гайдамаки! Тарас Бульба!
…Тим часом Ю. Л. почав викладати свою концепцію лю¬дей «сильних» і «слабких». Несподівано оголосив Л. Толстого реакціонером — за неувагу до людей «слабких» і культ «силь¬них». Протиставляє йому Достоєвського. Лінія: Шекспір (Гам¬лет) — Достоєвський — Шолохов (Григорій Мелехов). (Гам¬лет його цікавить з такого специфічного боку: досі, мовляв, філософи і літературознавці не з’ясували, чи він сильна лю¬дина, чи слабка). Популярність Ремарка пояснює тим, що він

254
ІВАН ДЗЮБА
узяв слово за тих людей, які не тіснять інших, які неагресивні, швидше своє віддадуть іншому, ніж собі візьмуть ЇХНЄ; ці люди
— колективісти з натури, бо колективізм — це взаємна по-ступливість… Пропонує використати Ремарка для пропаган¬ди комуністичного колективізму, бо «невже ж ми і при ко¬мунізмі збережемо перевагу сильних над слабкими, — тоді ніяка матеріальна рівність не допоможе», — бо ж біологічна нерівність між сильними й слабкими завжди зберігатиметь¬ся. Але сумнівається, чи на це погодяться «сильні», бо сучасні «соцгалушки», які здобули силу, зацікавлені у збереженні своїх переваг і не зацікавлені в поступові до комунізму..
Взагалі ця ідея — про «сильних» і «слабких» — в нього нав’язлива і, здається, походить з власного досвіду й долі. Здається, він пережив багато невдач, зазнав душевних травм
і має комплекс… заздрить «сильнішим» (не тільки соціально, а й біологічно); в очах у нього часом зблискує біль власної безсилості… Взагалі ж має гострий самобутній розум; у тво¬рах — увага і співчуття до тої ж таки «слабкої» (а власне, зви¬чайної, буденної) людини. І — якась… «ущиплива» доброта — ущиплива, бо ніби рикошетом уціляє в чиюсь передбачувану в певній ситуації недоброту… або байдужість…
Розмова з Василем С. Я «розійшовся» і почав викладати свою програму і «ставити проблеми». Головне — йде чимраз більше молоді, яка хоче щось робити, але ніхто не знає до пуття, що робити. В. С. приголомшив мене, заявивши: «Кому ж знати, як не вам. Я скажу про себе: я виховувався (!) на ва¬ших статтях (!)… Чому ви зараз не пишете такого ж, а граєте в волейбола?..» А я подумав: погані ж наші справи, коли навіть жалюгідні статті сприймаються, як «щось», що «виховує»… От уже безриб’я!.. Але працювати треба. І писати. Працювати щодня, постійно і нещадно!
…Говорили про роботу КТМ1 та інше. Цікаві плани, зок¬рема на літо. Крім усього іншого, треба створити атмосферу моральної відповідальності…
15111963
У десятому номері «Жовтня» байка І. Сварника «Папуга». Викриває «низькопоклонників», що моляться, мовляв, на Захід. Але один такий папуга побував сам на тому Заході і розкусив ЙОГО:
1 Клуб творчої молоді, що діяв у Києві у 1962—1963 роках.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
255
— Е ні, нема дурних;
Гарненько я приглянувся до них,
Тих джунглях навісних,
І добре зважив,
Що ні за голос,
Ні за барвисту масть Таких харгчів, як тут,
Ніхто мені не дасть.
Отож справа в харчах. Звідси й мораль:
Отим«співцям> сказав би я на те:
Не забувайте, чий ви хліб їсте.
Просто і ясно. Але Микита Сергійович сказав це чіткіше й емоційніше.
2 грудня 1963 р-
Вечір поезії в СПУ: Наталя Кащук, Дмитро Онкович, Ва¬силь Стус, Микола Холодний. «Лідерство» захопив Микола Холодний: «Ми вимагаємо… Ми вимагаємо…» Потім Станіслав Тельнюк досить дотепно скритикував тьмяність цих декларацій. Микола Холодний — яскравий поет з диво¬вижним поєднанням патетики і сатири. Але в його епатажі щось вторинне, від футуризму 20-х років: «Я несу людям відро голубого мозку»… А втім, епатаж — вічний комівояжер поезії (в певному віці авторів).
1963 р-, без дати
Увечері прийшли Василь Стус та Микола Вінграновсь- кий з кимось мені невідомим. Розповідали, зокрема, про збори критиків, на яких я не був *. Головував Ю. Збанацький. Пройшли збори, мовляв, по-хатньому. Нібито Л. Новиченко визнавав критику своїх помилок (?!) слушною^ і скаржився, навіщо це М. Вінграновський назвав його зляканим зайцем, який кидається з-під одного куща під другий. «Я ж не заєць»,
— ображено запевняв Леонід Миколайович. С. Крижанівс- ький теж просив не дуже брутально його критикувати: «Я ж доктор наук, а доктори наук і письменники — це ж духовне надбання нації» (буквально!). Оскільки всі, кому треба, виз¬нали свої помилки, то Ю. Збанацький, «підсумовуючи», за¬явив, що збори пройшли на високому ідейно-теоретичному (!) рівні…
1 Лежав у тубінституті. — І.Дз.
2 Його критикували (начальство) за «потурання молодим».

256
ІВАН ДЗЮБА
… Тубінститут. У приймальній консультації. Сухорлявий, ще трохи молодецький дідусь, у латаних ватяних штанях, розстібнутому кожушкові, досить потертому зарослий гар¬ною рудуватою щетиною, неспокійні веселі очі. Продовжує розповідь про свої пригоди…
— В Черкасах дивилися на ренгені, то ребра є, а льогких нема. Так прислали сюди — може, тепер уже приросли… за дорогу… А я знаю, од чого це… Це я пив якось на вокзалі оцю… як її… дресировану воду, а вона клята холодна… Ото од неї й почалося… У мене спочатку предполагали рак, та налякали. Сплю я і чую, щось мені в грудях дряпає, оце ж, думаю, він і є — рак Коли прокинувся, — а то кішка під боком у мене і дря¬пає мене… а їй ото холодно на полу, так вона до тепла…
З приймальні визирнула кудлата жіноча голова:
— Гражданін, тіше, ви же мешаете работать!
Дідусь винувато притих. Потім пошепки:
— Так я оце до голови колгоспу: «Так і так, — кажу, — по¬зич п’ять рублів на дорогу, як не помру, то поверну». Пози¬чив… Приїхав я оце до Києва, а діться нікуди, ночую на вок¬залі. Сплю, коли чую… — тут дідусь не стримав посмішки з дива дивного — чую, будить: «Ви што тут спіте?» Кажу, чого ти так дивишся на мене? «Вставай, не положено!» Кажу, одче¬пися, чого ти присікався… (Сміється, не перестає дивуватися з київських див). Сюди прийшов, а лікар каже: «Лягайте, діду, в лікарню, бо у вас у льогких дірка». А чого я ляжу, як дома ба¬ба жде (сміється)…
— А як ви будете назад їхати?
— Та прощу… робочими поїздами… там свої люди… Ще й посплю. Тільки якби так, щоб успіть до ночі на пересадку в Білу Церкву, бо як ні, то там ждать доведеться до ранку… Ро¬бочий поїзд буде аж уранці…
— А як жить будете, на пенсію підете? — питає хтось.
— Які ж у колгоспі пенсії, — додає інший.
— Та буду, — байдуже махнув рукою дід. — Прийду до го-лови, скажу: у колгоспі телята худі, так відгодовуєте, то, може, й мене відгодуєте?
Згадавши про свій колгосп, знову сміється:
— Тепер перейшли на гроші, трудоднів немає…
— Радгосп?
— Радгосп. Може, буде краще… та гірше вже й нема ку¬ди…
— А у вас не Буркацька председатель?
— Ні, у нас мужчина.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
257
— А живете як?
— Та добре живуть. Хазяїн поросят троє-четверо відгодує, кілограм по 180, та на базар, та продасть, — от і живе… (‘фохи подумавши)… Воно не всі так живуть… Це я для примєру…
— Ну, роботи зараз мало, техніка?
— Да, залишається подьонщина, а решта — механізацію як шугонуть, аж гай гуде!
— Вам, діду, в сільгоспакадемії преподавать.
— Аякже, я ж у Будьонного служив… (І охоче переходить до нової теми)… Я в цих місцях воював проти Голого…
— Проти Зеленого?
— Ні, проти Голого. (Сміється). І в Києві були, і по селах… Зайшли в Горбачівку, коли чуємо — по нас бах! бах! Командір тоді приказує: розвернуться! Так ми тоді як вдарили, як попідпалювали хати — ой горіли ж! А вони потікали яром — там яри такі великі, глибокі такі… І худобу позабирали… Ну, ми трохи перейняли їхнього брата…
— З своїми воювали?!
— Та з своїми ж (Загальний сміх.) Не всіх убивали, а так, по указу: Грицька, Петра, Івана, сказати б… Нас тоді було ого- го: 4-та дивізія, б-та дивізія, а 11-та — правеє. Куди ж їм діва¬тися!.. Потім були на Каховці, а з Каховки пішли на Алексєєвку, це вже на Азовському морі…
На цьому я змушений був піти, не дочекавшись кінця розповіді: поспішав на «процедури». Прийшов години за дві. Нікого вже не було, тільки дідусь одягав кожуха, секретарка ждала, поки він одягнеться і вийде. Дід не поспішав, кректав, видно було, що йому страшнувато так з цим і піти — весе¬лощів його як і не було, він був розгублений, збентежений, і йому чомусь не вірилось, що все ось так.. Але ще бадьорився:
— А я приїду і скажу: лікуйте…
— Да, да, — підтакувала секретарка, силкуючись видати роздратування за сяке-таке співчуття…
…Уявити психологію людини, яка «натворила» за часів культу особи і не хоче, не може визнати це неправедним, бо інакше виходить, що вона дарма прожила життя, що життя її було безглуздим… А хто ж це добровільно визнає? Навіть учені не відмовляються від своїх теорій, коли вже очевидна їхня помилковість. На це треба великої мужності й чесності.
І от безліч отаких створюють силу інерції суспільства. До старих гріхів додаються нові — і знов виростає покоління, зацікавлене в спотворенні істини…

258
ІВАН ДЗЮБА
Тьмяно пригадую, що вночі снилося: наче фільм, екран, якісь картини широким планом, а внизу великими розгони¬стими літерами лягали титри: «ЯКЩО ВІДДАНИЙ РЕВО¬ЛЮЦІЇ — ЖИВИ НА ЗЕМЛІ. ЖИВЕШ НА ЗЕМЛІ — ЛЮБИ ЗЕМЛЮ. ЛЮБИШ ЗЕМЛЮ — ЩИ ПО ЗЕМЛІ. ІДЕШ ПО ЗЕМЛІ
— ТВОРИ СВОЄ СЛОВО». Чудасія?
…Цей океан відчаю, може б, не так гнітив і краяв душу, якби не крихітний острівець надії посеред нього… Хай хо¬лодні олив’яні хвилі заллють і його, — і стане легше…
…Ти не хочеш нічого цього знати? Тобі не треба? Ти об-ходишся без цього і добре чуєшся? Тоді ти як той немисли¬мий сліпець, який не хотів би прозріти: мовляв, для чого? Яка в цім потреба? Дорогу від дому до крамнички я знайду пали¬цею. А більше мені нічого не треба…
Йому кажуть: навкруг тебе — чудовий і безмежний світ, і ти зможеш його побачити, якщо захочеш і зробиш зусил¬ля… Але він не хоче, бо ніколи не бачив і не знає, що таке ба¬чити і що таке світ… Це для нього пусті слова, витівка тих, хто силкується над собою, доточує щось до своєї природи; бо він народився сліпим і для нього природа — бути сліпим…
Ти розумієш, що таких сліпих ніколи не було: для них сліпота — причина нескінченних втрат і страждань, і кожен з них усе б віддав, щоб прозріти. Ти будеш першим сліпцем, який не хоче прозріти.
…Уявіть собі, що якийсь перехожий наступив вам на но¬гу та ще й на мозоль. Од болю ваше обличчя перекосилося, і ви вилаялися. Але ж чи стали б ви називати вашого «кривдника» негідником, мерзотником, якому ніщо не доро¬ге, який підриває основи… і т. д. А якби це сказали, то чи були б у цім глузд і благородство? Тим більше, якщо перехожий — просто перехожий, а ви — на чий гук підбіжить міліціонер і візьме під козирок?
Парадокс: великі люди — часто дріб’язкові і мстиві.
Плідні тільки крайнощі.
Найбільша помилка — безпомилковість. Найбільшої шкоди завдає прагнення бути ортодоксальним.
Основа всякого так званого «примирення з дійсністю»
— втома («зрілість») думки.

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
259
Феномен фарисейства, пафос фарисейства і таємниця його впливу на людей, на суспільні групи… Порівняй вплив Фоми Опискіна («Село Степанчиково и его обитатели» До- стоєвського) на поміщицьку родину — з впливом Распутіна на царський двір. А втім, Распутін до фарисейства «не зво¬диться», тут є й інше…
…У літературі пластика характеру і поведінки — завжди неповторні і правдиві (пор. Григора Тютюнника!), тоді як міркування можуть бути і запозичені та взаємозамінні. Потрібне їхнє злиття з пристрастю, щоб вони стали особо¬вими…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.