Михайло Яцків – Збірка творів

ПІД ОБУХОМ

Курява, гамір і колотнеча. Вояки збираються до наказу. Хто чистить мундир, хто — черевики, хто — сталь, хто — реміння’. Все робиться на сполох, аж казарма двигтить, бо пан капрал канчуком додає охоти. В будень, як виженуть на муштру, то однаково мучитися, чи болото, чи погода, скоріше день минає. Але як прийде неділя і треба чисти­тись, то все проклянеш.

Єфр£ІІіор випив уже шосту чарку, напхав третім шмат­ком хліба повен рот, аж гулі на щоках понабігали, а четвер­тий тримає в руці і мастить маслом завгрубшки на палець. При тяжких ковтках опускає донизу голову, і тоді його бурі очі завертаються, начеб хотіли зазирнути у горлянку. Та вмить вони повертаються на своє місце і міряють та сверд­лять рекрутів, що стоять біля нього. Рекрути дивляться боязко на цю шваикувату потвору з чорною щетиною на вузькому запалому чолі і з головою, як гуска солі. Він пріє, і вилиці в нього скриплять, як сани в мороз. Здається, ось-ось кинеться звіром.

«іСавчу^ поклав перед ним пачку тютюну, взяв з полиці свіи~ко»т»елбк і сів у куток на дерев’яний ящик. Держить шальку між колінами, в «одній руці — хліб, у другій — кусник м’яса. Кусає раз м’ясо, раз хліб, підімає щико­лотками шальку, посьорбує юшку і квапиться, наче хто з кулаком стоїть над ним.

— Але ж тверде, хоч наступай ногою.

Кадрал подивився на нього.

—-Ч^авчук!  Ти  ще ««—нажерся?   Марш  чиститись!

Шаліка, м ясо і хліб розлетілися по підлозі, нагайка стьобнула його по лобі.

33

 

От яка їжа гірка, та й того не дадуть з’їсти…

Що ти там бурмочеш?

у4 — Пане капрал, я ходив пану єфрейторові по тютюн і не мав коли з’їсти.

Капрал підскочив до нього, мов звір.

—           Ти — злосний?

Гудзувате реміння залопотіло по кістках. Савчук виги­нався, кривив лице і сичав крізь зуби, аж сльози стали в

очах.

Капрал нахилився до його лиця, впер у нього п’яні очі

і шепотів хриплим свистом:

—           Ти — злодію, ти — віро гуцульська, кажи, любиш ме­
не?.. Ну, кажи, бо…

—           Люблю…

V— Брешеш, гадино!  Не любиш!..  Ну, кажи правду —
любиш мене?    ж

Совав носом по його лиці, вчепився нігтями в краї вух і сичав тихіше:

—           Ну, сучий сину, не хочеш сказати?

Посипалися слова, в яких матір і всі селянські святощі топчуться на дно болота.

Спустив руки на рамена Савчука і сказаз до єфрейтора:

—           Гляньте, єфрейторе, як Савчук на мене набурмосив­
ся. Він гадає собі: «Коби я тебе отак в моїм селі коло своєї
хати здибав, дав би я тобі!»

Та єфрейтор цього не чув, бо мав іншу роботу. Він ви­шкріб останки масла і поглядав то на другий бік хліба, то на рекрута. ^ — Масла вже нема?

—           Нема, пане єфрейторе.

Єфрейтор схопив горня і тріснув ним об підлогу, аж розлетілось на кусні.

А це як? То я маю їсти пісний хліб? Мой, я з то­бою камашки одержував? То ви хочете, щоб я зараз цілий цуг підняв на ноги? Хочеш, пся крев, один з другим, гризти землю зубами? Чи хочете, щоб я всі куферки зревізував?

Хлопці, дайте котрий масла,— просив рекрут, що збирав череп’я свого горняти.

Другий вийняв неквапно свіже горня масла і поклав пе­ред єфрейтором.

Цей зміряв його поглядом, покрутив головою і процідив

крізь зуби:

—           Ой, з’їв би я тебе, злодію…

34


Мастив хліб ще з другого боку так само грубо. —■ От стільки спокою,  як жере,  бодай  тріснув,— шеп­тали два рекрути в кутку.

—           Ти!  Ні, не ти — тамтой, ходзь ту*. Ти як назива­
єшся?

^Адіащйк.

—           Звідки?

З Шешор.

А ти не поставиш горшки і1

Я, пане єфрейтор, не маю ані гроша.

Ти не маєш? Ходзь ту… Ближче. Ов, то ґудзик так тримається?

Так, я його добре пришив.

Ти його добре пришив? То я лиш дотулився, а він підлетів? Падай! Встань! Падай!

Капрал тримав ще руки на раменах Савчука і пригля­дався з насолодою до єфрейторової роботи.

Той їх учить… Єфрейторе, ану дайте мені його сюди.

Марш до пана капрала… Ну, чого не йдеш? Чекай, ч тобі дам…

Штовхнув Антонюка так сильно, що той покотився під ноги капрала.

—           Ти падаєш? Чекай, я тебе підійму.

Схопився  швидко,  бо  колодка  нагайки  замолотила  по кістках.

—           Стань коло Савчука… Так… А то гарна пара! Поди-
иіться, хлопці!

Одні дивилися перед себе понуро, другі байдуже, дехто реготався.

От не смійся, товаришу, і на тебе таке може впасти.

Овва, або це вдома? Це при війську: тут ні тата, ні мами нема.

 

А найгірше тут матір зневажають. Капрал наказував:      ,

Савчук, дай Антонюкові в морду.           <*р'»-<С£<_, Савчук вагається.

Антонюк, дай йому в лице. Цей ударив легко.

Ти що, гладиш? Савчук, дай йому краще.

Бились д<^ крові. Вкінці   капрал   наказав обом один одно­му плю-вахи-до__черзі в лице.

* йди сюди (польськ.).

35

 

—           А тепер — марш чиститись. Не гадай собі, що в неді
лю при війську не треба нічого робити.

Савчук підійшов до одного рекрута:

Колего, позич мені щітку.

А твоя де?

Я мав одну, та й ту хтось украв.

То купи собі другу. Дістаєш гроші і хліб так само, як я.

Ой  друже,  тих грошей   я  навіть не бачу—ісапрал все від мене забирає… і

==_мені, брате, не легше. Мав я гроші, що з дому при- ‘ слали, тиснув їх на прикрий час — та й мусив дати за гай­ку до гвинтівки, хтось відгвинтив уночі.

Кому дав?

Таж капралові.

А пасувала?

Чому  б  не  пасувала?   Таки  та  сама,   що   пропала. \І скільки, чоловіче, я йому горівки, масла та сиру наносив-‘

ся! А він і гроші взяв, та й далі допікає мене.

—           Скільки тої муки, що якби став розгадувати, то зі-8
йшов би з глузду або смерть собі заподіяв.

Савчук біля вікна щіткував реміння. По тім боці вулиці стояли єврейські будинки, дерева по городах куняли, як ограблені бідолахи. Над містом туманіло глухе небо.

Тротуаром повз казарми снували чепурні пани.

як

«Які вони вільні,— думав Савчук.— Нехай би я був принаймні тим обдертим жебраком або тим водоносом, що вилежується над ровом. Щоб^гТльки на^в£лі…»

Дві малі сестрички в білих капелюшках і плащиках, мишенята з муки, стали біля вікна і дивилися з цікавіс кілька хвилин на Савчука. Потім взялися за ручки і піш у*\    Вояки  сновигали і бавваніли  над своєю  роботою,  ц_

ч під обухом.

Нудьга і злоба малювались  на всіх лицях, падали са мовбивчі блиски, в кожній душі дрімала злоба і помста, кожна жерла саму себе.

II

Вийшли,до_наказу. —-Єфрейтори  і капрали  виводили їх  рядами  й  оглядали кожного окремо. Поправляли шапки на головах — кулаком згори, обтягали ззаду блузи, так що з боків збирали руї ками в поясі попри ремінь, а коліном гатили в спину.

36


Мой! Витягнися з панталонів. Подайся наперед! Че-|ігіні під себе! Ов, небоже, з тебе ще цивільна капуста не ті м тіла.

—              Габт ахт має бути пристойний, невимушений, а єд-
іі.н, дещо штивний, як француз каже — лєжер,— навчав
Кіпрал.

На подвір’я вбіг днювальний капрал, за ним — офіцер, і   її її знати, що йде полковник.

Сфрейтори і капрали кляли цю несподіванку, і поодиноких рот вони вибирали «ломак»  (нездар) та

.піяли їх, щоб під час муштри не псували порядку і не

робили старшині сорому.

Вони повиходили з рядів і стояли безпорадні, як мокрі
і..,ні.         ч

Вояки душилися  від сміху.

—           Марш один за одним та скрийся десь у клозеті або

•              ші.ідься під землю, аби вас очі мої не виділи! — верещав
фніргр.

«Ломаки» зникали один за одним, тільки найгірший з ЦИХ і’тояв, розглядався, не знав, що робити з собою.

Капрал його взводу стиснув кулаки і підбіг до нього:
— Гадино,  чого  ти  сів  на  моє  здоров’я?   Ти  йди  під
іу, най тебе грім трісне! Марш за тамтими!
І ;і не було часу втікати, бо полковник з кількома офі-
іі< |>.і мїї вже загомонів на воротях. «Ломаку» запхали в зад­
іті  рнд, по старшині і вояках перебігли мурашки;  всі ви­
ні»,, і увалися,   з  людей   ставали   дерев’яні  ляльки.   Лейте-
<и бігали попри ряди, збирали відомості від фюрерів:

•              і їй.кп нижчих чинів є в ротах, скільки хворих, скільки на
Іірті. Шиї витягалися в них, як у бузьків. В одному із
II них рядів напав на когось кашель, за ним почав кашля-
мі   іругий.

Тесе! Шпиталь, замкни хавку! — шипів капрал.
І )сь і сам полковник. Червоний на вид, наче уіли.р. По-
і                 кавун ічабочілку,  а бочілку на ґринджоли, на ка­
ймі  п,тніть маленьку шапку, а решту, аж по ґринджоли,
НК|Ніііге  військовою уніформою — і  будете  мати його  вір­
им 11 іиі|ітрет.

Лейтенанти здавали йому рапорт, після чого він прохо-ііпі поні ряди, переглядав їх, всі дивилися йому просто в >>’п і ионертали за ним голови. Він відсапував і гримав ін  НХОГОСЬ вояка,  тикаючи  пальцем у свої груди:

37

 

—           Очко на мене…  Гір… Я…  Зо…
Треба було лихої години, щоб впав йому в око саме той

«ломака», який залишився.

—           Ходи-но тут, до мене, синку,— закликав його пол­
ковник.

Нездара виступив з ряду на площу.

—           Як ти називаєшся, синку?
Нездара муркнув з-під носа.

—           Я-я-як? — крикнув полковник.— Ти не умієш го­
лосно балакати?

Нездара став цідити:

Ін-фан-терист… Івап^Мохх^

Тут не треба Жодного Івана — Іван є вдома, на се лі, а тут тільки інфантерист Мотуз! —гримнув полковник

Після цього відсапнув і спитав:

—           Чи давали тобі, синку, нині їсти?

—           Давали,— видушив із себе нездара.
•— А не б’є тебе часом пан єфрейтор?

Він оглянувся на єфрейтора, але вмить відвернув го лову.

Ні, не б’є.

А може, пан капрал б’є тебе коли? Нездара зиркнув, його очі відскочили від лиця капрала.

Н-ні,  не б’ють…

Полковник оглянув його від голови до п’ят, йому впа-| ли в очі великі, як човни, черевики Мотуза.

—           А^„53у^^^с^-*шнч^-чере^ики^^о^ажи_^^ш
Мотуз схилився, розв’язав ремінці, а полковник обер-1

нувся до офіцерів і став балакати з ними.

Той зняв черевик і став розвивати онучу, завбільшки з півверети, витягненої з кагли.

Груболицьому фюрерові з другої роти, що стояв неда­леко на краю, зсунувся козирок шапки на самий ніс, з лиця зробилася червона гидотна куля, в якій потонули очі і вів­сяні вусики, з губи зробилася довга каблучка від вуха до вуха. За ним цілі ряди душилися від сміху. Мотуз огля­нувся, єфрейтори і капрали махали до нього кулаками. Одні показували йому, щоб сховав онучу в черевик, інші радили, щоб звив і поклав позад себе. У нездари тряслися руки, аж впрів сердега, але з тою онучею він не міг дати ради. Нарешті взяв і впхав її знизу в ногавицю. Коли впо-

Тут… Так… Ось так… (Нім.)


|піи, и ;і тою роботою, поставив черевик коло босої і чорної, МОВ   чмля, ноги і чекав.

Полковник обернувся і глянув на нього.

—           Як то, а онуча де?
Мотуз мовчав.

— Де ж онуча? — заверещав полковник. «Ломака» схилився, взяв за кінець онучі і тягнув її по-ІОЛІ  ч ногавиці.

І Іолковник відскочив і заломив руки:

• Кольоссаль!  Пірамідаль!  Бомбенфест! * За ним — офіцери в регіт. *»Та полковник посатанів.

—           Старшини, марш до мене!

Старшини з того цугу, до якого належав Мотуз, висту­пи ли зі своїх місць, побігли до полковника, стали в рівний |імд, взяли під козирок.

1 Іолковник взявся під боки і міряв їх олов’яними очима.

—           Панове абріхтери! ** Крутило вашу мать, то цісар-
і і.к.і дитина не має чистої онучі?—По тридцять днів гаупт-
ІІХТи. Я вас навчу! Абтретен, марш! ***

Старшини відскочили, як ошпарені. Полковник дав ІКИЙсь наказ обер-лейтенантові, відсалютував злегка офіце-рам, обернувся і відійшов.

Роти чекали на своєму місці. Обер-лейтенант підійшов |0 резервістів і почав говорити:

—           Тепер, в цих днях, ті, що відбули свою службу, бу-
міі> іти у відпустку додому, а ті, що не будуть на себе
ІОбре уважати, то можуть ще лишитися. А ті, що будуть
їїн у відпустку, то, казали пан полковник, аби вони не кри-
•іяли «віват», бо жовнір, як відходить з війська, повинен
п (іікати, а не тішитися. А ти, хлопе, один з одним, як
пИЙдеш на своє село, до тата і мами, то маєш з’явитися
до свого війта. Так… А ти мусиш на село з’явитися і дуже
уи.іжати, як на око в голові, аби кожен знав, де ти є.
І і’Гіс можуть закликати, і ти за двадцять чотири годи­
ни маєш тут знов бути, бо тепер не єсть так, як давно було,
цю ти прийшов додому і лягав спати, але тепер навколо
Листрії щось смердить… Це я тобі балакаю на те, аби ти
ні- настрашився і не загубив голову, як тебе будуть закли-

* Грандіозно!  Неймовірно!  (Нім.) ** Абріхтери — ті, що проводять муштру. *** Йдіть геть! (Нім.)

 

 

 

38


39

 

кати. То як ти знаєш, що твоя халупа має запалитися, то ти даси собі раду, а як ти не знаєш, що твоя халупа має запалитися, то тебе і твою халупу дідько візьме. На те я тобі тепер балакаю, аби ти не балакав, що я не балакав… А якби прийшла до тебе картка, що ти за двадцять чотири години маєш бути тут, то ти цілуєш свою дитину два рази, жінку, натурально, раз і йдеш, де тебе закликають…

III

Вояки вернулися з «наказу» і віддихали легше. Одні робили порядок на своїх поличках, інші порались у валізах за останками їжі або за грішми до крамнички, ще інші бралися писати листи, хто до батьків, а хто, потай, до люб­ки. Один вояк засунувся у куток і бубонів з книжечки «Добрий тон, або як поводитися в салоні і в товаристві», яку купив в місті і щонеділі і свята сушив голову над нею. І У другому кутку два колеги сиділи на куферках і побрень- ™ кували під носом:

Ой цісаре, цісарику,

Цісаре-паничу,

Пусти мене додомоньку,

Я ти * застав лишу.

Лишу тобі старий мундир

Та й нові камаші,

Сам   си піду подивити,

Що там роблять наші.

Ой цісаре, цісарику,

Дай  мені  пораду,

Ти убрав мене в камаші,

Та не закрив заду.

До Савчука навідалась мати.  Він узяв дозвіл у стар­шини і пішов з матір’ю до шинку. Сіли в кутку, обоє бідні,] нужденні.

Як же там, мамо?

Дякую за питання. От добре, поки ще є здоров’я. Але старий слабує. Сумує за коровою. Ти чув, що наша

упала?

— Як там ліси, гори тепер виглядають?

—           Смутно, дитинко! Ліс почорнів, а гори хмарами за-]
криті. Осінь постелилась на них.

 

* Тут у розумінні — тобі, 40


—           Так мені без них, що дихати  вже негоден.
Настала мовчанка. Обоє верталися до своєї жури, вона

тягнула їх, як каламутна глибінь.

—           Коби ще це військо перемучити,— сказав він сухим
голосом.

Розмова рвалась. Випили по чарці, кривилися, як від отрути, і знов потопали в задумі.

Савчук дивився на зів’яле лице матері і гриз нігті, нона дивилася, як він змарнів, і сльози появилися в її очах.

Западав вечір, нагадав про далеку дорогу й розлуку.

Гай, треба йти додому, бо — ніч.

Як же ви, мамо, будете тепер йти дві милі такою дорогою?

От якось поволі дійду. Чи мені це першина? Я вже звикла.

Всміхнулася і сягнула до кошеля.

Тут маєш горнятко масла від нашої Половецької, а тут наш хлібець, хоч чорний, але у війську здасться. Ти, може,  і  забув уже  його.

Ой мамо, де там забув…

Ага, тут ще Марійка передала яблук з тої яблуньки, що на межі, а ГаннуськгГказала, щоб здоров був і на різдво прийшов.

Провів її за місто.

—           Кланяюся до тата, Марійки, Ганнуськи і добрих лю­
дей. Як фіри не буде, то не пускайтеся в ріку. Переночуйте
п селі, а вдосвіта підете додому.

Стояв і глядів за матір’ю. Губилася в сутінках.

Раптом ніби опутало його. Скочивші_хотів_птахом поле­тіти за нею…

Зітхнув і вертався до казарми. Голос сопілки сипався дрібненько, вояки пили, співали й танцювали, як бісну­ваті.

—           Не грай, брате, бо серце трісне. Оцим багнетом
,імінь собі зроблю.

Трубили на молитву. Лампу загашено. Всі стали до мо­литви. Ліхтарня з вулиці заглядала в казарму. Коло ліжка стояв навколішках Савчук. Вслухався у голос труби. Світ­ло падало йому на голову.

—           Гий, гори-гори, гори височезні! Гий, море-море, море
(наконечне.

Не раз, не два прокидався він та вгадував, скільки до­роги зробила мати і як далеко вона могла вже бути.

41

 

А-айн, цва-а-й, дра-ай,  фір,— повторював єфрейтор муштру крізь сон.

Гей, Ласа, а ти куди лізеш?!

Не ходи, небого, ні з ким, бо як вернуся, то пору­баю, як гадину…

Го-ой,  мамо-мамо,  як  кістки  болять…  печуть,  якби їх приском посипав…

Сон, мов камінь, привалив казарму.

1905.

Категорія: Михайло Яцків – Збірка творів

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.