Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ЮРА ПЕТРЕНКО

Літератори мого покоління добре пам’ятають його.
Дивний був чоловік. Розумний і дотепний — неви-
черпно дотепний — у розмовах — і безнадійно три-
віальний у своїй поезії: тут втрачав своє почуття гумору. Кри-
тичний аж до цинізму в поглядах на радянську дійсність та
сміливий — знов-таки у розмовах з друзями — і найбоягуз-
ливіший перестрахувальник у своїй редакторській практиці
(працював редактором, а потім зав. відділом поезії у
видавництві «Радянський письменник»): не один з поетів
мав клопіт з ним. Українець і вдачею, і вихованням, і начебто
ж і поглядами, але часом інерційно «впливав» у російську
стихію; українська мова була для нього органічною, але в по-
буті «хохмив» переважно по-російському. Був пекельно
балакучий. Розповідали жартома про нього: вимучена його
неугавним торохтінням дружина просить: «Юра, помовч
хоч трохи». — «Так, так, треба помовчати. Мовчання —
велика річ. Мовчання — золото…» — і йшов довгий монолог
про цінність мовчання.
Ось деякі з його «хохм», що запам’яталися або зберегли¬ся в записах кінця 50-х років, коли ми з ним приятелювали.
«Ты обратил внимание, что над перпетуум мобиле в ос¬новном корпели русские? Запад — тот больше по части алхимии, из ничего сделать что-то, а мы — приспособить

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
303
перпетуум мобиле к толчению воды в ступе: национальное занятие».
«Россия — родина замков, которые были тут изобрете¬ны задолго до появления железа (как и гайка). Тем не менее все крадут, несмотря на тройные замки»» (це коли ми відвідували Політехнічний інститут, і там чомусь на всіх аудиторіях були ваговиті замки).
По вулиці йде чоловік з чемоданчиком і авоською. Юра:
— Він думає, ми не здогадаємося, чому він з чемоданом і авоською.
?
— Тому що кавун не поміщається в чемодані, а свердла випадають з авоськи.
— ???
— Він працює токарем, краде свердла і міняє на кавуни.
«…1 лебеді плавають… Яку поганій казці» (на Сільгоспви- ставці).
— Не йди пішки: є тролейбус.
— А де ентузіазм, де самолюбство?
«Цей графоман уже десятий рік стоїть у плані видав¬ництва. Щороку його викидають, а наступного року він зно¬ву пролазить. Так і видадуть: колись же набридне викидати!»
«Ты знаешь, как эта служительница красоты поступила в Театральный институт? Очень просто. Вошла как ни в чем ни бывало в экзаменационный зал, члены экзаменацион¬ной комиссии остолбенели, дивясь нахальству этой фуфе- лы, и не смогли сказать ни слова. В результате она оказалась принятой. Точно так же: сядь сейчас на улице ср. — в первые минуты от изумления никто не сможет препятствовать».
Розповідь про шкільну благодать: «Некоторые позна¬ния в астрономии у меня были. Я знал Большую Медведицу, мне не чужда была идея шарообразности Земли и я уже сильно сомневался в ее неподвижности. Во всяком случае, я не был уверен, что она стоит на черепахах, а слонов я отбро¬сил сразу как нерусское животное…
Я учился в то счастливое время, когда бытовал лозунг: «Нет плохих учеников, есть плохие учителя». У меня с детст-

304
ІВАН ДЗЮБА
ва была особенная одаренность к усвоению лозунгов, и я ре¬шил не учить уроков и не ходить в школу… За первую чет¬верть у меня была по астрономии «четверка», за вторую ме¬ня не успели опросить и поставили «четверку», поскольку в первой была «четверка», оценка за третью четверть реша¬лась голосованием класса («Дети, знает он астрономию на «4»?» — «Знает!»). А в четвертой четверти учительница Марья Ивановна ежедневно ходила ко мне домой — с целью за¬стать, опросить и проставить оценку… Времени у нее было много — не в том смысле, что она была свободна, а в том, что я подолгу не бывал в школе и таким образом предоставил ей много времени для поисков, — и в конце концов она меня однажды поймала…»
Побачивши дорожній знак — кінська голова: заборона проїзду кіньми, — Юра імітує гірку посмішку: «Вот жалкая участь животного, которое вывезло человечество из бездны прозябания к высотам цивилизации. О, неблагодарность че¬ловечества!»
Заасфальтували вулицю, але нерівномірно, наче клаптя¬ми. Юра.- «Сделано по методу русского национального героя товарища Тришки».
…Кішка і собака — в парку. Собака вдає, наче їй байдуже до кішки, але пильнує моменту. Але кішка теж не з лопуцька
— далеко від дерева не відходить. Собака рвонула, а кішка вже на дереві. Юра: «Смотри, как кошка ловко по дереву взбирается. А вот человек уже потерял способность ползать по вертикали… По горизонтали — сколько угодно, а по вер¬тикали — нет…»
Аптека коло базару. Базар перенесли на інше місце. Збут в аптеці різко впав. Юра: «Раніше, бувало, зайде передовий колгоспник, накупить повну торбу флаконів одеколону — тепер же культурний рівень піднявся, самогонки не п’ють… А одеколон — це ж французька штучка, як і коньяк..»
Після пролетарського Донецька Київ здавався мені міщанським (попри красу самого міста й дніпровських схилів), і атмосфера в Інституті літератури здавалася нудну¬ватою. Мені хотілося активнішого, бурхливішого життя, а якого саме, не знав. Якось кажу Юркові:
— їду в провінцію.
— ???

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
305
— Там хоч життя, люди щось роблять, працюють, а не по установах бігають…
— Працюють? Ага… у вільний від п’янки час…
Цей цинізм (зрештою, награний, від гумористичної не-терплячки), як і в студентські роки цинізм Вовки Головкіна, мене дратував, але трохи й потішав, веселив, бо небезпеки впливу тут не було: я був відпорний до всякого цинізму, він з мене — «як з гуся вода».
Іншим разом я поділився з Юрієм своєю мрією: піти працювати на завод (тоді ж робітничий клас проголошува¬но джерелом усіх чеснот, і мені хотілося в це джерело зану¬ритися: в мені ще озивалися давні комсомольські ілюзії). Юрій зреагував щирим сміхом.
— Хочешь изучать рабочий класс? Да я тебе за десятку найму любого еврея с Подола — он тебе изобразит хоть пе¬редового рабочего, хоть кого!..
Парубоцькі пригоди — розшукуємо Світлану з Політехнічного. Знаємо, в якому будинку живе, але не знаємо, в якій квартирі. Стоїмо коло будинку. З двору на нас вичікувально дивиться пес. Юра:
— Умел бы этот пес говорить, сейчас бы мы за кусок колбасы все секреты у него выведали: не только где живет, но и кто ее последний раз домой провожал…
Стоїмо довго. З будинку ніхто не виходить — нема в ко¬го спитати про Світлану. Юра:
— Есть верный способ вызвать соседей на собеседова¬ние. Видишь: висит белье на веревке. Кажется, никто за ним не наблюдает и никого вообще нет вокруг. Подойди, возьми какие-нибудь кальсоны и не спеша уходи. Мигом на тебя на¬бросятся десятки граждан — причем отовсюду: одни будут выпрыгивать из окон, другие с балконов, третьи — с деревь¬ев, четвертые будут бежать с противоположной стороны, с улицы. Ты возвращаешь им кальсоны и объясняешь, в чем дело. Но лучше предварительно договориться с милиционе¬ром: «Товарищ милиционер, постойте минуточку с моим другом — будете защищать меня, когда меня станут бить».
«Дочь генерала? Хватит! Мы уже имели дело с дочерью полковника… Умному человеку в генералы нелегко выбить¬ся: надо или денщика умного иметь, чтобы победные реля¬ции умело составлял, или чтобы начальство еще глупее тебя было…»

306
ІВАН ДЗЮБА
«И все-таки в нем то хорошо, что он человек откровен¬ный: не скрывает своей глупоты, даже подчеркивает ее, го¬воря иногда умные вещи».
«Осень и зима — ужасное время года. Ни выйти никуда, ничего… Жить нельзя… Нет, таки самое умное животное — медведь: спрятался себе на зиму в берлогу — и сосет лапу… до лучших времен… А говорят: человек — венец природы, гомо сапиенс, — ерунда! Самое глупое, самое неприспособленное существо: сидит впроголодь над конспектами да еще миро¬вой скорбью себя донимает всю зиму…»
Про білизну на балконах: «Вітрила, на яких ми пливемо до комунізму».
…Мене дивувало, що Юрій, такий дотепний і неприми-ренний до графоманів, сам пише і друкує напівграфо- манські вірші. І в одному з фейлетонів я обіграв такий його віршик. Думав, що мій приятель як великий гуморист і сприйме це з гумором. Але, виявляється, з гумором легко ста¬витися до чужих слабин, а не до власних. Юра наче й не об¬разився, але поступово наше приятелювання вигасло. Пізніше я не раз думав: мабуть, я не по-дружньому зробив. І взагалі з роками став відчувати вину перед тими письменни¬ками, кому, може, не одну нервову клітину «вивів з ладу» своїми фейлетонами початку 60-х років. Воно-то наче й тре¬ба сказати, «що є що», але… людину жалко…
Юра Петренко: «У зв’язку з підвищенням життєвого рівня знижували стелі в будинках».
— А ти помолодшав наче… Зморщок менше стало…
— Просто я сміятися перестав… Не до сміху… Немає при-чин сміятися. На роботі почуття гумору треба скасовувати, інакше робота була б просто неможливою: дуже не узгод¬жується з почуттям гумору… Приходиш додому — знову ж не до сміху — дихати нічим. Елементарно нічим. Наче повітря ще не на обліку в міськраді, а дихати нічим.
«Архітектурні стилі: стиль вампір, стиль нонсенс… На-приклад: будинок НКВД — у стилі вампір…»
«— Знаешь, почему нельзя было раньше разводить в Ки¬еве голубей?
?
— Потому что допускалось много архитектурных изли¬шеств в строительстве.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
307
— ?!
— Любопытствуя этими излишествами, советский человек, согласно своей привычке, поднимал голову вверх и раскрывал рот…
?!
— …А в это время голубь, представь, сверху… Вот и реши¬ли не допускать…»
«Ось перед тобою йде будівник комунізму. В жіночій шубі — дружина захворіла, лежить дома, так що йому є в чо¬му вийти… На всю сім’ю одна шуба, кожен старається перший прокинутися і схопити. В авосьці в нього п’ять гни¬лих картоплин… Його особливо обрадувало останнє повідомлення ТАРС про запуск нової космічної ракети… А інтелекту скільки на обличчі!»
«Стоячи в черзі за молоком, я думав: бідні американські діти!»
«Жизнь — это очередь в белый автобус с черной кай¬мой… Это единственная очередь, которую тебе не удастся ус¬тупить, даже если ты очень вежливый человек».
«Юмор язвенника».
«От сороконожки эта девица отличается только тем, что у нее две ноги».
«К вопросу о жизненном пространстве: в Китае 900 миллионов стойких приверженцев социализма, взгромоз¬дившись друг другу на плечи, уверенно смотрят в будущее…»
«Все-таки в эпоху немых фильмов было лучше: тогда ты видел, но еще мог сомневаться. А теперь: говорят — и все. Никаких сомнений уже быть не может».
«Промышленная древесина» («дуб» — про М. Шамоту).
Розповідь про М. Тарновського, який повернувся з еміграції (зі США): «По-перше, він був страшенно здивова¬ний змінами на селі: коли їхав звідти, стріхи були нові, по¬вернувся — старі. По-друге, він простий робітник, а навколо такі геніально-розумні (письменники) — страх…»
«Все мы в ответе за все, что было при нас, до нас, будет после нас…
— Так это что, привлекут к ответственности? (Злякано).
— Да нет, это поэтическая фигура…»
«Бездомный энтузиаст», «бесштанный энтузиаст»…
«Посилали в Кіровоградську область — конференція:
«Область і організація книжкової торгівлі». Це — «область» ірраціонального. Уяви собі сільпо… Цвяхи, дьоготь, дуги, та¬вот, сідла… І між іншим — книжки. Спочатку продавці упира-

308 ІВАН ДЗЮБА
лися, не хотіли книжок.. Так тепер, поки він не покаже кви¬танції про одержання книжок, йому не дають нічого. Ро¬зумієш, поки людина не одержить книжок, їй не дають цвя¬хів! Цвяхів, цвяхів людині не дають, розумієш!»
«— Когда же дадут ордера на квартиру?
— Не знаю. И никто не знает. Понимаешь, ты живешь в одной шестой, где никто ничего не знает. Знают только, что «человек — это звучит гордо»…»
«Интересно: когда человек сходит с ума — с чего начи- наеться? Как он, например, считает: строительство социа¬лизма завершено или нет?»
«Пролетарию неважно, каким ремнем затягивать жи¬вот, — важно, на сколько дырок».
«Лесопосадки предназначены прикрывать оголенные зады колхозников».
«Чего только в магазине не было — туфлей не было, перчаток не было, галош не было…»
— «Высотные здания у нас нельза строить…
_ ?
— Начнут крениться — нечем подпирать. Не эвкалипты же выписывать…»
«Горел, горел свет — и погас. Знаем — шел пьяный и за¬цепил за столб».
Проходимо повз якусь стару халупу. Ю.: «И в этом со-оружении живут люди. Чердак сдают студентам — говорят, способствует расширению кругозора…»
Натер мозоль на пальці лівої ноги. Пояснює: «В порядке борьбы с детской болезнью левизны левый ботинок сделали меньше».
На вулиці п’яниця скаржиться друзям: «Смотри — без рубашки хожу. Жена на порог не пускает». Ю.: «А вот рядом (показує на магазин «Вино») — и заведение, которое способ¬ствует обезрубашиванию граждан».
«Поєднання розумової праці з фізичною в різних соціальних верствах відбувається по-різному. Письменник побазікає з друзями, пограє в більярд, піде в академбочкуі. А хлібороб? Пооре та прийде — пошле жінку до сусідів свіжу «Літ. Україну» позичити: буде що обговорити».
«Житло — не розкіш. Це знали ще наші волохаті предки, які вирубували сокирою печери. Але їхня перевага була в то-
Академбочка — на жаргоні київської інтелігенції: славний колись винний магазинчик на Володимирській, навпроти Опери (де тепер аптека).

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
309
му, що не треба було, наприклад, брати дозвіл у свого воло¬хатого мера на місце для печери, на сокиру, на сосну…»
15.12.1980
Зустрілися з Юрієм через роки, уперше після моєї тюр¬ми. «Цюхи збентежений (бо довго уникав мене), виправдо¬вується, пояснює перипетії свого ставлення до мене:
«Ти ж знаєш, що я не дуже схиляюся перед тими, кого підносять, і не дуже боюся тих, кого повергли. Просто… мені дорогі ті часи… які ми вже не повернемо… при всьому розвитку нашої науки і техніки… і при всій нашій передовій ідеології… Вже не буде тих пригод ні на Хрещатику, ні у Ви- дубичах… А пригадуєш, як ми плакати вивішували над кіно¬театром? (Це було десь року 1957-го. Ми запримітили фан¬тастично красиву дівчину, яка жила навпроти кінотеатру «Київ». Винахідливі у різних дурницях, ми накупили кольо¬рових шпалер і фарб, прямо на тротуарі перед кінотеатром виписували на шпалерах величезними літерами заклики їй на побачення, а потім вивішували ці плакати з балкона тре¬тього поверху кінотеатру — якраз навпроти вікон незнай¬омки. Люди думали, що відбувається якась санкціонована акція, і ніхто нам не перешкоджав. А наш розрахунок був непомильний: заінтригована і спантеличена такою ата¬кою, красуня, звичайно ж, прийшла на призначене поба¬чення). А як ходили Хрещатиком із зв’язками гіпсових Ве¬нер через плече! Куди там тим жалюгідним хунвейбінам! Мы их на целый порядок опередили! Зараз таке і уявити не можна… Видно, ми тоді потрапили в якийсь розрив… дес¬табілізацію…»
Архітектурні роздуми Юрія:
— От стоять старі будівлі. Видно, коли збудовані, якій культурі належать… А ці (сучасні)? Що зможуть у майбутньо¬му сказати про цей «стиль»? Який час? Яка культура?
— А там у фундаменті закладуть ампули із зверненням до комсомольців 3-го тисячоліття…
— Да, ампули… З реактивним гівном…
Улюблена тема Ю. П. — кпини з письменників. Про «Чо¬тири броди» М. С. — «чотири бреди». Про зарубіжні подорожі В. К: «Звичайно, стільки їздить… І ворону пошли з санкції КГБ
— почне по-каліфорнійському викрякувать… І осла пошли — навчиться іздавать звуки як каліфорнійські собратья…»

310
ІВАН ДЗЮБА
І ще: «Письменник — це той, хто нічого не читає, крім себе».
І все-таки трохи мучить його совість за свою роль у за¬тримці видання «Марусі Чурай» Ліни Костенко (як зав. відділу поезії, знаючи думку вищого начальства, написав не¬гативний редвисновок Тобто погану справу робили його, вільнодумця, руками). Тепер він виправдовується — але як характерно, у своєму стилі: «Я ж не хотів ставити її під удар… За принципом: не висувай голову, бо зріжуть… «Маруся Чу¬рай» — це ж доба Хмельницького. А там цього не було… А полковники? Даже наш советский полковник со своим ден¬щиком, состоящим с ним в одной партии, не будет так запа¬нибрата… Я й написав: полковники в неї — з іконостаса не¬забвенного Михайла Сергійовича Грушевського…»
Про «полеміку» наших учених із зарубіжними: «У них кожен жалкий журналіст знає про нас усе, знає, що пише якась наша районна газета. А тут доктор наук пише відсіч на їхні наклепи, а читати ті наклепи йому не дають — переказу¬ють… От і полемізуй… Ні фактажу не знаєш, ні методології… Уяви: ти до нього з методами класичної боротьби, вежливый захват готуєш, ще щось, — а він тебе прийомом карате! Та ще ж і очі в тебе зав’язані! Так, боротьба всліпу, з зав’язаними очима…»

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.