Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

МАМИНІ СОРОКОВИНИ

12-13 грудня 1981 року, Комсомольськ (Каракуб)
ібралися всі родичі, добрі знайомі, сусіди з Комсо- “^.мольська (Каракуба), Докучаєвська (Оленівських
Кар’єрів), Миколаївки, Андріївки…

348
ІВАН ДЗЮБА
Дядько Василь Гнітько: «Для чого воно й плакать?.. Ото тільки що організм не видержує… (сльози течуть)… а так — хіба воно поможе? Прийшов строк — людина помирає…»
Спогади про маму, розповіді про те, як ії заміж видавали. Дід Гнітько (Никифор Петрович, мамин батько) тоді казав: «Оце гарні люди, усі хвалять… У них син…» А дід Дзюба вва¬жався багачем — млина мав… Мама спочатку тікала од Ми¬хайла Дзюби. Його дівчата боялися — вернувся з армії, хо¬див, перев’язаний ременем через плече, і тим ременем бився з хлопцями… А маму любив сусідський бідний хлопець, і їй було його жаль…
…Тітка Біломериха розповідає, що перед маминою смертю (моєї мами) їй снився сон: «Приснилася Оля, жаліється: листя в голові шелестить, не дає спати, вибери, — просить. Я стала вибирати, зсередини, а там під листям дві жарини… Думаю: як же ти будеш спати!.. А вона: то дай мені їх!»
Хтось із слухачів коментує: то — двоє синів.
— Тільки б оце жить та жить, а вона…
— Та скільки ж можна (було їй) терпіти… Ану — скільки хрипіло, скільки клекотіло… Скільки тому серцю можна тіпаться…
— Яка ж вона була красива та фігуриста… Отут — стан — о! Господи, що болезнь робить з людьми…
— Не болезнь, а года… Подивіться — і дерево, і животне, і людина — поки мале, молоде — таке красиве… А як старіє… А болезнь і зовсім кончає… Я оце в баню хожу, подивлюся: жінки… Як молоденька — таке тіло гарне, тугеньке, шкіра то¬ненька, ніжна… А як старе — у тої живіт до колін висить, у тої кості стирчать… Господи, для чого до такого доживать…
— Поки здоров’я є — жить хочеться. А як здоров’я нема
— тут уже як повинность…
Мама не хотіла переселятися з Докучаєвська в Комсо¬мольск, але й самій залишатися не можна було… Ольга Ма¬те: «Она ж говорила: как перееду, я и месяца там не проживу… Так и вышло…» Ну, не зовсім так, але й переїзд міг на неї пси¬хологічно вплинути. Хоч серце давно вже ледве витримува¬ло — після двох інфарктів…
…В лікарні мама бідкалася: «Там (у новій квартирі) такі коридорчики — як ви мене виноситимете?»
Дядько Василь Никифорович коментує:

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
349
— Строять для жизні, а не для смерті. У нас один строїв хату з такими-от закрутами. Йому кажуть: що ти накрутив? А як помреш — як тебе виноситимуть? А він: «Тю, дурні!» Не збирався чоловік помирати…
Дід Никифор Гнітько — мамин батько — помер на рак горла. А заробив його, працюючи садівником у колгоспі — на обприскуванні. Тітка Дуська: «Та ще ото заб’ється їм отой мундштук (розпилювач), вони виймуть і в губи — продува¬ють… Кажу: та візьміть сірничком прочистіть. — «А, так кра¬ще». Потім на губі щось схопилося, потім у горло пішло…»
Спогади про діда Петра Гнітька — Никифорового бать¬ка. Прожив 108 років. Але під кінець стратив пам’ять і здоро¬вий глузд, усе від нього доводилося ховати, бо їв і мило, і все… Олією або дьогтем голову намастить — подушка чорна… Брався весь час до роботи, особливо до полоття, — як не по¬ховають сапки, то виполе все на світі, а бур’ян залишить… Я малим сам не раз це бачив… Не пізнавав своїх, ганявся з бато¬гом за внуком Гришкою…
Розмова переходить на іншу тему — потойбічне буття, в яке не дуже вірять…
— Що воно на тім світі? Хоч би оце Оля встала або ваш батько чи мій вернувся і сказав: ось я з того світу!
Незворушний позитивіст Василь Никифорович:
— А, глупості. Нічого там нема. Оце дух вийшов, кості зігнили — і все. Ото все, що балакають, — рай, пекло, той світ, космос — видумка. Чоловік не може два раза существовать — земля б не видержала. Ось мруть скільки — і то скільки ще є. У нас і то — троє-четверо на день мруть. А по світу? А все од¬но — в город поїдеш — не протовпишся… Так куди ж іще з то¬го світу вертаться? Глупості!
— Ой мруть, — підтримує хтось. — У нас на проізводстві ще ні один до пенсії не доживав…
— Як собаки гавкають — похорон. Я ото по собаках впізнаю похорон.
— А чого це Олю поховали тут? Діда й бабу — в Доку- чаєвську, батька — в Андріївці, а вона — тут…
— Та що ж робить, як тепер могили по всьому світі роз-кидані… От і у Віктора Михайловича: її батьки — там, його мати — тут…
Тітка Дуська: — У нас нове кладбище ловке. Ото маши¬ною заїжджають, там таке… (показує: підвищення).

350
ІВАН ДЗЮБА
— Нари, раніше в церкві брали нари, — це богомільна Марківна.
— Ні, це таке цементне, як постамент… Може, хто хоче висказаться. А потім директор кладбища приглашав рідних попрощатися…
— І у нас недавно нове кладбище одкрили, а вже багато гробків. Що ти хочеш: кожен день як не троє, то четверо… І більше молодь…
— Як одкривали кладбище, перший був Тахтай… Ой пла¬кали батьки — що він був сам перший на новому кладбищі. А тепер он скільки! А вони (дирекція кладовища) хотіли, щоб першою померла дівчина — назвать Дєвічим кладбищем. А воно — хлопець перший…
— А мій Льонік — сьомий.
— А мій — дванадцятий…
— Якби не водка, стільки б не йшло мужчин…
— Ой п’ють… Я оце на свайбі була… Стоїть на столах по¬вно, пийте… Ні, ми миємо посуд, а вони з-під столів хапають і за вуглами ще п’ють…
— Оце Лапти сорокаднівничали… Народу сила була… Мо- лодьож стіною йшла — випити. І по два рази сідали, і по три сідали… Господи Боже, погибель… Попереду себе отак-о обе-ремками несли пляшки…
— А я тепер на кладбище не ходжу — поминаю дома. Побачила, що перетворилося в обжираловку — по півмішка пряників назбирують ті, що там промишляють…
— Тепер же зробили все одно — що похорон, що свайба, що поминки — всіх перев’язують, усім дарують, усіх поять…
Підійшла сусідка — дружина начальника управління, вчителька, балакає по-вченому: «бабулечка ваша», «отдать последний долг бабулечке вашей», «сейчас хлопоты, боль ут¬раты придет позже» — хоч уже… І триндить, і триндить… Зга¬дала похорон: «Одним черным крепом — это, не знаю, со¬гласитесь ли вы со мной, — несколько простаковато…»
І розмова переходить на подробиці поховального ри¬туалу…
— Де який звичай… Тут же з усього світу зібралися — той так, а той так..
— Та тепер і говоримо хтозна-як, бо тут же всі — і руські, і греки, і хто хоч…
— Страна наша такая.
— Отож..
По паузі: — А раніше ж не ховали на вірьовках.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
351
— На моей родине все время на веревках — полотенец же не достанеш.
— А у нас на Полтавщині споконвіку на рушниках — самі ж ткали.
— А греки тоже на полотенцах, но не через плечо, а на руках. Тяжело же — на руки наматывают.
— Я раз бачила, як перекинули покійника — і тепер бо¬юся…
— Та тепер же і ями широкі, неудобні…
— То копали вузенькі… А тепер трактором — та глибо¬чезні…
— І для чого такі глибокі?
— Щоб ніхто не вискочив.
— Ану, скільки бульдозером землі нагребуть — пополеж під нею!
Тітка Дуська: — Як я раніше боялася покійників! (Чиясь репліка: «А чего их бояться? Не встанут»). Казали; щоб не снилося — і за руку візьмись, і за ногу, і прийдеш з кладбища
— у піч заглянь… Котові під хвіст загаянь! Все одно боялася… Як Райчину матір ховали — я ж усе готувала, а покійниці і не бачила — боялася… Як тато захворіли — думаю: що ж я роби¬тиму? А от з них як пішло — не боюсь, і все. І скільки вже на похоронах — і обмиваю, і готую… А голосити не вмію і не хо¬чу. Лучче вже хай сльози течуть, та й усе, ніж ото язик плете чорті-що… (Передражнює ритуальні плачі: «Та тобі ж пощас¬тило на таку невісточку… Та вона ж тобі все носила свіжень¬ке… Та й простинька завжди випрана… Та завжди ти нагодо¬вана…» І т. д.).
Тітка Дуська переводить розмову на гумористичний лад. Розповідає про якусь знайому, яка дуже пишалася тим, що її чоловік — «учений» (вчитель, чи що) і що вони «куль¬турніші» за інших. Коли чоловік її помер, вона на похороні голосила: «Ой як же добре ми прожили з тобою всю свою на¬учную жизнь!» — …Свою научную жизнь, — іронізує тітка Дуська. — Так усі там сміялися, хоч і гріх… Ото як дурь вчепи¬лася в людину — не одпуска, хоч і таке горе…
Тим часом Лідія Іванівна не піддається ні журбі, ні гумо¬ру — сховалася в куточок..
— Лідія Іванівна, задрімала?
— Ні, це я так, глаза закрила, задумалась…
Через деякий час тітка Дуська:

352
ІВАН ДЗЮБА
— Лідія Іванівна недаром сховалась у куток — хорошо хропе! Уміє!
— Змініть її, а то зморилася! — Та її ніхто не замінить!
— Тут треба іначе. (Гукає): — Ряжанка! Кому ряжанки! (Роздає).
Лідія Іванівна прокидається.
— Так ловко заснула… Мені ряжанки. Така прєлєсть! Я їм усе вряд. Я тільки не їм масла сливочного. Оце два года назад зуби поставила — їм усе! Я своєму Івану Людовичу кажу; якби і ти їв так, як я, — ми б з’їдали багато! А то — я десять помідорів, а він — один…
Доходить до слова Марина Іванівна — тиха лагідна ба¬буся, сусідка, — вона й найпростіші речі говорить так, наче хоче тобі в душу покласти кожне слово. («Ваня, розочка, си¬ночок, візьми яблучко»),
— Ваню, буде війна?
— Думаю, що не буде.
— І я так думаю. Ось слухай, що було… їде один чоловік машиною в Донецьк А ще рано було, темно, туман… Коли оце отам коло Кипучої Криниці виходить на дорогу як тінь
— високий, худий — і спиняє машину. Чоловік злякався, хотів проїхать — так машина сама спинилась. А той просить хліба — чуєш, хліба. А в цього чоловіка немає хліба… Добре, каже, їхатимеш назад — купи мені хліба. Чоловік той по¬обіцяв. Купив хліба. Та їде назад — і злякався, поїхав другою дорогою. їде — виходить на дорогу той самий. Машина сама зупинилася. «Дай хліба», — каже. Чоловік дав. «А чого ж ти, — каже, — другою дорогою поїхав? Зрябів?» Що, каже, з рябів?1 (Той чоловік розказував: ну, я чесно признався, що зрябів). — «Добре, — каже, — що признаєшся… їдь додому і скажи лю¬дям, що війни не буде».
От так, Ваню… Хоч би не було… Хай хоч ці діти пожи¬вуть…
Марківна: — Погода міняється — і ноги міняються. І що їм, тим ногам, треба, що вони болять?
Тітка Дуська: — Якби ж ви пішки ходили до сина в За-поріжжя, а не їздили на «Жигулях», то й ноги не боліли б… У Пологах відпочили б — і далі… Як раніше — до Києва на про¬щу…
* Злякався (спотворене рос. «оробел»).

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
353
Марківна: — Я як приїждяю до онуків, то найменьшень- кий зразу: «Бабо, так мало (показує два пальці), треба — так! — показує п’ять і п’ять — обидві долоні: мол, треба не на два дні, а на десять.
Тітка Дуська (іронічно): — А як же дід без вас?
— Чого ж я буду так іскренньо коло діда сидіть, як я мо¬жу онукам помогти.
— Не пойму я вас: то ви од діда тікаєте, то до діда про-ситесь.
— Та не буду ж сидіть коло діда на прив’язі.
— А ви б, як отой… Жінка збирається на курорт, каже: бу¬ду коло моря, думатиму про тебе. А він їй: краще будь коло мене, а думай про море. Так і дід би вам сказав.
— Раз поїхала — двадцять два дні не була. Вертаюся — в хаті павутина, двір ні разу не підметений…
— Та він ото й не заходив до хати — в карти грав у сусідів!
— Я ж йому залишила і молоко домашнє, і яйця, і бор¬щу…
— На двадцять два дні?!
Триває розмова про дітей та онуків…
— Лідія Іванівна все корзини пре до дочки. А каже: в мене дочка — така хазяйка!
Тітка Дуська (іронічно): — Конєшно, раз мати хазяйка, то й дочка.
Ольга Мате: — А вот я не хозяйка, и дети у меня дурные. Не умею копейку держать, не умею торговать…
— А я — все повезла їм — і сало, і м’ясо, і курей, і яйця, і масло, і олію, і…
— Я онуці кажу: ти вже хочеш, щоб і ноги тобі переставлять… От Христя! (Тобто невторопа. — І.Дз.).
Потім — про тих синів, які в армії або далеко на заробітках.
— Мій пише: у стройбаті. На Волзі чи на Уралі. Строять ФРГ, Англія і Франція, а ми тільки прибираємо за ними…
Лідія Іванівна: — Мій пише: робочих нехвата, так вони і по неділях роблять… А заробляють добре… Оце трактори для Канади робили — так по 400—500 рублів заробляли…
— Це він на воєнному заводі?
— Не знаю…
— Ну, раз через Москву оформляли — значить, на воєнному…

354
ІВАН ДЗЮБА
— Да, но про це не можна говорить…
..До розмови підключається Іван Григорович Линник, син покійного Василя Григоровича. Розповідає про будівництво ГРЕС. Буцімто італійці монтували устаткування, встановлювали турбіни. Пред’явили свої претензії: технічні умови не дотримано. А їм: ви робіть своє, а все інше вас не стосується… Тільки вони поїхали — все їхнє зняли, привезли й поставили своє. «Так для чого ж це? — чого зразу було своє не поставить? Чи тільки — аби щоб торгувати?»
…Розмова про тих, які тягнуть, поки не попадуться (підпільні «міліонери», в ОРСах, ресторанах і т. д.).
Тітка Дуська: — Стоїть начать, а воно тоді втягує і втя¬гує… А предела нема… Чуства мери в чоловіка поки що не ви¬робилося… І ті, в кого більше грошей, — жадніші… Хоче все загребти…
Про Л. І.: — В неї грошей два мішки і маленькая тєлєжка…
— А ходить обідрана.
— Та воно ж як великі гроші — і тратить жалко…
— Багатство раньше в могилу положе… — Так кожен ду¬має, що забере з собою…
…Коло маминої могили… Якийсь старенький весь час допитується:
— У кого спросить такую легенду: почему сорок дней, а еще нет срока? (Тобто: чому сороковини відзначаємо не в сороковий день, а раніше.)
Баба Марія Котелевичка: — Лежить мама, не озивається? Не озивається, ні? (Вона ж, коли мама лежала в труні: «Все, Никифорівна, вже — все»).
…Мама: «Жила як трава, нікого не скривдила…» А я думав про її доброту, якій усі, хто її знав, дивувалися… Але, мабуть, усяка людська доброта не безкрая, не незатьмарена… Прига¬дую, як у голодний 1947-й я хотів дати абрикосів хворій сусідці (Лаптисі). Мама мене насварила: самим нема чого їсти… Або як мусив ховатися, щоб винести щось полоненим німцям (у кишені), а Рекс, теж голодний, чув і гавкав, мовби подаючи сигнал мамі й бабусі…
…Мене теж вважають добрим, кажуть — схожий на матір. Усіх мені жаль. А разом з тим — скільком людям я зро¬бив боляче… Задля себе наче й нікого не кривдив, а задля «ідеї» чи «справи», правди вважав можливою «неприми¬ренність», тобто — жорстокість…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
355
…А скільки мимовільних маленьких кривд… Чомусь зга¬дався хлопчина, який у тролейбусі пропонував мені сісти. Раз, другий… Я був чимось роздратований і відповів злости¬во: «Я ж сказав, що не хочу!» Потім мене мучило сумління, що гак гримнув на нього, без причини скаламутив його… Якщо и;івіть «добрі» такі, так здатні образити… то як людині боро¬нитися від грубощів, роздратування, нетакту?
Напис 20.07.1982
В молодості життя поривало мене від матері далі й далі… А тепер хилить чимраз більше до неї й до неї. І все минуле думками й спогадами тягнеться до неї. Вона відкривається мені як осереддя мого життя — навіть того, яке тікало від неї…
В сім’ї нашій не було ніжності й розчуленості. Доброта була, а ніжності — ні. І той образ матері, який знайдемо в кож¬ного поета і в кожному літературному творі про дитинство,
— матері, яка без кінця пестить і голубить та співає колиско¬ву, — мені не був знайомий. Може, я просто не пам’ятаю ран¬нього дитинства. Може, річ у тім, що це були роки голоду й бідувань, батько й мати ходили на заробітки, а мене догляда¬ла бабуся, аж поки не поселилися всі разом, та не надовго — батька забрала війна… У всякому разі, перший батьків поцілу- і юк, який я запам’ятав, — це в липні 1941-го, коли він їхав на фронт, і вантажівка з такими, як він, солдатами, заскочила на хвильку в наш піонертабір у Велико-Анадольському лісі. А і іерший мамин поцілунок — коли я став студентом і відірвав¬ся від дому… Я все життя соромився ритуальних ніжностей і поцілунків для годиться. Мене коробив цей ритуальний фальш у міщанських сім’ях друзів-студентів («Мамочка, дай я тебя поцелую!» — це доходжалий інтелігентний цинік К, а мамочка: «Сыночек, иди я тебя поцелую!» — цілі спектаклі розігрували при мені, сторонньому). У нас нічого такого й і їлизько не було. Зате була спокійна, рівна доброта мамина і неї юмітна, але пильна дбайливість.
…Зате й били мене всього двічі. Перший раз — батько, м >ли я малий зі злості, що не несли мене з городу додому під н іру, розбив каменем у хаті шибку. Другий раз — мати, коли < дунали хату. Не пам’ятаю, за що, тільки пам’ятаю, що вда¬рил. і мене рукою по голові, а батько кинувся на неї — за те, Що вдарила по голові… І мені було вже жалко не себе, а мами…

356
ІВАН ДЗЮБА
14.11.1984
…Поки мама жила, все можна було поправити, і ніщо не сприймалося трагічно. І лиш тепер я зрозумів, чим було для неї те, що я жив далеко, листи писав зрідка і приїздив (ос¬танніми роками) двічі-тричі на рік, — завдяки цим поїздкам вважаючи себе добрим сином…
…Обірвався останній корінь…
…У мами довго, вже й після всіх хвороб, було на диво мо¬лоде обличчя. І лише за два-три роки до смерті трохи по¬старіло… Але очі й усмішка залишалися молодими. І, бувало, як погляне, усміхнеться — аж моторошно ставало: яка моло¬да і яка невідповідність між цим виразом молодості і справжнім станом!
15.11.1984
Що ще я помітив… Тепер люди стали дуже боятися смерті. Раніше в народі такого не було. Може, одні (як наші бабусі) вірили, що це — ще не все, що далі щось буде «бо¬жеське» (як казала Кузьмінішна), а в других — великий рід, багато дітей, онуків: залишалася пам’ять, слід на землі. А мо¬же — близькість до природи, опіка її стихій… У всякому разі, людина праці сприймала смерть спокійно (тільки щоб була безболісна й не рання, у свій строк), «по-філософському». Часто й готувалися до неї — як до неминучого, останнього земного ритуалу. Смерть була сумним, але необхідним про¬щанням із цим світом…
А тепер — бояться смерті, благають у неї пощади. У по-тойбічний світ не віримо. Рід розпався, дітей мало, онуків ще менше, та й ті розкидані по світу, родичів забуто. Пам’ять і слід нетривкі, бо хвилі життя раз по раз переорюють береги долі до невпізнанності. Може, й те, що раніше людина всти¬гала пожити: час плив поволі. А тепер вихором крутить. Не¬дарма ж кажуть жартівники: «Скільки того життя — сім літ до школи та два на пенсії». Може, й успіхи медицини похитну¬ли стоїцизм чекання неминучого: раніше смерть ніхто не сподівався обдурити, а тепер одбиваються від неї ліками. Є шанс, є надія: більший і страх.
У всякому разі, страх перед особистою смертю зрос¬тає…
Мама — з того, може, останнього покоління, яке прий¬мало смерть спокійно. А проте й вона в лікарні інстинктив¬но хотіла відстрочити ту хвилину, і її злостило власне без¬силля, і ладна була коли не словом, то подумки докоряти…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
357
Хотіла, щоб змирилися з її близькою смертю, та коли їй зда¬лося, що змирилися, — в душі піднімалася образа…
..Думав, що мама змирилася зі смертю. Бо вона так дума¬ла. І тільки в останні її хвилини зрозумів, що це не так — ра¬зом із нею зрозумів: як вона… не злякалася… а не хотіла… ко¬ли побачила кінець… Як хапалася, і соромливо, і скривджено, :іа рештки життя… з безнадійною надією відвернути невідво¬ротне, з дитячою образою на несправедливість… Нічого не було в ті кілька останніх хвилин — тільки мама очима гаряч¬ково квапила мене з кисневою подушкою, — а вони, ці хви¬лини, перевернули мені всю душу… А чому, власне, я думав, що вона змирилася зі своєю смертю? Хіба це можливо? Як міг я так думати — щоб заспокоїти свою совість?..

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.