Михайло Яцків – Збірка творів

ДУШІ КЛАНЯЮТЬСЯ

Не на весілля гуляти і не на луг косити збирається па­рубоцтво. Весілля пройде без гомону — не буде кому танцю ‘ повести, ні співанок під лад затягнути.Луг опустіе^^бо буй­не парубоцтво йде-щісарю служити. Там стане воно не з ясними косами, а з карабінами й шаблями.

Плач матерів виводить їх з села, а вони п’ють та заво­дять пісню. Співають про журбу, що їх зв’ялила, з білих ніг збила та край серденька, як гадюка, в’ється.

Василь^Скорух вириває пави з капелюха і ногами толо­чить парубоцьку славу.

Бодай я був не дочекав вас убирати, бодай мене була свята земленька не носила.

Ой Василю, не толоч павів, а сховай на парад до шапки! — глумився якийсь товариш.

Риплять вози, пісня стелеться по стернях, з осіннім віт­ром плаче, під хмарою стогне, п’яні візники женуть коні,

як скажені.

Гомін вмирає,  як за похороном. Пес  виє на  загороді

до пізньої ночі.

II

Лишили буйні кучері, поставали в дві лави на широко­му подвір’ї і клонять голови над купами мундирів, реміння

та зброї.

Старі вояки виходять до них і питають за «краянами». Хто знайде свого — довідується про батьків, дівчат, вечор­ниці, інший не знайде нікого.

Мами заглядають через паркан.

28

 

За ким там тужите, мамуню?—питає старий вояк.

Десь тут мій син, коби я його хоч ще раз побачилаї

Не плачте, мамуню! Йому тут буде краще, ніж вдо-мп. Дивіться, чи мав він у вас такі камаші? Ми приймемо ІОГО за свого, вберемо в новий мундир, погодуємо ячмінною ПОЛОВОЮ і поженемо цісарською дорогою. Не журіться, він і»|)ік’ться за кілька років та ще вас не раз так виб’є, що і Кажете:  «Бодай би тебе там перша куля не минула!»

Стара вхопилася за огорожу і вдарила сивою головою.

—           А най би,-і^каже^==’^бйїГ~мене»тут» зараз»! порубав,
«би лиш вернувся!

Жовнір замовк на це слово. Похилив голову, згадав про ЩОСЬ і пішов кликати сина. Як вернувся, стара добула з її.пухи хустину й розв’язала вузлик:

Нате, пане старший, абисте моєї дитини не збит­кували.

Дайте спокій, мамуню. Руки б мені посушило, якби и злакомився на вашу кривавицю. Бувають у нас такі, що перуть і кажуть собі ще горілки та пива купувати, але я не пускаюся на такий гендель. Навчу вашого сина, що треба, покажу йому все, що сам знаю, але грошей не прийму. У ме­не також була мама… На похорон я не їздив, бо задалеко. Перемучусь ще цей рік, а потім у світ за очі. А не будьте півні на мене за те, що таке набовтав. У війську_чоловік

і               ий, ніж_вдома. Вдома я любив людей, а тут став такий,

іік собака..

Ш

Повели їх на залізницю і напхали в ті вагони, що везуть худобу, бо жовнір,  «псявіра», невартий  кращого.

Западає вечір, всотує прокляту журбу і нудьгу в серце, привалює груди горою. Між рекрути влазить стоголова Пара, висмоктує з них радість і надію, розстроює душі і на-подить якийсь дивний неспокій.

Є звичай, що, як поїзд рушить, рекрути підіймають крик. Зі сотні грудей гримить тоді: «Вів^т^»_У_^іьому_<<xай живе!» чути_^Iекло: прокльони, жаль, страх, рев тварини, їмо йде на заріз.

— Там, удома, стільки праці, що десять рук замало, • і ти їдь на зламану голову цісареві служити.

29

 

— Убили його брата, сина, жінку * — видно, є правда, що мститься за людську кривду. Бодай сам на таке зійшов, як я тепер через нього,

В темнім вечорі біліють сорочки, чорніють голови, бли- І мають очі. Рекрути тиснуться один до одного, бо набили І їх, як оселедців у бочку.

Дві доби неволилися вони в сінях перед поїздом, тума­ніли під мурами, хропіли на вулиці. Тепер хиталися на вузьких лавках, клонили голови на плечі товаришів, товкли у сні лобами в стіни вагона, розшивалися під ногами на підлозі, хропіли під лавками, аж дошки двигтіли. Під лав­ками було найкраще: збоку заступали їх ноги товаришів, над головою скрипіла дошка, на якій куняло кільканадцять рекрутів. Було там душно, аж страшно. Не один кидався спросоння і протискав голову між ноги. Здавалося йому: щось насунулося на нього, то знов — що лавка тріснула і придавила, або що його в темну могилу кидають і прива­люють землею.

Інший куняє без дрімоти і жере своє серце, кляне в дум ках, жаліється або тягне якусь співанку, що причепилася його жури. Це рідні нитки так рвуться. А залізниця стог­не, і земля стугонить.

Василь Скорух сидів, скулений, на порозі вагона і за­
думався тяжкоГНарікання товаришів бриніли попри нього,
пронизували,  як блискавки,  його серце,  але  від  нього  не
вийшла ні одна скарга. Батько-мати померли давно, дядько
взяв його до себе, але мав своїх дітей. Марта, може, заче­
кає на нього, та чи не змарнує він тут свої літа й силу, не
придбає  навіть  стільки,  щоб  палець  обвити,  вернеться  з
голими руками і затне зуби в стіну. І на яку це війну він
їде?   Виведуть  його  з  багнетами  на  своїх…   І   ніхто  йому!
тепер не допоможе, нема вже ніякого виходу, тут і Марта,і
бідна Марта, нічого не вдіє. Зрештою, яке це життя буде
пізніше в поневірянні і нужді? Марта посивіє, і він змар­
нується. «Нема виходу, нема виходу…» — гуділа думка за
стукотом коліс» -—’

Охопила його розпука неволі і нудьги, розсілася йому на плечах, душила і спихала в прірву.

Гудок дав знати, що поїзд підходить до станції. Василь Сзйр^^нишком зсунувся вниз, під колеса… — Віва-а-аІТ^^^^Тв^ереднш вагон.

* Натяк на цісаря Франца-Йосич ЗО


— Течуть  річки  кривавії до  самої Відні, Подивися, цісарику, які люди бідні. Люди бідні, люди бідні, бо пани зідрали, А де було по корові — лихварі забрали…—

лупало з заднього вагона.

Поїзд зупинився. Велетенські білі тіні летіли від ліхта­рні і перекидалися по вагонах. Один рекрут розкрив очі і   ідригнувся.

— Луші кланяються^душі кланяються,— шепотів він і хрестився з жахом.

IV

«Мій любий соколе!

Сама-самісінька я вернулась додому, за мною йшла туга і смуток. Доле нещасна, нащо осиротила ти мене, як ту вдову, з дрібними дітьми! Як вдова журиться, коли має своїх дітей ховати, так я журю­ся, як маю без тебе бути. Як вдова журиться, коли-то з дітей буде мати потіху і поміч, так я журюся, коли побачу свого миленького, коли дочекаюся тебе і того, про що ми не раз розмовляли. Смутно мені, що тебе не маю, голосу твого не чую. Вжелак_у^ на^^іе^агівають, як перед тим співали, вулиці стали смутніші, і танці смутніші, і дівчата смутніші. Лише твій товариш Оніфро ще більше дується, до танцю пхається, а сам він обертається, як крокодил.

Люблю тебе дуже, сильно кохаю, лиш дуже мені тяжко стало, жаль і страшно мені: не добрі сни не дають спати.

Снилося мені, що збираю руту, а тут вечір якийсь дивний, в тебе весілля_ і музики грають. Я подалік слухаю, серце завмирає, я підходжу тихцем до вашо­го подвір’я, йду під вікно, коліна згинаються підо мною, в хаті повно людей, танцюють, сміються, а ти сидиш на ослоні —марний та страшний, у розхриста­ній сорочці, та кров з грудей втираєш.

Під вікном ще якісь люди 6іля~~мгне гудуть. «Ба, де ж молода?» питають одні. «Нема-нема»,від­повідають інші. А я як піду на царину, як не стану заводити, мало не минуся, аж мама вчули і збудили мене.

31

 

Але сон мара.

Я дуже втішилась би листом від тебе, краще ніж найбільшим дарунком, бо доки листа від тебе нема, то день мені роком, а ніч морем, і всюди пусто і глу­хо, як в ямі.

Кланяюся  я тобі,  цілую  твоє  личенько  і  поздо’

ровляю.

Твоя Марта».

Так писала вона до Василя Скоруха,  та його  вже не було на цьому світі.

1905.

Категорія: Михайло Яцків – Збірка творів

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.