Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

…РОЗПОВІДІ ПРО ТИХ, КОГО <ЗАБРАЛИ> В 37-МУ РОЦІ

Мама — про Григорія Васильовича Линника: «От у їх —
маленький хутір (Богданівка. — І. Дз.), а чоловік де-
сять узяли… Та де десять — більше. Самих тільки Лин-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
333
ників п’ятеро — батька і чотирьох синів… Оце ж Григорія, Степана, Антона і Митьку… Остався тільки один Володька, найменший… їх ото везли всіх разом аж у Сибір, а там роз- сортірували… Так Григорій і Степан вернулися, а батько так і остався, і двоє синів осталося… Ну, їм оці десять літ защитали в стаж («защитали в стаж» — так у народі розумілася «ре¬абілітація».— І. Дз.). І як оце стаж защитували, так визивали в район. І визивали тих, що ото наче заявляв на них, зводили їх. Так до Григорія визивали Тетяну Лошачку, була така у нас. Пи¬тають: «Так що він, ото справді вредив?» А вона туди-сюди: «Та що там вредив… Що там я знаю…» — «А чого ж ви ото писали?»
— «Та мене визвали в район, накричали, дали підписать… А я неграмотна, підписала…» І оказується, вона на багатьох напи¬сала, бо її до багатьох ще визивали… Так Григорій спокій¬ніший, а Степан — той гарячий: «Я її піду задушу». А Григорій каже: «Та що ти, не понімаєш? Тоді таке время було. Не підпи¬сала вона — найшли б кого другого…».
Отож так воно і робилося… А хіба не було з вашим бать¬ком — Михайлом? Він, конєшно, тоді не казав, а вже пізніше признався… В якому це году було? В тридцятому?.. Ні… Коли це ми хату построїли? В 37-му? Ні, в 38-му: Вітя народився в 37-му, а в хату ми перейшли — йому один год був. Значить, це було, як ми ще в землянці жили, коло больниці… Визива- ють його раз у район. А тоді ж їхать як було: може, попутний грузовик або підвода, а то — пішки… Вертається поночі, мов¬чить, а бачу: переживає. Що, питаю. Та нічого, каже. Тижнів два-три пройшло — знов. А вже як третій раз ішов — каже: може, й не вернусь, попрощаємося. Зібрали ми йому те-се на дорогу, — а тоді ж які харчі були: голод… поплакали… Пішов… Ми вже — і ждати, і не ждати. Коли пізно вночі — вертається. І вроді веселіший…
А вже потім мені розказував. Каже, визвали, кричать, ку-лаком по столу б’ють: видай кого-небудь! Та кого ж я, кажу, видаватиму, як людина не винувата? Ні, видай — і все. Не мо¬же буть, щоб не було нікого такого. А ні — сам підеш. Ну, ка¬жу, беріть мене самого, ніж буду на невинуватого казать. І як ото третій раз визвали, я вже думаю: все. Коли вони вже не кричали, вже м’якше з мене видавлювали — так і одпустили, і вже більше не трогали…
Потім мама переказує розповіді Григорія Васильовича про життя в таборах… «У нас тоже було внатяжку, ну з голоду не мерли… А там, Гриша розказував, підводами вивозили… (‘лрах Божий — у тайгу вивезуть, покидають… А там ніде ні ха-

334
ІВАН ДЗЮБА
ти, ні дороги, ні людини… їсти нічого, притулиться ніде… Тільки сніг — отак-о, попід пахви… Ото куріньчик якийсь зіб’ємо, наб’ємося туди один крізь один, надихаємо, зігріємо¬ся і навстояк спимо… Бо ні лягти, ні сісти… Так і гріли один од¬ного… А тільки якийсь барачок построїмо — далі женуть…»
З якимось подивом розповідав Григорій Васильович про «москвичів» — у цьому понятті для нього об’єднувалися всі інтелігентні каторжани й кадрові більшовики, старі рево-люціонери: «…Ми хоч у якійсь одежині поприїжджали: хто в сірячку, хто в куфайчині, в кого валянки, чоботи… А вони — в туфельках, у костюмчиках… А чесні (з подивом і захватом. —
І. Дз.)… Давали їм куфайчини — одказуються… А щоб узяти на крихту хліба більше, ніж положено, — Боже спаси! І все збе¬руться — говорять, говорять: що, чому, для чого… Я було до них — прислухаюся — вони почали допускать мене до себе… Хотів пойнять їхні розговори…»
Один «москвич» був безконвойний — жив з дружиною і двома малими дітьми. Григорій Васильович на той час улаш-тувався «роздатчиком» — роздавав хліб і молоко. А цей без-конвойний був ніби якимсь «начальником» над каторжана¬ми (хоч і сам працював разом з ними і одержував такий само пайок). Григорій Васильович усе вигадував для його дітей зайву кружку молока. Той дивувався: «Где вы, Григорий Васи¬льевич, берете?» — бо сам стежив за тим, щоб усім діставала¬ся точна норма, — і відмовлявся брати. Тоді Григорій Василь¬ович став давати дружині… А «секрет економії» був простий («чого тільки людина не придумає в нужді»): в кружці, якою роздавав молоко, Григорій Васильович «підбив» дно (ввігнув трохи, зробив маленьку вм’ятину догори) — на якусь гра- мульку менше, а поки всім роздасть, ще 3—4 літри залишить¬ся…
«Москвичі» в усьому були безпомічні. «А наш брат при- способився…»
У війну поліпшилося постачання, полегшено режим… Стали давати м’ясо. Так бандити (а політичних тримали ра¬зом з кримінальними злочинцями) залазили вночі в комо¬ру, крали те м’ясо, закопували в сніг у лісі і потроху живили¬ся…
«Скільки їх — тих москвичів — померло і хто їх там хо¬вав!..»
«Кажуть: комсомольці постро’ши те, постро’ши се… Бачили б вони тих комсомольців!.. Я як почую ото по радіо, то аж..»

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.