Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

«ПРОБЛЕМА ОБЩЕНИЯ»

Поспішаю на роботу. Вискочив коло «Більшови-
ка» з тролейбуса, біжу на метро. Раптом гукає
хтось. Виявляється, давній «знайомий» — не
знаю, хто він, але часто надокучав мені розмовами в
публічній бібліотеці. «Очень рад» і т. д. Я пориваюсь іти далі.
«А, вы спешите. Тогда к делу. Сейчас дефицит всего — това-
ров, продуктов, времени, а главное — общения. Надо обсу-
дить проблему общения. Я имею в виду не профессиональ-
ное общение, а внепрофессиональное, человеческое… Что-
бы обнаружить в себе целостного человека…»
Я нетерпляче поглядаю на годинника.
«Вы спешите? Тогда о главном. Главное — начало обще¬ния. Мы делаем ошибку, начиная с конца: политических и общих проблем, отношения к режиму и т. д. Надо начинать с начала — условиться об основных понятиях…»
Я вже імітую біг на місці…
«Ну хорошо. Я вот распространяю анкету. Первый во¬прос: испытываете ли вы потребность в общении (непро¬фессиональном). Обычно ответ утвердительный… Тогда сле¬дующие вопросы…»
Я вихопив з його рук анкету і побіг. На роботу запізнив¬ся. На прохідній мене затримали. Довелося писати пояснен¬ня…
06.11.1974
їду на свята в Докучаєвськ. Поїзд Київ—Донецьк У купе вагона — «інтелігент» з двома пляшками пива та двоє керівних діячів провінційного масштабу: один з важкою ще¬лепою, похмурими очима й категоричним голосом, а в дру¬гого підборіддя по діагоналі переходить у шию, розкішний довгий ніс, згідливий, підтакуючий голос; у обох — повен рот вставних зубів. Перший з Києва, другий з Донецька. Роз¬мови ліниво-авторитетні, переважно на теми мистецтва.
— Как ваша Бэла — живет и дальше с нашим земляком?
— С кем?
— С Юрием Г.
— Да нет, она же не с ним. Он женился на дочери мини¬стра культуры.
— А, вот почему он так быстро вверх пошел!
— А вы думали! Голос у него, конечно, неплохой, но ма-

274
ІВАН ДЗЮБА
ло ли что… А только женился — как пошли его выдвигать, сразу фугонули ему и заслуженого, и народного…
— Ну и ну!
— А он теперь безобразничает, пьет…
— Да все они, эти народные да заслуженные… Одинако¬вые пьяницы… Да, а быстро он прогремел…
— Теперь уже не гремит. Уже не пользуется у народа ав-торитетом. Народ его раскусил… А вот Дмитрий Г. — это скромняга. Не выкобеливает себя…
— Приезжал к нам тот артист, что в фильме «Возврата нет». Так он как начал своих дружков по ресторанам водить…
Переситившись мистецтвом, переходять на політику. Теж своя тема.
— Я вот был в командировке в Западной. Так там до сих пор бандеровские хутора…
— Да, это сразу не искоренишь…
Потім узялися за світові негаразди.
— Все эти желтые, черные — они же скоты. Сколько их ни воспитывай — все равно скоты… Недаром покойный Чер¬чилль в своем завещании предостерегал: «Человечество сде¬лает непростительную ошибку, если разрешит азиатам и черным выйти на мировую арену».
Повправлявшись у теорії інтернаціоналізму та джере-лознавстві, переходять на персонали…
— А вот смотрите: Мао Цзедун уже всех своих прибли-женных уничтожил, а Чжоу Эньлая терпит.
— А с Чжоу Эньлаем ничего не могут сделать: у него свои войска.
— Вот оно в чем дело!..
Розкусивши загадки світової політики і допивши все, що було в пляшках, нарешті вклалися спати. А од ніг «пахне» — хоч, як кажуть, мертвого винось. І хропіли так, що шибки бряжчали…
Розповідь Галі Терпеляк про сон співробітниці — дуже казенно-партійної. Здивована своїм сном, поділилася ним з колегами: «Пришла я в райком и сказала, что согласна отдать жизнь за Родину, но чтоб гроб мой поместили в райкоме партии… Потом сообщают: согласны, но поскольку транс¬порта нет, чтобы до РК добиралась своим ходом. Я подумала — согласилась. Отдала жизнь за Родину и иду своим ходом положиться в гроб в райкоме. Встречается дорогой Нина Павловна («Добрейшая женщина», — коментує Галя Т.), на¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
275
чинает разубеждать: жаль жизнь отдавать. Говорю: да, я те¬перь поняла, но уже неудобно на попятную, будут укорять… «Я вас спрячу», — говорит Нина Павловна и прячет в яму, а сверху засыпает перфокартами (всі працюють в обчислю¬вальному центрі). Вдруг — через некоторое время — слышу, как кто-то добирается. Разгребая ленты, показывается Ольга Алексеевна (Галя коментує: «Тоже тип активистки, но друго¬го рода — «блюдет» колег, чтоб они старались, а сама не очень»): «А-а, так я и знала! Но я не позволю обманывать пар¬тию! Ты обещала отдать жизнь! В райкоме ждут!» Пришлось вылезать и идти своим ходом. А Ольга Алексеевна следом — контролирует… Вдруг перекресток — я перебежала, а Ольга Алексеевна не успела — зажегся красный свет…»
12.10.1978
…Я живу не минулим, а майбутнім. Добре це чи погано? Можна сказати — добре: все попереду, невитрачені сили (чи ілюзії?)… Але можна сказати: погано. Неповага до минулого, слабкість влади пам’яті (хоч це не зовсім так коли йдеться про якісь мої провини, то пам’ять у мене невсипуща і неми¬лосердна, штрикає весь час то одним, то другим спомином). А от про великі події та великих людей я пам’ятаю мало. Власне, не те що не пам’ятаю, а якось не «переживав» належ¬но причетність до них…
І не те щоб не було в мене поваги до «великих імен», во¬на була, але більше «заочно», а стикаючись із цими людьми вочевидь, я швидко «звикався» з ними, втрачав відчуття зна¬чущості дарованого мені випадку… Якась незрозуміла мені самому суперечність: з одного боку, відчуття недосяжності, дистанції, інородності видатних людей і великих явищ, а з другого — коли доля робила до них причетними — легке звикання, і то без болісного розчарування, прийняття їх не як дарованого тобі блага, а як чогось належного, і душевний спокій звичності у внутрішньому сприйнятті, — хоч, знов- таки, це компенсувалося інколи проривами перебільшеної запопадливості у побутових контактах (з Тичиною — його лист до міськради у справі моєї прописки; візит до М. Рильського у справі Клубу творчої молоді; мій лист у відповідь на його лист з приводу публікації статті про Гри¬горія Костоправа, коли редакція «Літ. України» «загубила» мій підпис)…
Може, все це пов’язане з глибоко вкоріненою «слобо-жанською» безпам’ятністю? У переселенців на Донеччину,

276
ІВАН ДЗЮБА
мабуть, у зв’язку з перемішуванням тут різноплемінного лю¬ду, втратилася безперервність традиції, пам’ять роду. (А мо¬же, це бездуховність хуторянства?). Тут не знали свого родо¬воду (далі діда-прадіда) і не цікавилися ним. Тут наче почи¬нали життя заново — як янкі в Новому Світі… Історичну пам’ять наче відбило, тому не було ні національних міфів, ні національної гордості. А без цього все сприймалося одно- вимірно… Може, звідси моє відчуття порожнечі, дріб’язко¬вості, несправжності того життя, значущість якого я лише тепер, у пам’яті, бачу? А тоді справжнє життя мені уявлялося десь зовні, далі… Але й там я його не знаходив — аж поки не навчився бачити значуще за дрібним (у «дрібному»), відчува¬ти сокровенність буденного…
(Це все — грубо, приблизно…)
15.10.1978
…Прагнення у світ, саморозгортання у свободі — і їхній антагоніст: мука самоти, потреба опори (в домі, сім’ї, нації)… Прикорінення: втома, капітуляція людини перед без¬межністю і вічністю, перед своїм страхом — самообмеження (неминуче): знайти себе. Людина боїться, людині несила бу¬ти відкритою в увесь світ, у безмежжя і безчасся, і вона звужує себе: «знаходить себе». Вона не витримує холоду вселенсь- кості і шукає тепла: сім’ї, дому, заняття… А потім ховається там від усього…
Переосмислення поняття «перекотиполя»: в його відкоріненості (тимчасовій по життю, між життями) — його життєвість, завоювання простору, нового ґрунту…
…Чого шукає вітер, куди стремить?
18.12.1978
…На зорі космічної ери, як то кажуть, часто думалося: ось незабаром люди побувають на Місяці, і він перестане бу¬ти незайманим, непорочним, недосяжним… Що тоді відчува¬тимуть закохані, дивлячись на нього? Вже перестане він бу¬ти для них таємничим, символом… Уже не викликатиме він незбагненної туги і поривання в невідомість… Стане при¬власненим, володінням землян… Здавалося, вся психологія людства зміниться, бо не стане чогось тонко-поетичного в самій атмосфері, в Космосі, бо небо вже не буде чимось не¬залежним від людини, над людиною благословенно- панівним, а вже місцем людської діяльності, і немовби зни¬жене буде, «освоєне»…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
277
Та ось уже друге десятиліття йде, як Місяць приручено, осквернено, а в психології людства нічого не змінилося. І за¬кохані, дивлячись на Місяць, не думають про нього як про перевалочний пункт у космічних експедиціях…
Правда, за умов міста людина взагалі не дивиться на Місяць і забуває про його існування. І зірки бачить переваж¬но на новорічній ялинці…
…Раніше людина здебільше чогось ждала від неба, з не¬ба: стосовно неба була істотою страждальчою, об’єктом для його активності; небо було активним стосовно людини. Навіть коли людина линула думкою в небо, то лиш для того, щоб, відбившись від нього, вернутися з небесною санкцією. Не випадково в усіх мовах з небом пов’язане значення бага¬тьох праслів…
Тепер же, в «космічну еру», напрям переважної актив¬ності змінився: з Землі в небо, від людини в небо — з енергією оволодіння, «привласнення»! Ілюзія?
02.10.1979- (Запис. Але давнє)
Нескінченні дискусії про «позаземні цивілізації». Не позбавлені космококетерії волання: «Відгукніться, брати по розуму!» — тощо… Дуже відомі вчені, яким не годиться не вірити, запевняють, що тих позаземних цивілізацій — незліченна кількість (доктор ф-м. наук В. Мороз, напр.: «…Сейчас трудно сказать(!), сколько цивилизаций существу¬ет одновременно (!) в нашей галактике. Во всяком случае, число их колеблется, по-видимому, от десятков тысяч до де¬сятков миллионов» — «Лит. газ.», 5 сент. 1979 г.). Вирахову¬ють за теорією множин, у хід пішли закони великих чисел…
І все-таки не віриться у це масове тиражування (клішу¬вання) цивілізацій і людств. І логіка, й інтуїція — проти.
Невже і мільйони років геологічного та біологічного «мучення» Землі, і сотні тисяч років мук еволюції людини, людства, мук людської історії, тонке і невичерпне творення суспільства — найвищої форми життя, — невже все це — без¬глузде? Від початку було непотрібне? Бо гіпотетичні «від де¬сятків тисяч до десятків мільйонів» позаземних цивілізацій означають насамперед заперечення ціни людської, означа¬ють безглуздя і непотрібність Землі, людства, людського суспільства. (Принаймні як особливого моменту в розвитку космічного життя). Навіть не десятки мільйонів, не десятки тисяч і не просто десятки, а одна-єдина позаземна цивілі¬

278
ІВАН ДЗЮБА
зація, один-єдиний позаземний розум, (хай і не на Марсі, а за мільярд мільярдів світлових років від Землі) вмить зробили б (звістка про них зробила б) безглуздою або й смішною всю людську (земну) біологічну й суспільну історію: адже чинни¬ком її була боротьба за найбільшу доцільність, а виправдан¬ням, вищою санкцією — єдиноправильність вибору, а все це втілюється в неповторності. Можливість же повторити або
— ще «гірше!» — інакшим шляхом досягти аналогічного чи порівнянного результату — перекреслює ціну і цінність Зем¬ного досвіду, перетворюючи космічний подвиг у рядову космічну спробу з сумнівними результатами, що зразу на¬прошуються на всіляку критику з боку гуляй-космічного скепсису… Перший же факт «позаземної цивілізації» означа¬тиме, що історія людства — всього лиш необов’язкова трагікомедія… Але цього не буде…
Втім, це — інтуїтивно-моральний «протест», який нічо¬го не важить у логічній аргументації. Але можуть бути і логічні «заперечення».
Адже поняття «цивілізація», «розум», «розумні істоти» і навіть загальніше, універсальніше поняття «життя» — суто людські. Екстраполюючи їх (на форми існування «чогось» у Космосі), ми, по суті, екстраполюємо свої людські уявлення, аналогії. (Як колись богів люди створювали за своєю подо¬бою, так тепер — «космічний розум», «розумне життя», «по¬заземні цивілізації» тощо. Може, для того «життя», для тих «істот» ми не існуємо, не сприйнятні в принципі, як не існу¬ють одне для одного кріт у землі і орел у небі.) Навіть припу¬скаючи неаналогійність, ми виходимо з аналогії. Ми безсилі вихопитися за межі аналогізму, аналогійного мислення! Вже одне це ставить під сумнів усю проблему «позаземних цивілізацій»: це не буде цивілізація (бо цивілізація — плід земної історії!), не буде взагалі життя у природних для нас вимірах, за виробленими критеріями… Це буде не знати що.
Але погодьмося допустово, що й за межами Сонячної системи «чинні» наші земні критерії життя, цивілізації… Тоді…
…Тоді, по-перше, потрібне було б неможливе: збіг мільярдів мільярдів найдрібніших умов (не кажучи про фун¬даментальні), — щоб розвиток «повторився». (Коли вже на найближчих планетах такі відмінні умови, то що вже гово¬рити про інші космічні тіла!) Хай на тій гіпотетичній планеті (чи іншому космічному тілі), де мали б розвинутися «поза¬земна цивілізація», «розумне життя» тощо, — хай на ній буде однією порошинкою більше або менше — і розвиток піде

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
279
зовсім в іншому напрямку… Було б на Землі кілька мільярдів років тому однією порошинкою більше або менше (звичай¬но, фігурально кажучи), — і її розвиток пішов би в інший бік, нас би не було, і ми б не дискутували оце про «братів по ро¬зуму»…
Далі. Коли говорять про можливість безлічі «позазем¬них цивілізацій», то виходять з безмежності Всесвіту, матерії чи енергії, «будівельного матеріалу» життя, а отже, і безмеж¬ності можливостей для цього матеріалу «організуватися» в життя. Але з безлічі можливостей може реалізуватися мало або й одна лиш — наче для того, щоб у її світлі стали видні, дістали усвідомлення й інші можливості: не реалізувалася б вона — всі інші можливості не набули б і рангу можливостей, поринули б у мороці небуття, точніше, так і не вийшли б з нього. Далі: мають на увазі просторовий вимір (чи безмірність) Всесвіту, розлеглість, кількість. А є ще часовий вимір (чи безмірність), якість (якісна динаміка) існування Всесвіту. І всесвітянський час насичений не менше, ніж простір. Розминутися в часі життю ще легше, ніж у просторі. І коли говорити вже про неунікальність земного життя, про «позаземні цивілізації» та «братів по розуму», то чому шукати їх неодмінно (і лише) в просторі (в інших світах), а не в часі (минулому, майбутньому — причому, часі космічному, а не земному). Це останнє, принаймні, ймовірніше… Тоді стане зрозумілим, чому всі пошуки «позаземних цивілізацій» досі нічого не дали — і, «дасть Бог», ніколи не дадуть… Космічна доля «не дозволить» людству зустрітися зі своїм двійником… Матерія не така неощадно-рутинна, бездарно самоповторю- вальна, вона укладається щоразу по-новому…
Зрештою, вся ця ідея «космічних братів» тощо (яка спершу була тугою, а тепер стала модою, інтелектуальним кокетством) виникла зі страху, з боягузтва… Це — страх за космічну самотність людства, намагання поділити з кимось відповідальність вибору шляху, перекласти на чиїсь плечі тя¬гар першопрохідства… А якщо сказати всю правду: відмова від покликання людства (спроба втекти)…
Та навряд чи для інтелектуалістських церемоній з «по-заземними цивілізаціями» прийшло у світ людство. В нього тяжче, трагічніше і радісніше покликання: бути єдиним «ор¬ганом» такого самоусвідомлення Космосу, неповторним, унікальним витвором…
Це не означає принципового «гомоцентризму» Все¬світу — напередзаданого, телеологічного гомоцентризму…

280
ІВАН ДЗЮБА
Але якщо вже — порядком реалізації однієї з мільярдів рівно-правних (і в цьому заперечення телеології) можливостей — на Землі зародилося життя і розвинулося в людське розумне і суспільне, то природа сама мимоволі опинилася в позиції «гомоцентризму» (перед фактом самоповсталого «гомоцен- тризму») — і що в цьому поганого?!
03.10.1979
З приводу тієї ж дискусії про «позаземні цивілізації». Л. Сінділіс, канд. фіз.-мат. наук («ЛГ», 05.09.79): «Я не вижу ка- ких-либо оснований для отрицания возможности сущест¬вования искусственных разумных существ», у тому числі й на біологічній основі; так що пошукувана позаземна цивілізація може бути цивілізацією штучних розумних істот…
Обіграти іронічно-пародійно… З Космосу повертається експедиція, яка вирушила з Землі якихось із тисячу земних років тому (на свою міру часу вона пробула в мандрах зоря¬них якихось 20—30 років). Тут зустрічають звичайних для себе людей, але виявляється, що це вже покоління штучних розумних істот… Вони похваляються своїми перевагами (не знають людських вадливостей, хвороб: ледь що — замінили «блок» або поставили на капремонт; не знають трагедій і смерті; їхні можливості безмежні… Дивуються, що в минуло¬му на Землі жили такі недосконалі істоти, як «люди», — що, між іншим, продукувалися низьким природним способом: люди народжували в муках собі подібних… Прибульцям-лю- дям стає страшно… Запідозривши, що вони — не штучні, оті синтезовані «розумні істоти» визнають за необхідне ліквіду¬вати їх (або помістити в музей, або зберігати в стані анабіозу)…
09.1. 1982
Розмова з Валерієм Іллею.
Про кн. «Новые голоса» (молода французька поезія). На моє зауваження про одноманітність:
— Коли в душі порожньо, то починають розумувати… Це у них (на Заході) скрізь таке… Коли шкурою не чують — тоді рятуються «інтелектуальністю»… У нас є біль, тільки ми не знаємо, що це — квітка, рана — троянда… А для них і троянда
— Боже ганчір’я…
Про мої останні статті: — Раніше я міг пізнати ваш стиль з одного — будь-якого абзацу… А тепер — хоч і відрізняєтеся

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
281
від решти, але не в усьому… Часом запрограмовуєте себе на нижчий рівень, ніж вам властивий… Не треба втрачати свою складну структуру… У вас є душа… а всі оті… які б вони розумні не були — все одно шпана…Бо немає душі…
22.02.1983
На майдані Жовтневої революції, ідучи в «Поезію», налетів на В.Д. Як завжди — неохайний, неголений і налаштований на довгу балачку. Спершу я не дуже й злякався: мороз, віхола, довго не триматиме, змерзне. Та як я помилився!
Він почав сходу, випаливши загадкову фразу: «А я собі шапку змикитив!» Показує на смушеву копицю на голові. А чого, кажу, непогана. Голову гріє, а шию комірцем затулив. «Та ні, не в тім річ! Сказано як: шапку змикитив! Яка тут багатозначність: тут і Микита (Хрущов), тут і народна хитрість, і простота, тут і наше життя: шапку й ту треба зми¬китити!» І заходився вихваляти себе як метра й еталоніста української стилістики (в цю свою роль він самозабутньо увірував ще років двадцять тому, коли Драч під час обго¬ворення його першої поетичної збірки мимохідь кинув фразу про нього як доброго знавця української мови).
Потім заходився перебирати своїх сучасників-поетів. Про Дмитра Іванова (напередодні було обговорення його поезії в Спілці, і В. виступав, не читавши і майже не чувши самого Іванова): «У нього й голосу нема. Є поети, які хоч го¬лосом рятують… Оту Драча є голос, у Павличка… Павличко — гарний поет… Хоч, правда, любить грати у скраклі — сам собі ставить фігури і сам збиває…» Про Драча: в кожній публікації чи книжці — кілька гарних віршів, а решта — нічого не додають. Про Ліну Костенко: мовляв, гарна поетеса, але часто порушує і ритміку, і звукову красу фрази (!).
Усе це — тоном незаперечного авторитета. Починає про одне, перескакує на інше; збитий з розповіді якимось власним словом, що здалося йому дуже вдалим, — хапається за нього. Вся розмова була обіцянкою розповісти, чому він у виступі на обговоренні Дм. Іванова назвав себе «усним кри¬тиком» і що мав на увазі, коли сказав, що його, як «усного критика», знають «і Драч, і Степан Литвин, і Загребельний». Але до цього так і не дійшов… «Да, так от — із Загребельним…» Тут зробив паузу, смачно і далеко сплюнув. Розважливо пояс¬нив: «Це слина. В мене чиста слина. Чиста-чистісінька. Анічого. Взагалі в мене ніс, рот, голос — ідеальні. Ніс сухий.

282
ІВАН ДЗЮБА
Мені лікарі навіть радили жити у вологішій місцевості… Воно й правда — моя ж Гуляйпільщина у видолинку… ми все там у воді гибіли… Скрізь як не річка, то ставочок.. А тепер прийду
— нема… А я люблю на човні… Ага, човен… Оце тільки що зустрів дівчину… Молоденька, височенька, тугенька — як чо¬вен… А груди — бринять… Я притис… їй сподобалося… А Вася ж уміє підійти… Так наче й нічого, — а то одне щось кине, то друге… як ото про змикитену шапку — здорово ж!»
Перервати Василеву мову неможливо — слово за словом пливе без найменшої щілинки, не вкинеш навіть зойку, що спізнюєшся, скарги, що змерз… Намагаюся жестами показати, тупцюю, вистукую ногами… Нарешті помітив: «Я тебе заморо¬зив? Зараз, тільки ж розкажу про Загребельного… Та потім тре¬ба встигнути в «Столичний» пообідати… Я люблю наштрикну¬ти на виделку рубля або й троячку… оце завтра дадуть гоно¬рар… Піду куплю статую Наполеона… тут я нагледів в одному магазині — тільки не кажи нікому, а то перехоплять…»
Тут я встиг вклинитися своїм здивуванням у потік його самозамилування: «Навіщо вона тобі?!»
— Хай стоїть, — відповів він загадково, хитро підморг¬нувши. — До речі, в нього обличчя таке, як у тебе, як у мене (показує), трохи, може, повнявіше… А щодо пальта…не зава¬дило б і нам такі пальта носити… ми ж усе-таки письменни¬ки… Не заслужили хіба?
І раптом знову: «А статуя біла-біла… Як італійці відступа¬ли восени 1943 року — після того, як король прогнав Мус- соліні, — то на білих машинах… Потім німці фронти пере- становлювали… А з війною не все гаразд… Досі не можна правду про неї говорити… Однорукий цей… Гейченко… висту¬пав… за Пушкіна… А де докази, що то німці знищили?.. Війна, фронт — звідки знати, чиї снаряди потрапили?.. А хіба в нас питали дозволу, як над нашими колисками літали? Як можна
— над нашими колисками?.. А те, що ото там (у Німеччині) книжки палили — то не біда… Книжки палили? Зате дух очи-щався. Людина визволялася (від гніту цивілізації, мовляв), відроджувалася… Нам книжки не треба… обійдемося… Аби земля лишилася… Земля все народить… Навіть якщо людей не лишиться — знову земля народить… Аби земля була… А не бу¬де землі — кінець…»
Великий оригінал — В.! До його природного таланту й оригінального думання — ще б хоч трохи культури…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
283
10.04.1983
Телефонував Володя Забаштанський. Розповідав, що був вечір Бориса Мозолевського, згадували про мене і т. д. Дуже тепле, щире ставлення до мене Володі Забаштанського, Пет¬ра Перебийноса, Бориса Мозолевського та ще кількох таких людей мусило б мене радувати, додавати сил… Але — не ра¬дує, смутить, збільшує тягар на душі. Бо мені все здається, що я не заслужив такого ставлення. Підсичує почуття вини: як і завжди, похвали, особливо надмірні, викликали в мене лише біль і сором, а втіхи ніякої. Тяжка вдача: і чужа ненависть му¬чить, і чужа любов так само мучить… […Хай тепер — це ще можна зрозуміти. А давніше, в юності? Прочуття, що не втри¬маюся на тій висоті, яку в мені вбачають чи якої від мене хо¬чуть?].
Мертва хватка ВИНИ — я народився з її пальцями на горлі…
Розмова душ має бути мовчазною — щоб не заглушили її грубі голоси, щоб не спотворили її слова… Щоб був простір чуттю і думці…
В.З.: Ми виросли на лушпинні… на юшці з лушпиння…
Сергій Б„• — Я трохи комплексую…
— Треба бігати… робити зарядку… А особливо від ком¬плексів добре помагає генеральне прибирання у квартирі…
В.З.: — Ваню, ти б написав про Дмитра Онковича… мо¬же, він не такий яскравий, як Драч або Вінграновський, але
— чиста, чесна людина… Який у житті, такий і в поезії — всі роки… А це багато значить… Наскільки Павло М. покручений
— і в житті, і в поезії, — настільки Дмитро Онкович прямий…
Розповідь В. 3. про останній вечір Григора Тютюнника
— весь час питав: «Де Петро Засенко?» (Останнім часом, ка¬же Володя, прихилився до нього, слухався його…).
15.07.1983
Розмова з Григорієм Кир.
…Обоє зраділи зустрічі…
Після зборів у Спілці…
— Боже, яка реакційна наша Спілка!
— Тому що бездарні! (Гр. К.)

284
ІВАН ДЗЮБА
З приводу виступу Миколи Равлюка, який, зокрема, за-пропонував «приймати в Спілку за рекомендацією трудових колективів».
— Так навіть у профспілку не приймають, а це ж — Спілка письменників!.. Якби за таким принципом проводили племінну роботу в колгоспах — залишилися б без м’яса: тільки доручіть Равлюкові!.. А тут — залишимося без літератури…
Про N.. який приїздив до району:
— Як ото сільський селех (селезень) — красивенький, повненький… Ках-ках! — здається: зараз злетить! А він не зле¬тить ніколи. Але ж звук: ках-ках! І пір’я чистить… А потім дзьоб у гузно — клубочком… І пливе якось. Але не злетить!.. […] Приїхав у чорній «Волге», поставив там, де перший секретар райкому ставить… А ззаду у «Волге», щоб видно було, книжки: Олесь Гончар, Загребельний і… Хуліо Кортасар!
Усе продумано!.. На зустрічі — сидить, руку з імпортною цигаркою відставив… Невиховано ж, некультурно!.. Мене ма¬ма вчила — як у гості йдеш, то спочатку загаянь: чи людям до тебе, що в них, та щоб ти їм ні смітинки не заніс, ні дурного слова не сказав…
І все він має справу з «потрібними» людьми… Про про¬стого колгоспника ні разу не написав… То про голову рай- споживспілки, то про голову колгоспу… А потім дивишся — заїжджає «Волга» до контори, везе звідти…
Але хай… Ці хлопці своє дістануть… Іржа перетре їх, осипляться…
[Про «молодих», таких, як (14): «В них дзьоби орлині, а крила гороб’ячі»].
— В тебе слова, як кавуни…
— Інакше не можна…
Розмовляємо про теорію ритміки.
— Вся ця ритміка, наші поетичні розміри — ямб, хорей і т. д. — від греків. А слов’янська мова інакша… І ми силоміць натягуємо її на чужу колодку… От давай отут грядки розіб’ємо: отут ямб, отут хорей, отут дактиль, тут анапест… Так наша мова в цих грядках не вміщається…
«Я не визнаю дієслівних рим».
«У твоїх статтях стиль… Між іншим, у тебе у фразі мало службових слів — велике наповнення».

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
285
«Я користуюся дво- і трискладовими словами… Я їх по- навиписував — кілька тисяч і дивлюся — яке куди… Слова треба скручувать… щоб були як трос… як кодола… Знаєш, як ото кладуть камінь у стіну — хто більше дає розчину, хто менше… Мені чим тонша склейка, тим краще. Я люблю, щоб слово в слово упиралося…».
«Яка російська мова зараз зачовгана, затерта, загиджена газетою… Наша більше збереглася…»
«Коли латина стала світовою мовою, вона вмерла, бо втратила свій народ, стала нічиєю».
— Таке все зросійщене… Я довго думав: яка є у нас ділян¬ка душі, де збереглося своє в чистоті? І прийшов до виснов¬ку: вишивання.
У нас одна вишивальниця — Цибульова — фарбованих ниток, муліне, не вживає. Вона довго в Москві жила, стара… ЇЇ пани з собою брали як служницю, але там було українське товариство, і її шанували за хист… Так вона вишила портрет молодого Шевченка — для районного Будинку культури. Принесла, повісила — ми всі зойкнули. Хтось каже: «За такий портрет Гончар, чи Стельмах, чи інші грошовиті люди дали б тисячі півтори». А вона подивилася: «Знімайте!» Ми розгуби¬лися: що таке? Образили чимось? А вона забрала додому, че¬рез три дні приносить: «Губи не ті були. Очі вийшли, а губи ні. А тут же головне — губи…» Тричі переробляла. Каже: «Я не просто зробила, і все, я дивлюсь: де висітиме, звідки світло падатиме, звідки дивитимуться».
Отак і поет повинен: усе врахувати…
Потім вишила портрет Леніна — самою червоною нит¬кою.
— Як ви думаєте, що я хотіла цим портретом показати?
— Ну любов до…
— Я хотіла показати, як однією червоною ниткою мож¬на виразити всі відтінки червоного…
«Як — бовть баран у воду!»
«Якщо двома нитками (червоне і чорне) можна вирази¬ти все… всю душу… то чому в поезії не можна… дво- і трискла-довими словами».

286
ІВАН ДЗЮБА
Про самообмеження: «Треба стискуватися… Розростан¬ня — то від слабкості… Та й мала пташка швидше летить, ніж велика…»
«Я кольорів не даю… «Яркйй» — це ж не колір…»
«Гоген, Матісс, Ван-Гог — горами барви кладуть… Це — безсилля духу… А от Брейгель, Босх… та й Гойя, хоч він не так, як вони, — одним мазком створюють тон… Оце мистецтво! Та найвищий — Рембрандт. У нього кожна річ світиться зсе¬редини… отак і слово повинно світитися зсередини… Краси¬ва жінка — голе тіло — світиться, зсередини, душею… як м’якуш снігу…»
«Копти — древній і мудрий народ… в Африці, в Ефіопії… перші християнство прийняли… Так вони житла в кам’яній скелі вирубували — там і до води дорубувалися… Так треба і поетові свою форму шукати, а не натягувати на себе чужу, як вуж яйце…»
«Я, коли дивлюсь на їхнє хутро (Драча та ін. поетів), ба¬чу, з чого зшито: ось шмат із дикобраза, ось із лисиці…»
«Думаю про таємницю природи звуку… Академік Граве довів, що звук і у вакуумі поширюється. А теорія академіка Наана — немає абсолютного вакууму… На тлі розрідження відбувається згущення матерії…»
«Щось буде… почнеться… якісь великі переміни… Снило¬ся мені: суцільна крига… наче океан до самісінького дна про¬мерз… Айсберги — цілі континенти… А потім — почало відта¬вати… І стільки людського гівна одкрилося. Але — не воняє… а потім десь пропало… А коло берега — відтавати ж починає од берега — коло берега вже смужка води з’явилася… Щось почнеться!»
22.04.1984
Заходжу в книгарню «Наукова думка». Хтось стоїть коло полички, де моя книжка, не то тримає, не то поклав. Бачу: Григорій К. І він мене побачив, спершу на мить збентежився, а потім зрадів… «Дивлюся — твоя книжка… А я її вже маю» (Ой бре! — треба було б йому подарувати, підписати). «В тебе кожне слово — як зернина в колоску… Так і повинно бути… Кожне слово лягає в свою комірчину, і всі одне до одного… І кожне лежить у комірчині, а тільки виглянуло, проклюну¬лось — загинуло, проросло… А разом — велике поле…»

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
287
— Яка тебе доля сюди пригнала?
— Та треба було в облсільгосптехніку.
— А чого не у видавництво, редакцію? (Жартую).
— Я як згадаю — двадцять літ тому: бігав по оцих схо¬дах… по редакціях… Як нитка без вузлика… А тепер є вузлики, можна б шити, так., не до того…
«Ти оце взяв думку, як рибу — за зябра, підняв, а вона хвостом над водою, туди-сюди…»
— А тебе Київ не давить?
— Як оце гляну сюди (показує вгору по вул. Кірова, до ґмаху Ради Міністрів) — давить. А сюди гляну (показує в бік Софії та над планетарієм, над Володимировою горою) — ні… легко!
— Небо?
— І небо… і взагалі мені оцей напрям — на Білорусію, на Прибалтику — подобається. Я звідти жду чогось…
«Мені й сниться часто оцей напрям… Це ти велике діло робиш, що про них пишеш… Мені оця наша країна уяв¬ляється скупченням крижин (націй). Почнеться зі спідньої, затріщить — і все піде… А туман (що роз’їсть кригу) прийде з цього напрямку…»
Ще: «Наша країна — як калейдоскоп… У калейдоскопі один кристалик усі тримає… один упаде — і вся картина зруйнувалася».
«Слово може стати тільки на одне-єдине місце… Як еле¬мент у таблиці Менделеева… Вже таблиця була, але в ній за¬лишені місця: там стане цезій, там германій… Так у мене бу¬ває: вірш уже написаний, але в ньому ось тут і ось тут залише¬не місце — не знайдене слово…»
«Слово тече щільно, в обкладку — як вода по жолобу».
«Поезія — балет думки… поет повинен рости, як трава (щоб його не спрямовували і нічого від нього не вимагали)… Цвіт відбиття… Бджола, джміль — відбиття, квіт — відбиття… Заміс золотого волосся… Оця ось «відстань» між снігом і на¬ми — це і є поезія…»
— Поезія — це листя на дереві, а між листям протяг…
— Протяг — улюблений образ Павла Мовчана.

288
ІВАН ДЗЮБА
— Можливо… Мовчан — поет… (Кислувато).
«Моя збірка зватиметься: «Рівень». Я вйрубаю поезію всього десятиліття!»
«У нього (поганого поета)… немає… оцього туману, в якому все видно…» (Показує на Труханів острів)».
«На селі… живеш сам… як жолудь… Якби впав — розлу-щився б…»
«Живемо як жаби — висунувся (вистромив голову з во¬ди), проспівав — і назад (у воду)».
«Мені тепер зустрічатися, говорити — це як палити дро¬ва, які сам нарубав: жалко… Треба заощаджувати… часу нема».
24.02.1984
Володя Забаштанський (по телефону): «Дали Шев¬ченківську премію Сизоненку і Вишеславському… одну на двох… Зубилом розбили…»
20.12.1984
Радіо. Вірші Л. Г.:
..Бо краще з голоду померти,
Ніж честь продать за сухарі.
Це голос із мордовських таборів? Ні, це, сидячи в Ірпені на дарову путівку, пишуть благополучні поети «макси¬малістські» віршички…
Який реальний зміст цих моральних максим? Перед ким із них стоїть сьогодні така дилема? (Навіть якщо брати її в переносному значенні).
Натомість не бачать справжніх моральних і духовних проблем, які чатують на людину нашої доби…
1309.1985
Зустрів П. П. Дуже знервований: одержав анонімного листа — відгук на його виступ по радіо, читання віршів. «На¬зиває мене рупором… Не когось, а мене… Та я… та я… зну¬щається, що я сказав про свої роздуми: «Франко навіть не на¬зивав свої речі роздумами…» Та Франко мені в тисячу разів дорожчий, ніж йому… Та… всі знають, що я навіть ворогам своїм прощаю…»
Друга зустріч: Микола Мещеряк «Істина варта того, щоб ради неї забути все інше».

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
289
«Інтелігент як риба, точніше, в риби бачення як в інтелігента: вона не розрізняє метелика (черв’яка) і наживку (блесну) — і попадається…»
«Не біда, що народ п’є… Народ, який навчився читати вивіски й етикетки на пляшках, годен читати Шекспіра…»
14.09.1985
«Голосіївські читання». О. Підсуха про те, як М. Рильсь¬кий став на захист безборонного Малишка, зацькованого «і нині живущим критиком…» (Не бачив мене, а побачив — знітився). Те «і нині живущим» прозвучало як: Малишка угро¬бив, а сам, стерво, живе! Боже, яка неправда! Критик той на¬важився сказати Малишкові дрібочку правди (далеко не всю
— дрібочку!), і на нього вдарили з усіх важких гармат. І досі б’ють, уже 15 років. І ніхто не подумав стати на його захист. А на захист Малишка всі кинулися, хоч ніщо йому не загро¬жувало. Туз і в літературі, і в політиці.
Звісно, Малишко — талант. Але хіба мало в нього було понаписувано такого, що сьогодні соромно читати? І йому самому було б соромно.
Час був складний, і люди були складні, всього в них бу¬ло понамішувано. Шана їм за те, що й за тих умов творили українську літературу, боронили її гідність. Але щоб зро¬зуміти цей їхній подвиг, треба і час, і їх самих брати в усій по¬вноті правди, з гірким, прикрим і негідним… А теперішні обожнювальні спогади про них — солодка і безвідповідаль¬на брехня байдужих людей. З нею в небуття йти, а не в май¬буття.
15.11.1985
В. К. вважають (а найбільше він сам себе вважає) інтелігентом… Є люди, яким чогось трохи не вистачає до інтелігентності… У В. К, навпаки, є трохи зайвого: він — брехло. Як казали в Росії часів Салтикова-Щедріна і Чехова:
• изолгавшийся». Але не зо зла, а через якусь поступливість тискові обставин… Зворотна сторона його делікатності!
10.12.1985
У Володі Губи — Льоня Осика, Світлана Князева. Обго-ворюємо підготовку вистави за Стефаникам. Дивно, як (ІнІ’і лапа відкрила для себе Стефаника і перейнялася ним!
Льоня: «Она носит это в себе… Так что или должна ро¬дим., или нужно хирургическое вмешательство — плод вы-

290
ІВАН ДЗЮБА
резать». Про Стефаника: «Он как нотами пишет… И нет кон¬ца…» (глибині, розгортанню людської долі).
Світлана (план вистави): «Человеческая судьба от рож¬дения до смерти»; «женская судьба»; «мужская судьба». Льоня: «Это любителям душа Шарко».
Вистава має бути в органному залі — костелі на Черво- ноармійській. Тиждень тому ми були там — щось ніби ма¬ленька репетиція: треба було перевірити, як звучатиме Світланин голос. У порожньому залі — якось незвично лун¬ко. Світлана дуже хоче зробити цю моновиставу (момент са¬моствердження!), захоплений Льоня готовий розбитися, а для Володі іуби Стефаник — вдячна тема, так що він також захопився. Я повинен відшліфувати сценарій…
2301. 1986
Заходив Льоня Осика. Стефаниківська вистава під за¬грозою: «оргпроблеми»… Намагаюся зацікавити його Шев- ченковими повістями й поемами. Переконую його, що він має поставити фільм за «Наймичкою» або «Варнаком». Беру том Шевченка, читаю, переказую. Льоня: «Я понимаю, такую святость отношения к жизни нельзя оставлять…» (без уваги). Але цією «формулою ввічливості» і обмежився…
Розповідає, як зламав руку і в поліклініці не хотіли дава¬ти лікарняного: впав не на території студії, а на прохідній. «Я им говорю: упал на проходной, но головой в сторону сту¬дии!.. Подумали — и дали».
Інше. Коли треба було лягати на операцію, мусив довідатися у нарколога, чи можна йому під наркоз — при¬знався, що лікувався у Довженка (не Олександра Петрови¬ча!). «Обидно ж не проснуться из-за того, что постеснялся предупредить». (Один відомий комедійний артист перед операцією лікарям: «Хлопці, тільки ж не забудьте розбудить!» І таки помер до операції від наркозу — алкоголік).
Жінка-прибиральниця в лікарні пропонувала Льоні (полюбився їй!): «В мене там є…» (горілочка). Це після опе¬рації! Вона ж: «Скажіть, а ожеледиця для всіх однакова?» — «Для всіх», — здивувався Льоня. — «А чому ж тоді тут самі наші й ні одного жида?» Вічне питання, а пояснення просте: бо ті не напиваються!
24.1. 1986
Концерт у філармонії — твори О. Ківи, уривки з фольк- опери Є. Станковича «Цвіт папороті» та ін.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
291
Вадим Смагитель (запрошуючи): «Це таке, що жодна людина не має права не піти». І справді…
Про хор ім. Верьовки: «По-моєму, це профанація народ¬ного мистецтва. Аби крикнути дужче — як ото саксофоніст дме щосили…»
05.03.1986
Був Льоня Осика. Обговорювали план вистави за Сте- фаником. Льоня про Світлану: «У нее теперь… кроме меня и Стефаника… никого нет…»
— Поговоримо наступного разу…
— И даже раньше!
…Світлана до Володі іуби: «Як з музикою?» Володя: «Я обижусь!.. Я ж повинен поносити її в собі… Хіба може бути та¬ка моментальна реакція?»
14.02.1986
Олекса Мусієнко: «У нас усякий вітер, навіть вітер пе¬ремін — із запахом нужника».
«Вишивають по матні» (про укр. письменників).
«Як жаба — вище себе не стрибне».
20.02.1987
Роман Андріяшик Телефонував пізно ввечері 19-го, хотів щось сказати про мою статтю в «Літ. Україні» — «Два крила і безкрилля», але був дуже п’яний, язик йому заплітався, і я ска¬зан, що краще побалакаємо завтра. Тепер знову зателефону¬вав, похвалив статтю, а потім перейшов до своїх клопотів… І Іарікання на жінок., на те, що не має хати, в якій би міг пра¬цювати у своїй кімнаті, «де стіни насичені моїми думками — здається, ось-ось упадуть на тебе», — а немає цього кутка… Є хата в селі, але більше місяця там не витримав: «Село скралося (:ілодійське стало)… Відчув: ще трохи поживу там і поповзу на цвинтар до могил (батька й матері)…» На мої «усовіщання» (з приводу «горілочки») — виправдовувався: «Я працюю… душа працює, навіть коли я (п’ю)… Коли є сумління, розуміння муки, то душа не гуляє ніколи…»
І Інше роман про Федьковича. «Поки притулив Федько- нича до Драгоманова…» Сам собою роман про Федьковича, мі мідян, мало значить, але «через нього я вийшов на Драго- мапона*.
Про Гете: «Несходимо-вічні стежки…»
І Іро своє здоров’я: «Серце сіло».

292
ІВАН ДЗЮБА
21.06.1986
У Наталії Іванівни Пільгук. Хочу допомогти їй видати неспотворений текст Пільгукової «Історії української літе¬ратури».
Її розповіді про Григора Тютюнника. Як одного разу но¬чувала у хворого Григора. Як «опікав» його, скажемо, «Ікс», приносив горілочку і т. д. Був дуже солодкий до Григора, але
Н. І. нібито помітила, як кинув через плече погляд зневажли¬вий і ненависний. Потім сказала Григорові: «Та цей чоловік до вас приставлений!»
— «Знаю, Наталочко». — «Так чого ж не проженете йо¬го?» — «Для чого? Другого приставлять. А до цього я звик».
…Потім був виступ письменників перед робітниками (Григір не ходив). Н. І. оповідала йому — і як крутився, хизу¬вався, старався сподобатися той же «Ікс». Григір: «Так він і в літературі».
Може, Н. І. просто не любить того «Ікса»?
— У Григора була «сократівська» манера говорити: не нав’язувати, а підводити до власної думки.
— Григір не говорив багато, але питаннями своїми на¬водив… Я від нього навчилася багато що розуміти…
«Дуже боявся залишатися сам…»
8-го березня (1980 р.), на другий день після смерті Гри¬гора, прийшла до його квартири — саме виходили… [троє письменників]. Григорова дружина, Люда, пояснила: прихо¬дили взяти рукописи, набрали повен портфель, залишили розписку… Але чи Люді було щось сказано, чи сама злякалася,
— за годину-дві стала запевняти Н. І., що вона помилилася, що все на місці…
Розповідає про свої суперечки з тими, хто судить себе однією міркою, а інших — другою. «Обурюються: чого Драч не скаже, чого ще хтось не скаже… І т.д. А самі: пристосову¬ються всіма фібрами душі… кажу: а чого ж ви? — «Ми ма¬ленькі, нас не помітно». — «Того й маленькі, що сидите… Вийдіть… самоспалення зробіть… коли так… Чого ж ви тоді від когось хочете?..» А як люблять усякі брудні історійки про відомих людей… Якесь задоволення: всі такі, мовляв… Коли когось ганить, то почуває себе вищим… Компенсація…»

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
293
(Без дати)
З приводу статей Е. Лесото в «Комсомольской правде». Стала «фірмовим» публіцистом «Комсомолки». Імітує комсо¬мольський максималізм 20-х рр., але щось він… якийсь виск- ливий у своїй риториці і обертається безпардонним само¬хвальством. У глибинах цього суспільства глухо набухає по¬чуття неповноцінності. Одні намагаються компенсувати йо¬го джинсами і бюстгальтерами з іноземними наклейками, а інші — високотемпературним патріотичним лементом про те, що «ми» — «самые-самые» («передовые», «великие», «бла¬городные»; «самая человечная литература», «лучший в мире балет» і т. д. і т. п.) — і що «мы дали миру» і те, і друге, і десяте… У одних — чванькуватість «речова», у других — «духовна».
I Іусті претензії…
До речі, про це давання світові від щедрот своїх духов¬них. Чи не глупство — говорити, що «ми» дали людству політ у Космос? Так само, якби англійці націоналізували закон земного тяжіння. Насправді ж усе це — результат розвитку нсієї людської думки (науки, технології і т. д.).
(Без дати)
Спухав «Реквієм» Моцарта. На відміну від могутнього трагізму Вердієвого «Реквієму» (трагізм людської долі), Мо¬нархів — не стільки трагічний, скільки змирливий і просвітлений, викликає енергію дожиття і розкриття, само- ( тиердження людини. Гімн людині, а не епітафія…
Журналісти і бюрократи вхопилися за модно-лібе- | »алізаторську фразу: «Больові точки». Українське радіо: пере¬дача «Больові точки вільного часу» (!). Партдіяч — помічни¬ці >пі: «Ты мне в доклад парочку болевых точек подбрось».
< г/Пичи, І()8б
11 ()дсч і. ()ксана В. навчається в педагогічному технікумі и Кп< НІ Розповідає, яку них поставлене «інтернаціональне нихонаппи». Одна їхня викладачка проводила бесіду про
II пері іаціоналізм і як доказ торжества інтернаціоналізму на¬їм ід 11 па таке: «У нас в детских садах вся работа ведется на рус- і ком и зыке…»; «Однажды мы читали украинское стихотворе- н иг | |е т е слова были понятны. Тогда мы перевели на рус- | мім и нее поняли…»
КОПИ Оксана хотіла під час практики вести заняття з д| 11, мп но українському, завуч їй заборонила. Мотивація була

294
ІВАН ДЗЮБА
така: «Потому что украинский язык стал для наших детей иностранным».
20.09.1986
З чого складається (як формується) почуття безправ¬ності, яке панує в людських душах усупереч найгучнішим за¬кликам почувати себе господарями країни? Бо людина ре¬ально скрізь позбавлена будь-якої можливості впливати на порядок речей, — починаючи від магазину, де продавці десь ходять, ждучи, поки збереться «пристойна» черга, і кінчаючи питаннями високої політики (а для української інтелігенції
— ще й мови).
Історична еволюція поняття про гармонію людини й природи. Від пристосування людини до природи — до при¬стосування природи людині. Від загрози людині — до загро¬зи природі. Вже не людина — елемент природної гармонії, а природа — елемент (пошукуваної-) людської гармонії. Це — теоретично. А фактично людина вже настільки загрожує не тільки гармонії природи, а й самому її існуванню, що в неда¬лекому майбутньому природа як космічна цілість включить якісь запасні механізми самозахисту і знищить людину або поставить її на місце (нові нерозгадані хвороби або самови- родження через безконтрольний технологічний «прогрес», що заперечуватиме сутність людини, або безконтрольне на- множення аж до мурашиності, що зробить людську осо¬бистість непомітною, а цінність життя зведе до нуля… чи ще щось…).
04.10.1986
Радіо. Пісня «Ой джигуне, джигуне…». Немає, мабуть, та¬ких сторін, ситуацій і тонкощів у коханні, яких би не торкну¬лася, не інтерпретувала поетично українська народна пісня… Задовго до літератури вона сказала все, всі можливі колізії передбачила… от і ця пісня: ми на неї й уваги не звертаємо, жарт, та й годі… власне, тільки першу строфу й пам’ятаємо… А в ній… Скільки разів світова література розвивала цей мотив: загадковість, незбагненність потягу жінки до «небезпечно¬го», до «порочного» (розпусного? — але не конче розпусно¬го) мужчини, Дон Жуана, — коли розум засуджує, а серце прощає. Були й трагічні інтерпретації, і покивання на ірраціональну природу жінки, і сатира: викриття жіночої об¬луди, суперечності між звичаєвим засудженням жінкою амо¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
295
ральності — і її ж таємним потягом до неї… А тут — той самий мотив, але зі світло-лукавим гумором, самоіронією, що вміщає в собі всі полюси реакції, всі нюанси душевної бо¬ротьби… [Хоч уже в картині «покари» джиґунові чути співчуття — не лише як жаль, а й як визнання: він чесно спо¬кутує свої гріхи, він дорого платить за них, — а такому (і тільки такому) не гріх і не відмовити в його пристрасті…]
1510.1986
У журналі «Знамя» (1986, № 9, с.85) вірш Льва Смирнова «Сковорода и XX век»:
Как душе в этом лязге прожить,
В этом визге железном?
Я, Григорий, мудрец и смутьян,
Толкователь туманов,
К вам пробившийся, словно бурьян,
Из-под старых курганов, —
Речь веков перед вами держа С каждой плахи и фрески,
Говорю вам: — Бессмертна душа!
Что ей эти железки?!
Музика Альфреда Шнітке — як політ у космос. Зга¬дується літання закоханих у Шагала, але в них є земля, вони і їлавають над своїм містечком. А тут — відрив угору, в нева¬гомість…
У шахах є поняття: «хід великої довжини», «хід макси¬мальної довжини» (тобто далеко розрахований, з далеко¬сяжним ланцюгом наступних ходів). «Якої довжини хід?» Про щось аналогічне можна говорити в сучасній поезії: иідстань відбігу уяви, асоціативний діапазон, місткість мета¬фори…
… Плутав Пантократора з партократами…
Нпііамін Сікора: «Я повірив Горбачову після поїздки в І ІрпОалтику»… «Лігачов? Ні, він не реакціонер, не в опозиції її’ і І і ірблчова — просто він… буфер між Горбачовим і адмі- 111< і р.гп »рами»… «За національне питання не можна зразу так Прйтпся, бо воно може все зіпсувати, повернути назад… Це

296
ІВАН ДЗЮБА
вже на другому етапі»… «Перебудова здійснюється вузьким колом людей… Може, це й правильно, бо інакше вона б за¬грузла у бюрократичному болоті»… «Навіть провідні еко¬номісти не брали участі в розробці реформ…»
Про газету «Московские новости» як ідеологічний та¬ран реформаторів…
Про львівську інтелігенцію і журнал «Жовтень». Дуже вузька культурологія (у журналі). Добре, що пишуть про історію української культури, але цього для сучасного життя мало… Львів — єдине велике місто, де українська людність має всі соціальні шари, де твориться українська міська мова, є українське робітництво, є сучасні молодіжні течії і т. д., — а вони сліпі до цього…
29 03 1987
На вечорі Віктора Морозова зустрів Євгена Сверстюка. Розмова, суперечка: Євген не вірить у можливість еволюції цього суспільства.
— Який же ти вихід пропонуєш?
— Я не пропоную вихід. Вихід шукає ріка. Мене цікавить чистота течії. Прозорість дна.
«Не хочу бовтатися в цій калабані».
«Ми всі розгороджені. Нас тільки душить».
«Кожен створив свою коробку. Немає людей — є короб¬ки».
«Кожен відгороджується від того, що йому неприємне, що могло б порушити його спокій, — і живе у своїй комірчині».
«Звичайно, максималізм. А як же без нього? Тільки з нього все йде… Гідність або є, або її немає. Не можна вірити трохи».
«Треба себе творити… Ми ж починали з того, що хотіли себе творить…»
«Поняття конюшні переносити в храм?»
03.11.1987
Телефонує Михайло Саченко — з приводу того, що «Літературна Україна» не друкує моєї рецензії на його збірку. Нарікання на редактора…
«Печаль і скорбота…»
«В мене печаль… А йому весело… Ось знову свята… Так він і життя протанцює…»
«Є ж речі сокровенні, святі… до яких навіть у крижаний мороз не можна в рукавичках…»

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
297
18.12.1987
З газет: «Нарікають на сучасну молодь […], а ця молодь будує БАМ […], встановлює рекорди в донецьких шахтах, мужньо виконує інтернаціональний обов’язок в Афга¬ністані» і т. д. Але ж це різні молоді! Одні молоді — випрошу¬ють шмотки в інтуристів, другі гинуть в Афганістані, треті гублять здоров’я на БАМі…
20-21.02.1988
Виступи Бориса Чичибабіна (в Будинку актора і Будин¬ку художника).
20-го, після вечора в Будинку актора, невеликою гру¬пою пішли до Олени Натанівни Рахліної… Специфічна публіка… Але Борис Олексійович не дуже піддається тис¬кові… зокрема булгакоманії… Кинув виклик: «Я люблю Булгакова как великого русского писателя, но я ненавижу его как белогвардейца… как защитника привилегий… Я нена¬вижу привилегии… А он был за привилегии… Он был наверху и хотел наверху оставаться… А мне родней — Платонов, он шел снизу, он для меня больше Булгакова… он более велик..»
— загальне обурення компанії (але якесь водночас і підла-бузницьке щодо Б. О. при всьому обуренні його думкою…). «Я «Белую гвардию» ставлю даже выше «Мастера и Маргари¬ты», но (социально) она мне чужда…»
Коли я підтримав його щодо Булгакова і висловив своє ставлення до «Собачьего сердца» (образ головного героя: хіба ж це лікар-гуманіст… Чим він займається і хто він є […] історія з квартирою […] «Ні Толстой, ні Достоєвський такого б не написали…», і хоч успіх цієї речі можна зрозуміти: ми так стомилися від усякого хамства, — але ж як пояснює це хам¬ство Булгаков […]), — Б. О. розчулився і кинувся мене цілува¬ти: «Наконец я нашел единомышленника…»
І я зрозумів, який він самотній — при тому, що стільки палких прихильників…
«Не люблю Блока» (за моральну розпущеність)…
Те ж саме — про С. Параджанова (версія про те, що в ос-танні роки життя Лілі Брик С. П. ніби був її коханцем, і вона добилася для нього пільгових умов утримання в тюрмі і за¬повіла, щоб С. П. її бальзамував… міф, звичайно).
Про В. Маяковського: «Он был малограмотный… Книг і іе читал…»
Я заперечив (нагадав слова В. М.: «Общение с людьми
1. 1 меняет мне чтение книг» і парадокс із «Племінника Рамо»

298
ІВАН ДЗЮБА
Дідро: «Генії читають мало, роблять багато і самі створюють себе»), згадав про С. Параджанова, який не дочитав до кінця жодної книги, але все знав і всьому давав точну оцінку 1 […] [Тут Б. О. і почав говорити про Параджанова].
На питання, чи вважає Ніколая Рубцова великим поетом
— «Нет… Но очень талантливый… величины жемчужины…».
Не любить «почвенников» і слов’янофілів…
Похвалив українські переклади своїх віршів (І. Римару- кові і В. Герасим’юкові), але… «Максим Рыльский сделал ге¬ниальный перевод «Медного всадника» Пушкина… Но за¬чем?» (Я йому заперечував: це, крім усього іншого, самост¬вердження поета і його мови — мови народу).
«Так же, как русский перевод Шевченко… Шевченко на¬до читать по-украински. Тем более, живя на Украине, — стыдно не читать Шевченко в оригинале…»
Знову — «против привилегий»…
24.02.1988
Перед виступом з доповіддю в Будинку вчених забіг до Спілки письменників — виставка Івана Нестеренка, вечір Івана Гнатюка (на який я вже не міг залишитися).
Коло парадного входу стоїть Володя Забаштанський — хтось його довів сюди і залишив… Я зопалу кинувся до нього, але відчув, що він не такий, як завжди… Вперше бачив його в такому стані — і найстрашніше, що нічого не можна для ньо¬го зробити…
22.10.1988
Фільм Сергія Параджанова в Будинку кіно. Цілий «кори¬дор» притч. Але мимовільних, як саме життя, а не придуманих для пояснення життя. Виступ Сергія. Феєрверк дотепів. Але це треба і чути, і бачити… Про «ужасный капитализм». Частина публіки шокована, частина — в захваті. «Я был в одной ужас¬ной капиталистической стране — Нидерландах… Потом в Мюнхене — это еще ужаснее… И наконец, в самой ужасной стране коммунизма… то есть капитализма — Нью-Йорке… Да¬ли мне 22 доллара… А моему оператору — 23. Я сначала поду¬мал, что ему один доллар надбавили за то, чтобы информиро¬вал обо мне. Но оказалось, просто, поскольку он молодой, ему
1 Пригадалося: великий Джамбаттиста Віко, створюючи свої «Підстави нової науки про спільну природу націй», писав, що повинен «чинити так, наче б у світі ніколи не було книг». Це, звичайно, не було заперечення знання, але — визволення з пут чужого знання, а надто несправжнього.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
299
дали один доллар на всякие штучки, чтобы он мог влюблять¬ся… За 22 доллара можно купить вот такие брючки (показує свої ношені) и пиджак, да и то только в уцененных товарах… для негров… Ну, я сказал, что я советский негр, и мне дали… Как с питанием? Умные люди посоветовали взять с собой плавле¬ные сырки «Волна» по 17 копеек. Я так и сделал… Но, говорят, есть надо не в номере, — а то могут увидеть, — а в ванной… Я так и делал… И было прекрасно… Еще несколько сырков домой привез, правда, заплесневелых… В Венеции тычу гондольеру бумажку подписать, что я ему заплатил три тысячи лир… Он не понимает… Я говорю: министр культуры требует… Для отчета, говорю… А он показывает на свой половой член… Ну как я сво¬ему министру скажу, как он его назвал… точнее, обозначил…»
Далі: «Критика определила 22 фильма XX века. Москва постаралась этого не заметить — от злости, что ни один московский фильм не попал, а грузинских два — Иоселиани и мой… Критики спорили (про його фільм): это гениально или шедевр? А по-моему, и то и другое».
«Меня спрашивали, каковы перспективы перестройки. Я отвечал: когда Михаил Сергеевич выйдет на Красную пло¬щадь и крикнет: «Карету мне, карету!» — я возьму его за руку, переведу на противоположную сторону, в МХАТ, и возьму на роль Чацкого. Он красивый мужчина, ноги длинные, а пятно (на голові) замажем…» (Публіка весело збентежена, особли¬во коли Сергій щось видав про «Раю»),
«Сейчас мне в Германии предлагают ставить Фауста, в Риме — Декамерон, а в Москве — все, все (іронічно підкрес¬лює — мовляв, тільки б ішов до них). Но мне ничего не нуж¬но, не нужно званий и наград, самая большая награда для ме¬ня — Киевская киностудия предложила мне поставить фильм по великому эпосу украинского народа… Эпосу Киев¬ской Руси — «Слове о полку Игореве»…»
Кілька разів — про повернення в Україну. «Но я теперь в положении Виолетты — в последнем акте «Дамы с камелиями». Помните: «Виолетта… я хочу., мы теперь можем… я хочу тебя…» А она вытирает платочком кровь на губах и говорит: «Поздно…»
Публіка не помітила цього переходу від фарсу до тра¬гедії. А це був єдиний момент, коли Параджанов сказав прав¬ду про себе, а не грав на публіку…
Потім — розповідь про артиста, який виконував голо- ні іу роль. Сергій закоханий у нього. Більше говорив про ньо¬го, ніж про фільм. «Курд… Пять братьев… За границу его не і іускают… Мне работник органов сказал: ну, Сергей Иосифо-

300
ІВАН ДЗЮБА
вич, вас пустили, когда у вас стало три судимости, а у него пока только две… Он регулярно бьет управдома за то, что крыша течет…» (Про курдів Сергій часто згадував раніше із співчуттям — як про упосліджену в Грузії меншину).
…Як почався вечір: Сергій, вийшовши на сцену, картин¬но відсунув набік усіх — артистів, Юрія Іллєнка — розвів ру¬ки: цей простір для мене, а ви знайте дистанцію!
По закінченні йшли вулицею. Сергій говорив голосно, а його екзотичний вигляд і одяг ще більше привертали увагу, і на¬вколо збирався натовп перехожих. Сергій «заливав» про бриль¬янти й мільйони, які йому нібито пропонували на Заході… З за¬хватом розповідав про зустрічі з українською еміграцією в Мюнхені… Як його проводжали в аеропорт зі свічками і як він став на коліна, прощаючись… Яких книжок надавали…
..До Оленки: «Пригласила бы на свадьбу — получила бы брильянт. А теперь — только на крещенье».
«Говорят: «По щучьему велению». А щука кто? Где лебедь и рак?»
Сергій Параджанов на дев’ятинах Івана Миколайчука: розповідь про те, як телефонувала йому одна єреванська «аристократка», «внучка генерала Н.»:
— Мы… интеллигенция… у нас нет лидера… Будьте на¬шим лидером!
Я говорю:
— Какая у вас квартира?
— Пять комнат… А что?
— Возьмите на квартиру студентов.
???
— Будут санузлы мыть.
…Розмова з Волгою, директором кіностудії: «Пишите мне сценарий… Все равно переделаю…»
Показує, в яких ходив ботинках, тапочках і як узуває і визуває…
…Сергій вифантазовує картину з майбутнього фільму: 100 «молодих» — високих красивих хлопців — несуть на ру¬ках 100 наречених у білих фатах (шеренгою)…
18.10.1988
Вечір Василя Голобородька в Спілці письменників.
Михайло Саченко. Спогади про Василя Голобородька (часи навчання в Київському університеті). Жовтий авто¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
301
бус… «Пляшку з вікна (гуртожитку) викинув — виключають за націоналізм». «Всі, хто міг, продався, хто не міг, — не про¬дався…» (Мабуть, є і третя категорія, яку зарезервували для се¬бе автори таких радикальних філіппік?).
Олег Л. Досить брутально говорить про Вінграновсь- кого (не про поезію, а про якийсь виступ). Про всю поперед¬ню поезію: «Немає храму. Той ставить стіни, той колони, а ку¬пола немає…». «Не було духовності». (Але ж храм будувати — справа гуртова. Той землю риє, той фундамент ставить, той стіни зводить, той розписує, той купол золотить… Ви ж, «вісімдесятники», теж купола не поставили, ви тільки стіни розписуєте, зведені іншими… Про духовність. Невже боліти за тітку Настю, як Симоненко, боліти за народ, невже обста¬ти за права свого народу, за буття його — це не духовність, а обходитися без цього — духовність?). […]
…Після вечора злапав мене Андрій Я. Довго читав вірші. Голос ще гучніший, ніж у Вінграновського, але… Пафос, не підкріплений духом…
Виручив Григорій Кириченко, який потім трапився.
Григорій Кириченко: «Людина доти людина, поки з’їдає в собі мертв’яка. А як мертв’як починає тебе з’їдати — все…» «Віра? Невіра — теж віра… На віру треба працювати, як скоти¬на…» Теорія «вісімки»: життя рухається не циклом, а «вісімкою».
Андрій: — Мати до одвірка тулиться — поясниця болить.
Григорій: — То її внутрішній ритм збігається з формою одвірка. (!)
З приводу листа Василя Захарченка, який я прочитав: «Думка жива… Як молода бджола вощину відтягла…» «(Але) треба, щоб дзвін, — той, що спочатку, — чувся і в кінці».
09.08.1992
Дивилися з Миколою Вінграновським фільм Чапліна «Великий диктатор». Усе-таки стихія Чапліна — німе кіно. А коли треба говорити — втрачається метафоричність, іде прямий текст.
М. В.: закінчив «Наливайка». «Тепер уже більше нічого не напишу» (мовляв, вичерпався, виклався). «Я з половини «Наливайка» почав вивчати українську мову — і заново переписувати. Тільки тепер пізнав українську мову!» […]
Поїздка на Чернігівщину. Річка Судость — ім’я яке! «Чаплі летять поважні, як члени Політбюро… А роса така, що дахи прогинаються…»

302
ІВАН ДЗЮБА
Хліб по селах розвозять у машинах — тих, що й жом. Крупа — по списках. Куфайки для молодожонів.
М. В.: «Нікого не любив» (коли писав «Наливайка», — тільки, мовляв, «Наливайка»),
Коник і лоша. […]
23.10.1994
25-го Микола їде до СІЛА — на святкування ювілею Довженка зі своїм фільмом про Довженка.
«Читаю Григора Тютюнника. По-моєму, в нашій прозі тільки двоє їх — Стефаник і він… Полярні, але силою однакові…»
«Давно ми з тобою в шахи не грали… Як вернусь — пови-тираю шахи найчистішим рушником — і зіграємо…»

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.