Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

МИКОЛА С.

Серед дописувачів до заводської багатотиражки були
цікаві люди, про яких треба розповісти окремо. Почну з
Миколи С. Я близько спілкувався з ним протягом тих майже дев’яти років, що працював на авіазаводі, та й потім не раз ми зустрічалися, аж поки він не зник з київських (чи при¬наймні моїх?) обріїв. На час, коли я його запізнав, йому було років 25—27. Трохи вищий середнього зросту, стрункий, об¬личчя довгасте, ніс із невеличкою горбинкою, очі великі, за¬думливі, у поводженні трохи імпульсивний. Працював скла- дальником-клепальником у цеху 9, де «доводили» фюзеляжі літаків. Робота дуже тяжка і йому, як виявилося, прямо проти¬показана: в нього була виразка шлунку, а складальник-клепаль- ник постійно зазнає небезпечних для здоров’я вібраційних і звукових перевантажень. Але Микола кидати роботу не хотів
— може, тому, що звик добре заробляти. До речі, гроші витра¬чав переважно на книжки. Багато читав, використовуючи для цього також обідні перерви та паузи в роботі, і мав у цеху сла¬ву дивака, але «безвредного», бо працював справно.
До газети подавав (на прохання редакції) виробничі «інформашки». Але я помітив, що йому тісно в цьому «жанрі», і порадив писати ширші нариси й оповідання. Кілька непо¬ганих (як для заводської багатотиражки!) оповіданнячок ми надрукували. Заохочений успіхом, Микола почав писати… роман! Той роман розростався, розростався і кінця йому не було. Це була якась суміш неперевареного автобіографізму з романтично-містичними візіями. Стиль — патетична мета¬форика, інколи банальна, інколи разюча: «На руйновищах кохання виростає квіт розпусти»; «Став на той небезпечний шлях, де грають у карти совість і честь»; «їхні очі випроміню¬вали той бруд, який оточував їх і не завдавав ані найменшо¬го болю, немов це були тільки тіні від смолоскипів, а не зло¬чини проти власної совісті…»; «Уста плюскали слабкостями душі…»; «Усміхалася йому, мов стомлена ранкова зірка…»; «Во¬ни не прокинуться, навіть коли сам сатана вжене їм ножа в серце…»; «Люди настільки запустили руки в скриню власно¬го егоїзму, що ніколи не почують голосу чистоти, не поба¬чать її прекрасних очей…»; «— Я п’ю за чорну заразу, що си¬дить у моєму тілі! Ім’я її — неперевершена розпуста! — кри¬чала Олена. — П’ю за чоловіків, хтивість і зажерливість яких простерла біля моїх ніг біле хутро розпусти…» і т. д.

318
ІВАН ДЗЮБА
У цій нестримній риториці вгадувалася особиста драма неординарного хлопця. Справді, цей ідеаліст жив мрією про романтичне кохання, а наражався на «розсвиняченість» (йо¬го слово). Одружився зі старшою за себе жінкою, яка мала дитину, — видно, з жертовного пориву. Наслідки були для нього сумні.
Власне, найкраще скаже про нього така історія.
Якось трапила йому на очі дівчина… з вусиками. Краси¬ве обличчя, але — вусики. Уявив, як вона страждає. Вирішив допомогти. Він підійде, розкаже, що можна звернутися в ко-сметичний кабінет. Вона відповість, що немає грошей. Тоді він дасть їй гроші, а сам безслідно зникне. Та вийшло трохи не так Тільки він зайшов на перше коло знайомства, як дівчина заверещала: «Не приставайте! Милиционера позо¬ву!» І поки він намагався щось пояснити, таки покликала!
Микола часто заходив до нас у редакцію поговорити. В нього була потреба виговоритися, відвести душу. Мені ж цікаво було його слухати. Деякі розмови я потім записував (не всі, звісно, — часу завжди бракувало). Окремі з цих що- денникових записів тут використовую. Говорили не тільки про літературу — Микола весь час звертався до того, що йо¬го мучило: моральне пониження суспільства, особливо мо¬лоді, розпуста, надто ж безсоромність дівчат, які були причи¬ною його душевних мук: він закохувався і закохувався, а йо¬го дурили й дурили (принаймні такою була його версія — глибоко щира). Тут треба нагадати, що в той час дівоча без¬соромність не була такою легалізованою і сакралізованою в ЗМІ, як тепер, тож Миколині душевні муки можна зрозуміти, попри те, що сьогодні вони здаватимуться декому пережит¬ковими і «совковими».
Запис 06.04.1979■ Микала С.
— Знаєте, що мені одна дівчина сказала? У нас у цеху пра-цює… Скільки їй років — не знаю, но в чотири часа йде з робо¬ти — значить, ще 18 немає. Я так підійшов, балакаю, поклав їй руку на плече… А вона: «Что вы меня обнимаете как девочку?». Я кажу: «Так ти ж девочка і є». А вона — знаете що? «Последнюю девочку, — каже, — в 17-м году трамваем переехало…»
Уявляєте?
— Це їм просто охота потріпатися язиком. А насправді вони не такі…
— Ну, звичайно, вона не піде з ким попало… їй треба, щоб був красивий, подобався… На справжню любов вона не здатна,

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
319
але якесь почуття їй потрібне… А найбільше вони люблять розболтані розмови… Треба тільки попасти в тон, знайти її струнку в словах — і все, гарантія, що переспиш з нею… При¬чому, не розумні розмови, а так., болтологія… щоб на її рівні…
— Та хіба ж не буває інших дівчат?
— Бувають. Мені одна дівчина молода в нас подобається… як людина подобається… Недавно йду на роботу — такий настрій поганий, із жінкою зранку посварився. Зустрічаю на прохідній — одне слово сказала і весь настрій перевернула, на цілий день підняла настрій. І яке слово: «корова». І все…
_ ?
— Та не в слові справа, а в тому, що так настрій підняла… А було як? Розговорилися, я кажу, що зустрічав одну дівчину, москвичку, яка в житті не бачила корови. А вона: я й не моск-вичка, а недавно вперше побачила корову з автобуса, аж підскочила: «Що це за диво?!» Ми з нею так сміялися… так ста¬ло весело на душі… Кажу: «Я тобі куплю коробку цукерок за це». Хіба ж не варто подарувати коробку цукерок за те, що на цілий день гарний настрій зробила? А колись раніше за¬хворіла, я ходив до неї в лікарню… Теж., так весело нам було… Вона півдня розповідала про собак.. Уявляєте: про собак.. Та хіба важливо, про що? Зате сміялися півдня… З оцією люди¬ною ми б порозумілися… Я б таку людину зрозумів…
— Так у чому ж річ?
— Ні… мене важко спіймати…
— Для чого ловить? Сам прийди — ти ж знайшов!
— Ні… Я стільки вже бачив усього і чув… Оці сварки сімейні щодня… І за що? За якусь десятку! Що таке десятка? Уявляєте? Та нШтобі цю десятку, тільки не шуми! То вона йому, то він їй, що зайву десятку розтратила… Та хіба тільки це? От і зараз — живу у (Н.). Він поїхав у відрядження, а жінка прихо¬дить півтретьої ночі. Уявляєте? Ну де це можна бути до півтре¬тьої? Я вже засинаю, коли — дзень! Моя теж колись прийшла півпершої, так тій я нічого й не говорив, а ця — півтретьої!
— А ваша так нічого і не пояснювала?
— Не хочу я її пояснень! Щоб зайвий шум був? Я в неї нічого не питаю, це мене не цікавить… Аби шуму не було…
— Може, це і злить її, що не питаєте, може вона хоче, щоб ви цікавилися нею, довели, що вона — ваша?
— Е ні… Тут зовсім інше… Взагалі я на цих жінок надивив-ся. В армії… на Сахаліні… Двоє дівчат — молоденькі! — прий¬шли в казарму, лягли за стінкою. А серед ночі прийшли хлопці… Одна мовчки, а друга щось упирається. А та їй: «Ну

320
ІВАН ДЗЮБА
чего ты ломаешься как целка?» Уявляєте? Подрузі! Або в гур-тожитку. Вертаюся раз пізно — товариш стоїть під дверима. Каже: Юрко зачинився з дівчиною, не пускає. А я голодний, їсти хочу. Стукаю, кажу — двері виламаю. А він: «П’ять хви¬лин! П’ять хвилин!» Коли нарешті відчиняє. Зовсім голий. А дівка в ліжку — накрилася ковдрою. Кажу: «Дай хоч поїсти!..» Потім він мені розказував, як з нею познайомився… Це таке, що я не можу розказати вам — соромно… Це хай він сам роз¬каже (Юрко М-й)… Він познайомився на вечоринці… І зразу, в перший вечір, вони там таке витворяли… Я не можу, сором¬но… Одне слово, це така вже розпуста…
— Але ж та дівчина, якій ви цукерки подарували, це ж зовсім інша людина!
— Я старий для неї.
— Та де старий?!
— Ну, це ж треба, щоб їй подобався…
— То ж то й воно!
Запис 04.10.1976. Микола С.
Розмова про «тему праці» в літературі. Про «Спеку» Пав¬ла Загребельного: «Так і не зміг дочитати. Начорта він про оті труби пише… про дірки в трубах… Ми й без нього це знаємо… От людські душі продірявлені…»
Про «Ніч місячного затемнення» Мустая Каріма: «У нас такого немає… Взагалі у нас немає філософської поеми… не вміють…»
Розказує: «Дав братові читати Гюго — «Собор Паризь¬кої Богоматері». На другий день той прийшов — дай щось інше, цікавіше. «Ні, ти прочитай!» Буквально змусив… Через кілька днів той приходить: «Оце книжка!.. Ще раз прочи¬таю!..»
Микола: «Романтик… На сто сторінок екскурси в історію… Толстой теж був романтик..»
Запис 01.09■ 1982. Микола С.
— Як ви вважаєте: наша (українська) література недо¬оцінює значення краси. Краса повинна бути головним у житті людства. Якби всі люди розуміли красу Рафаеля, Мікель- анджело, Моцарта, Достоєвського — не було б найбільшого зла нашого часу: озброєння.
— Як це?
— А так, що людині, яка живе розумінням краси, зброя не потрібна… Краса й істина — ось що повинно бути голо¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
321
вним у літературі. А у нас література дивиться, щоб герой до¬бре працював — і все, тоді задово-олена…
Потім:
— У Бердника є роман «Хто ти?» Я з ним не згоден. Там герой шукає істину. Все перейшов, усе життя шукав, а в кінці знаходить… написано: тут істина… Він розчиняє, а там по-рожнеча… Ніщо… Розумієте… Е, ні, я не згоден… Істина — це серйозна річ, а не порожнеча… не ніщо.
Ще ЗГОДОМ:
— А яка різниця між соціалізмом і капіталізмом? Там ек-сплуатує підприємець, а тут — держава… Держава — це ек-сплуатація. Чим більша експлуатація, тим сильніша держава… Це ж абсолютна істина. А істина — річ серйозна, а не ніщо, як у Бердника…
Повертається до теми краси. Я зауважую:
— Але ж уявлення про красу залежить від рівня розвит¬ку — і розумового, і естетичного…
— Краса сама — розум. Здається, у Горького — в «На дне» Сатін каже: «Красивая женщина или развратная, или дура». Я не згоден. Краса не може бути розпусною. Справжня краса
— це розум, а розум не може себе принизити. Красива жінка не опуститься… Інша річ — та, що вважає себе красивою. Це
— інша річ…
Заходить Ліда^ і «розвертає» розмову на 180 градусів.
— Миколо, це правда, що тебе жінка з хати виганяє?
— Правда… Каже, що через мене не може водить до себе…
— Так вижени її — і хай водить, куди хоче… Сама хо¬дить…
— Як це — жінку вигнати?
— А як вона тебе виганяє? Хата ж твоя, ти одержав…
— А куди ж вона дінеться?
— Ну а як же вона думає: поки чоловік був здоровий, гроші заробляв — вона тягла з нього, а як захворів — «вига- ня»?
— Вона каже: можеш не розводитися, тільки щоб не жив
тут…
— Знаєш, Миколо, у тебе дивовижний талант знаходити таких жінок…
— Та вони всі такі… Я якби вам розказав…
— Отож ти таких і знаходиш… Неправда, що всі такі. їх мало, але ти умудряєшся натрапити… Ми теж усяких бачили,
1 Наша друкарка, Лідія Аркадіївна. — І.Дз.

322
ІВАН ДЗЮБА
але знайти таку, щоб виганяла хворого чоловіка з його влас¬ної хати, — це треба вміти…
Я додаю:
— Хотів би її побачити: тут якась загадка… Я не можу уяви-ти таку жінку… Щось ти, мабуть, не так розказуєш…
— Та я не про неї турбуюся, а про дочку її. Якби ж вона сама, а то з дочкою… Дочці треба кімнату залишити…
Ліда:
— Так це ж її дочка, хай вона про свою дочку думає… Ну … ти…
— Дивак?
— Ще й який … дурень, а не дивак!
— Мені всі так кажуть…
Тут Микола порядком самозахисту кидається у свої звичні хвастощі: який він великий психолог, як уміє за п’ять хвилин розпізнати будь-яку жінку.
— А чого ж ти тоді влип?
— Та я бачив, я з самого початку знав… Хотів утекти з весілля… Але на мене жіночі сльози дуже дєйствують… Не мо¬жу переносить… А вона ще з дочкою…
І знову за своє:
— У нас у цеху половина жінок такі, що… Я раз до однієї підійшов, подивився на неї, кажу: «Ти сьогодні дома не ночу¬вала!» А вона так здивувалася: «Звідкіля ти знаєш?» А я їх наскрізь бачу — отак тільки гляну…
(«Портрети» інших людей заводу — ще попереду).

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.