Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ЛІКАРНЯ (У КОМСОМОЛЬСЬКУ)

4-6 листопада 1981 року
В
сі ці дні я сидів коло мами — її останні дні.
«Отут жме — і все» (показує, як тисне в грудях: паль-
ці в кулаки). «Б’є і б’є (кашель)… Набило серце…»
…Тяжкий натужний кашель. «Стирчить отут-о — і все… Хоч палкою проштовхуй…» (Закладає палець — хоче вирва¬ти… Нарешті викашляла…). «Слава Богу, видерла… Хай йому грець…»
…Сидимо коло неї по черзі з Галею. Більше я, бо Галі треба й у хаті щось зробити. Віктор з роботи приїздить. Маму не можна залишати ні на хвилину, бо весь час то кисневу подуш¬ку треба дати, то ковточок води (багато не можна). Почуття безпомічності й вини: тільки втішаєш марними словами:
— Ти не думай про це…
— Що ж не думай, як воно душе…
Але мама й сама хапається за краєчок надії:
— Нема сили… Може, того що не їм?.. (З прихованим сподіванням: як добре їстиму — полегшає, поздоровшає?).

342
ІВАН ДЗЮБЛ
Оце б молочка холодного… Як ото малою — з погріба прине¬сеш — і п’єш, п’єш…
Але молочка, тим більше холодного, їй не можна. А те, що можна, — не їсться…
— Те противне, те воняє — Господи, як же його на світі жить?
…Дали черговий укол. «Та поки ж він уступить… Поки почне содействовать…»
Почав діяти укол. «Підлучшало трохи…» Відкашлялась. «Одне видерла… на десять хвилин легше стане… потім друге там запищить».
Через деякий час — знову… «Серце стислося, як камінь,
— не дихнеш… Хряпотить (у грудях), а не видереш… Хочеть¬ся дихнуть гарненько — так не дає…»
Винуватим тоном: «На водичку поглядаю…» (Хочеться води, а лікарі не дозволяють багато пити).
В палаті тяжкі хворі, з усіх тільки молода дівчина Надя ходить у їдальню. «Йди, детка, кушай і за нас…»
Особливо тяжко вночі. «Ніч… Господи, яка вона довга… Дивлюся-дивлюся у вікна — ніч і ніч…»
Вертлява сестра, яку називають «артисткою», міряє пульс хворим. Мамі спробувала поміряти — «У вас, бабушка, как пу¬лемет — то строчит, то на перезарядке… У вас я не смеряю…»
Заснула на десяток хвилин — видно, глибоко. «Проки¬нулась — і не можу зрозуміть, де я… Снилося, наче я на горі, високо-високо, а знизу щось дівчата мені гукають…» (А то жінки в палаті гомоніли).
У коридорі лікарні шумно — ходять, гупають чобітьми, голосно розмовляють. «Туфлі понадівають, чоботи понадіва- ють: трах-бах! — цілий день, яку клубі… Якісь люди стали без- розборливі…»
…У хвилини полегшення — розмови із сусідками, з ро¬дичами, які прийшли провідати… І як завжди — жалі за дітей, тривоги за молодих…
— Це ж празник, Ольга Матиха може приїхать…
— Ні, вона в празник не приїде. їй треба свого (сина) дер-жать… Як вона тих празників боїться… Каже: краще б їх не було… І такий непоганий хлопець — у роботі. А вовремя не женився, завів друзей нехороших — і от… Тепер і на роботі не ладиться…
— Ну що воно буде? Ну не хочуть робить — ні на проізводстві, ні в колхозі. Вчаться, вчаться — і нічого: пить — і все…
— Ось наш возраст вимре — навчаться робить…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
343
— А хто роботящий, того видно. От Федьки Хули Людка
— хірург. Так усіх ублаготворя… Смени не конча, поки всіх не обійде… І її всі хвалять…
…Мама все згадує, як Віктор, коли її привезли з лікарні, програв ніч у преферанс, і вони з Галкою дуже перенервува¬ли… «Дуже я на нього в обіді… хоч і давно… Ушнипився був у ту компанію… Якби ж він трохи сім’єю увлікнувся… Щось ро¬бив по двору, по-сімейному…» Я слухав мамині жалі і думав: наскільки ж більша моя вина перед нею, ніж Вікторова! Все- таки Віктор залишився при ній, весь час був з нею, а Галя бу¬ла дбайливою невісткою; я ж подався у світи, приїздив рідко, писав нечасто і скупо, — а скільки здоров’я відібрали їй, з її тяжко хворим серцем, мої постійні «неприємності» небез¬печного характеру, інформації про які їй підкидали, мій арешт, обшуки в хаті… А мама далі: «…Вороніна (лікарка) мені сказала: третього інфаркту ви не видержите… Вам нільзя нічого робить по хазяйству… Так як же ж ти не робитимеш, як вони самі не вспівають, а воно на мені отражається… Домаш¬ньої роботи не видно…»
У палаті з десятеро жінок, і в кожної своя історія (не тільки хвороби — життя). Ось продавщиця пива — «артист¬ка погорелого театра». Так сама себе називає і так її назива¬ють, бо весь час співає, пританцьовує, теревенить. В неї був тяжкий радикуліт, але вже виліковується. Коли бабуся Бухтіярова (про неї далі) проситься в туалет, вона підскакує до неї, робить реверанс: «Не хотите ли пройтиться там, где мельница вертится?» — або: «Прошу к нашему шалашу», — і проводить бабусю, яка сама не може рухатися…
Поряд з продавщицею пива лежить продавщиця з промтоварного магазину, а далі — жінка, яка працює в кухні ресторану, чистить картоплю. Це найжвавіший куток у па¬латі. Одверті розмови на «професійні» теми.
— Чесно будеш робить — без штанів зроду ходитимеш…
— Лучше недовесить, чем обсчитать…
— А я никогда не говорю, что не обсчитываю… Я молчу… (Коли звинувачує покупець).
Родичеві, який прийшов провідати:
— Приходите ко мне в ларек.. Я вам пива налью… с во¬дой… (Жарт!).
Кожен день приходить якась «Лорка с поселка»:
— Подружка, выпьем вдвоем!
— Мне нельзя!

344
ІВАН ДЗЮБА
— Ну мне налей!
Продавщиця пива дістає (чомусь тримає в тумбочці), наливає:
— Иди туда, тут нельзя.
«Лорка с поселка» йде в коридор, дорогою половину розхлюпує…
Жінки вслід обговорюють:
— Лучше уж гулять, чем пить!
— Лучше голову оторвать…
Виникає суперечка про святкові «вечері» в ресторані.
— А я смотрю: глупые! Ты женщина, неужели ты такая глупая, что не можешь своим гостям дома приготовить? И уют, и вкуснее, и дешевле… Если бы ты знала, как тебя надува¬ют…
— А я не согласна. Дома сколько мороки. А тут и пода¬дут, и помоют… А то — все разойдутся, а ты ночь убирай. Ко¬му праздник, а кому… Да дома и не пошумишь как следует — соседи. А тут — гуляй по воле…
Потім обговорюють якусь директорку не то їдальні, не то ресторану, що «розперезалась» і надто багато бере від підлеглих… «Не хочется с ней заедаться, а то кинула бы в ка¬зан 300 грамм маргарина — и одевайся, наряжайся!» (тобто: робили б згідно з нормативами, і їй нічого б не залишалося).
Про жінку, яка акуратно приймає всі ліки, виконує про-цедури: «Вы у нас лечебная дамочка».
Інша навпаки — тільки вихрапалася з інфаркту — втекла додому, щоб не запізнитися на свято. Жінки обговорюють…
— Мабуть, такий то інфаркт…
— У мене як був інфаркт, то серце чула і кожним паль¬цем, і в кожному сутлобчику, і в ногах, і в животі, і в роті, і скрізь…
— А в зубах? — жартує хтось.
— Ні, не цокотіла, — всміхається.
…Ще одна жінка лежить з поламаною рукою. Син-п’яни- ця вимагав від матері грошей на випивку, та не давала; вда¬рив, поламав матері руку. їй соромно було в цьому зізнатися, казала: впала. Але хтось бачив, пішов поголос, довелося все розповісти…
У другої — своя біда: «Больше всего я боялася, чтоб муж не был лысый и не был пьяница. Не того, чтоб тяжелый ха¬рактер был, не того, чтоб не очень любил, не того, чтоб де¬тей не было, — а того, чтоб не был лысый и не был пьяница… И получилось как раз все: и лысый, и пьяница…» До дітей ду-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
345
же м’який, дітей ніколи не б’є… «Характером добрый. А вот на меня рука поднялась…» Жінки втішають її: буває, мовляв, гірше… Але та невтішна. «Плохо, когда дети отца не боятся… Детей никогда не бил… А вот на меня руку поднял». Хотіла з чоловіком розлучитися, вибрала навмисне момент, коли той лежав у лікарні: «Теперь ты в больнице, все будут меня осуж¬дать, а не тебя, так что как раз момент подходящий. Или обе¬щай, что бросишь пить, или…» Плакав, обіцяв, але через дея¬кий час — знов…
…Якийсь старий чоловік, з великим животом на худе¬сеньких ногах, іде ледь-ледь повз палату коридором і плаче: «Ой, сестричко, як же жить — і уколи роблять, і лікарства да¬ють, а заснуть не можу… Він же хропе так, що сил моїх нема, і вуха затуляю, і під подушку голову ховаю… Це ж не день і не два, а сім день заснути не можу…»
— А куди ж його дівать, він же паралізований…
— Знаю: він невинний, так що ж мені робить?
Сестра обіцяє перевести в іншу палату.
— Ой, спасибі, сестричко!
А в цей час ті бадьоріші жіночки продовжують дискусію про любовні романи. Продавщиця пива дуже любить їх чи¬тати і переповідати сусідкам. Інша:
— А я не люблю читать любовные романы.
_ ?
— В них ничего не научишься.
Продавщиця пива:
— Ну что вы! Вот послушайте… «Сестра Керри» (почи¬нає мелодраматичним речитативом декламувати якісь фра¬зи, що їй запали в душу)… «У нее был только он. Он и … (не¬розбірливо)… других мужчин не было… В конце концов он снизошел до ничего. (…) Неужели она была моей женой, не¬ужели я ласкал ее тело?..»
Репліка з дальнього ліжка:
— Та що то за чоловік.. Якийсь Микита!
З ІНШОГО:
— Почему когда приступ, тело холонет?
…Крім Наді молодої, в палаті є ще одна Надя, старша. Цю Надю дівчиною забрали в Німеччину. Вернулася — ніде при-тулитися. Живе у сестри, доглядає її дітей. І тут, у палаті, живе не собою, а іншими, всім старається допомогти. Найбільше переживає за те, що на свята «підвела» сестру: та з чоловіком збиралися поїхати до якихось родичів, а тепер доведеться залишатися вдома, бо ні на кого залишити дітей…

346
ІВАН ДЗЮБА
…В палату зазирає якась жінка, але не заходить. Надя йде до неї. Вертається. Мамі: «Это баба Катя. Спрашивала, как у вас. Говорю: неважно… Постеснялась зайти…»
Мама не може пригадати, хто така «баба Катя». Але дру¬гим разом «баба Катя» сама заходить.
— А я вас пізнала… Ви на похорон приїжджали… (Вияви-лося: вона має на увазі, що колись давно мама приїздила в Андріївку на похорон своєї мами). А я була у вас у Доку- чаєвську… Понаравився мені Докучаєвськ, і насєлєніє пона- равилось… А це попала сюди… Пухирчик на груді схопився — довелося однять усю грудь… Не шукай горя, воно само тебе знайде…
Навпроти мами лежить «бабушка Бухтіярова»; вона весь час звертається до мене.
— Три гроба за сорок дней — шутка ли?
У неї протягом сорока днів померли двоє синів і невістка, бабуся залишилася сама з малим онуком. Мучать її болі («печенка — как кулак торчит», у поясниці «кол забит». їй не кажуть, що в неї рак, а — «солі»: «придумали новую болезнь
— соли… Скажу: пусть или залежи эти выгребут или режут…»), під час приступів не може стриматися, кричить — і водночас корить, соромить не то себе, не то Бога: «Господи! Как тебе не стыдно! Гости же…» (Має на увазі мене з Віктором.) Мамі:
— Счастливая ты, бабушка… И сыновья к тебе идут, и внуки… А я никому не нужна…
— Якби ж це могло помогти мамі…
— Не знаете вы горя, девки…
— У всех болезнь, бабушка…
— Не в болезни дело, а в жизни…
— И в жизни: у той муж ушел, у той пьет…
— Это все дурость. А я — о горе…
Знає, що з лікарні не вийде («Что определили? — Вот кладбище близко»), і всі думки про онука. З усіма радиться: віддати його в інтернат чи сестрі своїй у Горлівку?
— Если отдать в Горловку, он потеряет дом.
— З інтернату люди виходять, — каже якась жінка.
Але «бабушку Бухтіярову» це не переконує. Вона бідкається, що нікому буде показати внукові дорогу в житті. Хтось із жінок
— А я своєму сказала: мне дорогу никто не прокладал, и ты не рассчитывай.
— Но ему надо путь показать, — аж плаче «бабушка Бухтіярова».

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
347
І в смерті сина (другого, перший згорів у пиятиці) її найбільше пече те, що не дав напучення внукові:
— С работы пришел — и в больницу. Слова мне не ска¬зал… Хоть бы слово напоследок сказал… Внуку последнее слово передать…
Кличе мене:
— Хочу как с мужчиной посоветоваться… Тут такая запя¬тая, что не распутаешь… В интернате с позволения не будет выходить, но путь кто укажет? Я сыном своего сына не хочу в грязь ударить…
У той же час і перед смертю бабуся залишається не-довірливо-хитруватою: життя навчило її саму про себе дбати. Радиться, чи варто звернутися до тублікарні, де працювала дочка, щоб видали допомогу («Дочь 26 лет там проработала. Неужели не дадут помощь?»), а вона переписала б цю допомо¬гу на внука, — але хто передасть внукові? Як заплатити за квар¬тиру (гроші є з собою). Одна санітарка пропонувала — схо¬дить у ЖЕК, але «бабушка Бухтіярова» побоялася віддати гроші. Хоч до неї ставляться добре, співчувають. На її крики («Стреля¬ет… чтоб ты меня уже прострелило!..») прибігає сестра:
— Ти в мене, бабушка, як кукушка!
— Ты одна меня пожалеешь…
— Цілу ніч буду жаліть! Укольчик шльопнуть?
Після уколу біль трохи відпускає, і «бабушка Бухтіярова» вертається до своєї природної лагідності:
— Спасибо сестрам и санитаркам — то помогут, то по-шутят…
…Три дні я був серед цих людей і звикся з ними. А мамі вони — як рідні. Та ось 6 листопада, напередодні свята, більшість хворих з палати виписують — така вже в радянсь¬ких лікарнях традиція: підлікувати до великої дати. Та й хворі самі пориваються на свободу. Хто тікає ввечері 6-го, хто — вранці 7-го. Мама хвилюється: які будуть нові? «Щоб прості, невообразітєльні…»
Але з новими їй уже не довелося побути…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.