Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

СЮЖЕТИ

Серед тих, хто потрапив до пекла (а може, поки
що до чистилища, жде вирішення своєї долі) —
«оператор генної комбінаторики», як він сам
себе називає. Ріжеться в доміно, клянчить пива, а в паузах
косноязично похваляється могутністю своєї науки, яка, мов-
ляв, «інженерним шляхом», «технологічним методом», «на
біопромисловій основі» створить удосконалену, ідеальну людину.
— А яка ж це — ідеальна людина? — питають.
— Ну, чтоб без изъянов, безотказная.
…Потім так само недорікувато міркує про те, що все, що було досі, — це лиш передісторія людства, і тільки тепер, з генної комбінаторики, почнеться справжня історія…
Н. довідується, що помер(ла) 3. Щирий жаль, докори сумління — мало виявляв уваги… Йому здається, що, зро¬зумівши це, він тепер ставився б зовсім по-іншому… Пригадує, як було, і уявляє, як треба б, як робив би тепер…
Тим часом виявляється, що звістка про смерть 3. була помилковою. Н. радий: тепер має можливість чинити як слід. Починає ставитися до 3. дбайливо й запобігливо. Але посту¬пово і непомітно сповзає до колишнього. І ось уже знову — все як колись…
…Ходили голодні — не мали грошей щось купити. Згада¬ли, що в холодильнику є банка згущеного молока. Зраділи. Розпечатали — а всередині замість молока «Акт про усушку».
Вовк і баран сперечалися про істину по дорозі в ліс…
«Три четверти образованной России не в состоянии ма¬ло-мальски литературно писать по-русски. Привычка к шаб¬лону в области мысли. И спросите у кого-нибудь, что такое русский язык?
— Скучный предмет!
А ведь это язык народа, это половина «отчизноведе- ния», это «душа народа» (В. М. Дорошевич. Русский язык // В кн.: В. М. Дорошевич. Рассказы и очерки. М., 1966, с. 215).
Виходить, і в «них» те саме… було, та, певно, і є. То чого вже нам, з нашою загнаною в кут мовою, від самих себе чека¬ти… Але «їм» це не страшно — російська мова житиме і всупе¬реч школі, «скучности предмета». А в нас — школа з її «скуч- ностью предмета» української мови забиває останнього цвя¬ха в її труну…
А втім, і таке: «Тургенев за сочинение, написанное для гимназиста, с трудом получил тройку с минусом. А Щедрину

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
269
за сочинение, написанное для дочери, и вовсе поставили
два:
— Не знает русского языка!
Старик, говорят, даже объясняться поехал» (Там само, с. 212).
«Это было в поездку между Веной и Подволочиском. По всей Европе вылетали с экспрессами, носились, как вихрь, — от Вены к Подволочиску поезд идет медленно, словно нехо¬тя, — и колеса стучат:
— Читайте! Читайте!
Во всех купе читают, читают жадно, глотают, захлебы¬ваются и, не доходя Подволочиска, из всех почти окон поле¬тят русские книги, брошюры, листки.
Обе стороны полотна плотно усеяны книгами. Жите¬лям Подволочиска есть из чего свертывать папиросы! Если бы они захотели, они могли бы составить себе огромней¬шую библиотеку.
И что за странная была бы это библиотека!
В ней «Былое и думы» Герцена стояли бы между сборни¬ками порнографических стихов и книжкой какого-то поло¬умного декфента» (В. М. Дорошевич. Герцен // В кн.: В. М. До¬рошевич. Рассказы и очерки. — М., 1966, с. 305).
І «залізної завіси» наче не було, і «непримиренної ідео¬логічної боротьби» між капіталізмом і комунізмом, а вільно¬го слова боялися! Й тікало воно на Захід, а звідти… тоді в купе доїжджало до Підволочиська, а тепер пробивається в сига¬ретних мундштучках — туди, в багажі інтуриста — звідти…
Таке враження, що українці всю свою історію во-юють із власною мовою — той з діалектизмами, той з архаїзмами, той з неологізмами, той з русизмами, той з полонізмами, той з германізмами, той зі старо-слов’янізмами — тобто, в результаті, з повносущністю української мови, з її здатністю все засвоїти, все пере-варити і зробити власним багатством, як це зробила російська мова, а ще більше — англійська, в якій чого тільки не намішано, а стала найпотужнішою в світі, з найбагатшим словником… А в нас… навіть великому письменникові не вільно поводитися з мовою згідно з власним мовним і естетичним чуттям. Радянський ви¬

270
ІВАН ДЗЮБА
давничий редактор знає мову краще за будь-якого автора. А скільки в історії нашої літератури було мовних претензій од¬них майстрів до інших! А що вже казати про мову пере¬кладів… Ось таке читаю — з приводу публікації «Леля і Поле- ля» в т. б творів І. Франка: «В перекладі українською мовою ця повість появилася вперше в 1929 Р-, а вдруге — в 1956 р. Див¬но, що в останньому виданні перекладу є чимало порушень проти норм української літературної мови, наприклад, цілий ряд діалектизмів, таких як розмаїті (173), затруять (226), денникар (223), спродати (237) та багато ін.» (Див.: Т. Пачовський. Твори Ю. Словацького в оцінці І. Франка //В кн.: І. Франко. Статті і матеріали. 36. восьмий. Вид. Львівсько¬го університету, I960, с. 115).
Чим львів’янам не догодили їхні власні слова — «затруять» і «денникар», загальноукраїнські слова «розмаїті» і «спродати»?
Обскубуємо і обрубуємо національну мову до «правиль¬ного» «літературного» стовбура!
Аристофан: «Одних нема, а ті, що є, — негідники» («Жа¬би»).
Але нема поета прирожденного,
Щоб нам промовив слово, повне гідності.
(«Жаби», пер. В. Свідзинського)
«В самом деле, из всех сверхдержав одна только Россия, видимо, имеет не только ясное понимание, в чем заключа¬ются ее глобальные интересы, но и тщательно продуман¬ную стратегию для их достижения. Русские, без сомнения, удовлетворены своим положением в Европе. Они прорва¬лись сквозь преграду, отделяющую их от Средиземного мо¬ря и Ближнего Востока. Их присутствие все более чувствует¬ся в Индийском океане и Юго-Восточной Азии» (Раджарат- нам, міністр закордонних справ Сінгапуру. — Ці його слова з неприхованим задоволенням і без коментарів цитує Іван Щедров у статті «Командировка в мечту детства» // «Ок¬тябрь», 1971, №1, с. 188). Це типовий прийом радянської пропаганди: вустами зарубіжних політичних діячів виклада¬ти те, що, з дипломатичних або ідеологічних міркувань, не годиться говорити самим. Чесно сказати, що маємо не СРСР, а варіант Російської держави, що це — великодержава і т. д., що вона бере участь у розподілі сфер володіння тощо, — со¬ромно. А коли про це говорять інші — ми в цьому не винні, за це не відповідаємо, а чути приємно…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
271
В тій же статті є цілий розділ — «Россияне на сингапур¬ской земле». В ньому читаємо: «В Сингапуре к моменту уста¬новления с СССР дипломатических отношений не осталось сколько-нибудь значительной русской общины. Поредело за последние десятилетия некогда многолюдное сообщество армянских эмигрантов. Как-то вечером я смотрел в популяр¬ном ночном клубе с претенциозным названием «Марко По¬ло» программу парижского варьете. Один из танцевальных номеров сопровождала музыка Арама Хачатуряна. Это был единственный номер, который артисты повторили на «бис». Сингапурские армяне аплодировали музыке советского ком¬позитора, человека из дорогой их сердцу земли Айястана.
Вот, собственно, и все, что удалось увидеть и услышать в Сингапуре в ответ на мои расспросы о россиянах.
Не скрою, после ответов сингапурцев в душу не раз за-крадывалась обида. Ни разу я не услышал имени русского человека, который достоин памяти людской и здесь, и в Ма-лайзии… — Миклухо-Маклая» (с. 190).
Звичайно ж: не тільки українець Миклухо-Маклай, а й Хачатурян, і всі вірмени — «русские»…
Що ж, усе це — «нормально». Про це ще у ХУІІІ ст. сказав Джамбаттиста Віко: «Народ або нація, які не посідають усере¬дині самих себе Суверенної Громадянської Влади […] не є власне народом або нацією і не можуть здійснювати зовні, щодо інших народів чи націй, Природне Право Народів, але як право, так і його здійснення, належать іншому…»
«Казалось, этот Вечный Жид с фанатизмом пророка из¬рекает истины не для детей и внуков своих, а так — на ветер, или для истории:
— В Израиле вы лишитесь того, что делает евреев живу-чими, приспособляемыми, воспитывает и талантливость, и умение быть нужными для других народов. Идея возвраще¬ния из диаспоры в «землю обетованную» нелепа. Что, кроме хаоса, дала бы миру репатриация потомков европейцев из Нового Света в Старый?! История не терпит реваншей!» (Юрий Борев. «Земля-воздух», роман // «Октябрь», 1971, № 1, с. 102). Це — розмова на боннському аеродромі… До якого віртуозного фарисейства доведено «логіку» заперечення права народу на свою вітчизну!
«И все-таки в конце концов ассоциация (Всесвітня асоціація молоді. — І. Дз.) приняла резолюцию, поддержива-

272
ІВАН ДЗЮБА
ющую борьбу народов за мир и разоружение и осуждающую агрессивный характер американского империализма. Прав¬да, антикоммунистическим крикунам с помощью машины голосования удалось протащить в эту резолюцию пункт о советских войсках в Чехословакии, но особого впечатления он не произвел — американцы, например, отнеслись к это¬му спокойно: «Ваша сфера влияния…» (Феликс Чуев. Встреча с Америкой // «Октябрь», 1971, № 1, с. 192—193).
Те ж саме — крутійство «без зазрения совести». Всього лиш в одному числі журналу — стільки класичних зразків облуди!

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.