Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

* * *

Сергій Параджанов після відвідин печер Києво-Пе- черської лаври:
«Раньше монах брал меня за шириньку и водил со свечой… А теперь лампочки Ильича и лектор: «Вот кости… Церковники утверждали, что это кости святого Панте¬леймона… Но академик Н. доказал, что это кости собаки».
Якогось серпневого дня 1968 року (під час агресії «Варшавського пакту» в Чехословаччині) в гостях у Пара¬джанова була група кіноакторів з Москви. Сергій: «Вам, русским, не стоит заниматься искусством. Лучше вводите танки в чужие страны. Это у вас лучше получается».
З розповідей Сергія Параджанова.
По вулиці Інститутській (офіційна тодішня назва — Жовтневої революції) їде ескорт Д. Коротченка. Сергій зняв капелюха й застиг у побожному поклоні. Ескорт промчав, а Сергій далі стоїть, зігнувшись до землі. Пере¬хожі дивуються. Тоді Сергій, ніби прокинувшись: «Что, уже проехали?»
Розповідь про Бородінську панораму Начебто його включили до екскурсійної групи глухонімих. Сергій по¬казує, як екскурсовод жестами і мімікою зображає Напо¬леона, Кутузова, хід Бородінської битви. Але це треба ба¬чити, це треба знімати на кіноплівку!
…Сергієві інвективи проти вірмен. Вони мене завжди шокували, аж поки не зрозумів, що це такий дивний спосіб < амоідентифікації — від непозбутності свого вірменства.

264
ІВАН ДЗЮБА
…Одна із зустрічей після повернення Сергія з табору.
Показує стару ляльку — тріщина на голові: впала при обшуку. Каже, що в таборі це найбільше переживав.
«Ничего не изменилось за эти четыре года… Вот — С. обрезала бахрому на ковре. Это для меня самая большая трагедия, потому что говорит об эстетике, о мышлении («Это когда висит на стене, тогда нужна бахрома!»)… А это¬му ковру 500 лет… Ну, еще что… В Тбилиси на кладбище, ко¬торое выстроил Виктор Джорбинадзе, уже почти нет сво¬бодных мест… Вот это и все изменения… Больше ничего не изменилось…»
Про фільм Тарковського: «Взгляд на Россию через Ан-тониони».
Подарували йому книгу про інтер’єри. «Не с того нача¬ли и не тем кончили… Надо было начинать с Диогена… Боч¬ка Диогена — вот лучший интерьер… А кончить — камерой СИЗО».
Марті (коли вона перестала фарбувати волосся і з’яви¬лась не із світлим, а зі своїм чорним): «У тебя появились гла¬за…»
Імпровізує сюжет для фільму. Злодюжка, який спеціалізується на тому, що вночі викидає у вікно чужий че¬модан і вистрибує сам на ходу, повертається до того місця, де скинув. Інколи доводиться далеко вертатися. Одного ра¬зу викинув чемодан і довго-довго брів по снігу до нього. Дістався: щось червоне по льоду до самого горизонту (кар¬тина!)… Виявилося: хтось віз чемодан журавлини («клюк¬ви») матері…
Василь Стус:
Хто у нас у поезії є самим собою? Кожен себе придумує… придумує собі поетичне інобуття… Нам бракує поезії, вибу- дуваної на конкретності реального існування особистості…
Білоруси ще бідніші за нас, а проте зберегли людський тип. Де у нас такий письменник, як Василь Биков?
…Очевидно, треба, щоб був такий людський тип, тоді бу¬де і культура, і література, і все… Але звідки ж цей тип візьметься? Якщо у нас поки долізеш із села до міста, до су¬часної культури — то наберешся стількох оскаржень, пере¬творишся в суцільні оскарження: і адресовані, і переадресо¬вані, і неадресовані.
(Розмова почалася зі статті Анатолія Макарова. На мій погляд, він розглядає «шістдесятництво» не стільки таким,

СПОГАДИ t РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
265
яким воно було насправді, скільки таким, яким його уявляли недоброзичливці. Наприклад, т. зв. «абстрактність», умовність, космізм там — не естетичний принцип, а виму¬шена цензурними (не в сенсі тільки службової цензури) об¬ставинами умовна мова — зрештою, для всіх охочих зро¬зумілий код — для обговорення цілком конкретних ідейно- політичних позицій та проблем. І вже зовсім смішно вважа¬ти, що їхній «космізм» зумовлений успіхами в освоєнні Кос¬мосу! А космізм Байрона? А Гете?
6 квітня 1968року
Дмитро Павличко організував у СПУ вечір Святослава Максимчука. Уперше в Києві звучить Франків «Мойсей»…
Микола Мещеряк мені: «Ти кидаєшся з барвінком ук¬раїнської мови під танк російської культури».
З листа до Є. Моральним максималістом можна бути тільки щодо самого себе. Вимагати морального макси¬малізму від інших (тим більше від когось конкретно) — амо¬рально. Добре, що ти вищий за 99 % людства. Ці 99 % те бачи¬тимуть і цінуватимуть, ти впливатимеш на них своїм прикла¬дом, тим, що ти є. Але ні від кого нічого не вимагай, ні до ко¬го не прискіпуйся і нікого не став на коліна.
Добре, що ти вистояв. Але твоя вистояність — хіба для того, щоб винести з неї не прощення, а погорду і претензії до інших?
Ви хочете моральної висоти? Але чи не є найвищою мо-ральністю: забути кривди (справжні й несправжні), забути рахунки — і привітати все, що йде на добро?
Часто доводиться чути: «Це він тепер такий, а був…» І т. д. Так це ж добре, коли людина йде від гіршого до кращого. Інша річ, коли навпаки — від кращого до гіршого.
Коли мені кажуть: от ти підтримуєш N., а знаєш, що він про тебе казав (чи писав)? — Я уриваю: мене не цікавить, хто м їли що про мене сказав чи писав, мене цікавить, що він ро- і m i h для нашої спільної справи.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.