Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ДО РОЗМОВИ приєднуються дядько ФЕДІР кулик І ТІТКА НАСТЯ

Розповідь про Івана Квашу і Тараса Кулика (його, Федо-
ра Кулика, дядька) — перших революціонерів у Мико-
лаївці.
Іван Кваша — з бідної (але ближче до середняцької) сім’ї. Дуже здібний. «Як пустили його вчиться — за одну зиму три класи закончив… Це таких людей тепер немає… От і ти, Ваня, способний, талант, хорошо вчився, ну… а щоб за одну зиму три класи — це мало хто…» Але далі вчитися не зміг — «крестьянское проісхождєніє». Але як грамотний — «усу¬нувся в управу», працював «письмоводителем». «Появився у нього револьвер… він-то не показував, ну всі знали… Мабуть же, до якоїсь подпольно!’ організації приписався».
— Це отой п’яниця Кваша?
— Та ні, це не з тих Квашів, не той рід. Ці Кваші ідейні, революціонери… А то заболів він… А раніше ж як було? Хто больний — зразу що? До батюшки, щоб батюшка ото щось

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
331
замолив або заговорив… Ну і до нього ж визвали, а він не знав… Сидить у хаті, і револьвер же з ним. Коли дивиться у вікно — батюшка. Він вихватив револьвер і — бах! Хотів убить, но промахнувся.
— А чого він?
— Чого хотів убить батюшку? У батюшки був син, тоже способний, пішов вчитися десь далі — отдєльним лічностям тоді можно було. І от син той подружився з Квашею. А батюш¬ка боявся, що дурноє вліяніє, прослідив та доказав, чи що… Так Кваша і хотів його убить. Ну, а не вийшло… І тут зразу збіглися
— урядники, власть… Окружили хату… А він на горище виліз, револьвер показує і каже; «Кому жизнь дорога, той хай сидить унизу. А кому ні — той хай піднімається, пожалуста».
— А що, в урядників не було оружія?
— Та було! Ну це ж треба лізти, а кому охота… У нього ж револьвер. Та й без револьвера: залізякою по голові трахне… І представ собі: всю ніч стояли навкруг хати, ні на шаг не од¬ходили, а наутро кинулися — нема, втік! Як він приспособив- ся — так ніхто і не знає… А через тиждень являється на робо¬ту, в контору. Як ні в чом не бувало. З револьвером. І через той револьвер його всі боялися. Того налякає, а кого захоче
— вб’є. Отакий був. Революціонер!
— А де ж він дівся?
— Погиб у гражданську. Тоді ж ото так: то красні, то білі, то чорні. От у Миколаївці прочули, що в Олександріївці білі
— ну й вирішили розвідати. Поїхав Іван Кваша ще з одним. А білі тоже послали своїх на розвідку. І отам на Далинтеремі встрілися… А кінь у Івана Кваші був поганий… ні, кінь дуже до¬брий, но молодий, дурний… Той другий був на старому коні
— так зразу завернув, — дралП А цей завертає, а кінь моло¬дий, почув коней та до них, — і так вони крутяться, крутять¬ся на місці… Тут білі підскочили, вбили його…
А в Тараса Кулика іначе доля сложилась. Вони були дру- :шки і поділили, кому що робить: жереб тягнули. Кваші випа¬ло тут остаться, революцію готовить, а Тарас Кулик должен був поїхать у Сибір із сім’єю, щоб там… В 14-му году, як поча¬лася війна, його посадили в ДОПР (типова часова кон¬тамінація: ДОПР — «Дом принудительных работ», плід більшовицької творчості 20-х років. — /.Дз.). Ну, а в рево¬люцію визволили, тоді ж ДОПРи розбивали. Так, кажуть, прийшли до нього, а він в одиночній камері, стоїть прив’яза¬ний, а на голову вода по каплі падає — так зроблено…
— І ото він пережив?

332
ІВАН ДЗЮБА
— Пережив… Ну, уже був, конєшно, человек на ісходє… Ну ще потім жив… Ще в 1924 году, як ото Ленін помер, приїжджав у Миколаївку. Ну отож мужики зібралися, балака¬ють: хто ж тепер буде? А він каже: «Буде Сталін… Дуже способ- ний, і діло поведе… Но… дуже жестокий… Ленін як казав? Чо¬тири шага вперед зроби, но три можна і назад». А Сталін: як став, то вже здохни, а не вертайся…»
…Розмова відбігає трохи назад…
«Отож у Ново-Ігнатівку білі як прийшли… чи Денікін, чи Врангель… Ну, люди ж усі — до білих не хочуть, а до красних ідуть… Так той генерал хотів установить, чого ж це так. Ну, і скликав сход. А тоді ж так: як що — іде по селу і кричить: «На сход! На сход!» І от той генерал виступає і каже: «Не хотите вы нам помогать» — вроді того, що «с красными справиться… пожалеете, но поздно будет… Покажут они вам… А мы не про¬падем. Все одно будем наверху. Не візьмем ружжом, візьмем пером…» Так і вийшло — по-їхньому.
— Так їхня ж не взяла…
— Но все одно ж є пани і є простий народ. Значить — по-їхньому!
…(Після паузи).
— Поговорим про те, чого не було, нема і не буде… Жи¬вем, правда, непогано, живем отак-о (показує: по горло, мов¬ляв, усього по горло), но несправедлівості ще більше…
Тітка Настя: — А, дєдушка, перестань. Нам аби оцього (показує на стіл) на наш вік хватило…
Дядько Кулик (не слухаючи її):
— Багато людей погибло за справедливость… І зараз її не люблять… От і ти, Ваня, через що засів наниз? Бо хотів спра- ведлівості… І способності є, і талант, а… слабосиліє (в зна¬ченні: немає влади. — /. Дз.).
Мама: — Та він і не хоче входить у силу.
Тітка Настя: — І правильно. Нашо воно тобі? Ото роби, як усі роблять…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.