Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

<НА МАЙДАНІ КОЛО ЦЕРКВИ РЕВОЛЮЦІЯ ІДЕ...>

Нам з братом було дуже цікаво: мама жила в ті леген-
дарні часи, про які ми вчимо в школі, про які пишеть-
ся в книжках… Те, що ми бачимо в кіно, вона бачила
на власні очі… І ми все допитувалися в неї: чи так було? А во-
на, якось незрозуміло для нас, нічого особливого наче й не
пам’ятала. Коли-не-коли щастило нам розохотити її до роз-
мови.
«— Революція? Так я ж іще тоді дитиною була, чула тільки, а що воно таке — не розуміла… — Потім, трохи поду¬мавши: — Дєйствітельно, революція… Скільки ж вона була? Три года? А здавалося, наче так довго… У погрібах ховалися. Особенно один раз був переполох… На церкві * встановили пулемьот… А це ж ми тепер знаємо, що пулемьот, а тоді ж не знали, що воно таке… Нас, дітей, чогось у сіни загнали. А во¬но ж у сінях темно, вікон нема — там коридор, там коридор, а посередині сіни. Темно, страшно. А воно строче й строче, як машинка. Я й кажу: «Чого це вони машинку на церкву ви- тягли? Хіба ж можна?»
…Та тоді власть мінялася що не день. Тільки одні пройш¬ли — дивись, уже другі. Особенно ми, діти, боялися отих, що в таких чорних накидках — руки свободні, а вони за плечима — і н мохнатих шапках… та всі на конях… А ми ж такого зроду не бачили. Як тільки побачимо на вулиці — кричимо й по дворах. І ііжимо, кричимо — чогось їх найбільше боялися. А вони їдуть шапки напижачилися… Проїхали — і не пукнули^.
..А тоді вже якась інача власть була, не знаю яка. Забрали к< >рову і бабину скриню. Ну, не все забирали — трохи оставля-
1 II центрі села, на пагорбі, була церква. Тьмяно пригадую, як її висадили її повітря — десь, мабуть, року 1935. Ми жили вже в Оленівських Кар’єрах, але часто бували в Миколаївці. Величезна купа битої цегли ще д(mro лежала посеред села…
‘ І Іг стрілили.

326
ІВАН ДЗЮБА
ли. Мабуть, батькову пайку забрали — батька вроді красні з со¬бою взяли… А батька давно не було. Хтось сказав, що бачили вбитих — лежать у балках. То мати з дідом Григорієм пішли шукати по балках і мене взяли — як з дитиною, то менше чіпляються. Ото вже намучились ми — снігу понамітало, мо¬роз… У Далинтеремі* натрапили на вбитих — то рука стир¬чить із сугроба, то голова… Я потім ночами не могла спать — все снилося… А батька не знайшли — він пізніше вернувся…»
У наших краях ще жило чимало переказів і легенд про Махна, який не раз налітав сюди зі своїми хлопцями (з’явля¬лися тут і Маруська, і Щусь). Розповідали, наприклад, як він ховав свій загін у комишах, що ними славився хутір Коми- шуваха, або як він, перебравшись за сільського дядька, про¬давав на базарі сметану (приказуючи: «Хто сметану купував, той батька Махна видав») та розпитував селян про Махна і радянську владу й денікінців, а другого дня з’являвся тут зі своїм військом і досхочу глумився та лякав своїх учорашніх співрозмовників. Або: оточили денікінці Махна із загоном коло Миколаївки. Всі дороги перекрили, нікого не пуска¬ють, усе перевіряють. Тільки й пропустили, що кілька се¬лянських гарб із соломою. А в тих гарбах, у сіні — й сиділи махновці. Тільки проїхали небезпечну зону — порозкидали сіно, під ним — кулемети… Іншим разом Махно буцімто вийшов з оточення, перебравши свій загін на весільний поїзд з молодим і молодою. (Які наївні патріархальні часи! Ні тобі паспортного режиму, ні «зачисток». Спробував би те¬пер той Махно у Чечні покрутитися, генерала Шаманова обдурити!).
Розповідали й про те, як один із махновців під час по¬грому поміщицького маєтку здибав дівчину-землячку і справив їй придане (ще й піаніно: «Будеш бренькати — ось послухай!»).
Такі легенди подавали Махна і махновщину в роман¬тичному світлі, і мимоволі здавалося, що в книжках, не кажу¬чи вже про підручники історії, щось замовчується, недогово¬рюється. І я все допитувався у матері: що вона пам’ятає?
— Помню, тоді все казали: «Цей бандит Махно… Сукин син»… Налетять, поухають, позабирають — і вшилися… У нас хата була велика. Заскочили: «Мати, вари вареники! І смета-
1 Далинтерема — спотворена грецька назва: Даниїл-терема, Даниїлова балка (за ім’ям власника землі) — величезна балка між селом Миколаївкою і Оленівськими Кар’єрами, тягнеться в бік грецького села Стила.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
327
ну давай!» Поїли — і щезли як не було… Так і стіни були в сме¬тані. Мати все лаяла їх… І все ото було — заскочили, схопили і вшилися. Кажуть: Махно, — а хто він, що — хіба знаєш?..
Трохи помовчала. Ще згадала.
— У дядька Григорія — отакі-о ямки були в підошвах… довго… Тоді ж хто не заскочить — Махно, білі, красні — з со¬бою мужиків забирали. Дядька Григорія і ще багатьох — мах¬новці з собою забрали… Ну, він скоро втік чи понапивалися ті, чи що — ну, словом, була возможность утекти. Один на коні, ні, двоє на коні, а дядько Григорій коневі за хвоста вче¬пився — накрутив хвоста на руку — так і тікали… Так ото несколько лєт ямки в підошві оставалися… А от сусіда — так і не вернувся, десь пропав…
Григорій Васильович 1 — старший, трохи більше пам’я¬тав. І про махновців відзивався гостріше:
— Мамині синки… Хто випити, в карти майстер…
Напівлегендарною постаттю в наших краях був учитель
Василь Якович (прізвища його ніхто не пам’ятав). Було це ще до революції. З’явився він у Миколаївці як новий учитель. Прийшов у клас і на портрет Миколи II: «Що це у вас за опу¬дало? Ану знімайте!» Зняли. «Рвіть!» Розірвали. «Топчіть!» З якою радістю топтали, згадує Григорій Васильович. «Тепер ідіть додому, уроків не буде». Невдовзі його арештували, і відтоді він щез. Але пам’ятали його довго. (Правда, учнів він бив справно!).
Ще: «…Як повернулися солдати з фронту, та всі з оружієм, та стріляють: «Ми… Ми…» Древаль Юхим, що жив над кручею, все бахкає. Дід Дзюба до нього:
— Та чого розстрілявся, дурний, чи що?
— А де ж мені й попостріляти, як не на цьому світі!»
Мама коментує: «Так його десь чорти і лизнули, нічого
НІН свого не добився».
Покричавши вдосталь, фронтовики розходилися — хто до більшовиків, хто до Махна.
— А Центральна Рада? — питаю я (дуже ж хочеться, щоб І до Центральної Ради йшли).
— Та то в Києві, в нас не було, — байдуже одказує кот- I пійсь із дідів. І ще: — То з Києва було розпоряженіє… Гряниця і к > Кальміусу…
^ Григорій Васильович Линник — давній знайомий Дзюбів. Був репре- (шіаний 1937 року; повернувся 1956; став мені й Віктору вітчимом; дуже добра людина, про яку я ще розповідатиму; на жаль, через кілька років загинув, потрапивши на мотоциклі під вантажівку.

328
ІВАН ДЗЮБА
Найгіршими запам’яталися денікінці. Врангелівці були м’якші. Як відступали («знали, що вже не вдержаться»):
— Вы еще о нас пожалеете — у вас и курка на учете бу¬дет… Дадут вам большевики…
— Іди, іди, що тобі — землі мало?
Був у Миколаївці свій знаменитий більшовик — Іван Кваша. Підпільник. Загинув у розвідці в Данилтеремі. Перші роки радянської влади в революційні свята коло його моги¬ли влаштовували мітинги і виголошували промови, а потім забули… Забули й про іншого «революціонера» — Древаля. Зберігся тільки переказ про те, як він зібрав людей на мітинг з якоїсь нагоди: «У нас сьогодні велике свято…Не тільки у нас, а й на Вікторівці…» (сусідній хутір). Потім ці слова довго хо¬дили серед миколаївців та в сусідніх селах як анекдот-при- казка: «Не тільки в нас, а й на Вікторівці».

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.