Михайло Яцків – Збірка творів

ЩО Ж РОБИТИ?..

Сиділи в публічнім огороді. Вона тримала дитину при груді, вдивлялася в землю і відповідала на його слова з гірким усміхом; він водив посоловілим зором то на неї, то і пі рухи дитячих усточок.

— Докоряєш мені, Германе, чому я інакше не заряди­лася. І як же я могла зарядитися! Ти лишив мене без крей­цера, на опіку божу, а я на тих часах мусила втекти з дому, щоби бідній матері не зробити сорому. Я тинялась, як собака, по закутках, ночувала і мерзла по таких місцях, про які мені перед тим і не снилося. Сама була б я боялася, та з слабою дитиною чулась безпечніше. Гіркі сльози ков­тала, а розрадити не було кому. Тоді я уперше пізнала, що то самота, що то значить бути відрізаною від людей і боротись самій без способу. Не раз в заулках серед осін­ніх ночей виділось мені в соннім зморенню, що мене зіпха-ли люди на якусь кладку. От я іду тою кладкою і тисну до грудей ціле життя й утіху — свою дитину, а юрба по-пихає мене все вперед та вперед. Аж нараз, над самою серединою глибини — кладка урвана. Я стою в мертвій роз­пуці на краю, а з пропасті доходять зойки матерів, мішаю­ться з дитячим квилінням, продирають гук шалених хвиль, продирають ніч і чорні хмари та німіють під холодним небом. То знов здавалось мені, що юрба трутила мене в иропасть. Чорні хвилі затоплюють мене, а я якоюсь над­людською силою витягаю руки і несу своє життя над иоверхністю глибини і повзаю по своїх попередницях, що п’ються в останніх судорогах…

Мій боже! Глянь, Германе, як воно всміхається!.. Чи я могла би погубити його! Чи я могла б погубити себе і за­лишити таке маленьке, самісіньке!.. А вже раз думала ки­нутись з ним в глибінь. Слухай… то був тоді вечір.,, я вже

 

25

 

йшла. Я збожеволіла і опинилась на самотнім мосту ставу. Ще лиш хвилька… Та дитя заквилило і пробудило мене. Я отямилась. Мені видалося, що хтось на мене кликнув, що темрява кругом мене плаче, зітхає,— ні, я таки чула кругом таке глибоке хлипання, що аж сама себе злякалась і покотилась на міст. Осінній холод став такий приємний, темрява так роз’яснилася…

Я вертала до міста, а з лип падали сльози на пожовкле листя… При світлі ліхтарні я станула і глянула на дитя… Сі оченята дивилися на мене так невинно і жалібно, що я розплакалась, як ще ніколи, і поцілувала його. І від того першого цілунка почула таку любов і розраду, якої ти не піймеш. Кілька разів проклинала я свій нерозважний крок. Я умістила дитину у одної знайомої і кинулась шукати служби. Але гадаєш, що так легко було, як здається? Ни­ні на твою працю не дивляться, а заробіток, що тобі да­ють, уважають за милостиню…

Сама не знаючи, як і відки, я опинилася в таких місцях, що бодай не згадувати… Що ж робити?..

Потім взяв мене якийсь старий пан і я мусила годити йому. Що ж робити?.. Тепер трохи ліпше. Маю незлих гос­подарів, гарувати треба, не раз крижів не чую, але що ж робити? Як то кажуть: побідуєш за сім літ, а відтак при­викнеш…

От жию якось, як заголомшена під обухом… нічого не тямлю. Лиш часом, як прийде така хвиля, що стану роз­гадувати, то такий жаль мене стрясе, такий жаль, що душа вся плаче, так плаче, що ціле тіло дрижить на мені. і_то_ді дитаю себе, хто тут винен? Чи я винна тому, що так до не­пам’яті любила?.. І тоді таке мене обридження до самої себе і до всього збере, що мщуся на собі. Як не йшло життя добрим, щирим способом, 70 най скапариться до крихти;

мені вже однаково…

Так, так, Германе: через солодкі ночі, гіркі дні. Знаю, і що ти не міг мені помогти. Бідний бухгалтер… Але то ме- 1 не боліло, що ти мене в той час покинув і не дав знати про себе. Та менше з тим — ви всі егоїсти, ви від всяких кло­потів умиваєте руки.

Я за той час багато навчилася і пізнала такі речі, про які мені перед тим і не снилося. Гірка то школа була, гір­ка, але що ж робити… Нікого мені так не жаль, як бідної матері. Як вона десь побивалася за мною!… Що вона, бідна, тепер без мене робить? Чи я зможу коли показатися

 

мі на очі і направити все?.. Чим я відплачу її безсонні ночі, її грижу і наруги від лихих людей?..

Я змінилась? Тебе дивують мої слова? Біда всього на-пчить… Знаєш, Германе, я тепер нікому не вірю і тобі вже пірити не можу. Знаю, ти був добрий, але… Ну, та скажи, що я винна?.. Та я тебе не спиняю, не вішаюсь тобі на шию, роби, що тобі подобається. Тепер маєш більшу плат­ню — можеш женитися…

Клара схилилася над дитиною і шептала глухим, ури-■аним голосом:

— Я тебе ні до чого не обов’язую — я, я бідна служ­ниця, ти — пан… От хіба, може, колись, як постаріюся і прийду до тебе на службу, то ти не повинен би заперти двері переді мною. Зрештою… гм, зрештою, по що я тут зі всім так розбалакалась? Але ти питав мене… Треба йти, бувай здоров…

Тут вмить схопив її Герман в свої обійми разом з дити­ною і став цілувати, і перепрошувати, і звинятись крізь сльози.

Клара прокинулась неначе зі сну і глянула в його очі — глянула вперше з тим повнодушним, материнським захва­том, який до смерті не забувається, скрила обличчя в його рам’я і зайшлась від плачу. Хлипала і дрижала, як лист осиковий, і тислася до його рамені…

1900.

Категорія: Михайло Яцків – Збірка творів

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.